Зізнання

Різдво пройшло чудово. Наступного дня після Різдва мене попрохали попрати скатертину. Коли я прала, то почула :

— Ой, Джіні, люба, допоможи Вікулі зі скатертиною!

— Добре, мам.

Коли Джіні зайшла, то випадково штурхнула двері, а у ванній кімнаті вони зламані, тому ми опинилися у ” пастці “.

— Ой!

— Джін, що трапилося?

— Я випадково зачинила двері!

— Оу… — я підняла погляд і глянула на двері. — Нічого страшного!)

— Вибач! Я не хотіла тебе зачиняти!

— Джін) Нічого страшного не трапилося!)

— Ну добре…

— Чого нервуєш?)

— Ти про що?

— Джіні)… Ти думаєш, я не помітила, що ти стала неуважною, за все вибачаєшся, повільно дряпаєш свої руки?) Що сталося?) — я дивилася на неї і спостерігала.

— Не знаю) Чогось нервую…

— Ну, як знаєш) — я продовжила прати.

— Вік?

— Ммм?

— А ти ж бі?

— Ага.

— А тобі дівчата вже подобалися?

— Так.

— А в тебе колись були стосунки з дівчиною?

— Ні. А чого цікавить?) — я звела на неї погляд.

— Та просто є одна дівчина в яку я закохалася і… я не знаю, як їй про це сказати і… так.

— О… Скажи, як є. Але тільки їй. Щоб біля вас нікого не було. Бо чутки ширяться швидше, ніж нам би того хотілося. І не завжди з правильним контекстом. — я викрутила скатертину і повісила її висихати. — А вона давно тобі подобається?

— Давно…

— А сильно?

— Дуже!.. А чого ти питаєш?

— Ну… ти вирішила їй освідчитися у закоханості. Тому й питаю.

— Зрозуміло… А є хтось, хто заполонив твоє серце?

— Так, є одна дівчина…

— То це дівчина? Класно…

Я підійшла до рукомийника і помила руки.

— Вік, послухай.

— Слухаю. — я повернулася до неї обличчям і обперлася об раковину. Я дивилася на неї з очікуванням. Вона зробила глибокий вдох, видих і почала.

— Не перебивай. — я кивнула головою. — Я це відчуваю вже давно. Я не знаю, чи це взаємно, але хочу, щоб ти знала, що… ти мені подобаєшся! Я закохана в тебе! Якщо це не взаємно, і ти не захочеш більше бачитися – я розумію. Просто я вже рік це відчуваю і, я хотіла, аби ти знала…

Я повільно підійшла до неї і поглянула в її такі, до біса, блакитні очі.

— Джіні, люба, це взаємно! Я в тебе закохалася ще на твоєму сортуванні!) — я підійшла настільки близько, що вона відчувала моє дихання. Було настільки тихо, що я чула, як прискорюється її серцебиття. На її щоках з’явився дуже помітний рум’янець.

— Правда? — я приклала свою долоню до її рожевої і гарячої щоки.

— Правда. — я наблизилася до неї і ніжно впилася в її вологі та теплі вуста. Вона відповіла взаємністю. Її гарячий подих покривав мене усю мурашками, від чого я простогнала у поцілунок. Здається, Джіні це сподобалося, адже вона вхопила мене за светр і притиснула до себе міцніше, чим і поглибила поцілунок. Ми зупинилися, коли вже не вистачало повітря. Я помітила, що після поцілунку її дихання було голоснішим і гарячішим. — Хух… ти як?

— Хух… не очікувала…)

— Я теж)…

— То… ми тепер зустрічаємось?

— Ем… Так? Якщо ти, звичайно, цього хочеш!

— Я хочу!)

— Я теж!)

— Виходить, ти тепер… моя дівчина?

— Виходить, що так)

Ми розсміялися. Нас перервав стукіт у двері.

— Агов, дівчата! Ви чого зачинені?

— Мам, це випадково двері зачинилися!

— Добре, зараз відчиню. — вона відчинила двері. — Ви так більше не лякайте! Ми вас загубили! — ми розсміялися. Ввечері, коли ми збиралися спати, я лежачи у ліжку спостерігала за Джін.

— Ти чого?

— А Що?)

— Ти витріщаєшся!

— Ні!!

— Спи давай! — вона кинула в мене подушкою.

— Ах так!) — я встала і кинула подушку в неї. — Тоді нам доведеться битися!))

Ми почали бійку подушками. Ми билися чимало. Аж поки не зайшов Фред.

