Його ім’я – Со Чанбін

З того дня минув місяць. І дивним було те, що за цей час я жодного разу не бачила того хлопця біля річки Хан. Він ніби крізь землю провалився, зник – називайте це, як хочете. Факт залишається фактом: я не бачила того хлопця вже місяць і, чесно кажучи, хвилювалась увесь цей час за його долю. Адже наша перша та остання зустріч там, у парку, не віщувала нічого доброго. Саме тому, сама до кінця не розуміючи навіщо, я почала шукати хоч якусь інформацію про цю людину. Якби я тільки знала, чим це все для мене скінчиться.

Загалом, спочатку я почала розпитувати в охоронців того парку, працівників місцевих фургончиків з їжею, але це допомогло дізнатися лише його ім’я. Хоча й за цю невелику зачіпку я була вдячна. Отримавши його ім’я, я продовжила пошук – шукала і через інтернет, і просто питаючи людей у парку. Але зрештою, пройшов місяць, а я досі знаю лише його ім’я.

Одного вечора я вигулювала свого пса все в тому ж парку. Сама того не помічаючи, прийшла до вже знайомої вам, читачі, і мені, лавки, з якої відкривався вид на річку Хан. Я йшла, опустивши голову, тому не одразу помітила, що на ній вже хтось був. Коли ж я підвела голову, то побачила, що людина на лавочці не сидить, а лежить, і що, судячи зі звуків, які він видавав, йому було погано. Я подумала, що це якийсь безхатько чи просто п’яний, і зазвичай я б просто пройшла повз. Але в той раз одна маленька деталь змусила мене підійти ближче. Його рука звисала, і я побачила дуже знайомий браслет. Такий самий був на руці Чанбіна в нашу з ним першу, і на той момент, останню зустріч. Чорний шкіряний браслет з невеликою підвіскою у вигляді списа. Я дуже добре його запам’ятала, і тому підійшла ближче, щоб перевірити, чи все гаразд з тим чоловіком. У голові впевнено крутилася думка, що це був саме він – Со Чанбін.

І… Я не помилилась. Це був він, але його стан був далеко не найкращим. Розбита губа, подряпина під оком, куртка була брудною і в деяких місцях порваною, як і штани – одразу було зрозуміло, що щось сталося. Такий його вигляд змусив мене сильно хвилюватися.

– Агов, хлопче, ти мене чуєш? Мені зателефонувати до відділення швидкої допомоги? – запитала його, а сама тим часом намагалася хоча б на вигляд зрозуміти, чи є у нього якісь серйозні травми, адже й кофта хлопця, що була під курткою, виявилася брудною з невеликими плямами крові на ній.

– Знову ти… Ти вдруге намагаєшся мені допомогти… Не треба швидкої допомоги, просто допоможи мені сісти. Я впевнений, що моє ім’я ти вже знаєш, але скажи… Навіщо ти шукала про мене інформацію? – спитав у відповідь той, подивившись мені у вічі. Його голос звучав слабко, але він був чимось незадоволений. Його питання стало для мене несподіванкою. Тобто, весь цей місяць він знав, що я його шукаю і жодного разу не з’явився в парку? У мене виникло ще більше запитань, але поставити їх я вирішила пізніше, а в той момент, як Чанбін і попросив, допомогла йому сісти. Мій пес Барон ліг на землю поряд з нами і, схоже, заснув.

– Так, ти маєш рацію. Твоє ім’я це єдине, що я знаю. Мене звуть Квон Сумін, я хотіла ще тоді відрекомендуватися, але не встигла. Ти впевнений, що тобі не треба до лікарні? Може, розкажеш бодай, що сталося? Якщо, звичайно, хочеш розповідати… – відповіла я, сівши поруч із ним. Раптом мене охопило відчуття незручності. Мені здавалося, що я була зайвою, що дарма взагалі до нього підійшла.

Він зміг одним рухом перервати усі мої думки. Я відчула, як Чанбін поклав голову мені на плече. Не встигла нічого навіть запитати про його вчинок – хлопець заговорив першим.

– Я просто втомився, не бійся, чіплятися не збираюся, – сказав той, а потім поступово розповів мені свою історію. Поки він розповідав, я відчувала, ніби ми знайомі з ним вже давно, а не зустрілися лише двічі. Дозволь, читачу, і тобі розповісти його історію.

Ім’я – Со Чанбін, вік – 21 рік. Звучить як анкета, так? Нічим не можу допомогти, він свою розповідь тоді почав так само. Мені на той момент було 20 років. Як виявилося, ми з ним ходили до одного університету, але вчилися на різних факультетах. Чанбін на факультеті музичного мистецтва, а я – дизайну та архітектури. Ви думаєте, чи ми бачилися з ним в університеті? Ні. Наш університет занадто великий, щоб можна було в ньому легко перетнутися. Але такий збіг змусив мене думати, що можливо наша з ним зустріч це доля.

