кава і цигарка

Кімната наповнена димом, що зовсім не заважає побачити відблиски променів згасаючого сонця, що веселяться на склі книжкової шафи, але додають деякий шарм картинам, що висять на стінах, з відсутніми усмішками і багатозначними поглядами, які передають одночасно кілька емоцій — благо, художники геніальні варіюють почуття, що підлаштовуються під поціновувача мистецтва та його емоційний стан.

Навпроти вікна висить картина авангардного художника, який, як і очікувалося, досі не досяг визнання; картина, що змінюється щотижня завдяки окисленню особливої ​​фарби, перетворюючи полотно, покрите рідиною блакитного кольору, в розмиті плями, трансформуючись з золотистими, мідними вкрапленнями, що набувають то світлих, то зовсім темних відтінків, які, здавалося, наслідували юнака, терзаючи його зникле серце; картина, якою той самий юнак милувався у стані безсоння щоночі.

У Локі Лафейсона в пальцях тліюча цигарка, аромат якої просочив неприродно чорний одяг, через котрий у майже повній темряві видно було лише його жахливо бліде обличчя, що вбирало місячне світло; аромат, від якого у пориві задоволення закочувалися очі; аромат, що телепортував залежного в хатину могутнього шамана, де аромати трав і коріння змішувалися в чудову, задушливу есенцію смертельного задоволення, вбиваючого будь-яке переживання за власне життя.

У Локі Лафейсона божевільний, тремтячий страх померти, від якого подих частішає, потім зовсім зупиняючись, ніби прагнучи привести юнака в порядок ризикованим способом створення загрози його життю; але в Локі Лафейсона бурхливе небажання жити, адже життя це не має значення, адже існування юнака не здатне спотворити безбарвну реальність, адже наявність юнака в цьому всесвіті не може принести нічого, крім невдоволених зітхань інших смертних.

У Локі Лафейсона немає мети в житті — нічого нового цьому світу він принести не зможе, не зможе підірвати традиції, що вже давно набридли обмеженням усіх видів і течій мистецтва, не зможе переступити через усталені правила, адже мозок його вже довгий час відмовлявся мислити поза умовними законами; але в Локі Лафейсона нав’язливі думки, що нашептують зміїні гасла, запевняють юнака в його ж нікчемності, апелюючи до біографійнайпрекрасніших, найдивовижніших творців, але в жодному разі не порівнюючи юнака з ними, скоріше, уявляючи його як протилежність.

Структура простору розсипалася від звуку відкриття дверей іншою істотою, змусивши Локі здригнутися, як завжди і відбувалося при виверженні різких стуків або навіть практично невиразних шумів (дякую мерзенній нервовій системі з величезною любов’ю до саморуйнування), а потім ліниво повернути голову в бік дверей, не намагаючись вгадати ім’я особистості, що не дуже швидко заходить у кімнату, бо лише одна людина могла б відвідати його.

— І знову в тебе пахне тютюном, милий принце, — протягнув Ен Дві Гаст, трохи морщачись спочатку, але потім жадібно вдихаючи дим, прикривши очі всього на кілька секунд, ніби забувшись.— Невже ти бачиш естетику у повільному самогубстві?

В руках чоловіка дві склянки кави, і Локі не мав уявлення, де той зміг знайти кав’ярню, яка працює в такий пізній час, хоча це, в принципі, зовсім не було важливо, адже на вуста знову прийшла заспокійлива усмішка, яка стала єдиним засобом боротьби з божевільною бісовою тривогою, наповнюючи тріщини підсвідомості цілющим світлом, що викликають нестямні крики засідалих всередині чудовиськ із чорно-чорної субстанції.

На обличчі юнака крива усмішка, що пропадає до божевілля швидко, адже при Ені Дві нещирість здавалася тортурою, здавалася гострим срібним кинджалом, що протикає тканини тіла, здавалася полум’ям, що розросталося, атакуючи при отзвуці мінімальної брехні, — можливо, насправді новий знайомий, хто вміє випитувати правду із співрозмовників, не докладаючи при цьому жодного зусилля, мав якісь майже магічні здібності чи мав забагато досвіду в психології.

Локі любить торкатися філософських тем, ігноруючи існування проблем справжнього світу, щоб не посилювати пригніченого свого стану ще більше; Ен Дві любить його слухати, хмикаючи майже ніжно у відповідь на репліки юнака, що надихається з кожною секундою, чия увага переходила від теми до теми, не встигаючи дозволити тому завершити почате речення.

«Ти чарівний, милий хлопчику», читалося в погляді чоловіка, що розчинявся в атмосфері багатогодинної розмови, що витає в потоці нескінченних ідей, змішуючихся одна з одною, створюючих величезну павутину, переплітаючись; але Ен Дві навіть не ризикував заплутатися в різноманітних провулках зведеного палацу розуму – такою ясною була його свідомість, такою сильною була його увага, зосереджена на чужому голосі.

Світ блищав альстромеріями, що розпускаються, розповсюджують сотні нових відтінків квітів, заполонюючи сірі стіни, що, безумовно, були метафорою спустошення духовності власника квартири; і невидимі ці букети, розставлені на підвіконні, кавовому столику і підлозі, дарували можливість прокинутися, ледве не позбутися від пригнічуючої ілюзії непотрібності, що стала всім світом для Локі, що спонсорувала його забуття, що не дозволяла йому згадати про блага, про подяку за нерозсипані по небу зірки, про існування щастя, далекого і незрозумілого, але того, подавало знаки й символи здалеку.

— Чи не може висловлювання Ніцше про те, що бог насправді помер, значити, що всі ми мертві, що світ — це проекція наших згаслих свідомостей, що нічого не існує більше? — юнак виглядає абсолютно розгубленим із цим розсіяним поглядом і трохи відкритими вустами.

– Цілком можливо. Але, в такому випадку, ми з тобою зустрілися в безкінечній безодні, а це вже мовить про те, що ці дурні на перший погляд речі як «доля» чи «призначення» існують. Чи це відповідає твоїм поглядам? — Ен Дві схилив голову набік, спостерігаючи за співрозмовником з прищуром, стежачи за його реакцією і перебігом ніби судомих думок.

— У цьому світі не можна бути впевненим ні в чому. Чому б не погодитись сумніватися в деяких речах на якусь частку менше?

У Локі Лафейсона в пальцях миттю назад згасла цигарка і тому погляд став розчарованим, перетворюючи темно-зелені райдужки зіниць у в’язке болото, а самі зіниці — на зображення космосу, такого незрозумілого й відчуженого; у Ена Дві Гаста плавні, повільні зітхання, що нагадують легкий вітер після бурі, що пішла, алезалишила по собі витончений запах блакитної свіжості.

Порожня склянка впала на підлогу, і це здавалося чимось несподівано природним і необхідним, як чергова затяжка після довгої перерви чи поцілунок від надміру почуттів.

життя триває, ніби жахливий сон,

що ніяк не може закінчитися. 

швидше закінчиться сонце. 

і все згасне. 

Без Ена Дві життя знову ставало безглуздим.