— Що у вас тут… Ай! — у нього полетіла подушка. — Самі почали!)) — ха хвилину він повернувся з подушкою і ми вже билися утрьох.

— Бійка, і без мене?! — у Джорджа вже була з собою подушка. — Ах ви ж малі засранці!!)

Наша бійка стала більшою і гучнішою. До нас ще доєднався Рон і ми казилися наповну. Аж тут…

— Візлі!!! — місіс Візлі так голосно крикнула, що я аж присіла. — А-ну марш до своїх кімнат! Швидко!

— Ну, ми з Форджем підемо… — з удаваною провиною мовив Фред.

— Я теж, мабуть, піду… — мовив Рон.

— Підеш! Побіжиш! — гримнула на нього місіс Візлі. —Де це таке бачено?! Зчинили бійку проти ночі! Жах!

— Мам, ми… — почала було Джіні.

— А ви! — місіс Візлі виставила вказівного  пальця і обвела нас грізним поглядом. — Спати! Швидко!

— Ок, ма…

— Добре, місіс Візлі… — вона пішла, зачинивши двері у кімнату.  Ми розсміялися.

— Що за сміх на 5 поверсі?? Дівчата!

— На добраніч, мам! — крикнула крізь сміх Джін.

— І тобі) — мовила я і вляглася спати.

— Дякую) — вона теж лягла у ліжко.

Десь о другій годині ночі я прокинулася від того, що хтось влігся біля мене на ліжко.

— … Джіні?.. — я намагалася в темряві роздивитися це руде чудо.

— Ммм? Нічого, якщо я тут посплю?) — Джіні мене обійняла. Я здивувалася.

— Так, звісно… Я не проти)…

— Просто я таак скучила!)

— Так ми ж цілий день разом були!

— І що? Я ж заснула без тебе. Ну все, спи)

— Добре…) — я заснула в обіймах Джіні.

Ми прокинулися від того, що зайшла місіс Візлі.

— Доброго ранку, дівча… — вона поглянула на Джіні, що обіймала мене. — І… як ви це поясните?..

— А, це… — я намагалася швидко зметикувати відповідь. — Просто… Джіні вночі наснився поганий сон, і вона пішла до мене… Якось так…

— О, Мерліне!.. Джіні, люба… В тебе знову кошмари? — місіс Візлі була стурбована.

— Та ні, мам… То вже в минулому!).. — вона сіла на ліжко.

— Добре, що ж… Ідіть снідати! — вона ще раз обвела нас своїм поглядом і пішла.

— Хух… Дякую) — Джіні з подякою глянула на мене.

— Завжди до ваших послуг!)) — вона мене поцілувала і ми пішли на кухню. За сніданком місіс Візлі скоса дивилася на нас.

Коли ми поснідали, я запропонувала Джіні піти на вулицю, адже там сніжило. Ми одяглися і вибігли з будинку. Ми зліпили сніговика, потім закидали одна одну сніговими кульками. Ще ми повалялися на снігу і зробили снігових янголів. Повернулися до будинку ми промокші до нитки.

— А це ще що таке?! — місіс Візлі оглядала нас, двох мокрих і змерзлих грифіндорок. — А-ну швидко відігріватися! — ну і влетіло ж нам тоді… Але я була, мабуть,  найщасливішою людиною на світі.

Після Різдвяних канікул все ускладнилося, адже нам з Джіні стало важче проводити разом час, як парі. Одного суботнього ранку я вирішила познайомити свою дівчину з Геґрідом. Я постукала у двері його хатини. Нам відчинили :

— О, Віко!) Як ся маєш?) — ми обійнялися. — А хто це з тобою?)

— Це моя… подруга!) — я хвилювалася. — Джіні Візлі.

— Значить, ти Ронова сестра?)

— Так! Ви його знаєте?

— Аякже! Вони з Гаррі і Герміоною частенько до мене навідуються. Проходьте!) — ми зайшли і він заварив нам чаю. — То… де ви познайомилися?)

— Відразу після її сортування) Джіні на 2 курсі.

— Ага, зрозуміло) Ну, якщо ти вирішила її зі мною познайомити, то ви, мабуть, дуже близькі подруги! Чи не так?)

— Ем… Насправді… — я глянула на Джіні. Вона посміхнулася. — Ми типу як… зустрічаємось)…

Геґрід точно цього не очікував.

— О… ем… Справді?… Що ж… щасливий за вас!)

— Але це поки таємниця! — додала Джін.

