Зіткнення

Хан Джісон був закоханий.

Зранку враження, вже трохи змазані у свідомості, все ще миготіли яскравим шквалом. Він раз у раз зависав за ранковими ритуалами, коли в голові раптово спалахували сцени минулого вечора. А потім ледь стримав писк, затиснувши рота рукою, коли помітив нове повідомлення від Мінхо із побажанням доброго ранку.

Звісно, він пам’ятав їхню розмову, і тугий клубок затягувався у грудях: їхні почуття обумовлені лише специфічним зв’язком. Цей важкий осад у підсвідомості приніс Ханові кілька безсонних ночей. Проте він пам’ятав і одну дуже важливу деталь. Все, що так солодко розтікається під ребрами, ця ніжність, що виром скручує нутрощі, шипляча лава під шкірою від кожного доторку – це не підробка. Він говорив про свої думки з Мінхо, хоч це і далося йому важко. Джісон хотів розібратися з цим самостійно, а безсмертний був поруч мовчазною підтримкою, вже звично стискаючи його пальці у своїх. Скоро Джісон видихнув, заспокоївся й просто прийняв зв’язок безсмертних як ще один доданок.

Хан часто задумливо посміхався, прокручуючи це все в голові: не так вже й погано у когось закохатись, коли почуття живі, справжні. Джісон не хотів заперечувати їх або ховати. Звісно, він мав неприємний досвід, але не був поранений настільки, щоб наглухо зачинити серце. А ще він надто довго акумулював почуття десь на донці своєї душі, та тепер, здається, нарешті знайшов кому їх подарувати.

Після того побачення Мінхо з Джісоном майже не бачились. На безсмертного звалилась подвійна робота, пов’язана з пошуками наближених Чана – ті зникали просто з-під носа, ніби вода крізь пальці. Джісон, своєю чергою, пропадав на роботі. Змінниця попередила про звільнення, тож хлопцеві доводилося доглядати ще й за постійно літаючим у хмарах стажером.

І все ж таки одного дня хлопці знайшли можливість провести затишний вечір разом. Стомлені роботою, вони без зайвої зацікавленості обрали якусь комедію на Netflix та ніжились в обіймах один одного, ліниво цілуючись. Кожен відчайдушно намагався ввібрати у себе ці короткі, але такі солодкі миті до кожної краплі. Все тепло, що вони дарували один одному, намагалися повернути сторицею. Солодкий, тягучий, як патока, вир, безжально затягував їх, накриваючи теплою бурхливою хвилею.

– А ти все ще ходиш на свої єдиноборства? – поцікавився Лі, перебираючи кінчиками пальців пасма волосся Джісона. Вони лежали поруч на розібраному незастеленому дивані, а голова Хана лежала на грудях Мінхо.

– Нерегулярно, але намагаюсь знаходити час, – хлопець майже муркотів від доторків, ледь здивований раптовим питанням. – А що таке?

Відповідь на це питання він отримав вже наступного дня. Джісон прямував додому, стомлений після роботи, коли зателефонував Мінхо із дивною новиною. Він повідомив, що оплатив курс навчання стрільби з вогнепальної зброї, пояснюючи це необхідністю вміти себе захистити у разі чого не тільки голими руками. Це саме “у разі чого” Ханові вкрай не сподобалось. Він намагався відмовитись, навіть запропонував повернути абонемент, але Мінхо був непохитний. Безсмертний наполягав, що це найменше, що він зараз може зробити. Врешті-решт, це через нього безпека Хана опинилася під знаком питання, а сам він його навчати просто не встигне. Через кілька хвилин гарячих суперечок Джісон капітулював.

Він вже вмів тримати зброю у руках: колись Джексон вчив його стріляти з травмату, аргументуючи це тим, що їхній тур може виявитися досить небезпечною витівкою. Однак зараз все було інакше: по-діловому, сухо та строго. Заняття проходили на універсальному стрільбищі великого спортивному комплексу. Воно мало як невелику секцію для лекцій, що нагадувала шкільну авдиторію, так і окрему частину для практичних вправ безпосередньо зі зброєю.

