золотистий квітень

I.

Симон сідає на ліжку, звісивши ноги вниз на ворсистий килим. Винниченко поруч ліниво повертається на рух, мружить очі у сутінках.

— Ти куди? – зітхає, – курити? Вікно тоді відкрий хоча б, – відвертається до стіни.

Петлюра нахиляється, шарудить по кишенях джинсів на підлозі. Де ті кляті цигарки? За спиною знову шурхіт.

— На вже, – витягнута рука із цілою пачкою.

Симон хмикає.

— Чому в тебе поруч з ліжком сигарети? Ти ж не куриш.

— Бо я знав, що ти прийдеш, потім як завжди будеш шукати покурить і злиться, якшо не знайдеш, — звук приглушений, бо Володимир каже це лицем у подушку.

Інший чоловік йде на балкон. Темно, ніхто не побачить, що він голий. Одягатися лінь та й навіщо?

— Халат хоч накинь, застудишся, — доноситься з глибини квартири. Петлюра відмахується. Десь далеко гуркотить трамвай. Пахне зеленню. Симон думає, що скоро відцвітуть вишні.

Він не знає, як вести себе з Винниченком у буденному житті. Добре, звісно ж, що під час близькості слів не треба, але після? Усі ці фрази, піклування ламають до кінця стратегію спілкування між ними, що була раніше. Колись були тільки справи, папірці, зустрічі. Тут все зрозуміло. А що казати, коли людина турбується, щоб ти не захворів? Та й головне, навіщо турбуватися про чужих людей?

Потім Петлюра думає, що ставити такі запитання таке якось по-дурному, коли ти голий палиш на чужому балконі, а в голові ні одної звязної думки після оргазму.

Він тре перенісся вільною рукою, ніби воліючи відсахнутися від ситуації загалом. Це так, забавки. Хоча йому не соромно, що він з Володею у “таких” стосунках. Спочатку було, можливо, незрозуміло, а зараз… Уже якось однаково. Напевно, психоаналітики знайшли б тверезі докази, чому йому подобається, що відбувається між ними. Може, Петлюра завжди щось мав до творчих людей? Може, з Винниченком він відчуває себе, як не дивно, трохи молодшим? Ай, навіщо забивати цим голову? Буває.

Вдома молоко скінчилося. Завтра субота. У голові якась каша. Чоловік гасить окурок у попільничці та повертається в квартиру. Винниченко, схоже, заснув. Симон вкривається своїм краєм ковдри, закриває очі та тихенько зітхає.

Сука ти, Володю, зламав все. І ноги у тебе холодні.

Він якогось дива прокидається десь о п’ятій. Володимир спить, рукою обіймаючи подушку. Петлюра дивиться на нього декілька секунд, хоче погладити по спині, подумки б’є себе по рукам і встає. Ліниво бреде в ванну, звідти на кухню попити води. Там, як завжди, якийсь творчий хаос. Чисто, звісно, але безліч якихось паперів на підвіконні. Винниченко колись казав, що часто пише на кухні, бо тут його чомусь нічого не відволікає. Петлюра на секунду замислюється, що у них все, схоже, надто серйозно, коли наосліп знаходить на полиці свою чашку. Ліпше не думати, бо ненароком визнаєш особисту поразку.

II.

Були будні. Інколи нудна, виснажлива ненормована робота. У Петлюри під вечір жахливо пекли очі від усіх цифр, що пливли перед очима. Працювати у “Директорії” була важко, але він був задоволений. Їм нарешті почали довіряти, запрошувати на інтерв’ю. За комунікацію з народом відповідав Винниченко, люди їм заслуховувались. Та й не дивно, він письменник. Його цитували, запрошували на премії, хотіли, щоб він був поруч. У Симона з ним були нервово-ділові відносини. Вони інколи зустрічались в коридорах, на нарадах. Винниченко надсилав звіти на пошту. Пару разів вони сильно посперечались щодо подальших планів фонду, але все швидко зам’ялось і їм вдалось дійти до консенсусу. Друзі? Борони Боже.

Лютий видався нервовим. Петлюра інколи ночував на канапі в офісі, бо сенсу їхати додому навіть не було. Дні були сині, холодні та майже якісь безнадійні. Він жив один, його ніхто не чекав вдома. Раніше факт власної самотности його мало хвилював, але тепер вечорами, коли він, голодний і злий, стискував до болю зуби від стресу, сідав в машину і їхав додому, накатувало. Бували дурні імпульсивні думки, що всі його старання марні. Це від втоми, завтра буде легше. Напевно.

