Зустріч

1 вересня 1993 року вся сім’я прибула на вокзал Кінгс-Кросс. Поки батьки прощалися з Драко, Оріона взяла свої речі. й швидко зайшла до потягу, щоб знайти вільне купе.

Це вдалося зробити лише в кінці потяга, тож дівчина швидко положила валізу в спеціальне відділення і поглянула у вікно. Там батьки прощалися з дітьми, а ті раділи зустрічі з друзями. Серед них було дуже легко помітити першокурсників: ті не відходили від близьких і тримались осторонь всіх. На їх обличчях були змішані сум, тривога і крихта страху. Дивлячись на це Оріона посміхнулась сама собі, а потім прийнялася читати книгу.

Незабаром потяг мав рушити, проте в останню мить до купе забігли дві руді голови.

«Візлі значить…» подумала дівчина і зрозуміла, що поїздка пройде не дуже добре, якщо вони не вшиються.

Наче не помічаючи її, хлопці всілися на сусідні місця, і прийнялися щось жваво обговорювати. Через пару хвилин Оріоні вже це вкрай набридло, тому вона піднялася, схрестила руки на грудях і підняла ліву брову, чекаючи пояснень, та хлопці й далі про щось сперечалися.

– Кхм-кхм, – прочистила дівчина своє горло. – я вам не заважаю?

В той момент дві пари очей одночасно  поглянули на дівчину.

– Привітик, – сказали вони в унісон, але зразу ж повернулися до розмови.

Оріона гепнулась на своє місце, змирившись з тим, що подорож наодинці їй вже не світить.

Через деякий час вона не витримала і піднялась, намагаючись дійти до дверей, проте потяг різко зупинився і дівчина полетіла до низу. Оріона вже змирилась з тим, що гепнеться на цю підлогу і прижмурила очі, проте її хтось швидко упіймав.

Як тільки дівчина відкрила їх, побачила перед собою одного з близнюків, який вишкірився в посмішці. Зараз він нагадував чеширського кота.

Здавалось, ще мить і він зникне, залишивши після себе лише посмішку, а дівчина таки гепнеться і пошкодить собі таз. Але ні, хлопець так і стояв на місці й навіть не збирався зникати.

– Ну, вас ще довго чекати? – почувся голос десь збоку. Це другий близнюк поглядав на них.

Оріона, мов ударена розрядом току, швидко підірвалась.

– Ти навіть не подякуєш своєму рятівникові? – сказав хлопець, що стояв біля неї.

– Було б непогано взагалі розуміти, хто мене врятував. – дівчина підняла ліву брову, натякаючи, що хоче зрозуміти хто ж з близнюків це був.

– Фредерік Візлі до ваших послуг, міледі. – він граційно зігнувся в поклоні.

– Ну що ж, я дуже вдячна вам, пане Візлі, що врятували мене від неминучої гибелі. – і дівчина присіла в реверансі.

Джордж ледве стримувався, щоб не засміятися, але в нього це надто погано виходило.

– Вибачаємось, що порушили вашу ідилію, панно Оріона. – сказав молодший близнюк. Дівчина тільки зараз помітила, що хоч хлопці були надто схожими, але все-таки відрізнялись. У кожного було щось різне і справа не в зовнішності.

– Нічого, я вам пробачу за свій порятунок.

– Що взагалі сталося? Чому ми не їдемо? – спитала Оріона через пару хвилин мовчання.

– Потрібно спитати. Зараз повернуся. – Джордж піднявся і вийшов.

Оріона знала близнюків, оскільки вони були однокурсниками. Завжди веселі, душа компанії. Біля них завжди збирався натовп з школярів різного віку. Молодші дивились захопленими очима, старші ж з повагою. Професори робили невдоволені обличчя, але очі видавали їхню любов до цих двох.

А от близнюки знали Оріону, як тиху однокурсницю. Дівчина завжди була відмінницею, майже не було таких запитань, на які вона не б відповіла. Тиха, не виділяється з натовпу. Вони майже ніколи не бачили її на сніданках чи в вітальні. У них склалось відчуття, наче вона привид, який з’являється лише на уроках і, оскільки привиди багато живуть, знає все. Зараз вона відкрилась їм іншою: милішою, веселішою. Фред і Джордж навіть не зрозуміли, чому раніше не заговорили з цією дівчиною. Декілька годин в її компанії, один діалог і вона вже відкрилась їм з іншої сторони.

Фред і Оріона сиділи в тиші, проте в темноті вони помітили, що якесб створіння тягнеться до ручки дверей. У наступну мить воно поглянуло на дівчину. А далі був лише морок…