Зустріч

Коли я писала “Ведмедик”, то мала на увазі це: https://www.pinterest.ru/pin/972073900793457105/

_______________

«Задихаюся. Потрібне повітря.»

Чонгук вилітає з дому. Не може більше залишатися в цих стінах. В тиші. На самоті.

Він біжить. Біжить, не знаючи куди. Вітер б’є по обличчю. Хоча і був початок серпня, вечори вже ставали холоднішими. Чи вони були холодними тільки до нього?

Небо затягнуло хмарами. Ні, не дощовими. Скоріше тужливими та важкими.

Відчувши втомленість, юнак зупинився. Озирнувшись навколо, він зрозумів, що опинився в пустому парку.

Хлопець побачив схил, який був огороджений поручнями. Чудовий краєвид відкривався за ними: місто в дрімоті, що повільно занурювалося в пітьму. Чонгук ніколи не був тут уночі. Він повільно підійшов до краю та сперся об поручні.

Подув вітер, а по щоках покотилися сльози – більше не міг стримуватись. Він і не пам’ятає, як давно став таким: тихим, мовчазним і сумним.

Хлопець обхопив голову руками та ридав, не намагаючись стриматися. Ніхто його не бачить, ніхто не чує. А якщо це не так, то нехай йдуть до біса.

Він втомився. Втомився стримуватись, втомився мовчати, втомився… бути самотнім. Немає нікого, хто підтримав би і зігрів своєю посмішкою, витягаючи з пітьми й холоду.

Але він один.

Один, як місяць в небі.

Трохи заспокоївшись, юнак підняв очі, вдивляючись в нічне місто.

– Красиво. – прошепотів він.

Тримаючись за поручні, він потроху нахилявся вперед.

Але його хтось міцно схопив і потягнув назад.

Чонгук звалився на землю з кимось.

Лежачи на землі, він повернув голову, щоб подивитися на свого рятівника.

Зустрівся поглядом  з карими й такими теплими очима.

– Юначе, ти що задумав був? – оксамитовим, але схвильованим голосом запитав незнайомець, сідаючи.

«Він виглядає таким сполоханим. Невже він справді злякався, що я впаду?»

Пильний і занепокоєний погляд цього молодика вказував на те, що він чекає відповіді.

– Ведмедик. – все ще лежачи на землі, Чонгук тикнув пальцем на кофту незнайомця, яка і справді була схожа на шерсть ведмедика.

– Щ.. що? – він подивився на свій одяг. – Ах, ну так. Тоді ти зайчик, що змерз. – він посміхнувся.

Чонгук і сам посміхнувся. Він і не помітив, що в нього зуб на зуб не потрапляє – було і справді холодно.

“Ведмедик” встав і протягнув руку. Чонгук відповів і з його поміччю піднявся.

– Техьон. – хлопець пожав його руку, яку все ще тримав у своїй.

-Чонгук, – кивнув, трішки посміхнувшись.

Але відразу відвів погляд, відчувши солоні стежки, що вже засохли.

«Ну так, я виглядаю як той ще красень» – посмішка сповзла з його обличчя.

Техьон це помітив. – Ходімо сядемо. – він показав на лавку.

Все ще дивлячись в підлогу Гук сів і відразу відчув тепло, що розтікалось по тілу. Шубка ведмедика опинилась на ньому. Він підвів погляд з питанням.

– Не дивись так на мене, – Техьон сів біля нього. – знав би я, що зустріну тебе, то взяв би ковдру.

Гук посміхнувся куточками губ.

Цей хлопець змусив його посміхнутися вже тричі!

Повисла тиша, але не та, що дратує як завжди. Ні. Вона заспокоює.

Техьон не починає розмову. Чекає.

– А ти що тут робиш? – Гук почав першим.

– Гуляю. Коли не можу заснути або коли думки не дають спокою – я йду гуляти, не зважаючи на те, яка на вулиці погода або пора дня.

Його голос такий спокійний і снодійний. Такий рідний.

– Чи можу запитати в тебе? – їхні погляди знову зустрілись. Він не давив – розуміючи чекав.

Пройшло декілька хвилин, перед тим, як Техьон почув тихий голос.

– Не знаю. – чесно відповів Чонгук. – Мені забракло повітря і я вийшов на вулицю, а опинився тут. – він грався замком кофти. – Тобі ж холодно, я зараз віддам. – почав знімати, але його зупинив пильний погляд Техьона.

Такий розуміючи… такий же самотній.

Техьон перший відвів погляд, переводячи його на небо.

Хмари розійшлися і місяць виглянув знову, та тепер біля нього з’явилася маленька зірочка.