Не принцеса

У дзеркалі виднілось сіре і втомлене обличчя. Руслана тяжко зітхнула і узяла до рук чергову косметичну банку.

«Ну, давай, масочко, давай, зроби з мене принцесу!»

Обмазавши всю фізіономію чимось желеподібним, дівчина вирушила до кімнати. Зіпнулась об щось, почувся дзвін скла.

«Трясця твоїй матері! Щоб вас пропасниця здибала!» — подумала про себе Руслана і спустила свою злість, пнувши пляшки на підлозі ще кілька разів. Звідкись, з інших кімнат, почувся голос.

— Все нормально! В мене все абсолютно нормально! — гучно відповіла дівчина, але її все одно наздогнала кара у вигляді стуку в двері.

«Добре, що хоч стукають», — подумала вона і накинула на своє тіло халат.

— Русю, в тебе все добре?

— Так, все пречудово. Мені 23, я живу в будинку батьків, виглядаю отак, — дівчина сказала на своє обличчя, вкрите маскою, — та що ж може бути не так?

— Русю! Не грубіянь! Твої саркастичні відповіді це… низько. Ми не так тебе вчили.

Дівчина зітхнула, ще раз пнула пляшки на підлозі, випрямила спину, поправила халат і чемно відповіла:

— Так, бабусю. Ви мене так не вчили. Я маю привести себе до ладу і піти на зустріч з подругами. В мене все добре.

Бабуся кивнула у відповідь і, перш ніж піти з кімнати, додала:

— І приберися у кімнаті. За тиждень прибуде Олександра зі своєю родиною.

Руслані знадобилась хвилина, аби згадати, що мова йде про її тітку, яку вона бачила тільки на старих фото.

— Вони ж живуть у Румунії і ніколи не приходили на ваше день народження!

Бабуся подивилася на онуку з-під лоба.

— Так. В нас був давній конфлікт… але зараз не про це. Вони будуть у місті з робочих питань і завітають, аби примиритися з родиною. І я хочу аби ви, юна леді, не зіпсували цей важливий момент для родини Левінсонів…

— … якщо так треба, я взагалі сидітиму в себе у кімнаті і носа свого не суну назовні. Тоді я точно нічого не зіпсую.

— Не вигадуй. Тобі вже замовили сукню, не забудь завтра зайти в ательє. Назначений час вже в тебе у календарі. І не запізнюйся! — останню фразу жінка кинула вже з коридору.

— Добре, бабусю!

Руслана зітхнула і впала на ліжко. Після будь-якої розмови їй хотілося добряче відпочити. Вона узяла до рук телефон, аби глянути, о котрій їй завтра вставати. «Сто пудів, треба прокинутись спозаранку, аби доїхати до того ательє. Сто пудів, ще якесь плаття облипле буде…»

Дівчина скинула халат і підійшла до дзеркала. Рукою зім’яла свою ногу, потім талію і живіт, поправила білизну та вкотре лишилась незадоволена. «Сидить як на опудалі.»

Руслана накинула першу-ліпшу кофтинку, вдягла джинси і поспіхом закинула у рюкзак телефон, ключі, пляшку води… І ледь не забула змити з обличчя маску. «Може, з вікна вилізти? Хоча ні, спізнитися я хочу менше, ніж зустрітися з бабусею ще раз…»

***

Зустріч з Катрею та Анною як бальзам на душу. Руслана вперше за останні два тижні, якщо не більше, розслабилася. Тут з її саркастичних реплік сміються, не роблять зауваження за поїдання піци руками і можна гучно сміятися. Та що там — хочеться сміятися, це вже щось.

— А потім, значить, підходить до мене продавець такий, каже: є в нас фігурки симпатичніші, якщо вам цікаво… — говорить Анна.

— А ти йому що?

— А я й кажу йому, що якщо хочеш подрочить, то сам бери собі ті фігурки, а мені потрібен Йоґ-Сотот. Хм… А коли я кажу це вам, звучить якось неоднозначненько, — закінчила історію Анна і всі посміялися.

— Ти як, Катрусь? — спитала Руслана у своєї тендітної та завжди тихої подруги.

— Я нормально. Ну, в мене нема таких веселих історій… Але от на концерт піду у суботу.

— Оооо!

— Так, я теж дуже рада.

Руслана дивилась на подругу і думала, що доля точно щось наплутала. Абсолютно точно було ясно: їх с Катрею наче поміняли місцями. Саме така тиха і спокійна дівчина мала б опинитися у її сім’ї, а от вона сама, Руся, мала б ходити на концерти, бити татухи та фарбувати волосся у фіолетовий…

Раптом щось відірвало Руслану від роздумів. Ні, ЩОСЬ. Якийсь голос шепотів щось незрозуміле, щось абсолютно нелюдське, але так чітко, наче на вухо… Дівчина озирнулася.

— Щось трапилось, Русю? — спитала Анна.

— Ні, просто… — Руслана прислухалася до шуму піцерії і почула лише звичні слова, — просто почулося. Щось мені недобре. Гайда на вулицю?

Всі згодилися і одразу ж після оплати рахунків радо вирушили назовні. Так само одностайно було прийняте рішення йти до набережної. Там дівчата дивились на качок, на воду і на людей, що проходили повз, та розмовляли про усіляке аж до самого вечора. Подруги мовчки дивились, як промені вечірнього сонця забарвлює небо у жовтий, червоний, помаранчевий та рожевий, і як ці кольори виграють у хлюпанні води.

«Який кайфовий момент… Як би мені хотілося зробити щось ніжне, романтичне… Хоч би сьогодні…» — подумала Руслана і, трохи повагавшись, поклала свою долоню на долоню Анни. Подруга прибрала руку.

«Ні, Руслано, сьогодні ти тільки лажатимеш.»

Коли ж місто сховало у себе сонце, подруги почали прощатися.

— Бувай, Русю. Сподіваюся, наступна зустріч буде не через три тижні! — сказала Анна, по-дружньому плескаючи по плечу.

«Все-таки три.»

— Ні, дівчата, ви чого! Рань ще яка! Дитяча година. Чого вам так рано росходитись…

— Нам дійсно пора. Але я була дуже-дуже рада з тобою побачитись, — сказала Катря і обійняла подругу.

— Якщо лягати о четвертій ранку, то, звичайно, рано. Ходімо, разом до зупинки пройдемося, — сміючись, сказала Анна.

— Ні, ні… Дякую. Але я ще погуляю. До зустрічі!

Руслана помахала подругам рукою і рушила набережною у протилежному напрямку. Їй стало сумно і так самотньо, а всередині у грудях відчувалося геть пусто. Вона згорбилася, чи бо стало прохолодно, чи то щоб ніхто не побачив цієї діри, так, наче від цього ця пустка стиснеться і зникне. Дівчина настільки поринула у свої відчуття, що не помітила як стикнулася з кимось.

На неї здивовано дивився хлопець, десь її віку. Він виглядав не менш сполоханим, ніж вона: здається, він дивився на річку, а його чорне волосся розвіював вітер так, що їй кортіло прибрати пасма від його очей. Руслана наважилася перервати незручну павзу:

— Не буде закурити?

— Ні, я не курю.

— Це… це добре. Я теж.