his memories

au! де свого соулмейта бачать уві снах, і сни припиняються лише тоді, коли соули зустрічаються. але якщо один із соулів помирає, тоді тому, хто вижив, будуть снитися кошмари

-Драко, як ти?

Дбайливий голос Пансі чувся крізь невидиму мембрану. Він був віддаленим і приглушеним, порівнянний із щоденним фоновим галасом. Драко ніколи не звертав уваги на нього.

-Він знову не чує, – Забіні зітхнув настільки важко, ніби за спиною зараз тримав величезний валун.  – Як і щоранку, Пансі.

Дівчина невдоволено пирхнула, зміряв хлопця зневажливим поглядом, і знову відвернулася до Драко.

Але Паркінсон знала. Вона була далеко не дурною, на відміну від інших дівчат на їхньому факультеті. І тому чудово розуміла, що Малфой не просто ігнорує її, пояснюючись «поганим настроєм», як раніше. Малфой буквально не чув її. Тому що свідомістю був далеко від них, Великої зали, Хоґвортсу, Британії в принципі. Вранці він завжди був у своїй голові. Застряг там, ніби птах у клітці, полонений залишками сну. Він сам їм про це розповів.

Проте вже протягом кількох місяців це був їхній щоденний ритуал: Пансі завжди розпитувала про стан Драко, іноді й розповідала щось кумедне, не рідко вигадане на ходу, а Малфой мовчав і не чув. Він, з деяких пір, тепер майже завжди мовчав, але все-таки вранці — особливо.

-Я все ж сподіваюся, що якось він почує, – з долею докору відповіла дівчина. – Я вірю в це.

Забіні їй нічого не сказав, продовживши сніданок.

Він ненавидів у собі цю рису, але ніяк не міг її подолати. Це те, що йому дала його родина. Ця риса була його невидимим тавром, але таким же неприємним, як і мітка Пожирача. Батьки ненавиділи таке почуття, як надія. Для них воно було слабкістю, тим, що тягне на дно і заважає мислити раціонально. Тому, як би Блейз не хотів, коли це швидкоплинне для нього почуття раптово випаровувалося, він не міг його повернути.

Він уже не сподівався і не вірив.

Слизеринець істинно ненавидів світ і в його найпотаємніших мріях, цей світ розмазувало на шматочки. Все довкола просто переставало існувати і Всесвіт ніби очищався від жахливого бруду. Бо закони цього світу нічим не відрізнялись від лайна. Забіні хотів вірити, що існують світи, паралельні їх — і в тих світах люди страждали набагато менше. І це було єдиним, у що він, хоч трохи, але силою зберігав віру.

Хоча Блейзу, взагалі-то, і годиться скаржитися — адже про що може йтися, коли твій соулмейт знайдено, поряд і живий — але він скаржився. Тому що, чесно, йому просто пощастило.

Але Драко – ні.

-Загалом, Драко, Блейз програв Полумні бажання і тепер я з нетерпінням чекаю, коли ж вона його озвучить, – дівчина продовжувала говорити, жестикулюючи і дивлячись на неупередженого Малфоя, лише час від часу повертаючись до їжі.

Забіні на друга намагався не дивитися, уткнувшись носом у тарілку. Спочатку він підтримував ідею Пансі щодо цих односторонніх діалогів вранці, через силу посміхався Малфою, але перестав. Далі не зміг. Не витримав.

Абсолютно беземоційне, бліде і змарніле обличчя друга викликало в грудях біль, тахікардію та напад нудоти. Блейзу хотілося звернутися калачиком і плакати.

Якось у нього трапилася панічна атака прямо у Великому Залі через це. Спочатку стало просто душно, потім йому здалося, ніби тіло поступово огортає холодом, а в голові з’явилися картинки того, як він впадає в шаленство і вбиває Пансі, Драко, Рона… Блейз тоді хотів піти в туалет, привести себе до ладу, але не зміг навіть на ногах встояти, не те що піти кудись. Він звалився на підлогу, судомно дихаючи і руками хапаючись за горло. Його трясло, мов епілептика, і повітря було мало. Учні почали стрімко згущуватися над ним, наче шуліки, через що повітря стало ще менше. Блейз задихався і плакав від безпорадності одночасно. Паніка накривала з головою.

Забіні дуже хотів повернутися у минуле. Коли не було ще жодної битви за Хоґвортс, коли Драко був у своєму розумі і вони втрьох довго сиділи, до самого ранку, розмовляючи ні про що.

Але Драко зараз не такий, як раніше; з Пансі говорити ні про що вже не виходить – вночі Пансі завжди плаче; сам Блейз ще носить мітку Пожирача Смерті і зараз боїться впасти в безумство, вбивши всіх, хто натовпився над ним.

За кілька хвилин хлопець відчуває, вже рідні, шорсткі руки, що притискують його до себе. Забіні бачить нечітко через сльози і чомусь не чує нічого з того, що говорить рудоволосий хлопець перед ним. Тільки бачить, як той роззявляє рота.

Його раптово підхоплюють на руки і кудись несут. Краєм ока він помічає маківку Паркінсон, що майорить десь збоку, а Драко… він спрямовує погляд на слизеринський стіл, намагаючись сфокусувати зір. Драко сидить на тому самому місці, дивлячись їм услід. Погляд у Драко все такий ж порожній і відсторонений.

-Пропоную, до речі, прогулятися до Чорного озера після уроків, що думаєш, Драко?

