Знову побачити твоє обличчя

Це гра без правил, без законів. Потрібно розуміти лише одне – ти знаходишся у пеклі. Переконлива посмішка ховає за собою нещирість, неправду, бажання закінчити цей хаус скоріше. Вір, не вір, ніхто не застрахований від намірів іншої людини, особливо зараз. Вони будуть гордими за мою смерть, напевно. Цього я боюся найбільше. Моя невпевненість – мій білет до труни. Всього нас десять, повинно бути… Наші найяскравіші емоції – це головна роль у цьому кривавому шоу. І воно тільки починається.
22:04. За кілька годин до…
Черьон та Рюджин сидять у кімнаті. Це був той вечір, коли Лі хотіла сказати дівчині про свої почуття. Але, певне, рудоволосій знову не вистачить впевненості, аби вона могла зізнатися. Так вже роками. Черьон кожного дня стверджує самій собі, що скоро зробить це. Скоро триває вже тиждень, місяць, рік і так далі. Якби дівчина могла бути як Рюджин. Вона її ідеал. Впевнена, харизматична, весела та яскрава. Ніколи не боїться розказати свою думку, завжди відстоює своє. Якби ж і Лі Черьон була такою. Без тривоги могла б зізнатися в почуттях, не плакала б вночі через свою сором’язливість, зараз же розказала б про усе! Та вона так не може, не може вже так багато років. Скільки б вони не були знайомі, це важко. Ти дізнаєшся людину, ви довіряєте одна одній, а потім вона тисячний раз розказує тобі про свого нового коханого. І тут всі твої надії потопають в глибині тихого океану. Розуміння того, що вона буде не з тобою, кохає не тебе, цілує іншого. Все відбивається гулом у серці. Та мить, коли вони ще разом, має свої привілеї: Черьон, все ж таки, для неї є хочаб кимось; вона все ще її подруга, яка вважає їх дружбу значущою частиною свого життя і тому подібне. Та це трохи не те, чого б хотіла рудоволоса.
Черьон, нічого не вирішивши зі своїм признанням, таки лягла спати зі своєю подругою. Можливо, завтра вона зможе…
22:49
І знову Мінхо ловив себе на думці, що йому зовсім тро-ошки, але подобаються ті окуляри Синміна. Чи то волосся його м’яке подобається. На хвилі теплого вітра воно легко, граціозно розвивається. Він дивиться, поки пофарбоване, але живе волосся відчуває цей подих леготу. І вони обоє у стані ейфорії. Приємна та лагідна посмішка вимальовується на місті того смутку, що притаманний Мінхо. Вони тут, разом. Нічні зірки освітлюють темні закутки. За ними, схоже, ховалася вся нечисть. Але хочеться, щоб зараз на цьому місці нікого не було. Не хочеться переривати цей дивовижний момент. Мить, коли вони так близько, вони відчувають один одного. Цього Мінхо жадав, здається, віками. Але коли на його долоню опустилася долоня Синміна, стало нестерпно пекуче. Горіли щоки, вуха і все на світі. Слова застрягли в горлі, але говорити нічого й не хотілося. Хотілося просто насолоджуватися моментом. Ми не уявляємо, що буде завтра, через годину, через кілька секунд. Життя непередбачуване, його потрібно проживати без провини за минуле, теперішнє, або страху майбутнього. Але Мінхо завжди боявся. Він жалюгідний боягуз, який не знає свого місця в цьому світі. Його тут задавлять, знищать, зітруть та зрівняють з землею. Але поки він на цьому убогому даху, і головне – з Синміном, йому не страшно. Та скоро він повернеться в цей стан, хлопець це розуміє.
07:24 , наступний день
Вона прокидається з жахливим відчуттям – огида. Невідомо, чи їй огидно від когось, чи від себе самої. Дівчина прожила все життя ганяючись за стандартами, ідеалами, стереотипи. Але їй так і не вдалося приборкати те зрадливе відчуття відрази.
Коли вона хотіла покликати свого тата, який був її єдиним опікуном, ніхто не відізвався. На вулиці, як зазвичай, не бігали дітлахи, не метушилися їхні знесилені мами. Знову дивне відчуття, але це вже не огида, це – страх. Нікого навколо. Люди зникли, наче їх і не існувало зовсім. Цзиюй вибігла на двір, та знову нікого немає. Куди зник весь цей натовп, який зранку заважав насититися цінним сном? Де безхатьки та цигани, які кожного ранку виходять на полювання під її вікна? Зовсім пусто.
