Йди геть

Чонгук біжить вниз по вулиці збиваючись з ніг. Навкруги – пустота. Вівторок, вечір, люди готуються до наступного робочого дня. Тільки у нього світ руйнується під ногами. Тільки у нього сльози так сильно печуть очі, що неможливо дивитися перед собою. Але він повинен добігти до квартири. Повинен сховатися від цього світу за рідними стінами. Вони його не врятують. Вони не відмотають час назад і не повернуть сказаного. Єдине, що вони можуть, це закрити його від допитливих очей. Від очей, які його навіть не знають. Від очей, в котрих і так досить своїх проблем і чужих їм не треба. Але це єдине, що у нього залишилося – бажання добігти додому.
Чонгук продовжує бігти і навіть уже бачить багатоповерхівку перед очима. Тільки йому не стає краще. Чим ближче дім, тим голосніше лунають голоси в голові. “Хьон … Техьон… Ти мені подобаєшся. Більше чим друг”.”Чонгук… Вибач…Я…Мені не подобаються хлопці…В цьому плані”. Який сором і позор! Як можна було все так зіпсувати?Навіщо ти відкрив свій рот, Чонгук? Навіщо ти це сказав? Навіщо ти показав це світу?
Чонгук пришвидшується. Він не може зупинитися. Не може перестати. Слова, його і старшого, крутяться в голові, і йому здається, немов його закачує як на американських гірках. “Це твоя вина. Це ти винний, Чонгук”. Чонгук не бачить себе, але відчуває, як біль розтікається по його обличчю. Він по-тихеньку починає втрачати зв’язок з реальністю. Уже не має землі під ногами, вітру в вухах, вбивчих емоцій. У нього взагалі хоть щось залишилось? Є взагалі сенс бігти далі?
Чонгук залітає в будинок і незрозуміло яким дивом миттєво знаходить ключі в кишені і відкриває двері. Все одно на кросівки, все одно що потім влетить від хьонів. Чонгук біжить в спальню прислуховуючись чи не має ще якихось посторонніх звуків крім його, але чує він тільки тишу. Здається Чонгук один в квартирі. Він сідає на своє ліжко і зарившись лицем в долоні починає надривно плакати. Йому здається, що його серце зупиниться від гострих вдихів і видихів, але він не може заспокоїтися. Він не може і не хоче цього робити. Ці уламки із слів, спогадів і думок залишаються без відповідей і падають на холодну підлогу його свідомості. Він знає, що йому погано і він не збирається припиняти. Йому все одно, що з ним буде, і він не зупиняється.
Він плаче. Просто плаче, тому що він вперше зіштовхується з такою проблемою. Він вперше переживає такі емоції і він один. Біля нього нікого немає і нікого не може бути, тому що він сам до себе нікого не підпустить. Все занадтно ненормально, щоб сказати це в голос. Все занадто суперечливо, щоб зрозуміти і підтримати. Все занадто просто і як у всіх, але йому на це байдуже. Це його проблема і вона його вбиває. Він майже мертвий.
Чонгук не пам’ятає скільки часу він плакав. Він не знає як довго він скулив від болю. Не знає скільки отрути ще залишилось всередині. В нього немає ідей. Він взривається і в своїх думках впевнено йде до екстрему. “Я ніколи не зможу з ним поговорити. Я стану для них чужаком. Я не зможу більше посміхатися і бути живим. Мені треба піти геть. Треба втекти. Як найскоріше… Прямо зараз.”
Чонгук піднімає очі шукаючи свою валізу. Він не жартує. Він втече. У нього достатньо сміливості, а ще більше болі щоб зробити це. Але замість чемодану його погляд чіпляється за людину, яка стоїть у дверях. Чімін. Старший виглядає сумно і схвильовано, але він послушно чекає поки Чонгук прийде до тями. Тільки Чонгук не хоче цього робити. Замість цього більше злості і гніву загоряється в його грудях. “Тільки його не вистачало”. Йому миттєво хочеться послати Чіміна куди можна подалі.