Перші три заняття були теоретичні. Тренер – невисокий, міцно збитий грізний чоловік на ім’я Со Чанбін і, як з’ясував Джісон пізніше, власник всього спорткомплексу, – сухим громовим голосом ознайомив групу учнів з основами безпечного володіння зброєю. Він дивовижно знався на своїй дисципліні. Те, наскільки легко і вправно він тримав зброю в руках, та жорсткий характер наштовхнули на думку, що він, щонайменше, колишній військовий.

Після основ було детальне знайомство з будовою пістолету та помпової рушниці: з ними учасникам належало подружитися ближче на наступних заняттях. На роботі Джісон у будь-яку вільну хвилину відпрацьовував стрілецьку стійку – настільки він загорівся ідеєю засвоїти ази стрільби – з пітчером замість пістолету. “Істотна частина успіху стрілка – правильна стійка. Тільки вона допомагає компенсувати віддачу та стабілізувати положення зброї. Неважливо, як добре ви цілитесь – при неправильній стійці після пострілу доведеться все починати спочатку”, – суворо відрекомендовував голос тренера у голові хлопця.

Починали вони роботу з короткоствольної зброї. Ноги Джісона не відрізнялися особливою силою, що викликало певні ускладнення із гасінням віддачі. Тренер Со рекомендував йому опрацьовувати не фронтальну стійку, де ноги знаходилися на лінії ширини плечей, а тактичну, де для підвищення стійкості одна стопа на пів кроку подається вперед. Однак Хан був надто старанним учнем, а тому приділяв належну увагу всім своїм недолікам. Було складно, але тренування приносили своє задоволення. Відчуття ваги металу у долонях, міцна віддача та грім пострілу, хоч і помітно приглушеного захисними навушниками – у цьому була своя естетика. Через кілька занять тренер оголосив список учнів, що отримували доступ до залу тренувань у позаурочний час. Ім’я Хана теж прозвучало.

Джісон, вже впевнено тримаючи пістолет у руках, не забув подякувати Мінхо за можливість відкрити у собі талант стрільця. За першої ж нагоди він витягнув безсмертного на побачення. Джісон спланував все до дрібниць, вже трохи знайомий з його вподобаннями. Цілий вечір Хан тягав хлопця по романтичних місцях для парочок. Спочатку Мінхо старанно удавав, що таке дозвілля зовсім не його тема, мовляв, краще б вони полежали вдома із закусками та черговою комедією. Але Хан помітив, як плавиться карамель в очах безсмертного. Вони зробили безліч дурних світлин у фотобудках та до болю об’їлись солодким, наче діти, яким дали їхні перші гроші. Обидва замурзані у цукровій ваті, вони хихотіли над безглуздістю фільму жахів, який дивились у кіно. Проходячи повз магазину музичних інструментів, Джісон на якусь секундочку прикипів біля вітрини, блискучими очима роздивляючись ряд відполірованих жовтеньких гітар. А після цього зірвався з місця, згадавши, що в його планах ще була ковзанка, проте Мінхо поставив у голові галочку поцікавитись інструментами наступного разу.

Був ранній вечір, коли у кав’ярню приїхав шеф та люб’язно нагадав, що робочий день на сьогодні закінчено; Хан, як і завжди, забув про планову перевірку системи пожежної безпеки. Мінхо написав, що допізна сьогодні допомагає Феліксу, тому хлопець вирішив, що це гарна можливість зайвий раз потренуватися. Джісон відправив повідомлення із побажанням гарного вечора своєму передругові-недохлопцеві, насипавши безглуздих емодзі, та викликав таксі до спортивного комплексу.