Інші думали, що Петлюра зі сталі. Він знав як вести себе у стресових ситуаціях, не розгублювався, але монотонність робочих буднів його майже вбивала. Здавалось, що життя зупинилось.

Одного ранку десь вже в кінці місяця, коли роботи стало трохи менше, Петлюра зміг нарешті відіспатись і приїхав на роботу пізніше звичайного. На парковці перестрілись з Винниченком, той якраз виходив з машини. Падав сніг, а він був без шапки, пальто розтебнуте, зате в костюмі. У руках кава. Цікаво, чи п’є цей хіпстер рослинне молоко? Напевно, так. Він ж вегетаріанець.

Симон навіть притримав для нього двері.

— Галстук де?- хотів прозвучати насмішливо, але звучить по-дурному.

— Сьогодні кореспондентка з “Радіо Свобода” приходить, хочу справити враження, – Винниченко салютує йому стаканчиком, потім додає, — До речі, ти не хочеш сказати пару слів про фінансування? Я не дуже в цих справах і помилитися не хочу. Зайдеш? До того ж, тебе люди люблять,- Володимир дивиться йому в очі, в зіницях бісики.

Петлюра викликає ліфт. — Я? Ну якщо треба. Правда, боюсь, що ненароком замість сухих фактів і учтивих подяк, почну розповідати, як інколи нас їбе податкова.

— Сильно? Казали, що тут днюєш і ночуєш,- Винниченко наче висловлює співчуття.

— Та вже розгріб все, буде легше,‐ не хочеться жалітися, бо буде принизливо якось.

— Ти молодець,— чоловік плескає Симона по плечі і виходить перший. Оупен-спейс його вітає та наповнюється гоміном. І кого з них більше люблять люди? Ще Петлюрі майже пече той звичний дружній дотик. Це був надто самотній місяць. Його плавить цілий день, робота йде повз мозку. Мейли він проглядає впівока. Як його все дістало. Від таких невтішних думок відволікає звук сповіщення в телеграмі.

“Володимир Винниченко, 3 нових повідомлення”. Він вперше пише в мессенджерах, зазвичай відправляв офіційні листи на пошту.

“Симон, зайди після обіду до мене.

Десь о 15, буде зручно?

Журналістка питала чому Симон Васильович дає так мало інтерв’ю? Дійсно, чому?;)”

Петлюра сконфужено посміхається. . Журналістка виявляється дуже милою та освіченою жінкою. Їй, дяка богам, мало цікаві будь-які цифри. Вона не ставить під питання чесність і прозорість усього, що відбувається у фонді. Дискусія виходить максимально неформальна. Чоловік не говорить багато, але йому вдається виразити головні свої думки і він нарешті впевнений, що їх не перекрутять. Винниченком хочеться заслуховуватися, він розповідає якісь історії, жестикулює, потім м’яко посміхається, щоб в куточках очей були маленькі сонячні зморшки. — І останнє запитання, воно трохи інфантильне, але… чи є у вас мрія?

Симон гмикає. Треба сказати щось про фонд, про Україну, про суспільство загалом, але єдине, що йому спадає на думку у той момент — це не бути самотнім. Загорітися чимось, закохатися, що завгодно. Він тактично відмовчується, аби не збовтнути дурницю.

Винниченко згадує про Мартіна Лютера Кінга, говорить розумні речі, на секунду ловить очима погляд Петлюри, а потім врешті-решт каже, що мріє, аби всі люди були на своєму місці. Що це означає, Володимир? Ліпше не думати.

III.

Починалася весна, дні ставали довші. Вони часто з Винниченком йдуть до офісу разом. Пару разів виходили обідати. Симону ставало легше жити, але те щемливе відчуття у грудях не зникло. Затихло натрохи, але бентежить перед сном. Як буде далі? Одного дня Петлюра віддає машину в СТО на плановий ремонт і після роботи вже майже викликає таксі, аби поїхати додому, коли його окликає Володя. Він сам попросив себе так називати.

— Чуєш, ти ж без машини сьогодні? Давай підвезу, все одно зараз таксі будеш півгодини чекати,- Винниченко застібує куртку, потім запитливо дивиться Симону в очі.

