Зірка Поттерів та Сузір’я Блеків

        У священному списку чистокровних родин було двадцять вісім прізвищ. Насправді ж їх мало бути двадцять дев’ять, але про двадцять дев’яту родину таємний та, очевидно, трохи фанатичний укладач цього списку волів би не згадувати. Поттери. Настільки маґлівське прізвище просто ганьба для чистокровного роду! Більше того, свого часу проклятий пройдисвіт Генрі Поттер був активним захисником маґлів у Чарверсуді. Хто знає, можливо, ці Поттери були і не зовсім чистокровні, а просто любили трохи набрехати порядним чарівникам. Ну після такого вони не заслуговують бути в списку разом з такими славетними родинами, як Мелфої, Блеки, Якслі! 

        Однак, здається, єдиний спадкоємець Поттерів Флімонт навіть не знав про якийсь там священний список чистокровних сімей. Та й просто неможливо уявити, щоб знайшовся хтось настільки зухвалий, хто набереться сміливості чимось там дорікати самому Флімонту Поттеру – тому, хто займає третю сходинку в рейтингу найбагатших чарівників за версією “Щоденного віщуна”.

        Саме Флімонт Поттер замолоду якось винайшов зілля, здатне приборкувати будь-яке неслухняне волосся, особливо руде. Назвав те зілля “Простоблиск”, запустив невеличке виробництво. Він навіть подумати не міг, що воно так припаде до душі чарівникам. Здавалося, що ледь не кожна відьма хотіла мати гладенькі локони без надокучливих волосків, які б стирчали на потилиці. “Простоблиск” настільки швидко розкуповували, що Флімонт змушений був розширювати виробництво, і вже через декілька років його фабрика була за розмірами навіть більша за Гоґсміт! І на цьому Поттер не зупинився, відкрив виробництво “Простоблиску” в Америці та Китаї.

        Неабияк пощастило Флімонту й в особистому житті. Одружився він на Юфімії Макміллан – надзвичайно розумній чарівниці, судді Чарверсуду. Непристойно великі статки, зв’язки в Міністерстві, постійні інтерв’ю в “Щоденному віщуні” та світські прийоми – у Поттерів було просто ідеальне життя! 

        Ну майже ідеальне. Глибока рана була на душі Флімонта та Юфімії – у них ніяк не виходило завести дитину. Їм вже було по 50 років – навіть для чарівників шанси завагітніти в такому віці вкрай мізерні. Хоч як би не обпікала серце думка про те, що всі зароблені статки навіть не буде кому передати у спадок, подружжя Поттерів мусило змиритися зі своєю долею, яка обіцяла одиноку старість та смерть у порожньому будинку.  

        Доля, звісно, це все обіцяла, але всі знають, що вона дуже мінлива, могла і передумати. Так і сталося. Коли вже Поттери остаточно впали у відчай, написали заповіт, де всі їхні зароблені кошти мали бути витрачені на потреби Гоґвортсу, Юфімія дізналася, що вагітна. І Поттери нарешті дочекалися такого жаданого спадкоємця.

        Хлопчик народився повністю здоровий. Назвали Джеймсом. Ох, ще той шибайголова вийшов! Чесно кажучи, свою єдину пізню дитину Поттери трохи розбалували. На кожне Різдво Джеймс отримував рівно 12 подарунків, а на день народження йому завжди дарували нову мітлу: спочатку це були спеціальні дитячі мітли, потім вже хлопчик отримував найновіші дорослі моделі. Коли Джеймсу виповнилось 8 років, батько зробив для нього міні-поле для квідичу на заднього дворі будинку. Грала там разом з хлопчиком домашня ельфиня Менні. Коли у Джеймса почали проявлятися магічні здібності, йому навіть дозволяли громити в домі все, що він забажає: все одно батьки одним помахом палички потім повертали все як було. 

        Джеймс дуже сильно любив батьків, особливо тата. Він міг ледь не кожен день бігати з поверха на поверх та кричати, що він славетний учень Ґрифіндору – саме на цьому факультеті Гоґвортсу вчився Флімонт. Іноді батько брав Джеймса з собою на фабрику “Простоблиск” – він дуже любив спостерігати, як тато роздає вказівки працівникам, які старанно перемішували зілля у велетенських казанах. 

        Було літо 1971 року. Флімонт та Юфімія сиділи в їдальні, обидва заглиблені в ранковий випуск “Щоденного віщуна”, в той час, як ельфиня Менні накривала для них сніданок.