Там Джісон, вже перевдягнутий у спортивну форму із захисними аксесуарами, підійшов до стійки перед входом у тир за зброєю та обладнанням. Ще у дорозі він вирішив сьогодні практикуватися із помповою рушницею, тому взяв відповідний збройний пояс, обладнаний спеціальним пружинним механізмом для закріплення патронів. Отримавши від привітної дівчини за стійкою коробку фальшпатронів веселого зеленого кольору та власне рушницю, Джісон зайшов у тир та застав його майже порожнім. Виключенням був хлопець зі світлим кучерявим волоссям на дальній ділянці. Його сховане за чорною медичною маскою обличчя залишилося для Джісона загадкою. Білявий відірвався від стрільби та привітно кивнув Хану, напівкровка махнув розкритою долонею у відповідь.

Джісон зайняв вільну секцію. Він примружився, поправив бейсболку, натягуючи її до самих захисних окулярів. Не зважаючи на те, що сонце вже майже пірнуло за горизонт, тир був яскраво освітлений масивними прожекторами, що забезпечували ідеальну видимість на майданчику навіть пізно ввечері. Біля них стайками вилися нічні комахи.

Він лише кілька разів тримав рушницю у руках, тому не повністю покладався на м’язову пам’ять. Хан зарядив зброю повільно, але технічно вивіреним рухом. Вкладці рушниці він намагався приділити найбільше уваги, щільно притискаючи приклад щокою і тілом. Джісон вже готувався зробити перший постріл по навчальній мішені, як відчув обережне поплескування по спині. Він опустив рушницю і, здвинувши один навушник, обернувся.

– Ти так плече собі виб’єш, – звернувся до нього світловолосий хлопець. Голос здався знайомим.

– Оу. Дякую, – напівкровка кивнув і знову вклав рушницю, повернувшись до мішені. – Ось так?

– Не упирай у ключицю, отримаєш забій, – незнайомець уважно роздивлявся стійку Хана. – І ти нахиляєш голову. Забув про черепашку?

– Як можна забути про черепашку? Тренер Со понад годину вбивав нам у голову: “підборіддя вниз і вперед, наче черепашка вилізає з панцира”, – передражнив Хан із посмішкою. З-під маски незнайомця долинув сміх.

– Якщо пам’ятаєш, то слідкуй, щоб не нахиляти голову. О, ось так. Щільніше притисни приклад, інакше отримаєш по голові віддачею. Синці від рушниці сходять два тижні, я перевіряв.

Джісон хихотнув.

– Навушники, – попередив він, готуючись до пострілу.

Незнайомець послухався, відійшов на безпечну відстань та закрив вуха. Джісон поправив свій захист і знову став у стійку, на цей раз вірно вкладаючи зброю.

Віддача міцно штовхнула тіло. Напівкровка легко компенсував її, поглинув та розподілив по кожному м’язу тіла.

– У тебе добре виходить, – помітив блондин. – Ще один підхід?

– На три мішені у три постріли, – кивнув Хан і знову зарядив рушницю.

Кожен заряд дроби досяг своєї цілі. Цівка рушниці під долонею у захисній рукавичці рухалась не з чемпіонською швидкістю, але вправно й ритмічно. Впевненість Джісона росла з кожним пострілом.

Коли він закінчив, незнайомець без знущань зааплодував. Напівкровка знітився від цього неочікуваного жесту.

– Я тебе тут раніше не бачив, – звернувся Хан.

– Я зазвичай не тут займаюся. Ти для полювання вчишся?

– Для загального розвитку, типу того, – легко збрехав Хан.

Раптово за спинами роздався новий, зовсім незнайомий голос:

– Солоденький, з ким ти тут вже без мене воркуєш? – протягнув хтось нудотно. Хоч ще один незнайомець застав Джісона зненацька, хлопець навіть не здригнувся.

Вони з білявим обернулись до пізнього візитера тиру.