Пролунав гучний звук, він десь тут, недалеко. Механічний голос, перекривлений усіма ефектами, які можна було додати, досить весело промовив: “-Нарешті у мене вийшло! Нова гра, нові емоції, які, як ви вважаєте, непритаманні вам! Та з початком цієї вражаючої забави, ви зможете робити усе! Немає правил, немає законів, ви самі обираєте свою долю. Цікаво, правда? Сподіваюся, ви вже заінтриговані. Це гра “зазирни”. Ми обрали саме вас, бо такі яскраві прояви емоцій можна зустріти тільки у особливих, до яких відноситься кожен з відібраних. Якщо ви хочете знайти дорогу до реального світу, повернути своїх близьких та дорогих вам людей – просто знайдіть мене!Місце зустрічі – метро біля старого вокзалу.”
Голос обірвався, в ту саму мить його замінили дзвінкі звуки вибухів. Цзиюй не гаяла часу, вона знала, де знаходиться те метро.
Це схоже на сон, але неприємна біль від падіння, змога контролювати свої дії, кажуть зворотнє. З усіх сторін дівчину оточували пулі, гармати. По її плечу слабким рухом пройшлося скло від авто, за яким вона бігла до назначеного місця. Їй з легкістю вдавалося оминати постріли, не дарма ж вона ходила на всі можливі та неможливі види спорту. Хочаб десь це знадобилося Цзиюй, а вона вже думала, що витрачає свій час на вітер. Може й треба було йти на медсестру, як і казав батько, але дівчина цим не горіла. Вона не могла цього зрозуміти, полюбити і сяяти посмішкою при згадуванні цієї професії. От не те, зовсім не її. Але хіба слушна хвилина, щоб про це думати? Ти ж вільна від татових скандалів, він вже давно змирився, що волейбол – значить волейбол. І ось той момент, коли це потрібно! Зможе вона не ховатися від огиди хочаб тепер? Чи це тільки на цей час, коли життя під загрозою, і іншого, окрім невпинної жаги вижити, ти відчувати не можеш?

Мінхо не міг зрозуміти, за що знову? Що він зробив не так? Тільки вчора він сидів тут зі своїм найближчим і найріднішим другом, а тепер знову цей страх. Він липким язиком закутав хлопця, і не збирається відпускати. Тепер сльози розлітаються по незвіданій блакиті. Він біжить не заради себе, не мотивація врятувати своє життя ним рухає. Потреба в ньому, тому самому. Тільки він змушує Мінхо бігти далі. Заради нього були всі жертви, усе йому і все найкраще. Тільки Синмін міг отримувати стільки любові й шани до себе, не вимагаючи нічого замість. Якби його не було, смуток, страх та журба вже давно б захопили хлопця. Вони стільки всього пройшли разом, стільки мають пройти ще. Хочаб один з них повинен жити, він заслуговує на життя. І це – Синмін. Дарувати стільки відчуттів міг тільки він, рятувати від печалі теж міг тільки він. І якщо Мінхо не зробить нічого заради цього хлопця – він ганьба. Тому хлопець біг. Він біг настільки швидко, як не бігав ніколи.

Це кінець. Черьон нічого не змогла, втративши все. Серце наче пронизали тисячі ножів. Сльози мимоволі стікали по блідій шкірі. Закривати вуха, тупо ховатися від пострілів – найгірший варіант. Яка вона непутяща людина, навіщо світу такі невпевнені й жалюгідні. Хто тепер її врятує, підтримає, допоможе? Рюджин немає, а значить все пропало. Порожнеча захопить Черьон, закриє своїми пазурями. Вона не зможе вистояти, йти всупереч своєму страху. Коли дівчата тільки зустрілися, все було інакше. Черьон ніколи не приховувала своїх справжніх почуттів, могла розказати про будь-який таємний секрет, який був за самим серцем. Це справжня довіра, довіра найкращих друзів. Але Лі не зможе триматися серед такого світу. Вона не зможе врятувати ні себе, ні Рюджин.
“Біжи звідси”. Хтось кричить, а дівчина вже виходить на зустріч кулям. Від передбачуваної рани її відштовхує чоловік. Чи то хлопець, чи йому вже за 30-ть, не видно. Його обличчя покрите осадом від землі. Падав, напевно, часто. Та видно його волосся, таке ж руде і яскраве, як у самої Черьон.