        – Ох, знову Джонсона впіймали на створенні нелегальних летиключів! – не відриваючи погляд від газети, незадоволено промовила Юфімія. – Займає Чарверсуд тільки! Начебто нам немає роботи, крім як слухати по десятому колу його витребеньки…

        – Люба, мені здається, час вам порушити питання про реформу Чарверсуду, – промовив Флімонт. – Це ж неподобство, коли такій інстанції віддають на розгляд настільки дріб’язкові справи!

        – Згодна, треба, – Юфімія склала газету та звернулася до ельфині, яка якраз завершила накривати на стіл: – Менні, будь ласка, піди розбуди Джеймса. Щось він сьогодні сонько у нас.

        Менні вже почимчикувала до сходів, як тут, ледь не збивши її з ніг, на перший поверх влетів і сам Джеймс, розмахуючи якимось конвертом у  руці. 

        – Прийшов! – не стримуючи радості, щосили вигукнув хлопчик. – Лист з Гоґвортсу прийшов!

        За секунду Флімонт та Юфімія з суворих чарівників, які обговорювали реформування Чарверсуду, перетворилися на тих самих батьків, які радіють будь-якій дрібниці, яку зробила їхня кровинка. Та на цей раз це зовсім не дрібниця, а лист з Гоґвортсу! 

        Поттери одразу ж, ледь не підстрибуючи, кинулися до сина та почали стискати його у обіймах. 

        – Мамине ти ж золотко, гіпографик ти мій маленький! – очі Юфімії вже були на мокрому місті від щастя. – Ми так тобою пишаємося! Впевнена, ти там всім покажеш, як треба в квідич грати!

        – На честь такої події Мінні спече нам сьогодні святковий торт! – Флімонт кивнув ельфині, котра досі розгублено стояла біля сходів.

        – В ґрифіндорських кольорах! – швидко додав Джеймс, вирвавшись з обіймів батьків. Він був повністю впевнений, що потрапить на Ґрифіндор, як і батько. – Це ж мій факультет!

        – Звісно, гіпогрифіку! – посміхнулася Юфімія. Десь в глибині душі їй дуже хотілося, щоб єдиний син пішов її стопами та став студентом Рейвенклову. Хоча це вже було маловірогідно: таку гарячу голівоньку цей факультет просто не витримав би. 

***

        – Скажи мені, що ти бачиш!

        Портьєри з чорних тканин щільно закривали вікна. В кімнаті було б взагалі темно, якби не маленька свічка, котра висіла у повітрі. Її темно-помаранчевого світла вистачало, щоб освітити невеликий стіл. За ним сиділи двоє жінок. Одна була стара, з повністю сивим розплетеним волоссям, її обличчя було порізано глибокими зморшками. На шиї у неї було масивне золоте кольє, яка виблискувало від блідого промінця світла. Жінка сиділа із заплющеними очима, щось миготіла собі під ніс, злегка похитуючись. На столі перед нею можна було розгледіти декілька карт, розкладені напівдугою. На них були зображені тварини, що несамовито ревіли та іноді навіть кудись тікали з самої карти, а ще дивні чарівники, які мали по декілька рук або ніг і щось собі шепотіли, наче молилися. Була карта просто зі звичайним деревом, однак воно низько згиналося від потоків вітру. 

        Навпроти сиділа інша жінка. Набагато молодша, приблизно 40 років. Її зібране в тугу дульку волосся було настільки темне, що зливалося з такою ж темною кімнатою. Вона сиділа рівно, наче особа королівської крові. Здавалося, вона навіть не кліпала, настільки уважно, навіть трохи божевільно, дивилася на стару, що сиділа навпроти. 

        Стара ж, здавалося, не звертала жодної уваги на неї, щось тихо шепочучи. Молодша жінка не витримала. Її гостре підборіддя сіпнулося чи то від гніву, чи то від напруги. Вона повторила своє питання, повільно вимовляючи кожне слово, начебто хотіла, щоб стара точно її зрозуміла.

        – Що ти бачиш?

        Але вона знову не звернула на неї жодної уваги. Навіть не розплющуючи очей, вона дістала звідкись невеликий кинджал, на срібній рукоядці якого була намальована купа незрозумілих рун.

        – Руку! – нарешті стара заговорила. У неї був низький, трохи хриплий голос, наче з потойбіччя. – Тільки кров скаже правду!

        Вона різко схопила руку молодшої жінки, не чекаючи, поки вона подасть її сама. Стара так само різко полоснула кинджалом її долоню. Кров бризками полилась на карти, заливаючи собою і ревучих тварин, і дивних чарівників. У молодшої жінки після такого навіть не змінився вираз обличчя, не здригнулася жодна частинка тіла. Вона так само, не кліпаючи, дивилася на стару, наче голодна вовчиця, яка жадала дізнатися правду.