– Ось так і залишай тебе одного на тренуванні, ти вже до незнайомців залицяєшся, – награно-ображено насупився стрункий хлопець з витонченими, майже аристократичними рисами обличчя. Хан не без захвату помітив, що об його гостру лінію щелепи можна було порізатись поглядом. Виглядав хлопчина молодо. Він не був екіпірований для занять, тому представ перед двома парами очей у білому оверсайз комбінезоні з довгими рукавами, загорнутими до ліктів, та затягнутому на талії тонким паском. Хан вперше бачив цього хлопця.

– Як ти пройшов? Сюди ж не можна без пропуску від тренера, – поцікавився Джісон, трохи схиляючи голову набік. Йому сподобався колір волосся цього юнака: яскраво-блакитний, відбиваючий натяком на зелень у світлі прожекторів.

– Пупсику, хто це? – хлопчина надув губи, пропустивши питання Джісона мимо вух.

– О, точно, ми так і не представились один одному. Не дуже гарно з мого боку, – розвернувся білявий до Хана.

– Я Джісон, – він зняв рукавичку та простягнув відкриту долоню. Незнайомець зняв маску і подав руку у відповідь.

Серце Джісона обірвалось.

– Думаю, ти мене знаєш, проте варто представитись як годиться. Крістофер, можна Чан, – він тепло посміхався, примруживши темні очі блискучими півмісяцями.

Напівкровка закляк на місці, тоді як його серце навпаки зайшлося у скаженому ритмі.

Треба було терміново щось робити. Затримати їх, повідомити Мінхо. Але як це зробити під двома пильними поглядами?

«Думай, Джісон, думай».

Хан стиснув його теплу долоню трохи довше і трохи сильніше, ніж було потрібно.

– Дуже приємно, Джісоне, а це Чонін. Він не надто ввічливий, не звертай уваги, – по-дружньому підморгнув Крістофер.

– В якому сенсі «не звертай уваги»? – схоже, Чоніна цей жартівливий тон обурив. – Я для тебе пусте місце?

Вимальовувалась незручна ситуація, але Джісона хвилювала далеко не вона. Телефон. Клятий телефон він залишив на другій поличці своєї шафки у роздягальні в основному корпусі. Крижані долоні противно спітніли.

– В-вибач, Крісе, – Хан майже не думав, – можна твій телефон? Згадав про терміновий дзвінок.

– Так, звісно, – безсмертний без вагань вивудив з кишені девайс під незадоволене цикання Чоніна.

– Дякую, – кивнув Джісон.

Він доклав усіх зусиль, аби випадково не торкнутися Чана, коли той протягнув йому телефон. Хан його боявся.

Залишивши рушницю біля розділової сітки, Джісон вийшов з тиру. Він тримав Чана у полі його зору, але так, щоб той не зміг почути його розмову.

Хан покрутив телефон у крижаних пальцях. Ґаджет не мав паролю – дивно для такої великої шишки. Джісон зробив глибокий вдих і майже твердою рукою набрав номер. Йому просто пощастило, що він вже знав його напам’ять.

Серце знову пропустило удар. Номер був підписаний. Нічого з того, що могло б пояснити їхні відносини, лише лаконічне «Лі Мінхо» відобразилося на екрані. Джісон живо пригадав, що безсмертний обмовився про їхнє знайомство. Тоді він не звернув на це уваги, зараз це здалось тривожною червоною плямою серед білого полотна.

Що скаже Мінхо, коли візьме слухавку?

– Слухаю, – пролунало з того боку слухавки ледь прозвучав перший гудок. Голос був сухий, колючий, незвичний Джісонові.

– Мінхо… – хлопець не знав, що сказати, навіть не встиг подумати про це.

– Джісоне? – Хан уловив тривожні нотки. – Як?.. де ти зараз? Чому з цього номеру?

Виходить, Перший у нього теж підписаний. Номер Лі тут абсолютно не випадково.