Навіщо він це зробив, хто він і для чого? Дівчина впевнена, шо це все заради того, щоб сам хлопець вижив. Так сподівається на свою перемогу, що рятує її? Це низько, дратуюче.
-Побігли! – він вхопив дівчину за руку, не давши жодного шансу подумати. Ех, і що Черьон тепер залишається? Вона бігла з ним у парі, сподіваючись, що він може стати порятунком Рюджин. А може цей чудак той, хто говорив з нею по радіопередачу? Питань багато, більше ніж відповідей. Та, напевно, Лі так і не дізнається відповідей, бо їй соромно. Знову загризе совість: за те, що вона хочаб слово кине цьому хлопцю; за те, що намагатиметься задати питання; за те, те, соте і не останнє…
Вона не подає голос без дозволу, не відповість без нагадування. Сором – це вже її візитна картка, за якою Черьон впізнають з тисячі. Це ж їй з самого дитинства всі, кому не ліньки, поспішали нагадати, що у неї вуха не такі, очі криві, посмішка негарна. Комплекси стали невід’ємною частиною її життя. Кожен раз підходячи до дзеркала, дівчина все більше й більше себе ненавиділа. Вона карала свою долю, себе. І було це через те, що вона не така, як всі. Черьон не виділялася своєю неземною красою, вродою, навпаки. Її виділяли через власну ненависть, через думку, що вона гидка. Це вбиває зсередини, це найгірший біль. Але коли Лі зустріла її – Рюджин, змінилося все. Дівчина намагалася донести Черьон, що та надзвичайна. Кожен її комплекс перетворювався на особливість, на надзвичайну розкіш. Це були найкращі роки життя рудоволосої, найтепліші. Лі, нарешті, збагула. Треба йти до кінця. Коли Рюджин дарувала їй щастя, надію на світле майбутнє, щирі моменти разом, Черьон не задумувалася, що колись їй треба буде йти на все, аби врятувати подругу.
Тим часом хлопець впевнено вів рудоволосу до назначеного пункту. Він був втомлений, але біг настільки швидко, наче ним хтось керує. Здається, у нього теж є людина, заради якої він зараз так старається. Не дивлячись ні на що, цей тип не здався, він вперто біжить. І це заради когось, така сумлінна праця. Навіть він зміг, встав, зібрався і зараз бореться. А Черьон цього не змогла, вона хотіла кинути Рюджин. Від цих думок дівчині ставало огидно, як вона посміла здатися без бою? Нічого не зробивши заради своєї коханої. Вона точно не гідна життя. Марно її ведуть за руку, а може й ні. Треба хоч раз постаратися, не боячись осудження.

Цзиюй підбігла до омріяних дверей. Тепер вони – єдина можливість повернутися до того світу. Навіть там було краще, спокійніше. Почуття відрази ядуче, болісне, жагуче. Але навіть воно перевершувало страх, який зараз напав на дівчину. Вона відімкнула двері, такі ж пошарпані, як і ті стіні залу, який став їй рідним. Рідним до нестями. Зараз хочеться повернутися саме туди, згадати те, чого не повернути. Може її смерть уже настала? Чому вона так вчепилася в ті спогади. Раніше вони катували, морили, не давали спати ночами. Зараз це відчувається по-іншому.
Зайшовши до будівлі, Цзиюй озирнулася. За столом вже сиділо двоє. Найсильніші з сильніших, або вони просто тут жили. Дівчина та хлопець переглядалися, а потім вказали Чжоу присісти. Є ймовірність, що хтось з них володар гри, хіба можливо так швидко дістатися цього місця, ще й переховуючись від пострілів?
Хлопець виглядав злим. Брови звелися на чолі. Точно! Він щось приховує! Але такі фантастичні роздуми перервала відчайдушна дівчина.
-Я Джихьо. Це Чан Бін. Ти? – вона сиділа з обличчям, наповненим смутком. За що вона бореться, цікаво?
-Цзиюй.- відповіла дівчина. Джихьо махнула головою, наче приймаючи таку відповідь.
Знову запанувала незручна тиша. Вони сиділи, не дивлячись одне на одного. Ловили поглядами промені пилу, роздивлялися підлогу та стелю, вже вивчену напам’ять.
Поки ніхто не вирішував заговорити, двері повторно відкрилися, впустивши у цю кімнату ще одну дівчину. Вона була молодше, ніж інші. Років 20. З нотами презирства, вона пройшла до столу. Сіла, поставила ногу на ногу, схрестила руки й почала вивчати кожного.