зустріч

«що? Що сталося» «що сталося?» «ого» «о господи!» «оце дєган» «викличте швидку!» «такий молодий» Я сидів на гілці дерева й слухав весь оцей шум і гам. Подумаєш. Наче вперше бачать що б людина з вікна впала. Он, сусід, п’яниця, на минулому тижні теж з вікна випав. І нічого. Живий. Побитий, але живий. Я теж живий. Нічого страшного, що я сиджу на дереві і дивлюся як відшкрябують моє тіло з асфальту. Чи бетону. Не знаю, що це, але подвір’я воно вже років надцять не нагадує. І нічого страшного, що за мною тепер гониться прибабаханий мужик. Чи мужики. Що взагалі відбувається??

– Я багато бачив, як душі умоляють про пощаду, тікають, намагаються битися, кричать. Але серйозно? – Це чудо дивилося на мене знизу вгору.

– Визнайте, що ВИ не вмієте лазити по деревам. – Я дивився на них як на бруд під ногами. Ні, не з презирством, я обожнюю бруд.

– Дійсно. – Один з них, як я розумію головний, підняв брову. Він мав дивний вигляд, хоч і був схожий на людину. Було щось, що видавало в ньому щось не людське. Може високий зріст, чи надто бліда шкіра. Худа постать, яка шатається при ходьби. Чи може те що це, блін, сіамські близнюки з катаною! Ні, не те що б я вважав сіамських близнюків з катанами нелюдами, але дідько, ці мали моторошний вигляд.

– Мама вчила не балакати з незнайомими дядями. – Я використав останній, і на мою думку, вагомий аргумент.

– То познайомимся? – З усмішкою, не надто щирою, але пропустимо цей момент, він протягнув руку, відбиваючи мій аргумент.

– І знайомитись теж заборонила. – Це була чиста правда.

– Чому? – Мій опонент був явно дуже розумним. Навіть розумнішим мене, бо відповідь на це у мене не було.

– Бо. – Хах, з’їли?! Було видно як той що головний вже закипав від злості, як трусились його щічки! Що?

– Що ж, − Чоловік який до цього мовчав, зняв рукавицю, вхопив мене за ногу й потягнув вниз. На диво, це було не боляче. Я просто завис у повітрі. Але все ще був вище них. – Пора поглянути на ситуацію серйозно. – Так і тримаючи мене за ногу, він дістав щось схоже на скляну кулю, яка також зависла у повітрі. Десь між мною і цим дивним створінням. Все навкруги почало розмиватися, зникати й спотворюватись, утворюючи якусь кашу. Мій двір більше не нагадував мій двір, шум людей поступово зник. Залишились лише я, дивне створіння і моє тіло.

– Це, − він постукав по кулі й відпустив мою ногу. – Дванадцята реальність. Такий собі ізолятор.

– Для таких як ти. – Головний тикнув пальцем мені в лоба. Це було образливо.

– А який я? – Найкращий захист це напад!

– Зараз сам і побачиш. – Я не зрозумів. За мить, каша змінилася на кімнату, що нагадувала лікарняну палату. Й запах був відповідний. Декілька ліжок на пружинах, дитячі колиски. Деякі ліжка були зайняті, й жінки щось тихенько обговорювали. Я нарешті зрозумів. Ці чудові, але моторошні мужики, скіпнули мій довгий процес навчання на акушера і от, я успішний лікар.

– Вау! – Я щиро цьому порадів.

– Так, я теж був здивований, коли побачив он те, крикливе й зморщене чудо. – Головний приснув зі сміху. Гаразд, я вже зрозумів що тут і до чого. Я переродився, що б почати все спочатку!

– Не радій так швидко. – Вони підійшли до однієї з жіночок, яка намагалась запеленати дитину. Але відчуття наче це не вони йшли, а кімната рухалась.

– Це ти. – Головний кивнув на немовля. Воно відбивалося й кричало. Було видно як молода жінка не справлялась з ним. Її обличчя було червоним, брови нахмуряні.

– Це не я. – Я схрестив руки на грудях. Інший чоловік засміявся.