– Ми зустрілися на тренуванні.

– Скоро буду. Зітри цей виклик з його телефону.

Дзвінок обірвався. Хан послухався і, відкривши журнал викликів, видалив останній, відчуваючи себе якимось дрібним злодієм.

– Дяку… ой, – повернувшись до тиру, Джісон зовсім не очікував застати хлопців за палким поцілунком. Хан на якусь секунду мимоволі замилувався ними. Чонін точно був ініціатором, подаючись вперед, жадібно і самозабутньо зминаючи чужі губи. Кріс не перехоплював ініціативу, але запустив широку долоню у блакитне волосся. Джісон осмикнув себе, швидко опускаючи погляд. Обличчя й шия загорілися рум’янцем, він хутко розвернувся на п’ятках і хотів вже залишити їх наодинці, коли двоє відірвались один від одного.

– Все у нормі? – невинно поцікавився Чан.

Все просто чудово.

Незадоволений Чонін стояв плечем до його плеча, схрестивши свої модельні руки, усипані каблучками, на грудях. Джісон помітив, як хлопець зміряв його оком.

– Так, дякую, – Хан натягнув посмішку, робочу й нещиру, та повернув власникові його телефон.

Тепер діло за малим – протриматись до приїзду Мінхо. Джісон не мав жодних ідей, як затримати безсмертного, однак помітивши, що Чонін вже готовий тягнути його до виходу, пішов ва-банк.

– Вже йдете? Я б хотів з тобою зіграти, – Джісон вправно удавав із себе сміливого, а внутрішньо тремтів, ніби заєць, який вибіг на трасу перед вантажним автомобілем. Йому от-от розтрощить нутрощі.

– Зіграти? – перепитав Кріс.

– Три мішені, вісім пострілів – хто швидше, – Джісон натягнув захисні рукавички на холодні спітнілі долоні.

– Чанні виграє, – фиркнув Чонін.

– Що отримає переможець? – поцікавився Перший.

– Не знаю, каву? Якщо Чонін мене не з’їсть, – зовсім випадкова провокація. Джісону здалося, що це язик його контролює, а не навпаки.

– Ах ти… – хлопчина стрепенувся, готовий вибухнути гнівною тирадою, але Чан обірвав його жестом руки. Джісон винувато посміхнувся.

– Згода, – з посмішкою кивнув Кріс. – Я за рушницею і таймером.

І вийшов.

– Слухай сюди, – погрозливо наблизився Чонін, злісно зіщуривши темні, майже чорні очі, – не знаю, що ти задумав, але не чіпай його, бо інакше матимеш справу зі мною.

Попри його вигляд і серйозний тон, виглядало це комічно.

– Гей, це просто гра, – Джісон насилу стримав посмішку. Губи все ж таки ледь скривились: нервова напруга от-от обіцяла прорвати дамбу самоконтролю.

Ця напівпосмішка стала для Чоніна червоним плащем-капоте, хоча Джісона зараз важко було порівняти з досвідченим тореро. Чонін вже відкрив рота, щоб виплюнути чергову погрозу, коли повернувся Кріс.

– Чоніне, будь ласка, не треба, – Хан помітив теплу посмішку та легкий заспокійливий доторк до тильної сторони витонченої долоні. Молодший смикнувся, ображено дивлячись з-під лоба, і стрільнув палаючим поглядом у Джісона.

Хан відвернувся до мішеней. Він стомився від цього цирку. Єдине, чого хотів, – опинитися в обіймах Мінхо, які вже стали йому затишніше власного дому.

«Ще трохи, Джісоне».

– Готовий? – Чан протягнув один з таймерів напівкровці та зайняв вільну секцію.

– Готовий, – кивнув Хан, натискаючи на кнопку відліку.

Пискнув короткий сигнал. Постріл. Ще один. Серце відбивало шалений ритм у грудній клітині. Джісон, зосереджений як ніколи, звів брови до перенісся. Якби Мінхо був поруч, він би точно не стримався від коментаря про те, наскільки гаряче виглядає Джісон зі зброєю.