        – Кров спадкоємця! – стара, здавалося б, вперше розкрила очі та подивилася кудись в сторону, у пітьму, яка чатувала по всій кімнаті, крім цього маленького стола. 

        Закривавленою рукою молодша жінка потягнулася в пітьму і витягла звідти маленького чорнявого хлопчика років п’яти.

        – Ні-ні-ні, я не хочу! – хлопчик почав з усіх сил вириватися, однак рука молодшої жінки тримала його дуже міцно.

        – Замовкни, Сіріусе! – ледь стримуючи гнів, промовила вона.

        Жінка протягнула вже замазану її власною кров’ю руку хлопчика до старої. Вона так само полоснула кинжалом по дитячій долонці. На карти знов полилась кров. Хлопчик зойкнув, але не почав плакати, щоб зробила чи не будь-яка дитина його віку. Але цього було достатньо, щоб розізлити молодшу жінку. Її бліде обличчя знову сіпнулося, і вона відштовхнула хлопчика, знову кудись у пітьму, де він і був увесь цей час до цього. 

        Стара дістала свою чарівну паличку. Один помах, і у повітря взлетіли три карти, всі в бризках крові. Погляд молодшої жінка ставав все більш уважним, все більш жадібним. Стара, примруживши очі, почала повільно говорити своїм потойбічним голосом: 

        – Бачу єдинорога… Зараз чистоту крові вашої родини ніхто сумніву піддати не може. Але… – стара зробила паузу. – Ось карта трьох проклятих: хтось осоромить вашу родину так, що ви десятиліттями не відмиєтесь! Погибель! Ваш рід чекає неминуча погибель! 

        – Що на третій? – молодша жінка здається вперше прикрила очі. Її підборіддя сіпалося від гніву, який вона з останніх сил стримувала. Тільки надія на третю карту змушувала хоч трохи тримати себе в руках.

        – Русалка… – стара розвернула карту титульною стороною та показала жінці. Русалку майже не було видно через плями крові. – Бачу довге заслання там, де навколо сам лише океан!

        Молодша жінка явно сподівалася почути щось на кшталт “а потім ваша родина, наче фенікс, відродиться з попелу, і ніхто не посміє сумніватися в її величі”. Але ні, карти не бачили світлого майбутнього. Коли жінка це нарешті зрозуміла, то заволала наче не своїм голосом, що є сили. Вона рвучко дістала чарівну паличку. Один помах, і стіл разом з картами та свічкою, яка до цього досі висіла в повітрі, полетів у інший кінець кімнати. 

        Маленький Сіріус в останню секунду пригнувся, щоб той стіл не розмазав його по стіні. Під несамовите волання матері він майже навпомацки ринувся до дверей та швидко вибіг з кімнаті. В коридорі теж було темно, але не так, як в кімнаті, тут хоча б були хоч і дуже тьмяні, але ліхтарі. Сіріус, тримаючись за порізану руку, побіг нагору, ледь не збивши з ніг ельфа-домовика Крічера, який кудись ніс купу дрантя. 

        Хлопчик ніяк не міг втекти від гнівних криків матері, які наче переслідували його та не відпускали й на другому поверсі. 

        – Що там у вас таке? – з однієї з кімнат вийшов розгублений батько Сіріуса – це був худий високий чоловік також з темним волоссям, з пишними вусами. Він був настільки схожий на свою дружину, що здавалося, начебто вони рідні брати та сестра. 

        Сіріус навіть не зупинився перед батьком. В останній момент развернувшись, щоб не врізатись в нього, хлопчик нарешті добіг до своєї кімнати. Він сховався під ліжко, в надії, що його там ніколи ніхто в житті не знайде… 

        Сіріус ненавидів свою родину. Ні, це почалося не після того божевільного припадку матері. Йому здавалося, що так було завжди. На своє нещастя, хлопчик належав до славетного чистокровного роду Блеків – і так, у його випадку це було справжнісіньким прокляттям. Справа в тому, що сімейство Блеків було справді схиблене на чистоті своєї крові: родичалися вони лише з тими, хто точно не мав у родичах когось маґлівського роду, іноді навіть одружувалися з представниками власної родини. Так батьки Сіріуса, Оріон та Вальбурга Блеки, були одне одному троюрідні брат та сестра. 