Малфой не просив його рятувати. Якщо бути чесним, він ніколи б і не попросив. Драко завжди був надто впертий і вважав прохання допомогти прояв слабкості. Він ненавидів ні просити допомоги, ні приймати її.

Але вони все одно вирішили “врятувати” його. Вони ж його друзі. Вони ж єдині, кому не байдуже.

Іноді у хлопця виникала думка, а чи хоче сам Драко врятуватись, але він швидко її відганяв.

Ні.

Він боявся міркувати на цю тему, хоча давно вже знав передбачав відповідь.

***

Драко оживав лише ближче до середини дня. Він примудрявся трохи спокійно подрімати на уроках, а в перервах між сном і вчиться, що непогано його так відволікало його.

Насправді, це була дивовижна навичка, що належить, здається, лише Драко. Навичка спати на уроках і знати все. Правда, в який би раз Малфоя не зловили на сні під час уроку і не запитали щодо сьогоднішньої теми, він завжди відповідав правильно. Дивно, бо Забіні жодного разу не бачив, щоб Драко, горбавшись, сидів над підручниками, все зазубрюючи. Та й неможливо зазубрити все!

А на зіллях так Драко був одним із найкращих, через що Блейз іноді тихо йому заздрив. Ну знаєте, коли ваш професор Снейп, стати одним із найкращих дуже складно.

–Містер Забіні, — гукнув Снейп після закінчення уроку. — А вас я попрошу залишитися.

Слизеринець обернувся до Паркінсон і Драко, що йшли, коротко киваючи їм і долонею вказуючи на вихід.

Пансі киває.

-Ми почекаємо зовні, – пояснює дівчина Блейзу, за руку втягуючи Малфоя в коридор і захлопуючи двері.

-У чому справа, професоре? — хлопець підходить до Снейпа ближче.

Чоловік, невластиво йому, мнеться і не наважується на заговорити. Блейзу від цього стає дуже не по собі, тому що те, про що Снейп хоче з ним поговорити, має бути досить важливим, щоб його поведінка була такою.

–Як там Драко?

Оце так.

Забіні тупо моргає перші кілька секунд, перш ніж отямитися. Спочатку його дивує суть питання, поки він не згадує, що Снейп, взагалі-то хрещений Драко. Так, це не значно, але змінює справу. Хлопець неодмінно знизує плечима, відвівши погляд.

–Та все як … зазвичай. Якщо Ви про те, чи перестали йому снитися кошмари, то ні, зрозуміло. На жаль дива не сталося.

Професор перед ним весь стискається і теж відводить погляд убік.

Бачити такого Снейпа дуже… незвично. Він зазвичай холодний і строгий, і не рідко б’є його з Роном книжкою по головах, а ще й досі любить познущатися з всезнання Грейнджер… той, кого справді могли лише бояться чи ненавидіти, чи все разом.

Зараз Снейп нервував.

–Я бачив, як міс Паркінсон розмовляє з Драко вранці у Великій Залі, — Снейп хмикнув. – Думаєте, таким чином ви допоможете йому?

–Не знаю, сер, – знову стиснув плечима Блейз. — Можливо, це допоможе йому подолати себе.

Чоловік кивнув, знову задумливо відвівши погляд убік.

-Я хочу вірити, що ви можете допомогти Драко.

Ввічливо посміхнувшись Снейпу, Блейз розвернувся на п’ятах, стрімко прямуючи до виходу з приміщення.

«Він не хоче, щоб йому допомагали», — раптом прокручував він слова, які не сказав професору. — «Драко не хоче бути врятованим»

Забіні стало погано.

-Блейз! — Паркінсон упіймала слизеринеця за рукав мантії, варто було йому вискочити з кабінету. – Ти чого? Що трапилося?

Хлопець часто дихав, зі злістю впершись поглядом у Малфоя, що читав книгу і нічого не помічав, і не міг вгамувати емоцій.

«Драко не хоче, щоб йому допомогли. Він не хоче стати колишнім»

«Йому нестерпно бути колишнім без Поттера»

–Дихай, Блейз, – намагалася заспокоїти його Паркінсон. — Дихай, чуєш? Якщо ти зараз вирішиш вбити когось, тебе посадять в Азкабан.

Гнів потроху стих. Емоції відпустили і дихати полегшало. Однак дурні думки все ще кружляли за його свідомістю.

–Блейз, вже повернувся? — Драко на ходу запихав книгу з травології, як встиг розглянути слизеринець, у сумку і наближався до них. — То чого стоїмо? Ходімо, а то запізнімося.

Пансі посміхнулася Малфою, після чого кинула ще один стривожений погляд на Блейза.

«Потім», – сказав він їй одним і губами. – «Я все розповім»

–До речі, Пансі, ти щось говорила про Чорне озеро? Я не проти, — ні з того, ні з цього сказав Драко, посміхнувшись куточком губ, на що Паркінсон, ніби й забула вже ситуацію з Блейзом, лише здивовано-радісно закивала, з тріумфальним виглядом на секунду обернувшись до Забіні.

Той лише похитав головою, опустивши погляд униз, але продовжуючи слідувати за Малфоєм та Пансі.

То був не прогрес. Просто Драко має спогади, пов’язані з Чорним озером. З Чорним озером та Поттером. Лише тому він почув.

Він чув тільки те, що в минулому було пов’язане з Поттером. Тому що саме він виявився його соулмейтом.

Але Гаррі Поттер помер у битві за Хоґвортс разом із Темним Лордом.

Гаррі Поттера більше не було. І Драко бачив кошмари.

Кожної диявольської ночі.