Хан дрібно здригнувся. Помилка. В ослаблій на мить вкладці приклад рушниці з’їхав вбік і хлопець боляче отримав віддачею по ключиці. Останній у серії постріл пішов у молоко.

Джісон вимкнув таймер. Звісно, він програв – Чан вже стояв, опустивши рушницю. Він точно бачив, як останній залп дроби відправився у кулеуловлювач повз мішень.

Хан зняв навушники і почув тихий, отруйний сміх Чоніна.

– Придбай мазь від синців, – порадив Кріс. – І краще кілька днів не бери рушницю, інакше забій…

Не договорив. Він дивився кудись за спину Джісона. Напівкровка на мить помітив у його очах цілу гамму почуттів, більшість з яких не міг ідентифікувати, аж поки Перший не начепив на себе непроникну маску. Хан обернувся, вже знаючи, кого там побачить, і відчув полегшення, потонувши у до болю знайомих очах.

Мінхо зайшов у тир. Повисла напружена тиша; притих навіть Чонін. Здавалося, от-от у повітрі почнуть сичати іскри.

– Ми йдемо, – Мінхо дивився на Кріса, але звертався до Хана, і сухо додав: – Гарного вам вечора.

Джісон розгубився. Він вже встиг намалювати собі сцени, варті голлівудських бойовиків, і точно не очікував, що Мінхо просто забере його. Ніби дитину з садочка, чесне слово.

– Щось не так? – спитав Хан, поки Лі тягнув його до виходу. – Мінхо, я не розумію.

– По дорозі поясню. Збирайся швидше, – він нервово тупотів ногою, схрестивши руки на грудях, поки Джісон перевдягався у повсякденне.

– Ти один? Я думав…

– Не тут, – колюче обірвав його Мінхо, киваючи на інших відвідувачів спортивного комплексу у роздягальні.

– Куди ми зараз?

– Не тут, Джісоне, – рикнув Мінхо нестримано.

Він прикрив очі й зробив повільний вдих, стиснувши кулаки.

– Вибач. У Чанбіна набрався.

– Чанбіна? Со Чанбіна? Він же наш тренер.

– Я знаю. Я б не став тебе відправляти до неперевіреного фахівця.

Джісон відчув якийсь неприємний укол під серцем.

– Кажеш так, ніби дитину в художку здав.

– Вибач, – знову кинув так просто, ніби це слово нічого не значить; Мінхо підібгав губи, – але зараз я не повихваляюся перед тобою тактовністю і майстерністю добору слів. Хані, прошу, збирайся швидше.

– Та вже я, вже, – Хан не помітив, як сам почав дратуватись, шпуряючи речі та різко застібаючи спортивну сумку.

Мінхо мовчки потягнув його за зап’ястя до виходу, Джісон ледь встигав слідом. Все це було дивним. І неприємним. Якась пекуча хвиля образи швидко й невпинно зростала всередині. Хан мріяв би зараз бути людиною, яка успішно ігнорує власну незадоволеність, але він був повною її протилежністю.

Вже перед автівкою Мінхо він ривком висмикнув руку, сам здивувався своїй злості.

– Я тобі не дитина, – пробурмотів він, кидаючи сумку на заднє сидіння та всідаючись на місце біля водія.

Садонув дверми так, що авто здвигнуло.

– Я розумію твою злість, – тон Мінхо був спокійним, обличчя кам’яне. Його видавала напружена постать і білі від зусилля пальці на кермі. Вони від’їжджали від комплексу.

– Не треба мене розуміти, – прозвучало надто агресивно, але Джісонові вже зірвало стоп-кран. – Я стомився від цих ігор у шпигунів. Куди ми зараз їдемо? Чому твій номер є у Бан Чана? Чому ти, блять, сказав просто «слухаю», коли я подзвонив з його номера? Чому ти нічого мені не говориш?

