Зустріч 258
від Louthaire_LequeТихого шепоту достатньо, аби я мов шалений підірвався з ліжка.
Я ладен черговий раз зустріти тебе з розкритими обіймами, хай навіть нас і засудять. Йду на твій голос, як вмираючий від спраги до води. І навіть на його місці я б все одно надав перевагу тобі.
Твої дотики ніжні й обережні. Вперше ти терпляче спостерігаєш, здається, готова здувати з мене порошинки, хоча це я завжди так до тебе ставився…
З німим трепетом гладиш мою руку, з тривогою зазираєш у вічі, але не кажеш ні слова. Що ж сталось? Невже так стурбована моїм станом чи прийняла рішення назавжди для мене замовкнути?
Перехоплюю твою долонь і притискаю її до губ, намагаючись запам’ятати дотик до твоєї гладкої шкіри. Гладенької й блідої, аристократичної. Ти не висмикуєш руку, і дещиця надії тліє в душі. Всього одне слово — і я піду за тобою. Одне. Я тільки хочу його почути.
Твої очі темні та бездонні, як глибини океану. І в них я бачу бліду тінь того, ким я став. Відображення моїх безсонних ночей, проведених в надії на коротку зустріч, і купу нових шрамів, які ти майстерно перетвориш на слова пісні, коли ті остаточно перестануть саднити.
Місто спить. Тільки мигцем з вулиця доноситься різке шарудіння, що розчиняється в ночі. А ми так і стоїмо, застигнувши. Поглинуті темнотою і одне одним.
Я давно перестав вірити в твою вірність і взаємність. Та й, що вже казати, мені вони ні до чого, поки ти поряд.
Ми спостерігаємо одне за одним в напівтемряві. Можливо, виглядаючи сліди зради, а, може, просто щоб вгамувати нудьгу.
Обома руками торкаєшся мого обличчя і уважно вивчаєш, підбираючи все нові й нові слова, які зірвуться одного дня з твоїх губ. Але зараз вони німі.
Заплющую очі і, здається, ось-ось засну: настільки вже тепло в твоїх руках. Але я ні за що собі цього не дозволю. Не поки ти тут. Не поки ти з такою тугою у погляді чогось від мене чекаєш.
Спостерігаєш, як ставлю чайник. Не станеш відмовляти чи заохочувати: занадто добре знаєш ціну собі і кожному своєму слову.
Перебираєш моє волосся лагідно, з тією ж турботою, що матері розчісують його своїм донькам. І чекаєш, поки я буду готовий вислухати.
Чай на столі. Чорнила готові.
Твої губи сухі, але солодкі і звабливі, як літній вітер. За ними хочеться слідувати.
Але ти відсторонюєшся, нагадуючи, що у нас ще купа роботи. Покірно випускаю тебе із своїх рук, але зовсім не відчуваю розчарування. У нас ще вся ніч попереду.
Слова вимальовуються на папері слідом за твоєю промовою. З любов’ю і обережністю записую кожне з них, думаю тільки про одне: «Тільки б встигнути».
А ти диктуєш-диктуєш рядок за рядком, сторінку за сторінкою. І я не збираюсь зупинятись, поки в цій мелодії не прозвучить фінальний акорд.
Знов і знов перегортаю сторінку на чисту.
Ти водиш руками по плечах і ключицях, вимальовуючи візерунки зовсім не кваплячись. Слова не потрібні. Ми один одного відчуваємо. Я — тепло подушечок твоїх пальців, ти — моє кохання і благоговіння.
Рука пришвидшує темп і букви під нею танцюють, а ти спускаєшся долонями по грудях, притискаєшся ближче та шепочеш продовження над самим вухом. Поправляєш кучері на моїх вилицях.
Ти стала тією, ким я дихаю, вже давно. Вже стільки років, як я покірно слідую всьому, що ти скажеш. І боюсь уявити, що буде, коли наші рідкісні зустрічі врешті припиняться… Хто піде першим? Ти чи я?
М’яким поцілунком в шию женеш геть всі хвилювання і сумніви. З тобою добре, і я хочу пам’ятати ці відчуття настільки довго, наскільки можу.
Слово, одне за іншим, і ти раптом замовкаєш.
Ще один твір, написаний моєю рукою, готовий. Остиглий чай зовсім не привертає увагу. А я не хочу боротись із втомою, що накотилась.
Ми падаєм на м’які простирадла, і ти нарешті дозволяєш потонути в твоїх обіймах. Поки що ти мовчиш, але я знаю,
як тільки я почну засинати,
ти знову заспіваєш мені колискову,
про пустуна-місяця, що буде свідком нашого союзу і наступної ночі.
0 Коментарів