У цей парк, хлопець ходив, бо знав, що саме тут його шукати не стануть. А якщо й стануть, то місцевість дуже велика – завжди можна було втекти. Від кого ж він ховався? Від свого роботодавця. Чанбін дуже любить музику і через це три роки тому він почав створювати власні пісні і виставляти їх на одному дуже відомому сайті. Саме так, через півтора роки, його і знайшов цей “роботодавець” – чоловік років 36, ім’я якого сам Чанбін вирішив мені не говорити. Чоловік запропонував йому написати кілька пісень на замовлення, щоб продати їх і отримати гроші, пообіцявши, що все буде зроблено чесно і Со буде отримувати відрахування за авторські права, крім тієї суми, яку отримає за самі пісні. Хлопець повірив йому і схопився за цей шанс, адже мріяв створювати свої пісні, стати продюсером, а можливо, ще й відомим співаком. І це стало його великою помилкою.

Той чоловік виявився шахраєм, який буквально привласнив собі права на пісні, створені Чанбіном, навіть не думаючи згадувати хлопця хоч якось чи хоча б оплатити його працю. Ось тільки зрозумів хлопець це через рік, завдяки новим друзям, які також працювали на цього чоловіка. Вони розповіли йому всю правду про маніпуляції з піснями, а також те, що контракт, який Со з ним уклав, буквально був рабським: ти не зможеш піти поки термін не закінчиться. І якщо Чанбіну ще пощастило, адже до кінця “співпраці” залишилося рівно два тижні, то до кінця договору його нових друзів – Бан Чана і Хан Джісона – залишався ще рік. Хлопець дуже хотів допомогти їм, але для цього йому спочатку потрібно було якось вибратися з цього “рабства”.

Саме тому, добре все обміркувавши, він вирішив використати одну “нішу” у своєму контракті, де було чітко написано: “Автор повинен витрачати на написання пісні стільки часу, скільки йому знадобиться і ніхто не має права обмежувати автора в часі”. Така умова була лише в контракті Чанбіна, він зміг досягти цього, поговоривши з роботодавцем. І хоч тому чоловіку ця умова не подобалася, він не міг нічого сказати чи зробити проти, адже пісні написані Со приносили йому гарний заробіток.

Скориставшись цією умовою, хлопець замість того, щоб писати нові пісні, просто чекав закінчення контракту і паралельно шукав способи врятувати нових друзів. Ти, читачу, можливо, подумав, що під час нашої з ним першої зустрічі, ті хулігани напали на нього не випадково, але ні, саме тоді це був просто збіг обставин. На цьому Чанбін закінчив свою розповідь про себе, проте він так і не розповів, чому в нього розбита губа і такий пошарпаний вигляд. Тому, вирішивши все взяти до своїх рук, я запитала в нього про це.

– Начальник розлютився, що я надто затягую з новою піснею і ми посварилися. Я пішов у бар, випив, а коли йшов сюди, то зустрів тих же хуліганів, яких ти від мене відігнала тоді… Схоже вони мене теж впізнали, та й ось… Так би мовити помстилися. Виглядаю жалюгідно, так? – усміхнувшись, відповів Со, піднявши голову з мого плеча. Наші погляди перетнулися. Вірите чи ні, але я дивилася на нього не з жалем, а з захопленням. Незважаючи на життєві труднощі, він посміхався та хотів допомогти друзям. І тільки в його очах можна було побачити весь той біль, образу і смуток, який він приховував від зовнішнього світу. Я й не встигла зрозуміти, як вже обіймала його, притиснувши до себе якомога обережніше, щоб випадково не нашкодити йому.

– Хей, ти ж забруднишся, пусти, – почав обурюватись той, спробувавши відсунути мене.

– Начхати, я просто хочу побути так трохи. Не бійся, чіплятися не збираюся, – відповівши в його манері, посміхнулася я, після чого обійняла його трохи міцніше. Мені справді було все одно на те, що у нього брудна куртка та плями крові на футболці. Я просто хотіла обійняти його. І знаєте, що? Вже через пару хвилин я відчула, як мене міцно обіймають у відповідь, а потім почула схлип і коротке, але суворе: “Не рухайся”. Мабуть, тоді Чанбін нарешті зміг випустити всі свої емоції, які накопичилися всередині, за допомогою сліз. Але при цьому не хотів, щоб я бачила його заплаканим.

А я просто була рада, що вчасно опинилася поряд.