— Ну, само собою, я нікому не скажу! — він посміхнувся.  — Ви такі файні разом!)

Ми зашарілися. Допивши чай, ми пішли назад.

— Ти зробила камінг-аут!

— Так…

— Ти як?

— Приємно було розповісти.

— Мені теж) — ми взялися за руки і продовжили йти.

За тиждень до канікул у віталні на мене налетіла… Вгадайте хто? Звичайно, що Джіні.

— Джіні?

— Я)

— Ти чого?

— Ти з нами на ціле літо їдеш!!)

— Справді??

— Так!

— Я б тебе поцілувала, та тут НАДТО багато людей. — вона взяла мене за руку і повела до своєї кімнати.

— Тепер цілуй) — я приклала долоні до її щок і впилася в губи. Ми цілувалися, та вона враз зупинилася.

— Що трапилося?

— Так нас точно застукають!)

Я сіла на її ліжко і відповіла :

— Якщо і так, то що?) — вона сіла біля мене і чмокнула у носика. Тут відчинилися двері і зайшла Гермі.

— Ну НАРЕШТІ! — вона сіла на інше ліжко.

— Тобто?

— Було вже нестерпно дивитися на вашу закоханість!)

— А як ти..? — не розуміла я.

— Ти теж їй усе розповідала? — спантеличено мовила Джіні.

— Хотілося дати вам обом ляпаса і сказати : ” Ви серйозно не бачите, що закохані одна в одну?! “) — ми розсміялися. — То… коли ви зізналися?

— Після Різдва! — вигункули ми одночасно.

— А саме?)

— Наступного дня.

— Бачу, це був найкращий різдвяний подарунок для обох!))

Ми посміхнулися одна одній.

— Проведіть класно це літо!

— Я їй сказала) — Джіні завчасно дала відповідь на моє питання, яке я ще не озвучила.

— І… може… розповісте батькам цього літа?

— Може… — сказала я.

— Ну, підуя. Не заважатиму) — Гермі вийшла і зачинила двері.

— Можна мені ще один поцілунок?) — благально запитала Джіні.

— Ну не знаю)… — вона повалила мене на спину і сіла зверху.

— А тепер?) — між нами лишався 1 см.

— Можливо)… — вона ніжно поцілувала мої вуста і я відповіл взаємністю. Вона по черзі цілувала то верхню то нижню губи. Інколи вона приєино покусувала одну з них. Коли вона язиком пройшлася по моєму піднебінню, то я не змогла стримати свій стогін. Джіні зупинилася і спостерігала, паралельно перебираючи пальцями моє волосся.

— Бачу, тобі сподобалося) — вона і далі перебилала пальцями моє волосся.

— Це було неймовірно! — видихнула я.

— Знаю… знаю)

— Хм… Я оце подумала… Якщо в школі у нас такі неймовірні поцілунки, то… що ж буде влітку?)

— Побачимо влітку)— вона поцілувала мочку мого вуха.

— Ммм… — я заплющила очі від задоволення.

— Сподобалося) — вона була задоволена. — Ти мій боржник!)

— Ах так ми тепер заговорили! — вона швидко встала з мене і вибігла з кімнати. Я чимдуж побігла за нею. Я вибігла з вітальні і помітила, як зі сходів збігає руда чуприна. Я вирушила за нею. Ми довго бігали. Мені здається, що в цьому крилі замку я ще не була. Джіні нарешті(!) забігла в глухий кут. Вона не знала куди бігти і я притиснула її до стіни. Я посміхнулася лихою посмішкою і мовила :

— Куди тепер бігтимеш, красуню?) — я припала до її губ, повторюючи поцілунок у кімнаті. Боже! Як вона гарно стогнала!

— То ми тепер квити?

— Ага… У твоїх мріях!) — я побігла від неї бог зна куди. Вона була ошерешена, та все ж побігла за мною.

Коли я вже втретє забігла за ріг, то зупинилася, щоб перевести подих. Та я почула кроки Джіні і побігла далі. На сходах до вітальні я зупинилася, аби поглянути, чи вона мене вже наздогнала. Вона таки наздогнала і поплескала мене по плечу.

— Що, думала… хух… втечеш?) — мовила вона. Ми почули голос професорки Макгонеґел і швидко забігли до вітальні. Там ми не стрималися і розсміялися.

— Чого смієтеся? — запитав Невіл.

— Та то так… нічого!)

Ми попрямували до дівочих спалень. Я не могла дочекатися наступної суботи.