з чистого листа

укр_ав, в якому вей їн не падає з гори, а зникає разом з а-юанем на довгих тринадцять років

 

1

 

Біля Курганів повітря стає густішим, що дихати все важче і важче. Така атмосфера була і тоді, тринадцять років тому, коли він з безвиході прийшов на ці затхнулі землі. Того разу тут було пусто, ні одної живої чи мертвої душі, і тільки старе листя літало пильними дорогами.

Цього разу воно відчувається: хтось є. Візуально нічого не змінилось: все та сама трава сухо росте край дороги, дерева скручені в три погибелі, а вітер ганяє холод та запах гнилі. Проте тропа показує кілька слідів від взуття, якого не було до цього.

Лань Джань, навіть непомітно для нього самого, робить кілька глибоких вдихів та проходить вперед, в царину темряви та хаосу. Нічого не змінилось, і в той самий час змінилось так багато. Чоловік намагається не звертати увагу на серце, яке готове вирватися з грудей.

Крок, крок, крок, і раптом думка: а якщо Вей Їн не захоче йти, якщо йому все так само все одно, і він просто крикне йти геть? Нащо зараз надривати старі рани, які тільки-но почали загоюватися? Кому воно треба? Може, вони вдвох живуть гарно і в достатку, і не потрібен їм якийсь Лань Джань.

Вандзі лише прикриває очі та тихо видихає: йому треба Вей Їн. Будь-який, допоки він є.

Піднімає очі, і перед ним стоїть те криве щось, схоже на арку. Тоді захист можна було зруйнувати, зараз навіть сам Ханьґван-дзюнь не має на те сили і знань. Недарма на Вусяня покладали такі надії.

Він на спробу намагається зруйнувати закляття, але воно, як недивно, не піддається. Проте чогось йому виходить добитися: сигнал пішов. Вей Їн не дурний та жорстокий, щоб вбивати всіх, хто посмів прийти до нього. Вандзі ставав саме на це.

Він стоїть хвилину, дві, три, і коли вже починає розчаровуватися, думати, що помилився, не впізнав, впустив, здалеку бачиться фігура.

І тут серце завмирає.

Невідомий йде під чорною накидкою, як і тоді на тропі, він високий, і Лань Джань забороняє собі силою уявляти, що під тканиною прихований він. Але серце, порізане роками пошуків, сподівань та невиплаканих сліз, не розуміє наказу і через секунду зупинки б’ється швидше. Мозок мислить раціонально, а серце просто кохає.

Фігура зупиняється недалеко від арки, немов дивиться на гостя, а потім трохи поспішно прямує ближче, знімаючи закляття. Наче вірить йому, адже такі люди так просто не скидають свій захист, завжди маючи напоготові зброю. Меча нема. Флейти теж. Але Вей Їн не розлучався з нею.

– Ханьґван-дзюнь, яка честь, — голос … молодий, але він не Вусяня, і щось в грудях обривається. Дурне серце розчарувалось знов.

Він прочищає горло і заводить руку за спину, щоб не губити обличчя навіть в таких умовах.

– Вей Їн … він тут?

Лань Джань ніколи не був багатослівним, але зараз він переплюнув навіть самого себе. Він же навіть не запитав про ім’я людини перед собою.

– Ханьґван-дзюнь, що за панібратство? Не належить людині вашого статусу так розмовляти.

В голосі звучить якась образа, немов Вандзі особисто зрадив людину перед собою. Так звучить дитина, ображена на світ та несправедливість в ньому.

– Не належить з людиною такого статусу в накидці спілкуватися.

Хмикає, і цей звук чиста копія оскалу Вусяня.

– Теж правда.

І він знімає її. Лань Джань тут же розуміє, що ніякий це не Вей Їн, але пробиває від іншого відкриття: це А-Юань. Той маленький хлопчик, який хапався за ноги людей, які йому подобалися, та якому він купив іграшку, бо його наставник (і батько, мабуть, зараз) не міг собі це позволити.

За легким блиском в очах можна сказати, що і він його впізнав. Звичайно, він був дитиною, але не повністю забув своє минуле.

– Ти А-Юань?

Хлопець фиркає і намагається збрехати, що у нього виходить погано. Отже, не всі рис він перейняв у старшого.

– Не розумію, про що ви. Я Сиджвей.

Лань Вандзі тільки киває. Хлопець не вміє брехати від слова зовсім.

