Казка про чарівника

В Селі є душа. Там де мало людей, і кожен інвестує душею в землю, де природа сплітається з електричними дротами, а люди з буряками й бур’янами в еволюційному відборі, є своя душа…

А в Місті нема. Ну от нема і все. Як в якогось високого посадовця губиться душа пропорційно підвищенню звання, хоча насправді її просто не було, так і дух розмивається в Місті пропорційно збільшенню народу.

Всі стають один одному чужі, в потоці люду як в камері квартири на одного. Місто дарує самотність в подарунковій упаковці. Як жаль, що мало хто вийме з цього користь, а гірку паперову упаковку спалить, і посмажить картопельку в фользі.

В Селі, до прикладу, все зовсім по іншому. Там ти не просто ізольований від людей, через їх малу кількість чи якість, там ти один з природою. Категорично різні речі, скажу я вам! Замість потоку машин – річка, замість ліній крамниць – городи, а там де топтався натовп – гуляє вітер. Хоча що краще?

Гаразд, гаразд жарт не смішний, згоден. В Місті теж є душа, її немає тільки в рудих. Але не варто турбуватись, життя в будь-якому випадку суцільна склянка солодкого соку самотності.

Та зараз не про це, все-таки я тут не байки розповідати. Світ занадто цікавий, щоб мене не впіймати. Я тут – щоб розповісти казку. Казку про чарівника.

Знаєте, чарівники дивовижні люди, якщо вірити тому, що про них кажуть. Старезні дідугани, що з’являються і зникають хтозна-де і коли, з довжелезними сивими бородами й лахматими бровами. Постійно ще ходять зі своїм жезлом-патиком на який спираються, одягнуті в мантії й островерхі капелюхи, в середині яких певне можна умістити всю їх мудрість. Ніколи таких не бачив, на смуток.

Через це й люблю всякі брехні, плітки й непорозуміння, вони ж бо значно цікавіші за справжнє життя. Зовсім нічого дивного, що хтось вибирає жити в них і ними.

Той же чарівник, про якого я вам розкажу, виглядає зовсім по іншому. Він давно змінив галантний піджак на довгий чорний кардиган, а про мантії чув тільки від інших дідів-чарівників. Любив спортивні штані, а ходив лише в кросівках. Про срібло на волоссі він теж не тривожився, хоча минало йому вже за першу сотню років по відчуттях. Все-таки старість це більше в голові, ніж насправді.

Знайти чародія можна багато де. Часто бувало на високих дахах, посеред глибокої ночі, можна було відшукати його, який пильно виглядає небесні зорі в відблисках земних міст. Ще частіше бачили як він просто гуляє Містом, бездоганно змішаний з хвилями натовпу. В цьому вмінні він дійшов таких вершин, що часто навіть тямущі люди, проґавлювали цього урбаністичного хамелеона.

Але якщо в вас чомусь з’явилось, безглузде й ірраціональне бажання з ним побачитись, то для цього існує тільки декілька шансів на рік. В ті дні, в ті рідкісні й від того прекрасні дні, коли Погода пані дозволяє вітрам і дощам, снігу й жару трохи погратися, а люди сприймають це як кару небес, ви точно зустрінете його в самому епіцентрі бурі, де спеціально для нього стихія показує особливу виставу.

Завдання екстракласу, правда? Тим більше – без винагороди, бо що власне він може вам запропонувати? Багатства? Він не багач. Чудеса покаже ? Він не окуліст. Можливо пораду? Сьогоденний світ перенасичений порадами й парадами, тож що перше, що друге викликає лише дратування.

Ось і виходить, що сучасні чарівники можуть подарувати лише розмову. Та й розмова то річ така, не певна. Забагато умовностей. Гарний настрій, дар слухати, талант говорити, сприятливі метеорологічні умови й це, навіть, не перша сторінка.

До речі прямо зараз, цей чарівник сидить обнятий сутінками, над сотнями метрів землі, з єдиним другом – старим дзвоном такої ж стародавньої дзвіниці. Тяжко сказати хто з ним мудріший, двоє ж бо споглядали за містом сотні років і двоє ж плели мудрість з тричі обдуманих думок й ідей чужих людей.

Знизу сяяло тінню ночі старе Місто, в якому в ці ж хвилини молоді люди планували майбутнє споглядаючи за досягненнями предків.

На такій висоті звичайні запахи випічки й цигарок, так притаманні Місту, не мали влади. Панували тут лише холодний вітер і гарячий дим, машин, заводів і пекучих сердець. Надвечір тут скупчувалися всі можливі пари й неба заволочувало сірим – міським туманом.

Хтось з двох мудреців підвівся. Надивився на місто? Та хіба є щось в цьому світі на що можна надивитись? І зробивши крок повз колонну, вийшов вже з-за ліхтаря в парку. Парк обрамлений бруківкою, схожий до солов’я обрамленого кліткою, але через це краси не втрачає. Навіть більше, є деякі особливі моменти, бо ж те як граються маленькі сонця у світильниках, на листі дерев які ніколи не бачили лісової батьківщини, має якусь ручну, не задуману Богом красу.

Тиша панує в парку. Дерева поглинуть шум Міста, як вуглекислий газ і видають свіжий спів птаства по ранках, та зараз сплять. Чарівні речі коли вони мовчать.

На Місто багато наклепають через шум, мовляв ніде немає спокою, хоча хтось і на це молиться. Чарівник з цим не погоджується. Тиша є всюди, треба просто вміти почути.

Він блукає і губиться у парку, так що в деякі моменти навіть забуває, що це лише парк, а не первородна хаща. Не раз і не два, весело блукалось йому цим парком, соборами й спальними районами, всім Містом. І кожен раз, як вперше. Чи то дорога не запам’ятовується, чи то наслідки домашнього використання чарів, чи то може лише так можна залишатись молодим, чи то він просто прикидається…

Парк вже давно звик до таких чудернацьких гостів. Філіал природи за своє довге, наскрізь просочене димом, життя бачив чарівників і ельфів, духів і фей, привидів й інші чудеса, незліченна кількість яких може вміститися хіба в голові поета, або ж в Місті.

Чародій нарешті сідає на лаву. В його руках, повністю списаних лініями життя, поблискує тільки що піднята паличка. Легкими рухами феєричні символи народжуються в повітрі. Це гра. Для чарів не потрібна паличка. Але тут немає нічого осудливого.

Пил землі струмінцем підійматися над землею, формуючи сторінка за сторінкою. Сотні травинок сплітаються в обкладинку. А паличка механічно перебудовується в ручку, заправлену смолою. Магія це просто переосмислення реальності, поети цим займаються на папері, а чаклуни – на ділі.

Ручка ковзнула по папері. Почалась розповідь. Почалась здалека і не спішачи. Ох дійсно, ще дещо забув сказати. Буде останнім.

В Чаклуна була така погана звичка, як говорити про себе в третьому обличчі.