— Якщо ти не проти,‐ він майже замерз і варто визнати, що компанія Володимира в рази приємніше буркотливого таксиста. Темніє. На вулиці противна каша з бруду і талого снігу. В машині солодкувато пахне освіжувач і вони їдуть по вечірньому місту.

Починає накрапати. Володя підключає телефон по aux.

— Я завжди, коли їду туди й назад, слухаю музику, яку хочу купити.

Петлюра здивовано піднімає брови.— Та я платівки колекціоную і впевнений, що якщо мені цю музику приємно в машині втомленому слухати, то вона варта уваги.

Симон киває. Він мало що знає про платівки, а дорогою додому завжди слухає інтерв’ю або якісь лекції, аби відволіктись. Все-таки вирішує запитати про улюблених виконавців. Вони, на диво, довго говорять про джаз, тексти пісень, українську естраду 70х та усякі ВІА. Винниченко каже, що справді любить Вертинського, Петлюра посміхається.

— Та чого ти смієшся? Я пам’ятаю як платівку заслухану знайшов в бабці вдома, як малий був. В неї їх багато було.

— Сімейне?- Симону чомусь весело.

— Да, напевно. Так от я недавно подумав, як вона його слухала в молодості в радянській комуналці . Тож він заборонений був. Я б заради “Бананово-лимонного Сингапуру” ризикувати не став.

Потім вони трішки сперечаються про Вертинського, Петлюра доводить, що заборонений він не був на законному рівні. Винниченко стенує плечима і вмикає “Танго-Магнолія”. Скриплячий звук старого запису заповнює авто. Володя мугикає в такт. Повз них пропливають вогні багатоповерхівок. Симону добре та спокійно вперше за останні місяці і думати він не хоче.

IV.

У наступні дні відносини між ними змінюються. Спочатку Винниченко тим же вечором скидає йому музику в телеграм, потім починає надсилати меми. Інколи Петлюра ловить себе на думці, що Володя хороший. Він майже може назвати його своїм приятелем. Щоправда інколи його надто плавить і він ловить себе на думці, що Винниченко навіть симпатичний. Час від часу вночі мозок підкидає Симону у найнедоцільніші моменти спогади про чоловіка. Володимир у сорочці, його венисті руки, вигин брів. Боже, клята весна.

У квітні вони запускають новий проєкт — маленьке видавництво. Під маркою “Директорії” хочуть видати “Розстріляне відродження”, твори борців за незалежність. Знову доводиться допізна працювати. В п’ятницю їх залишається лише троє — Винниченко, Грушевський і Симон. Вони заповнюють документи, потім обговорюють деталі проєкту. Коли Михайло Сергійович починає сонно терти очі, Володимир з Петлюрою в один голос кажуть йти йому додому.

— Ми тут самі справді розберемось, ліпше йдіть.

Грушевський від вдячності приносить з кабінету коньяк.

— Все одно тут ще роботи вистачає, може не так сумно буде, – потім він швидше, ніж зазвичай збирається і покидає офіс. Боїться, що передумають. Винниченко знаходить десь у себе цукерки. Працювати справді стає веселіше. Однак, коли Петлюра на секунду думає, скільки звітів йому ще доведеться написати, у нього мимоволі починає сіпатись око. Володі добре, він у неділю зранку летить у Францію не то у відрядження, не то просто їсти круасани і пити шардоне. Вони поступово розбирають всі документи, що потребували уваги, там залишається буквально пару ескізів, які треба обговорити.

Обоє сидять на канапі, неспішно цмулять з кружок коньяк. Нормальних стаканів не знайшлось, тому Симон п’є з чашки з намальованим зайцем. Слова за слово, замість ілюстрацій вони обговорюють все на світі. Петлюру веде від алкоголю, бо він голодний з самого ранку і не пив десь з січня. Зачудовано слідкує за жестами Володі і думає, що той справді дуже красивий. Винниченко зняв худі, сидить у самій футболці і щось розказує, активно жестикулючи.

– Як тобі Анна Ідальго? Перетворила Париж на казна-що.

Симон стенує плечами. Йому нічого сказати про мера цього міста, бо усі його думки націлені на Винниченка і його ямку над ключицею, що видніється через виріз футболки. Дивовижно. Думки у Петлюри надто брудні, він відкидується на бильце дивану і шумно видихає. Нехай Володя спише це на втому. Той немигаюче дивиться на нього, потім ставить напій на стіл.