Чімін тихо закриває за собою двері і сідає на другий край ліжка Чонгука. Чонгука це нервує. Йому все більше і більше хочеться вигнати старшого з кімнати, але непотрібні кайдани вихованості ще тримають його в рамках субординації. Старший мовчить і нічого йому не каже. Він тільки дивиться на Чонгука як на пораненого звіра, якого треба з милосердя пристрілити. І Чонгук би не проти, тільки не від рук Чіміна.
– Чого тобі? – не витримує Чонгук.
– Хьон, – вперто поправляє його Чімін. – І це все ще моя кімната. Можу приходити коли мені вздумається.
Чонгук злобно зжимає щелепи, щоб не відповісти Чіміну, що він насправді думає про це його “хьон”. Він гордо піднімає голову вверх і дивиться на старшого вбивчим поглядом. Чімін ніяк на це не реагує і Чонгук біситься ще більше. З Чіміном у них не склалися відносини якось майже відразу. У Чіміна більше масок чим Чонгук може порахувати і довіряти Чіміну це як довіряти пустоті. Чонгук не розуміє хто такий Чімін, Чонгук не знає хто перед ним стоїть і Чонгук не зможе старшого зауважати уже напевно ніколи.
Чімін пильно роздивляється його і повільно сканує його наче радар. Чонгук під його поглядом весь покривається мурашками і опускає голову. Чому старший не йде геть? Чого він взагалі від нього хоче?
– Що сталося? – спокійно запитує Чімін.
Чонгук посміхається від думки, що старший реально думає немов Чонгук йому щось розповість.
– Мене сюди відправив Те. – Чонгуково серце завмирає при згадці імені Техьона. “Чімін все знає? Техьон йому все розповів?” – Він попросив мене, перевірити як ти.
Чонгук видихає. Здається ні, але йому не стає краще. Злість в сторону Чіміна відволікла його на хвилину від роздумів, але тепер він знову вернувся до своєї проблеми. Точніше до неможливості її рішення. Це Чонгука нервує. Він злиться. Він це відчуває.
– Ти на взводі, – так само спокійно продовжує Чімін. Його спокій приголомшує Чонгука. Вони ніколи не розмовляють. Абсолютно ніколи. Тоді до чого це все і чому так спокійно? – Ти можеш мені все розвісти.
Чонгук сміється на повні груди і навіть знову кидає свій погляд на старшого. “Він з глузду з’їхав?”. Але Чімін продовжує бути спокійним і незворушним.
– Чонгук, ти мене терпіти не можеш. Я це знаю, ти це знаєш, вся планета це знає. То хіба тобі не все одно на те, що я подумаю? На мою думку? На мене в принципі? – Чонгук тупо дивиться на Чіміна. – Подивись на себе. Тебе ж зараз накриє. Навіть якщо ти виплакав всю свою біль, то злість явно залишилась. Викричи її на мене. Вилий її на мене. Тобі ж мене не жалко. Тобі все одно, що зі мною буде. То навіщо так переживати?
Чонгук в повному шоці знову відводить погляд від старшого і дивиться прямо перед собою. “Божевільний”. З яким же божевільним йому приходиться жити. Але проходить одна хвилина. Проходить друга і третя. Чімін послушно сидить навіть на ворохнувшись, а Чонгук уже не може тримати себе в руках. Невже він це робить? Невже саме це і відбувається просто зараз?
– Я признався Техьону в тому, що він мені подобається, – не дивлячись Чіміну в очі говорить Чонгук.
– А він що? – абсолютно спокійно питає Чімін.
– Що хлопці йому не до душі, – відрізає Чонгук. Спокій Чіміна і гнів Чонгука доводять ситуацію до повного абсурду. Чонгук губиться між цих двох вогнів і здається сходить з розуму. Інакше з якої би це радості він розказував Чіміну таке про своє життя?
