Кашляти більше не хочеться

Чанбін ненавидить батька. За поведінку з матірʼю, за ставлення до нього, його єдиного сина. За те, що загинув ще на початку, через що Чанбінові тепер доводиться розбиратися з усім цим лайном самостійно.

Чанбін живий лише завдяки батькові, який, напевно, щось таки знав. Інакше він ніяк не міг собі пояснити наявність під їхнім літнім будиночком справжнього бункера. Серйозного, броньованого, напічканого найрізноманітнішими технологіями для підтримки життєдіяльності. Спочатку хлопець навіть радів такому спадку, але після кількох сотень діб на самоті він вже й не проти повторити батькову долю.

Чанбін злий на батька, бо як можна мати НАСТІЛЬКИ жахливий почерк, що всі його рукописи та розрахунки, які хлопець знайшов у таємному архіві, доводилось розбирати тижнями, якщо не місяцями. Зате, розібравшись з ними, Со лише впевнився в тому, що батько давно вже все знав: і про перетворення їхнього звичного життя на руїни, і про те, що робити у цьому зламаному світі далі. І усвідомлення цього, чомусь, злить ще більше.

Чанбін не знає, скільки часу він провів під землею. Іноді складалось враження, що після усього, що сталось, поняття часу взагалі зникло з його лексикону, а голосові звʼязки скоро атрофуються від постійного мовчання. А з ким говорити? З акумуляторами чи фільтрами повітря? В перші тижні він навіть пробував, але ті, яке диво, не відповідали, тож він закинув цю ідею.

Чанбін не забув. Ні про біляве, висвітлене, трохи соломʼяне волосся, зібране у хвостик, ні про багатогодинні дискусії щодо різниці між олійною та акриловою фарбами, ні про ЇХНЄ місце в маленькому садку біля місцевого озера. Він не забув ЙОГО.

Чанбін сумує. Він досі тримає всі скетчі, які йому подарував ВІН. Усі. І ті квіти, на які вони натрапили в парку, і портрет Со, який ВІН зробив, поки хлопець спав. І навіть той трохи дивний різнобарвний кольоровий всплеск емоцій на офісному листочку а8, коли вони вкотре посперечались через дурницю. Останній малюнок він тримає схованим у внутрішній кишеньці обкладинки свого щоденнику.

Чанбін досі кохає Хьонджіна, тому, коли в одному з батькових архівів він знаходить, що його важкий кашель – ознака близької смерті у звʼязку з різкою зміною навколишнього середовища, жодних питань щодо місця, де хлопець зустрічатиме свою загибель, не стояло.

Чанбін був на пів дорозі до рідного міста свого коханого, коли йому почало відчутно гіршати. Броньований фургон, який хлопець знайшов у гаражі свого старого, вже пару разів ледь не перекинувся через неможливість Со контролювати кермо в поривах сильного кашлю. Десь на цьому моменті він усвідомив, що варто було б пришвидшитись. 

Чанбін помирає. Він відчуває, як його легені буквально самознищуються, а в дихальних шляхах вибухають гранати. Не найприємніші відчуття. Бувало доводилось зупиняти фургон і хвилин пʼятнадцять відкашлюватись. Цікаво, як швидко він викашляє свої нутрощі?

Чанбін зупиняє фургон біля центрального парку. Він на місці, він встиг. Ледве йдучи, хлопець плентається до їхнього місця та сідає на траву під колись яблуневим деревом. Його знову пробирає кашель. Він відкидається спиною на стовбур та закриває очі. Тепер точно кінець.

Чанбін хоче кричати. Якби ж тільки батько його попередив, якби ж його коханий не поїхав на вихідних додому. Все могло скластись інакше, може вдвох вони б щось придумали. Чи почали подорожувати безлюдним світом та відкривати його нові красоти. Хьонджіну б таке точно сподобалось. Але він мертвий. Він просто не міг вижити. І Со скоро до нього приєднається.

Чанбін плаче, по його блідому обличчю котиться сльоза. І може у нього передсмертні галюцинації, але на хвилинку йому здалося, що чиїсь пальці її витерли.

Чанбіну спокійно. Знайомий запах огорнув його наче тепла ковдра. Хтось поклав голову хлопця на своє плече та легко, майже невагомо розчісував пальцями його волосся. 

– Хьонджіне, це ти?

Не міг. Він не міг вижити.

– Так, коханий. Не хвилюйся, спи.

Чанбін прислухається до рідного голосу та розслабляється. Втома накриває його з головою. Плакати більше не хочеться. Кашляти також.

Чанбін засинає.

Сонце заходить, забарвляючи руїни великого міста у вогняно-помаранчеві відтінки. На березі колись дзеркально чистого озера, притулившись один до одного, сидять двоє. Один з них, можливо, вже ніколи не прокинеться.