Але те питання про Вей Їна все ще лишається на кінчику язика, і чоловік фізично відчуває потребу його задати. Тринадцять років – занадто довгий термін, щоб чекати.

– Сиджвей, я знаю, що Вей Їн тут.

Хлопець трохи губить фарбу з обличчя, але майже одразу знов бере себе в руки і приклеює знайому усмішку на вуста. Він не бачив її всі ці довгі тринадцять років.

– Вибачте, Ханьґван-дзюнь, але нічим не можу вам допомогти.

І він вже збирається знов накласти закляття на арку, коли з тіні виходить ще одна тінь. Хоча вона і вища, але плечі більше опущені. На голові та сама накидка, і Лань Джань вже ненавидить її.

– А-Юань, не будь таким грубіяном.

І серце на мить застигає.

 

2

 

Коли Вей Вусянь чує від Вень Ніна, що прийшов Лань Джань, він не вірить. Хоча ні, він вірить, що так могло статися, але скоріше він боїться зустрітися з ним. З тим, від кого втік на тринадцять років. Вусянь навіть не знає, для чого конкретно він прийшов: вбити чи забрати в Ґусу знов.

Чому не спрацювало його закляття? Воно спрацювало, просто хтось, мабуть, почув це раніше. І він не може його звинувачувати: хлопець дійсно багато говорив про великого Ханьґван-дзюня.

Чоловік казав собі, що нема чого боятися. Так, не бачилися тринадцять років, але що з того? Невелика втрата.

Боляче стає, коли він в тіні дерева чує рідний і забутий голос. Навіть слова не були так важливі, головне, щоб він балакав-балакав-балакав і так до нескінченості.

– Сиджвей, я знаю, що Вей Їн тут.

Звичайно, я тут. Але чоловік мовчить і вбирає в себе вібрацію його голосу. Ймовірно, це буде остання можливість його послухати.

Вони пішли по своїм дорогам багато років тому, коли Лань Джань був шанованим, а Вей Їна ненавиділи у всьому світі. Вони не могли б бути разом, у Вей Їна було забагато крові на руках. І хоча зараз ці червоні плями стерлись роками, вони не зникли, вони все ще є там і ніколи не зникнуть, як би їх не терти. Їм не бути разом, у них різні поняття добра і зла.

– А-Юань, не будь таким грубіяном.

І він виходить.

Золоті очі розширюються, коли Вусянь йде непомітною доріжкою під чорною накидкою, брудною від пилу.

Він чесно намагається ігнорувати власні емоції, які вже бушують в голові. І нічого в нього не трясуться руки, руки з кров’ю не вміють трястися від страху.

Вони застигають на якусь мить, вона дійсно непомітна для чужого ока, адже навіть А-Юань не звернув на неї увагу. Але вона була.

– Чого ж ти не впускаєш нашого друга? Неввічливо.

Лань Джань мовчить, як і було все їхнє спілкування в минулому, тому Вусянь не дивується такому ставленню. Лань Джань дивиться на Вусяня і намагається запам’ятати його таким.

– Ех, Лань Джань, Лань Джань, що ж ти стоїш на порозі і дитину мені лякаєш? Заходь, але пригостити нам тебе нема чим.

А-Юань обурюється такій заяві.

– Як це нема? Вень Нін непоганий суп приготував!

– Але ж він несмачний.

– І це ти кажеш, — відрізає хлопець і йде вперед усіх, залишаючи старших налаштовувати захист знов.

Вей Їн драматично видихає і хапається за лоба, розігруючи виставу як раніше. Немов і не було цих тринадцяти років та крові на їхніх руках.

Вандзі здається, що ось він цей момент, коли все буде як до цього. Забудуть часи не поряд і будуть починати жити далі, незважаючи ні на що. Але так не буває, вони не в казці, а в жорстокій реальності, в якій вони стоять на Курганах і балакають про суп Вень Ніна.

Але Вей Їн мирно пропонує зайти, тому Лань Джань не збирається впустити такий шанс.

 

3

 

Ілюзія того, що все буде так, як раніше, руйнується в той момент, коли Вей Їн знімає свою накидку. Під нею дійсно стоїть той самий Вей Їн, якийсь сміявся на заняттях в Ґусу і зривав все навчання, а потім біг від усього світу і відчував всю їхню ненависть. Але в той самий час, це не той Вей Їн. Поки Лань Джань не надто відрізняється від себе в минулому, не беручи до уваги всі пройдені уроки, обличчя Вусяня усіяне маленькими і малопомітними зморшками. Він не має старий вигляд, ніяк ні, але в порівняні з Вандзі він не має такий самий молодий вигляд. Вей Їн відповідає своєму віку в тридцять п’ять років.

