Кава #софтопад2022

— Це дуже дивно, що ти запросила мене кудись, Катрусю.

Вона завжди зверталася до мене оцим своїм “Катрусю”, від якого моє серце плавилося наче під прямими сонячними променями.

— Чому?

— Бо ти не дуже любителька виходити у люди. Завжди проводиш свій вільний час у бібліотеці, майже ні з ким не спілкуєшся. Я приємно здивована, що сьогодні саме я буду твоєю супутницею!

Це правда. Перебувати у суспільстві мені завжди давалося легше тоді, коли я була трохи осторонь. Мені не подобалися люди. Мені не подобався шум, який вони створювали, гомін, галас, гул, гудіння та ще багато синонімічних слів на літеру “г” я теж не любила. Будь-який голосний звук я б із радістю замінила на тишу — довгу, протяжну, спокійну.

— Ще й у вихідний день, коли усі повилазили на вулицю! Це дійсно щось дуже несподіване!

Проте між тишею та балакучою Христею я б обрала ту ситуацію, де мені довелося б слухати милу дівочу говірку.

— Я всього лише хотіла пригостити тебе кавою. Не роби з цього свято.

— Кавою???

Вона дуже любила каву. Настільки любила, що майже на 100% складалася з неї.

— Так, я пам’ятаю, ти якось казала, що хочеш відпочити від універу та нарешті сходити у львівську копальню.

Христя раптом зупинилася посеред вулиці та повернулася до мене усім тілом, кинувши на мене шоковані кавові очі.

— Що таке…? — Я оглянула її розгублене обличчя.

— Ти справді це пам’ятаєш?! Я казала тобі про це лишень один раз, і то це було просто як заклик у космос. Я взагалі навіть не була впевнена, що ти то почула.

— А я почула, як бачиш, — я усміхнулася, чим змусила її інтенсивно помаковіти. — То ж обережніше зі словами, коли бурмочеш собі під ніс щось, сидячи біля мене. Я така, що не тільки почую, а ще й запам’ятаю!

— Катрусю! — Вона ледь не розревілася посеред Львову, але стримала свою емоційність, згадавши про макіяж на її прекрасних очах. — Наступного разу я теж тебе кудись запрошу! Ти така хороша, Катрусю…!

Далі я вже нічого майже не чула. Оце її “Катрусю”… Воно дивним чином впливало на мене. Якщо в нормі речей я б уже влупила в чоло людині, яка назвала мене Катрусею, то від Христі хотілося чути це звертання ще і ще і ще і ще. Хотілося чути до того моменту, доки я не стану від її “Катрусю” повністю глуха. Хотілося навіть опісля читати “Катрусю” по її губах, до яких липла темна піночка з кави. Я дивилася на її щасливі сяючі очі, на таку ж блискучу усмішку, на те, як вона ховала щоки у долонях та витягувала з уже порожньої чашки свої кучері. Дивилася та й думала собі, що готова кожного дня варити їй ту нещасну каву, аби вона усміхалася.