Авто раптово зупинилось на узбіччі, Мінхо увімкнув аварійку. Джісон не помічав, як тремтить, хоча у салоні було тепло.

– Ви про щось говорили?

Ну звісно, замість відповідей краща тактика – почати ставити свої питання.

– Ти мене чув взагалі?

– Чув. Я відповім на твої питання пізніше, це зараз не важливо. Про що ви говорили?

– Не важливо?! – Джісон задихнувся від обурення. Напевно, подумав, виглядає так само, як Чонін нещодавно – смішно й безглуздо. Плювати.

– Так, не важливо, – тон Мінхо був жорстким. Він дивився у скло перед собою. Десь над ними несміливо пролунав перший грім. Як вчасно.

– Ти… – від безсильної злості Джісон не міг дібрати слів. Раптово захотілось залишитись на самоті, щоб привести бедлам у голові до ладу.

Він смикнув ручку двері, вона не піддалась. По даху вдарили перші краплі.

– Випусти мене, – раптово спокійно сказав він. – Я дістанусь додому на таксі. Зараз я хочу побути сам.

– Ми їдемо не додому. Обставини змінились.

– Мені начхати на ваші обставини! – вибухнув Джісон. – Я не приймаю участі у цьому! Це все не про мене, як ти не розумієш?! – обличчя залив рум’янець, він дихав важко, ніби пробіг кілька кілометрів.

Мінхо всім корпусом розвернувся до нього.

– А тепер, Джісоне, послухай мене уважно, – він говорив неголосно, спокійно, але жовна грали на його вилицях. – «Це все» як раз про тебе. Ти – напівкровка. Ти є загрозою для спільноти безсмертних. І ти контактував з Першим безсмертним.

Кожне слово шпигало запалений мозок гострою голкою. Джісон згадав його слова про те, що батьки колись доклали маси зусиль, аби сховати його. І Мінхо зараз теж хоче допомогти, тільки у власний спосіб. Хан відчув укол провини за свій концерт.

Спливло кілька хвилин мовчання, перш ніж Джісон почав говорити. Вгамувати колюче полум’я потрібні були зусилля. Він уникав дивитись на безсмертного.

– Ми справді ні про що не говорили, – він міцно стиснув долоні в замок на своїх колінах. – Кріс допоміг мені зі стійкою. Потім прийшов Чонін – він якийсь дивний, з порогу почав на мене гарчати. Я спочатку не впізнав Кріса, тільки коли він знав маску і представився. Після цього одразу ж подзвонив тобі. Поки чекали, я викликав його на маленьке змагання.

– Виграв? – раптово поцікавився Мінхо.

– Ні, – Джісон підняв на нього здивований погляд.

– Впізнаю Кріса, – хмикнув Мінхо.

Хан був повністю збитий з пантелику. Безсмертний ще мить помовчав, перш ніж простягнув Джісонові відкриту долоню.

– Я все поясню по дорозі, але перш ніж ми поїдемо, дякую.

– А? – Хан відчув себе повністю знезброєним.

– Що

відкрито злишся, а не таїш образу. Я розумію твоє бажання піти, але правда не можу відпустити тебе зараз. Мені шкода, вибач мені за це. За все це, що зараз відбувається навколо тебе. Інколи я не вмію в комунікацію, дещо я просто не можу розповісти, тому ми зараз опинились, де опинились. Вибач.

Джісон відчув колосальну різницю між «вибач» у роздягальні спорткомплексу та «вибач» секунду тому. Йому вистачило миті, аби остаточно відтанути. Спалах злості на згадку за собою залишив лише неприємну порожнечу. Хан вклав свою долоню у теплу руку, що терпляче очікувала на нього, і тихенько стиснув.

– І ти вибач мені. Їдемо?

– Їдемо, – кивнув Мінхо.