Але так не має бути. Вони не такі, як звичайні люди, вони не мають старішати як звичайні люди. Невже роки у вигнанні мали такий відбиток на ньому?

Вони сидять за жахливою подобою столу, і поки Вей Їн весело лепечить про свій час в подорожах, Лань Джань з болем розуміє, як він скучив. Дійсно скучив, це не чергові шість букв з алфавіту, чоловік дійсно розуміє ці слова. і слова стають поперед горла, але цього ніхто не помічає, адже великий Ханьґван-дзюнь ніколи не розкидався словами направо і наліво.

– Чому ти втік?

Вей Їн зупиняється посеред слова і трохи зламано дивиться на людину перед собою. Невже це не очевидно? Він втратив все свою життя, все, що цінував. Єдине, що залишилось з ним, – це маленький А-Юань з іграшкою в руці. Він не міг підвести його.

– Ех, Лань Джань, Лань Джань, людині іноді корисно втекти від усіх і почати з чистого листа, — він сміється, а Вандзі зуби зводить від фальші в ній.

– Вей Їн.

Посмішка ламається. Він завжди вмів гарно брехати про все на світі, але варто Лань Джаню промовити його ім’я, як всі маски ламаються і падають додолу. Проблема-то дійсно не в подорожі полягала.

– Я втратив все, тож не міг втратити і А-Юаня теж.

Вандзі мовчить, даючи можливість продовжити, але слів більше не йде, тому чоловік збирає всі емоції в кулак і нарешті дає своєму серцю сказати вперше за всі роки заточення розумом у своїй коробці.

– Ти не все втратив, — Вусянь піднімає очі, — ти мене не втратив.

Немов в грудину вдарило, вибиваючи все повітря. Вони не мали про таке говорити, не зараз. Нащо піднімати старі мрії та надії старого Вей Їна? Ці рани тільки-но відболілися, загоїлися, і лише одне слово знов надірвало їх. Вони кровлять, болять, а Вей Їн може вичавити з себе лише жалюгідну усмішку.

– Лань Джань, Лань Джань, думай, що кажеш.

– Я думаю.

І знов удар в прицілене місце. Але кожного разу все важче витримувати цей біль від серцем.

Проте Вандзі, напевне, вирішив добити його сьогодні зізнаннями, адже з абсолютно нейтральним обличчям каже:

– Повернись зі мною в Ґусу.

І Вей Їн сміється. Голосно і надломлено, істерично вкладає біль розлуки в хриплий сміх. Воно переростає в справжню істерику, що навіть А-Юань виглядає з вулиці, де вони займалися своїми справами з Вень Ніном. Але хлопець тільки хмикає, коли бачить, як страшний і холодний Ханьґван-дзюнь губиться та ніяково плескає його батька по плечу. Він у надійних руках.

– І знов ти мене хочеш затягти до твого дядечки.

Пройшло тринадцять років, але нічого так і не змінилось. Щось, мабуть, приречене існувати в первинному стані.

– Вей Їн. Я хочу тебе оберегти. Тебе і Сиджвея.

Істеричний сміх зникає, але замість нього поселяється страх. Ось воно, його щастя, сидить на відстані протягнутої руки і пропонує себе, а Вей Їн, після всіх років скидань, не може погодитися. У нього немає ядра, нащо Лань Джаню він потрібен, такий зламаний і гнаний з кров’ю на руках.

Ні, йому треба хтось його рівню, без чорного минулого і з світлий майбутнім. А у Вусяня цього нема. У нього взагалі окрім А-Юаня нічого нема.

І він зневажливо фиркає.

– Не треба за мною приглядати, я не буду нікого вбивати більше.

Вандзі відсахується, як від ляпаса, і Вей Їн відчуває, як ненависть до себе за ці слова піднімається у тілі. Він не мав це казати, особливо Лань Джаню, але якби він не сказав, то він подумав би, що є шанс. Але шансу нема, адже у Вусяня немає ядра. Нікому не потрібні зламані люди.