– Дивно, але чомусь ви дуже схожі. – Немовля все ще відбивалось й розмотувало пелюшки. Жінка різко випрямилась та вийшла з палати. Вона намагалась не гепнути дверима. Вона намагалась. Жіночки зло подивилися їй в слід, заглядаючи до своїх дітей. Я дивився на немовля. Воно кричало, й ніхто до нього не підходив. Кімната дідуся й бабусі. Немовля лежало закутане в пелюшки посеред ліжка й все так же кричало. Чоловік, який лежав поруч, накрив голову подушкою. Я не знаю скільки пройшло часу, але доволі довго я так стояв і дивився. Настільки довго, що аж дивно. Я почав оглядатися. Ні дивних чоловіків, ні бабусі, дідуся, нікого. Позаду мене була галявина, де дитина сиділа й плакала. Трава навколо була окровавлена, а сама дитина навіть не намагалась щось зробити. Знову лікарняна палата. Дитина сидить на ліжку, опустивши голову. Жінка дивиться на дитину. Її брови насуплені, під очима, на лобі, біля кутиків губ – зморшки. Вона щось каже, але я не чую. У мене болить нога. Я підходжу до матері й питаю, чи буде сьогодні торт. Вона мовчить. Люди вслід охають, кажуть про те яке я бідне дитя. Яка моя мати чудова. Не здалась. У людей буває й гірше. Люди сміються. Я сиджу в класі, на стільці, біля дошки й слухаю привітання з днем народження. Мати каже, що у нас немає грошей. Ніхто не підходить. Болить. І от, я сиджу на дереві.

– Це всі твої спогади? – Почулось десь знизу.

– Що? – Я з подивом поглянув на того хто говорить. Але нікого не було.

– Ну і коротка ж у тебе пам’ять. – Знову двір, люди галдять. Я сиджу на дереві, а внизу дивна істота без чіткої форми, але з двома головами. – Будемо чесними, ти не був обраним, чи щось таке, але є дещо, що нам в тобі подобається. Про те, − він дістав шахову дошку з наплічної сумки. – Ти не дізнаєшся що це, поки сам не згадаєш. – Фон знову став перетворюватись на кашу з кольорів, а перед мною з’явилась та сама дошка з розкладеними шахами. – Ти не настільки дурний, що б не розуміти, що щойно сталося. Але й далі брешеш собі.

– Пф. – Нічого я й не брехав. І не брешу. – Я не вмію грати в шахи і чесно це признаю. – Я хотів відвинути дошку, але натомість сам відлетів від неї. Теж не погано.

– Нам подобається твій настрій. – З посмішкою, він підпер одну з голів рукою.

– Продовжиш у тому ж дусі, й нас переплюнеш. – Інша засміялась. А чому інша?

– Якщо вже так сталося, – я намагався сісти в позу лотоса. Без ноги, у повітрі, так. – То як… Вас? – з дуже великою невпевненістю, я намагався визначити, чи варті вони поваги, що б я звертався до нього на «ви». – звати.

Але він просто сидів і посміхаючись, дивився на мене.

– А ти пам’ятаєш своє ім’я?

– Авжеж! – я обурився з такої наглості. Невже не можна просто спитати ім’я? – Макс! – з абсолютною впевненістю, я підняв голову, та поставив руки в боки. Головне – мати впевнений вигляд. Істота щось поглянула в своєму записнику й знову подивилась на мене. І звідки він той записник дістав?

– Зазвичай, душі панікують, бо не пам’ятають своє ім’я, – пф, слабаки! – але тебе насправді ніяк не звати.

– Я сам приходжу? – чомусь саме в цей момент, я вирішив згадати старий як світ прикол.

– Авжеж. І нас також ніяк не звати, бо ми приходимо самі. – Обидві голови гиготнули.

– Та видно. – Все ж я заморився робити вигляд, що нічого незвичного не відбувається. – То… – слова все ніяк не підбирались, а в голові було те саме що й довкола. Каша. – Хто ти? Чи ви? – я все ще був невпевнений, що це за істота.

– Смерть. Наше ім’я – Смерть. – він поставив останню фігуру на дошку. Теоретично, я не збрехав, я знаю як грати в шахи, але не вмію.

– Я хочу білими.

– Е, ні, так не піде. – Одна з голів засміялась. І нарешті, мені вдалося розгледіти його обриси, чи кольори. Але все ще, чіткого бачення, я не мав. Принаймні, я тепер знаю, що ця істота жовто-чорна.

– Тож, що б дізнатись, за що я такий необраний, був обраний, мені потрібно тебе перемогти? – Я почухав підборіддя.

– Сіамські близнюки, це не одна душа, це дві душі, які з’єднані одна з одною. – Дуже криво посміхнувшись, головний крутнув дошку. – Тобі просто потрібно зіграти з нами.

– Що буде якщо я виграю?

– Нічого.

– Нічого?

– Нічого. – Відбулася дуже інтелектуальна розмова.