– Я завжди запитати хотів, що то за парфуми. Від тебе завжди так приємно пахне.

“О, ні, ні-ні-ні”,- заполошно думає Симон. Якщо він виживе, ця сцена буде снитися йому у найнепристойніших снах. Далі гірше. Винниченко нахиляється ближче, аби відчути аромат парфумів і Петлюра безслідно втрачає залишки гетеросексуальности.

“Бачив Бог, що я не хотів. Хоча кому я брешу…”, – останній крихти звязних думок перед головним.

Симон притягує Володю ближче і цілує. Не агресивно, напевно, майже відчайдушно. Як буде, так і буде. На смак поцілунок алкогольно- солодкий. Він відсторонюється, дивиться Винниченкові в очі. П’яно думає, що вони зовсім чорні у такму світлі. Вишукує тінь злости на обличчі. Секунди здаються вічністю. Раптово Володя накриває його губи своїми і Петлюрі вкотре за цей вечір починає крутитися голова. Жарко, він шкодує, що одягнув цей светр. Винниченко шумно видихає, а потім починає виціловувати край щелепи.

– Ти такий,- він не закінчує фразу. Замість цього лізе руками під той злощасний светр і Петлюра здригається. Володимир хаотично гладить його тіло. Симон плавиться від дотиків. Він тягне край Володиної футболки. Ближче, якомога ближче. У відповідь з Симона знімають светр. Він не встигає помітити холод офісу, бо Винниченко притуляється всім тілом і в Петлюри по тілу проходить електричний розряд. Схоже, вони обидва це відчувають, бо інший чоловік стогне над вухом. І тепер це його улюблений звук у всьому світі. Петлюра набирається сміливости і спускає руку вниз, до блискавки джинсів Володі. Боже правий, невже це справді відбувається?

– Можна? – Симон вирішує запитати на всяк випадок.

– Ти ще питаєш, – Володимир чомусь шепоче і виглядає злегка шалено.

Петлюрі вдається зтягнути з чоловіка штани, він охоплює рукою член і самозадоволено посміхається, коли чує, що Володя знову стогне. Потім Винниченко накриває долонями пах Симона і все пливе перед очима. Вони знову цілуються, Петлюрі солодко зводить низ живота. Хочеться сміятись. Вони якось рвано дихають, Винниченко шепоче усілякі нісенітниці йому у скроню. Петлюра іншою рукою притискає його ближче до себе, відчуває як під рукою тіло раптово напружується. Володя вже відкрито стогне, як блядь, потім раптово обм’якає на ньому. Рука стає гарячою і липкою. Симон закінчує декілька миттєвостей, закочуючи очі. За декілька секунд по тілу душною хвилею розтікається ніжність, а те противне відчуття у грудях, що тривожило його усю зиму, повністю затихає. Якби воно було котом, то зараз би мурчало. Він, не контролюючи себе, цілує Володю у волосся і закриває очі. Під повіками танцюють спалахи. Це весна. Це найкраща весна.

Вони лежать тихо декілька хвилин, Винниченко мирно дихає у плече. Коли Петлюрі затікає рука, він совається, аби поміняти позу.

— Так все-таки, що за парфум?— Винниченко встає з нього, починає застібувати штани.

Петлюра неприховано сміється. Йому весело з усієї ситуації. Володя нерозуміюче дивиться декілька секунд і починає сміятись разом з ним. Чому? Думати зовсім не хочеться.

— Та не знаю, Герлен якийсь, Ветівер здається. Хочеш, потім сфоткаю і скину? Винниченко киває у відповідь. Вони мовчки одягаються, швидко протирають диван серветками. Симон йде мити чашки. Коли вертається, Володя уважно проглядає папери.

— Так все, робочий день явно закінчений, до побачення, — забирає документи з рук, кладе на стіл,- ідеш?

Вони не говорять ні слова, поки йдуть на парковку. Що сказати? Він не шкодує ні про що. А Володимир? Та хто його знає. Потім Винниченко стрімко обіймає його на прощання і сідає у авто. Петлюра стоїть один на вулиці, чує як ехом віддається гул мотору і відчуває себе юним. Щасливим. Над головою світить молодик. Звір всередині урчить. Дорогою додому він вперше слухає музику. Звуки саксофону зливаються з його настроєм. Золотистий квітень. Як добре бути живим