– Я не хотів за тобою приглядати. Я хотів …

– Лань Джань, досить!

З кожний словом стає все важче і важче відмовити, і з’являється відчуття, що весь світ йде з-під ніг. Так не має бути, треба відмовити, сказати будь-що, що зможе викликати відразу в ньому.

– Не треба мене ховати від усього світу знов, Лань Джань. Про мене вже всі забули.

Очі Вандзі стають знов холодними і байдужими, якими вони були всі попередні тринадцять років, і Вусянь бориться з бажанням вдарити себе в обличчя. Але в нього не було іншого вибору.

Ніякове мовчання розбиває Вень Нін, який приніс супу, про який так скаржився Вей Їн. Чоловік посміхається йому, немов показуючи, що ось, вони живуть собі добре на Курганах, не треба ніяка допомога. Примарний Генерал зупиняється з тарілками, відчуваючи натягнуту обстановку. Отже, посварились.

Лань Джань встає.

– Я тебе зрозумів.

І миттю виходить з приміщення. Через секунду виходить і Вень Нін.

Вей Їн падає головою на стіл та тільки глибоко видихає; він заслуговує на цей біль за те, що зробив з Вандзі.

 

4

 

Лань Джань швидким кроком йде до арки, щоб потім полетіти подалі від цього місця. Він не мав цього робити з самого початку. І на що він сподівався? Вей Їну дійсно не потрібен так відчайдушно закоханий Вандзі. Треба було давно це прийняти, але від усвідомлення болить там, де давно не боліло, де загоїлось роки тому. Зараз там свіжа рана.

Проте не встигає він вийти з-за арки, як позаду з’являється Вень Нін, від чого Лань Джань відчуває поштовх злості та агресії: це на нього мерця Вей Їн міняє його. Хоча чоловік і розуміє, що злість тут не допоможе, але вона є, вона кипить, і він ставить собі нагадування відбути покарання за такі емоції.

В цей час Вень Нін зупиняється неподалік і трохи нахиляє голову.

– Я … вибачте, — кланяється, — я почув трохи вашої розмов з паном Веєм. Я не хотів! Чесно! Але …

Вандзі кидає погляд, повний ненависті, і навіть чоловік перед ним може прочитати цю емоцію в ньому, від чого трохи губиться на мить. Проте наступної ж знов стає рівно і дивиться прямісінько в очі.

– Пан Вей вам збрехав.

Лань Джань, який вже збирався розвернутися та піти геть, занадто різко повертається на ці слова. Де саме він збрехав?

Вень Нін, задоволений увагою іншого, робить крок вперед і продовжує:

– Пан Вей не хоче йти з вами не тому, що … ви йому не потрібні.

Лань Джань хоче йому подякувати за нагадування.

– А тому, що боїться. У нього немає золотого ядра, він його віддав Дзян Чену, а мене попросив нікому не казати. Але пан Вей заслуговує на щастя, особливо зараз.

Немає ядра…

Немає ядра…

Віддав Дзян Чену…

Нікому не казати…

І в одну мить все стає на свої місця: відстороненість, чорна енергія, втеча, зморшки. У нього просто не було іншого вибору. А всі його ненавиділи тільки через те, що він готовий віддати себе повністю за тих, кого він любить.

Не звертаючи уваги на самотню сльозу на щоці, Лань Джань ледь не бігом прямуває назад. До Вей Їна.

 

5

 

 

Вей Їн, лежачи головою на столі з відлунням кроків Вандзі в голові, повільно усвідомлює, що це кінець. Він зіпсував все власними руками, хоча, навіть якби була така можливість, не змінив би нічого всі ці роки тому.

Раптом чиясь рука опускається на плече, і Вусянь, ліниво повернувши голову, бачить очі свого сина. Отже, він все чув.

– Чому ти не сказав?

Чоловік втомлено видихає, але піднімає голову, підпираючи її рукою. Хлопець сідає поряд.

– Розумієш, А-Юань, без ядра я нікому не потрібен. І не треба сперечатися, це правда. Я помру, як звичайна людина. На щастя, ти зможеш залишитися зі своїм дядьком, хоч тебе не кину.

Сиджвей не розуміє.

– Але ж … це не означає, що ти маєш залишатися самотнім.

– Так я і не самотній: у мене є ти і Вень Нін.

