Зіпсований вечір

Сильний порив вітру пройшовся по голій шкірі рук, сповіщаючи про прибуття потягу. У цей час в метро здається людей було більше ніж на вулиці.

Я сіла на вільне місце і вдягнула навушники.

Сьогодні, як і в кожнен понеділок, мій бос Річард проводить загальні збори о восьмій ранку. Що є абсолютним знущанням для мене, як для людини, яка цінує сон більше за гроші. І саме тому, очевидно, що сьогодні я спізнююсь.

Вже майже півроку я працюю редактором в одній специфічній газетці, і готова поклястися, що нікому й даром не здалися наші публікації. Щотижневі колонки про секретні лабораторії та русалок в місцевому озері, не назвеш шедеврами журналістики. Але на цій роботі я маю спокійну стабільність.

Через кілька хвилин, потяг майже доїхав до моєї станції, і я встала щоб підійти до дверей.

Раптово з сусіднього сидіння в мене вчепилась чиясь рука. Я повернула голову та шоковано вирячилась на діда, що схватив мене за лікоть. На голові у нього красувалися пару десятків сивих волосин, а очі взагалі виглядали дивними. Його зіниці наче побіліли.

Старий глянув на мене та наче щось спитав, але я не розчула його слів через музику в навушниках.

Я смикнула руку, але дід виявився на диво сильним для свого віку, а виглядав він років на вісімдесят, не менше.

Після цього я вже відкрила рота, щоб попросити відпустити, як тут, він зненацька сам це зробив, та ще й з таким виглядом, наче я його чимось образила.

Без зайвих слів я вибігла з вагону, як раз в той момент, коли двері вже почали зачинятися. Відразу з полегшенням помітила, що дід не погнався за мною. Хоча, чого я боюся? Невже дідуган справді зібрався б доганяти мене?

Про всяк випадок, я ще раз озирнулась і пішла до виходу.

Приблизно через десять хвилин я забігла в офіс, де вже зустріла дуже привітливі погляди колег, а бос побачивши мене – закотив очі.

– Вибачте за спізнення – з важким диханням сказала я, і сіла у вільне крісло.

– Дуже сподіваюсь, що в цей раз, причина справді поважна, – нудним тоном мовив Річард, навіть не дивлячись на мене.

Я нятягнуто посміхнулась і почала молитися, щоб цей день все скоріше закінчився.

 

***

 

День тягнувся так довго, що здається, я вже трохи постаріла. Поки рахувала хвилини до кінця робочого дня, загрузила себе роботою так, що довелося затриматися ще на двадцять хвилин.

– Закругляйтеся, роботяги, – пролунав голос Річарда. – Запрошую всіх на незапланований корпоратив, хто матиме бажання, спускайтеся в ресторан на першому поверсі. Зустрінемося через п’ятнадцять хвилин.

Не знаю, що здивувало мене більше, новина про корпоратив, чи вираз обличчя Річарда. Бо виглядав він так, наче щойно отримав підвищення, і забув про те, що офіс має працювати ще півтори години.

Його не можна назвати найкращим босом, але він і не найгірший. Так, нерідко нам прилітає від нього, і не завжди за діло. Але, він також часто закриває очі на наші спізнення і затримки дедлайнів. Найбільший його недолік – це погана комунікабельність. За півроку роботи в цій редакції, я всього лиш раз була на корпоративі, та й спілкуємось ми рідко, от тільки на зборах. Саме тому мене здивувала його раптова об’ява про корпоратив. Може варто піти, бо ж це краще, ніж сидіти вдома в компанії телевізора, хоч не доведеться вечерю готувати.

Як не дивно, але в ресторані я зустріла лише кілька людей зі свого офісу, певно інші або мали плани на вечір, або не бажали його проводити в компанії керівника.

– Лілі!

– Ми тут!

Дві дівчини махали мені руками, вказуючи на стіл, за яким сиділи.

З моєю жахливою пам’ятю, я постійно плутаю цих двох. Одну звати Віккі, другу –  Мег, а хто є хто, цього я вже не скажу.

За столом вже сидів Річард, поруч із ним ще кілька хлопців і дівчина, яку я раніше не зустрічала.

Даремно я сюди прийшла, думала буде більше людей, хоча я й цих не дуже добре знаю. Одна єдина людина за цим столом, яка мотивує мене залишитися – це Девід.

О, Девід красень! Коли він поруч, мій мозок переходить в режим “Без зв’язку” і я не можу робити нічого іншого, крім як дивитися на нього. А в не робочій атмосфері буде ще важче відірвати від нього очі.

Я сіла навпроти і відразу взяла склянку з водою. Як варіант, я можу просто поїсти і піти додому, головне – не пити, бо тоді вже

вечір точно буде зіпсований. Якщо брати до уваги те, як мій організм переносить алкоголь, тобто не переносить взагалі, одна склянка здатна перетворити цю вечірку на довгі місяці сорому.

Я зробила ковток води і глянула на Девіда. Він мовчки сидів і слухав як Річард розповідав про невдале полювання на минулих вихідних.