– Що тебе злить в цій ситуації більше всього? – Чімін обертається до нього і закидує одне коліно на ліжко. Чонгука пробирають мурашки і йому приходиться використати всю силу волі, щоб не зіштовхнути старшого зі свого ліжка або зовсім не вийти з кімнати. Він не привик відкривати свою душу. Його думки належать тільки йому. Його слова – це тільки його слова. Його біль – тільки його. Але Чімін має рацію. Чонгуку на нього все одно, тому якщо старший вирішив погратися в героя, тоді хай сам потопає в Чонгуковій болі і неприязні, яку Чонгук після цього точно до нього відчуватиме.
– Не знаю, все, – швидко немов із револьвера вилітає відповідь з рота Чонгука.
– Що це “все”? – повільно повторює Чімін.
– Все значить все, – повернувшись до старшого обличчям по складам відповідає Чонгук.
– Тебе бісить те, що Ві не відповів тобі взаємністю? – пронизуючи Чонгука поглядом питається Чімін. Чонгук тільки сильніше стискає щелепи намагаючись не відводити очей від старшого і таким чином не програти йому в двобої. Такої слабості перед Чіміном Чонгук собі не міг позволити. Принаймі поки що. – Або ж тебе бісить то, що ти йому все ж таки признався йому? – Чонгук ще більш вперто і немилосердно стискає свої щелепи. Його злить, що Чімін читає його як відкриту книгу хоча вони взагалі не знають один одного. І хоча якісь залишки його раціональності кажуть йому, що такі емоції би переживав кожний на його місці, злість все одно бурлить в венах. Можливо тому, що злитися на Чіміна легше, чим злитися на себе, але цю правду Чонгук поки не спроможний прийняти. – Чи є ще щось? – підсумовує Чімін.
Чонгук відвертається. Можливо він зараз і програв війну поглядів, але все одно. Він повністю зосереджується на повітрі. Йому здається, що він забув як дихати. Він повільно робить вдих-видих. Вдих і видих. Іще один вдих і дуже довгий видих.
– Так, я злюсь на Техьона за те, що він не відповів мені взаємністю, і так, я злюсь на себе, що признався йому. Але ні, я не злюсь на Техьона більше чим на себе. Я знаю, що не можу просити у нього більше, чим те що маю, тільки тому що хочу… Мені не треба було йому все це розповідати і створювати таку важку ситуацію, але вже нічого не вдієш і тепер мені прийдеться жити з наслідками своїх вчинків. – тихо і повільно, немов читаючи підручник здорових стосунків, процідив через зуби Чонгук. Що тут скажеш? Кажись проведині години з Намджун хьоном і Юнгі хьоном не пройшли даром і він навчився красиво і інтелегентно розмовляти. Але чи думає так Чонгук? Скоріше за все. А чи відчуває так? Ні. Він не вірить в те, що сам сказав і за якусь долю секунди починає жаліти, що розпочав цю розмову зі старшим. Чонгук хоче припинити це все. Його думки, його почуття… його справжні почуття, не затуманені гнівом на Чіміна, починають вертатися і він хоче залишитися наодинці. Він хоче маринуватися в своїх сльозах, травмах, проблемах, і страхах самому. “Він повинен піти. Негайно”.
– І це все? Більше немає ніяких інших переживань? Більше немає іншої злості і страху? Або невпевненості і сорому? – не пробиваємо впевнено питає Чімін.
Чонгук повертається до Чіміна. Він в шоці, тому що він ніколи не бачив і не чув такого старшого. Такого впевненого в своїх словах і цілеспрямованого. Чонгук звик бачити старшого дурним, всюдилізущим, показушним і занадто солодким. Такий Чімін був для нього новим і в той же самий час чужим, але як би там не було, люба з чергових масок старшого повинна була піти. Чонгук хоче, щоб Чімін пішов.
– Знаєш що, Чімін? – підскочивши на ноги і зі всією злістю дивлячись на старшого ричить Чонгук. – Я думаю, тобі краще піти.
Чімін все также спокійно піднімається з ліжка і стає навпроти Чонгука.