– А якщо програю?

– Також нічого. – Я потрохи почав згадувати. Це головний і не головний мужики, які за мною ганялися. Не головний щиро посміхнувся. Риси їх обличчя ставали чіткішими, й я зміг розгледіти їх. Що ж, я не думав, що вони будуть настільки різними. Я відволікся.

– Тоді в чому сенс? – Це мене цікавило більше.

– Ми просто любимо грати в шахи. – Одна з голів мала кучеряве, жовте волосся, й моторошну посмішку, на… скільки у нього зубів? А інша пряме, й сиве волосся. Хіба сіамські близнюки не мають виглядати однаково? Сторона з шахами зупинилась й не вказувала ні на кого. Ну, я допоміг.

– Ох ні, дошка не вибрала нікого, – я намагався піднятись, але без землі під ногою це було важко зробити. – Що ж відправляйте мене в пекло, чи куди там відправляють самогубців.

– Мусимо тебе розчарувати, – блондинистий закрив очі і зробив дуже сумне обличчя. – Але ні раю, ні пекла, ні ще чогось – не існує.

– Неправда. – я намагався відстояти своє.

– А ти вже перевіряв? – Він відкрив одне око.

– Ні, але дивись, – я з серйозним обличчям крутнувся і ліг як зміг на бік перед шаховою дошкою, – у мене було два варіанти, перший – я почав загинати пальці. – Ми беремося нізвідки і йдемо в нікуди, і другий – все ж моя бабця мала рацію, що до бога, біблії і все таке. – Блондинистий з цікавістю й посмішкою, слухав мої здогадки. – І як я розумію, ми не беремося нізвідки, бо ми не йдемо в нікуди, так як от, – я обвів рукою простір, – я тут, в якійсь потусторонній штуці, дивлюся своє життя, й розмовляю зі Смертю. З ваших же слів. – Але чи дійсно це було так, я не знаю. Можливо мене обдурив якийсь божевільний, а я повівся.

– О, он ти про що. – Блондинистий засміявся. – Тут така справа… – він почухав потилицю. – Так склалося, що трохи різні світи – переплутались.

– Переплутались? – Ото вічно щось наплутають.

– Це довга історія, але суть у тому, що тут – душі просто йдуть кудась. Ми не знаємо куда, можливо в інші реальності, інші світи, чи взагалі просто зникають.

– Ні… – Я не хочу просто зникати.

Я сиджу на траві, зі своїм другом. Він був старшим за мене, але добрим, часто гуляв зі мною, в той час як інші, просто ігнорували мене. Біль в нозі. Нестерпний біль. Друг каже, що мене вкусила змія і що якщо не відрізати ногу вище укусу – я помру. Я не хотів помирати. Друг казав, що всі люди, коли помирають, їх закопують в землю й потім тіло з’їдають черви. Я не хотів, що б мене з’їли черви. У нього був ніж. Він дуже довго різав. Це тягнулося хвилинами. Годинами. Днями. Роками. Цікаво, що сталося з моєю ногою? Її з’їли вовки? Чи вона зникла? І після смерті я її знову зустріну? Де моя нога? Я стою біля вікна. Дивлюся вниз. Там ходять люди. Звичайні люди, які йдуть у своїх звичайних справах. Можливо, бути з’їденим червами не така вже й погана ідея? Я падаю зі сходів. Всі проходять повз, роблячи вигляд, що мене не існує. Я так довго там лежу. Скільки? Хвилину? Можливо дві? Годину, чи день? Чи взагалі декілька секунд? Можливо мене вже з’їли черви. Мама зла, підіймає мене й шипить в обличчя, що б я не падав, бо ще гірше нароблю. Я хотів зустрітися зі своїм другом. Я не бачив його ще коли ми були на галявині. Він мене врятував, а мама кричить. Я давно не бачив тата. Може він приходить коли я сплю і йде коли прокидаюсь? Тато друга так робить.

– Або ж… – Спогади вмить знову розмазались. – Ти можеш дізнатись куди вони йдуть. – На мить здалося, що очі однієї з голів спалахнули, а посмішка поділила його голову навпіл.

——————————————————————————————————————————-

єп, перша частина, ця чернетка лежала дуже довго, навіть ця історія дуже довго лежала, хоч я й іноді малювала по ним, і зараз вона побачила СВІТ, сподіваюся хоч трохи цікаво, всім цьомки бомки оце все. думаю ще все буде переписуватись, бо у мене 100500 різних сюжетів, сама в шоці зі своїх ідей.