Авто повернулося на дорогу. За кілька хвилин вони вже прямували по широкому шосе.

– Я везу тебе до нашого сховища, я попередив лідера. Кріс знає твоє обличчя, Чонін теж – і це ще більша проблема. Ми надамо тобі захист.

– Навіщо? Я і так твоїм клопотом скоро буду як Джеймс Бонд: битись вмію, стріляти теж. Залишається тільки навчитись літаком керувати та бомби знешкоджувати, – Джісон жартував, ніби не у ньому кілька хвилин клекотів гнів.

Мінхо посміхнувся якось змучено.

– Я був би щасливий не втягувати тебе у все це лайно, правда, – він зітхнув стиха. – В обмін на твою безпеку я зобов’язаний буду їм пояснити хто ти.

– Це обов’язково? Ну, типу, охорону мені шукати? Я ж справді можу за себе постояти. Або, на крайній випадок, можна буде поїхати, – Джісонові здавалося, що Мінхо обирає найскладніший варіант з можливих.

– А ти погодишся поїхати? – резонно поцікавився Мінхо. Вони виїжджали за місто.

Джісону знадобився час, щоб зрозуміти, що раніше він без роздумів погодився б кинути все в обмін на власне життя. Зараз – ні. Все почало налагоджуватись, він мав мрії, цілі та конкретні плани.

А ще тепер у нього був Мінхо. Ну, або майже був. Офіційно вони все ще не зустрічались.

– Ні, – нарешті, зітхнув хлопець. – Але я мав спробувати.

Посмішка Мінхо блиснула яскравіше. Ще кілька хвилин він мовчав, а Джісон користувався тим, що хлопець стомлено дивиться на дорогу, і відверто ним милувався.

– Ти питав про номер.

Джісон затамував подих, готуючись слухати.

– Колись я був союзником Крістофера. Потім… я зробив помилку. Хоча, якщо говорити відверто, це був величезний ланцюг помилок, за які я розраховуюсь досі. Він насправді навпаки намагався допомогти мені, я у нього у неоплатному боргу. Одначе зараз ми по різні сторони барикад. Прозвучить, можливо, дивно, але ми з ним не вороги.

Джісон тяжко зітхнув, розуміючи, що питати було безглуздим рішенням – він не отримав жодної відповіді, зате знайшов ще десяток питань.

– А з повстанцями? – поцікавився він.

– А для повстанців він ціль номер один.

Розмова заглухла сама собою. Хан кусав губи. Він слабо розумів туманні пояснення, але навіть до нього дійшло, що Мінхо веде подвійну гру.

І довіряє йому настільки, щоб розповісти про це.

– А Хьонджін знає?

Вони їхали вузькою дорогою десь за містом, хмарочоси вже не тисли своєю вагою. Дощ лупив по корпусу автівки у скаженому ритмі.

– Без подробиць, лише суть. Інакше я не зміг би просити його по допомогу.

Прагматично. Мінхо завжди такий?

– Приїхали, – каже він, коли авто зупинилось у звичайному сільському дворику.

У салоні повисла дивна тиша. Обидва хотіли щось сказати – і обидва не знаходили правильних слів.

– Дякую, що довіряєш мені, – Джісон відчував, що мусить це сказати. – Я нікому не розповім.

– Я знаю, – посмішка Мінхо була змученою, але неможливо щирою. Серце Джісона знову плавилось.

Він відстібнув пасок безпеки, про який згадав лише на середині їхнього шляху, і обережно подався вперед. Мінхо затамував подих, коли обережна долоня торкнулася його обличчя.

– Не люблю сваритись, – чесно сказав Джісон, – але дуже люблю миритись.

Він зловив вустами тихий сміх Мінхо. Солодкий затишок поруч з ним нікуди не дівся. Закутий обов’язками, безсмертний все одно відкривався перед ним. Джісон не виправдовував його, він знав це.