Вусянь надломлено сміється та ледве плескає хлопця до плечу. Так, це жорстоко, але це правда, і не треба приховувати її чи прикрашати казками з ідеальними історіями. Чуються кроки, і чоловік вже збирається покликати Вень Ніна, коли повертає голову і бачить людину перед собою.

– Вей Їн.

Сиджвей повертає голову і бачить Лань Джаня перед собою, через що посмішка з’являється на обличчі. Він навіть не збврається видумати причину вийти, а просто мовчки встає та йде похвалити Вень Ніна.

В цей час в кімнаті стоїть тиша. Суцільне мовчання, від якого стає ніяково.

– Ха-ха, Лань Джань, — хрипло сміється та чухає носа, — забув щось?

– Так, тебе.

Серце падає вниз, а щоки шаріються. Невже він не зрозумів? Невже треба ще раз повторювати ті слова, ще раз ламати власне серце?

– Лань Джань …

– Вей Їн.

Замовкають. І чого так важко поговорити і все з’ясувати? Нащо дивитися таким поглядом, Вандзі?

– Вей Їн, Вень Нін розказав про ядро.

О ні. Будь ласка, хай це буде сном. Він не мав дізнатися про це ніколи, щоб навіть після смерті ніхто не знав, чого страшний Старійшина Їлін різко перейшов до демонічного шляху.

– Не розумію, про що ти.

– Вей Їн, ти … мені не важливо ядро.

Знов під дих. Як же чітко Вандзі вдається бити, навіть не замислюючись про це. Але біль, за всі ці роки скидань, автоматично перетворюється на злість та силу, щоб нікому не вдалось ранити занадто сильно. Показувати свої слабкі місця – неодмінно отримати в ці місця. Проста істина світу.

– Мені не треба твоя жалість, — ледь не через зуби низьким голосом каже Вусянь.

Це мало подіяти, мало змусити Лань Джаня знов піти геть і ніколи не повертатися в цей бік, але обличчя чоловіка таке саме, немов він був готовий до такого. І від цього злість ще більше піднімається у венах.

Він робить крок вперед, щоб ткнути чоловіка перед собою пальцем в плече, змушуючи зробити крок назад.

– Мені. Не. Треба. Твоя. Жалість!

По словам відрізає Вусянь і продовжує бити в плече, а останнє слово ледве не викрикує йому в обличчя. Він не відчуває бісових сліз, які рікою течуть на обличчі. Він навіть не помічає, що його злість знов виливається у біль всіх цих років, які він тримав все в собі і не давав права на зайві думки. Але зараз, поряд з людиною, якій він віддав своє серце ще в далекі п’ятнадцять років, все починає вилізати, і Вусянь не знає, що робити.

Тому він просто кричить ті самі п’ять слів в обличчя і б’є рукою в бідне плече, навіть не помічаючи, що червоне від сліз обличчя вже давно знайшло собі місце на тому самому бідному плечі, а навколо власної спини обернулися руки, тримаючи його на місці.

Вей Їн так і не помітив, що вже кілька хвилин безпорадно плаче в плече Лань Джаня, поки він його обіймає та шепоче різні нісенітниці у червоне вухо. А коли помічає, то замість того, щоб вирватися, тільки знесилено ховає обличчя в чужому плечі і обіймає у відповідь.

Вандзі знов нахиляється до вуха і каже ще тихіше, щоб почула тільки одна людина.

– Я не жалію тебе, а кохаю.

Сльози знов набігають на очі, але цього разу від радості та щастя.

– Лань Джань, як ти можеш таке робити з моїм старим серцем?

– Воно не старе.

– Як скажеш.

Можливо, треба буде обговорити всі проблеми, вирішити та з’ясувати, і вони це зроблять, але зараз Вусяню достатньо того, що вони стоять в обіймах посеред Курганів. Це буде важко, Вей Їн дійсно буде старішати швидше, але хіба це значить, що вони мають забути про все та кинути себе на шлях нещастя?

Їм треба буде пройти через суспільну зневагу та ненависть, пройти через осудження кланів та рідних, але цього разу Вусянь буде не один. Зрештою, разом вони зможуть щось вирішити. Головне, що разом.

А-Юань дивиться з щастям на цю картину та йде з Вень Ніном подалі від парочки.

– Здається, у мене буде два тата тепер.

Вень Нін косо посміхається. Не здається.

 

---

так так, я нарешті сіла і дописала

якщо здається, що фінал скомканий, то вам не здається