Девід завжди спокійний, він гарно розмовляє і має чудові манери, хоча виглядає доволі холодним. Не знаю, чи є в нього дівчина, особисто я ніколи не бачила, щоб він розмовляв з кимось по телефону. Не те щоб я претендувала на вільне місце… Мого запасу самовпевненості поки вистачало тільки на привітання в робочому онлайн-чаті. Тому, я просто продовжу думати про нього, надіючись, що поруч немає людей, які могли б прочитати мої думки.

Не минуло й години, як сміх дівчат вже лунав настільки гучно, що стало некомфортно.

Я за цей час встигла з’їсти порцію печеної картоплі, три мініатюрних сендвіча, салат, і пів тарілочки пасти. Певно, я єдина в цій компанії, хто вживає тверду їжу, бо судячи з настрою інших, вони тільки те й роблять, що п’ють.

Ще через хвилин десять я зрозуміла, що вже починаю дрімати, тому пішла на бар замовити кави. Треба ще якось додому добратися.

Саме в цей момент, Річард з Девідом підійшли до стійки і помітили мене.

– Лілі, ти теж прийшла по випивку? – заговорив Річард. – Бачив, твій стакан постійно пустий, ти або дуже швидко п’єш, або не п’єш взагалі.

Не встигла я відкрити рота, як він знову заговорив:

– Тоді заберете напої, а я поки збігаю до вбиральні.

Він гикнув, розвернувся і похитуючись пішов у сторону туалету.

– Привіт, – спокійно заговорив Девід, дивлячись мені прямо і очі. – Якщо ти вже тут, дозволь пригостити чимось.

Режим “Без зв’язку” активовано.

Я мовчки кивнула і тицьнула пальцем в коктельну карту яка лежала на стійці.

– Цікавий вибір, – він посміхнувся! – Один “Мертвий койот” будь ласка!

Господи, що я замовила?

Потрібно щось сказати, щось спитати.

– А ти п’єш?

І нагорода за саме тупе питання дістається тадададам – мені! Я ж бачила як він пив раніше.

– Так, я вже випив, – відповів він з легкою усмішкою. – За столом трохи шумно, тому, якщо не проти, я постою тут.

– Я не проти компанії.

Бармен передав мені келих і я почала його роздивлятися. Верхній шар був яскраво зеленого кольору, а нижній – коричневий як Coca-Cola. На запах відчувався як ядерне топливо.

– Не подобається? Давай замовлю інший, – Девід певно помітив мою реакцію.

– Ні-ні, не потрібно, я люблю експериментувати, – спроба виглядати впевнено була провалена.

На обличчі Девіда розтягнулась усмішка, він наче був заінтригований.

Я видихнула все повітря з легень і залпом хильнула те ядерне топливо.

Сказати, що я вражена – це нічого не сказати.

Пойло було настільки пекельне, що в мене аж очі розкосило. Горло наче бензином промили і підпалили, а смак спирту здається залишиться в моєму роті назавжди. Я зробила кілька глибоких видихів, і якби хтось підніс мені до рота запальничку, почалося б фаєр-шоу.

Ніколи не зрозумію, як інші люди можуть отримувати від цього задоволення.

– Ти в нормі? – голос Девіда повернув мене з того світу.

– Дуже смачно.

Він відкинув голову назад і засміявся в голос. В цей момент я зрозуміла, що заради його сміху, випила б ще один.

 

***

 

– Скажи свою адресу! – голос Девіда лунав наче ехо в моїй голові. – Де ти живеш? Потрібно викликати таксі!

Навіщо йому моя адреса? Хіба я не вдома? Я ж збиралась іти додому, ось і моє ліжко. Я простягнула руки до ліжка і відразу впала на нього.

– Яка в тебе адреса?

Та чого він пристав до мене? Я взагалі не хочу з ним розмовляти, він же егоїст! Закохав мене в себе та ще й вимагає щось.

Його руки схопили мене за плечі.

– Вставай, нам потрібно йти!

– Та відчепись від мене, я нікуди з тобою не піду.

 

***

 

Куди ми так швидко їдемо? Чого машину так трясе? Мене зараз знудить…

 

***

 

О, це ж мій будинок, треба піднятися по сходах і можна буде лягти спати. Завтра на роботу, якщо я спізнюсь, Річард точно мене звільнить. Ні в якому разі не можна спізнитися!

Де ж ці чортові ключі? В цій сумці таке глибоке дно.

Збоку від мене почувся якийсь гуркіт, я обернулась, але все що змогла побачити – це якісь яскраві спалахи. Дуже гучно лунали крики і брязкіт металу.

Що це за вандалізм? Як я засну під цей галас?

– Що ви робите тут, перестаньте! – я наосліп почала махати руками, поки ноги старалися тримати мене у вертикальному положенні.

Рука зачепила щось дуже гаряче, я закричала і від крику нудота підступила прямо до горла. Спалахи стали ще більшими і в наступну секунду біль пронизив все тіло.

Щось дуже важке врізалось у живіт і я впала. Тіло затрясло  від болю, я почала кашляти і задихатися.

Раптово стало дуже холодно, все зникло і залишився тільки білий шум.