        Здавалось би, це все дорослі розмови, як вони стосуються маленької дитини, яка, можливо, слово “маґлонароджений” й вимовляти не вміє? Але ні, у Сіріуса був особливий випадок. Він вважав свою матір божевільною. Коли хлопчику й двох років не було, вона почала тягати його з собою на різні ритуали: то це були якісь жертвоприношення, то катування ельфів-домовиків, то ще якесь страхіття. Це все робилося для того, щоб накласти на родину захист від зрадників крові, від ганьби, від загибелі. Ось одного разу Вальбурга запросила в їхнє родинне помістя якусь відьму, яка спеціалізувалася на ворожінні за допомогою карт, і це все закінчилося криками та порізаною рукою Сіріуса. Якщо до цього хлопчик просто дивився на все це неподобство, що коїть його мати, то тепер у ці страшні обряди втягнули і його. 

        Все те, що робила Вальбурга, змусило Сіріуса змалечку жити з думкою, що він живе в якомусь огидному світі, де все тримається на таких мерзенних обрядах, де когось ріжуть або вбивають… Ще батьки в унісон з усіма родичами торочили хлопчику про те, що він спадкоємець наймогутнішого роду чарівників, що він має продовжити берегти чистоту крові родини, коли стане дорослим. 

        Можливо, під впливом дорослих Сіріус міг би перетворитися на їхню подобу, але це все викликало у нього лише протест. Одного разу хлопчик побачив через вікно, як біля його будинку грають у м’яча якісь діти, очевидно маґлівського роду. Здавалося, Сіріус витріщався на них цілу вічність: його так захоплювало те, як радісно вони гасали по вулиці, не звертаючи ні на кого уваги. Хлопчик же так зробити не міг: по-перше, його родина радше вибрала б згоріти заживо, ніж пустити спадкоємця гратися з цими смердючими маґлами; по-друге, дозволяли Сіріусу спілкуватися лише з дітьми своїх родичів. Найчастіше він опинявся в компанії трьох своїх кузин Белатриси, Андромеди та Нарциси. Якщо з Андромедою та Нарцисою можна було хоч якось поладнати, то спілкування з Белатрисою зазвичай закінчувалося бійкою іноді з додаванням проклять від кузини, яка вже вчилася у Гоґвортсі. 

        Ось так Сіріус захопливо дивився на маґлівських дітей і не помітив, як у кімнату увійшла мати. Вона помітила, як син витріщався на цих задрипаних створінь, і вчинила такий галас, що здавалося, на нього могло збігтися пів-Лондона, якби на будинок не було накладено чарів приховування. 

        – Ах ти сволото невдячна! Хай Мерлін тебе прокляне за це неподобство! Негідник! Виродок! Хай тобі очі повисихають! Зовсім совість втратив, на цей… цей непотріб витріщатися! Мати для тебе вже пусте місце?!

        З тих пір Вальбурга завісила вікно в кімнаті сина масивними портьєрами, щоб він точно не побачив нічого зайвого. Коли у Сіріуса почали появлятися магічні здібності, він зумів опановувати себе та за допомогою чарів відкривати завісу, але намагався від батьків це приховувати. 

        Позитивно на атмосферу в родині Блеків не впливало і постійне порівняння Сіріуса зі молодшим на два роки братом Реґулусом. Вальбурга при кожній зручній можливості казала, який у них слухняний, чемний молодший синочок – повна протилежність проклятому шибайголові Сіріусу. А Реґулус що? Такий малий, а вже потакав матері. Через це частенько бився і з Сіріусом.

        Дитина, яка не упускала жодної можливості влаштувати справжній скандал, яка не сприймала той факт, що він спадкоємець величного чистокровного роду, яка виявляла інтерес до маґлівського відріддя – це незручна дитина, яка не заслуговувала на поважливе ставлення з боку батьків. І Оріон, і Вальбурга, безумовно, сподівалися, що син перепосте та стане нормальним, однак з кожним роком ця надія все танула.

        Особливо нестерпно Блекам стало жити разом, коли Сіріусу виповнилося одинадцять років. Здавалося, він вже лихословив так само майстерно, як і його мати, чим дуже сильно виводив її з себе. Батьки сподівалися, що ось зовсім скоро Сіріус поїде до Гоґвортсу, вступить до Слизерину (інакше і бути не могло, адже всі Блеки вчилися саме на цьому факультеті), однолітки швиденько виб’ють дурниці з його голівоньки, і все буде добре.

        Коли Сіріусу нарешті прийшов лист з Гоґвортсу, він навіть з кімнати не вийшов, щоб сказати про це батькам. Відправив домовика Крічера про це сповістити.

        – О Мерлін, хай це мале сученя не зганьбить нас! – Вальбурга закотила свії темні очі під лоба, склавши руки на грудях, наче збираючись прямо зараз лягти в могилу. 

        – Вальбурго, я впевнений, що нам не слід надто драматизувати цю всю ситуацію, – спокійно відповів Оріон Блек. – Сіріус ще дитина. Звісно, він це переросте!