З Півдня на Схід

Переможений, побитий, вимазаний у своїй та чужій крові – він не був зломленим. Саске бачив, як його ледве стримували чотири стражника, поки виводили з клітки. Не зумів ані вирватись, ані нарватись на лезо меча, він підіймався по сходах з гідністю короля в оточенні свити.

Відлуння кроків відбивалося від склепіння замку, і чуючи його, Саске завмирав у передчутті і хвилюванні, ніби кроки, резонуючі з биттям серця, відраховували секунди до свисту гільйотини над його власною головою.

Дивно було через стільки років стояти проти нього переможцем. Війна тривала майже двадцять років – нескінченна, що дісталася у спадок від батьків. Завела… куди?

Він пам’ятав Наруто дитиною. Вони грали на залитому сонцем подвір’ї літнього замку, безтурботні діти, спадкоємці квітучих держав.

Ті часи канули в лету. Сади поросли бур’янами, квітучі річки стали гнильними канавами повними крові та трупів, палаци перетворилися на вогкі темниці, а самі вони з близьких хлопчаків—друзів – на затятих ворогів.

Саске не підвівся із трону – сидів вальяжно розставивши точені ноги, поклавши підборіддя на руку. Виглядав навіть нудьгуючим, але сум’ятні думки видавали тремтячі від хвилювання пальці, що крутили металевий перстень на схудлих пальцях, стискаючих підлокіття, до болі від впинаючогося кута його деревини.

Пауза затяглась і він плавно підвівся, зійшовши до полоненого короля.

— Я пам’ятаю цей трон золотим, — зауважив Наруто, — шкода, варто було протриматися якихось півроку і ваш король приймав би мене сидячи на стільці, — посміхнувся він, звертаючись чи то до варти, чи в порожнечу.

— Але мій замок цілий, а я не стою в кайданах. Що ж лишилося в тебе, королю, крім попелища?

— Свій ти так само віддаси вогню незабаром. За стінами вирує чума…

– Доволі!

Вони стояли тепер надто близько. Саске чув чужий подих іі шепіт сторожі за спинами бранця, тихий передзвін важких ланцюгів, що скували руки Наруто. Той дихав повільно і глибоко, ніби не був тут ні переможцем, ні переможеним, а просто гостем, що веде розмову, на якомусь банкеті. Від цього в Учиха зріла лють, піднімалася з глибини неспокійної душі, стискала груди зсередини, заважала дихати.

Хотілося зламати короля Півдня, принизити його, розтоптати, змусити благати про пощаду, плазувати, як усі ті вельможі, що опинялися на порозі смерті. Показати, хто тут переможець.

— Схилися.

Наказ прозвучав як треба: владно, категорично. Відмовся — розіпнуть на площі в повчання, випотрошеним і голим, наче худобу.

Наруто лише посміхнувся. Схилив голову вбік, з цікавістю зазираючи в очі.

— Перевагу не треба доводити, царю Сходу.

Саске зумів роздивитись в його погляді теплоту. Зрозумів тепер, чому війна тривала так довго – незважаючи на перевагу в могутності Сходу. За правителя, що стоїть перед ним, не шкода було скласти голову.

Учиха не витримав, відвів погляд, відсторонився, махнувши варті рукою. Наруто збили не одразу, він міцно стояв, навіть виснажений боями, довгою дорогою… під вагою сталевих пут. Він стояв — поки що двічі не вдарили по ногах.

Навіть так, впавши на коліна, він не схилив голови, дивився знизу вгору, намагався зазирнути в очі і посміхався, як хижак, що грає із жертвою.

Саске вело, він виміряв кроками простір, роздумуючи, що робити.

Вбити? Так просто?

Залишити живими? Для чого?

Весь той час, поки його армія захоплювала форти одним за іншим, Саске передчував зустріч. Чекав, що король Півдня схилиться перед ним, а потім втратить буйну голову, впустивши з плахи.

Уявляв себе переможцем, який входить в чужу фортецю, рятівником — кого зустрічають вінками з лаврів та радісним гулом. Але чи була честь у тому, щоб проходити гниючим попелищем, на яке перетворилися їхні землі та замки?

Лють досягла межі і він вдарив на розмах стоячого на колінах. Різко та злісно, до болю в руці.

Наруто мотнув головою, злизав з розбитих губ кров. І втомлено зітхнув, наче нудьгуючи.

— Схилися, — повторив Саске вже роздратовано.

І Наруто схилився у поклоні, але не опустив голови. Так само упершись поглядом.

Саске раптом осяяло: його не зломити, не принизити.

Не важливо — чи стоятиме він на колінах, чи буде розіп’ятим, як ізраїльський мученик на хресті. Не важливо — чи доведеться йому виносити нічні горщики або сидіти на веслах бойових кораблів в оточенні темношкірих рабів. Учіха розсміявся надривно, нервово змахнув рукою у бік дверей, тицяючи пальцем на вихід.

— Геть! Всі!

Вартові вийшли, перемовляючись і сміючись. Напевно, в замку завтра базікатимуть про якусь наругу.

Шалена думка, розкласти короля на підлозі, як кріпосну дівку, промайнула і зникла. До біса – Наруто з тих, хто і після такого підніметься, наче нічого не сталося, а може, ще й принизить словами. Віддати б його в будинок розпусти у покарання…

Саске наблизився до нього знову, повернувшись на відстань подиху. Дивився згори вниз, на стоячого перед ним на колінах. На важкі ланцюги, тягнучі вниз розслаблені зморені руки, що опущені між розведених ніг. Наруто ніжно торкався їхніх ланок, ніби пестячи, дихав повільно і тепло крізь розбиті губи. Від його виду в паху потепліло, потягло раптовим хтивим бажанням.

Тепер уже зовсім тихо, розгубивши з голосу владність, напівпошепки Саске благав:

— Схилися переді мною, і я збережу тобі життя.

І сам став перед ним на коліна, впустивши голову на чуже плече. Заплющив очі, майже беззвучно сказав:

— Я програв…

Опора зникла, бряцнули ланцюги, луною під темним склепіннями пролунали кроки. Король Півдня підвівся, розім’явши ноги.

І подав руку.

.