– На що ти злишся, Чонгук? – Чімін легенько штовхає Чонгука в груди, через що в Чонгука всередині появляється ядерна суміш, яка готова ось-ось взірватися. – Що тебе насправді бісить, а? Яка в тебе проблема, Чонгук?
– Ти моя проблема, – Чонгук штовхає Чіміна у відповідь . Він розуміє, що штовхає старшого сильніше, чим той його, але він не може себе стримати, не може взяти себе під контроль. Ці емоції, які не належать йому, які не його, але чомусь в його тілі, душать його. Що з ним відбувається? Чому все так? Чому?
– Я твоя проблема? – очі Чіміна горять вогнем і він впевнено робить крок на зустріч Чонгуку так, що між ними залишаються раховані сантиметри. Чімін дивиться на нього залізним поглядом, а Чонгуку здається що він зараз розіб’ється на мільйон уламків. – Я твоя найбільша проблема? – чітко і повільно проговорюючи кожне слово промовляє Чімін.

Чонгук відчуває сльози на своїх щоках. Він уже не може стримуватися. Він падає на підлогу і починає знову сильно-сильно плакати. Його накриває новою хвилею болі, страху, огиди до себе і нерозуміння. Він так більше не може. Він хоче щоб це все зникло. Чонгук знову хоче відчувати себе нормально. Але він не знає як це зробити. В нього немає надії. У нього немає ідей. Нічого. У нього немає нічого.
Чімін не намагається його якось утішити. Не намагається його обняти чи заговорити до нього. Він сідає біля нього на підлогу і чекає. Він просто чекає і чекає. Хвилини, години, дні. Тут вже не ясно. Уже абсолютно нічого не ясно.
– Я не маю такого до нього відчувати, – крізь сльози шепоче Чонгук. – Це неправильно… Так не повинно бути…Люди цього не зрозуміють… Вони зненавидять мене… Як я маю жити з цим? Як я маю жити признавшись в такому?
Він продовжує плакати, а Чімін продовжує мовчати.
Коли плакати уже не має чим, Чонгук піднімає голову і дивиться каламутними очима на протилежну стіну. У нього уже немає ні болі, ні емоцій, ні страху, ні сорому, ні життя. Всі противоречиві думки і слова, які вбивали його от уже декілька місяців, пішли покурити і залишили його самого. Він не вільний, вони ось-ось докурять і вернуться, але зараз всередині нього пустота і це його повністю задовільняє.
– Чонгук, – вириває Чонгука із транса тихий голос Чіміна. Чонгук повертає до нього голову, але Чімін дивиться перед собою. – Не дозволяй нікому казати що ти повинен робити, що відчувати, як думати і в що вірити. Всі ці думки…вони не твої і твоїми ніколи не будуть. – Чімін повертається до нього і дивиться йому в очі. – Якщо ти будеш жити так як того хочуть інші люди, тоді Чон Чонгук помре. Він зникне і його не стане. Ти дійсно цього хочеш? Ти дійсно віриш, що Чон Чонгук на це заслужив? – Чімін зосереджено дивиться на нього протягом цілого свого монологу при цьому активно користуючись мімікою лиця. Кожне нове слово Чіміна це нова емоція , новий погляд і вираз обличчя. Чонгук же з іншої сторони сидить біліший за сніг і холодніший за лід. Він не дихає, тому що слова старшого поглинають все повітря цього тлінного світу. – У кожного своя правда, Чонгук. Борись за свою правду. Живи нею.
Чімін різко піднімається на ноги і виходить з кімнати. Чонгук ще хвилин десять сидить в тій самій позі бездумно дивлячись на двері. Потім він повільно встає і приймає довгий душ. Затім з мокрим волоссям він падає в ліжко і засинає. В нього немає думок і емоції. У нього немає планів на майбутнє і рішень проблем минулого. Слова старшого знову і знову прокручуються в його голові, але на цьому все. Щоб жити так як говорить Чімін треба багато сили, відваги і терпіння. У Чонгука цього всього на жаль немає.