З сяючої зорі

Щойно дівчата влаштувались під половицями настільки зручно, наскільки це було можливо, Шоста почала помічати, як тут холодно.

Хоча Гніздо й опалювалось, до таких укриттів тепло не досягало. Та й зараз дівчинка не знаходилась у русі, що значно погіршувало ситуацію. Чорноволоса обійняла свої коліна у сумній спробі зігрітись. Шоста кинула заздрісний погляд у бік незнайомки: у неї був дощовик. В ньому точно тепліше, ніж у футболці з шортами.

Однак і та дівчинка виявилась не такою ж вже й дурною. Спіймавши її погляд, вона подивилась на союзницю з м’яким докором у карих очах, чим визвала роздратування Шостої. Однак, перш ніж вона встигла обуритись, незнайомка розстібнула дощовик і зняла з себе половину, дозволяючи дівчинці одягти другу.

Чорноволоса подивилась на неї збентежено, але була вдячна за ций жест. Коротко кивнувши, дівчинка засунула руку до рукава, вимушено притискаючись ближче до союзниці. Шоста не була в захваті, проте принаймні їй було тепліше.

Незнайомка пробіглась пальцями по волоссю, хоч воно й було заплетене у косу. Певно, це був радше спосіб заспокоїтись, ніж як-ніяк розчесати волосся.

Варто було чорноволосій трохи звикнутись з близкістю і почати насолоджуватись тишею, що свідчила про відсутність монстрів неподалік, дівчинка її перервала:

— Ми житимемо краще…

— А?

— Колись ми втечемо і житимемо краще.

— Пф, — Шоста завжди з презирливістю сприймала такі наївні надії, — Ну й що далі?

Дівчинка подивилась на неї широкими очима, злегка суплячись.

— Припустимо, ти втечеш. Що далі?

— Можна буде робити, що хочеться. Побувати на схилах тих гір, які ми бачимо з вікон. Або поплавати у морі. Мені завжди було цікаво, як там, у морі, на хвилях. Яка на смак ця вода…

Якийсь час Шоста просто вирячилась на неї сірим в усіх сенсах поглядом, після чого дівчинка, не знайшовши очікуваної підтримки, продовжила:

— Може, ми навіть доживемо до того моменту, коли Трансляція припинить свою дію. Будемо спостерігати з нашої сяючої зірки за їх жалем і зрозуміємо, що все це було не дарма.

Чорноволоса насупилась:

— А зірка то тут хоч звідки взялась?

— Це метафора, невже неясно?

— Тьху ти. Начитаєшся книжок цієї розфарбованої… нормально поясни.

Співрозмовниця зітхнула, суміш роздратування і збентеженості, та змінила формулювання:

— Образно я кажу. Просто порівнюю безпечне місце, острівець щастя, з сяючою зіркою.

— Ясно.

І, трохи помовчавши, додала:

— Твої мрії розіб’ють тебе.

Дівчинка відкрила рота, ніби хотіла щось заперечити, але не промовила ані слова. Шоста ж розвернулась від неї, наскільки це було можливо, і спробувала влягтись. Незнайомка погладила її по волоссю, змушуючи смикнутись, і промовила одночасно м’яко і сумно:

— На добраніч, дівчинко.

***

Це була їх перша і остання розмова. Щойно настав ранок, втеча продовжилась, і там вже було не до розсудів. Зараз Шоста навіть шкодувала про те, що так і не змогла дізнатись її краще.

Дівчинка дивилась вниз зі скелі, туди, де ще не зникли кола на воді, але вже починав спливати той самий дощовик. В голові промайнуло наївне:”може, ще не запізно?”, яке змусило її спуститись до води.

Було запізно.

Шоста зрозуміла це, побачивши скелі, що стирчали з води. Ані шансу, що хтось з них пережив падіння.

Дівчинка спробувала потягнутись за дощовиком(це був і теплий одяг, і пам’ять про яку-не-яку знайому), але швидко відкинула цей задум: лізти туди було б собі ж дорожче: випадково підсковзнешся і буде з тебе шашлик.

В якийсь момент Шоста спіймала себе на думці, що дівчинка з косою таки виконала все, що хотіла. Побувала на схиліч поплавала в морі, нехай і геть не так, як хотіла. Що ж ще там залишалось?

— З сяючої зірки, так? — чорноволоса закинула голову нагору.

На небі починали з’являтись перші зорі. Шостій здалось, що сьогодні їх там на одну більше…