Знову вдома

Від стін невеличкої кімнати віддзеркалювався огидний хрускіт, слизьке чавкання й гучне клацання, коли Тарганбой легким рухом виламував королю тарганів його величезні лапи. Джонні здригнувся й відвернувся від картини обіду свого друга. Привалившись до стіни, хлопець обдумував всі ті пригоди, через які довелося пройти. До цього моменту його єдиним керманичем було бажання нарешті повернутися додому, однак коли перед ним з’явився той самий дім, майже невпізнаваний за всім хаосом, що його тут влаштували ті навіжені, Джонні взагалі перестав розуміти, куди йде й що робить. І чому це все взагалі сталося з ним.

Тарганбой встав і незграбно витер рота рукавом свого пальта, почепив назад маску. На підлозі лежала купка панцирних кінцівок, начисто виєдених зсередини. “Навіть мокрого місця не лишилось”, — прийшла думка. Вперше Джонні бачив, що саме ставалося з тими велетами, котрі траплялися в нього на шляху й котрих Тарганбой за першим покликом затягував в свої темні нори.

— Нумо, пішли додому вже, — Джонні швиденько вийшов із кімнати. Тарганбой мирно покрокував слідом. Це дивно.
— А ти чого так? Тунелями не підеш?
— Тунелів нема, після шахти я за тобою йшов, — спокійно відповів той.

Джонні відчув себе повним дурнем. Ну звісно, вони ж у лісі, і земля тут богзна-яка — то море, то пісок, то глина, то зайнято. І як це він не помітив, не почув кроки за своєю спиною, поки носився тут туди-сюди й вирішував нескінченні загадки? Зовсім дивно.

Коли вони опинилися біля розтрощеної каталки, Тарганбой виступив уперед і скочив у шахту.
— Зви, якщо будуть проблеми з тарганами, — і він зник у стіні, ніби розтанув у повітрі. Лишилася тільки невеличка діра, що вела в темряву. Природна цікавість надила Донні подивитися, але тепер не було жодного сенсу лізти до кожної діри в пошуках шляху. Час насправді йти додому.

Джонні виліз із колишньої хати Тарганбоя й знову зустрівся з гнітючою тишею рідної місцини. Все було перевернуте догори дриґом, і тепер із цим належало розібратись.
Першою ціллю хлопець вибрав ту саму машину фокусів, котра була причиною всіх проблем. Він відключив свій телевізор від Генератора й поніс важку коробку на вулицю, крекчи й лаячись. Одразу за порогом зомбоящик безцеремонно полетів на землю й буквально розвалився на частини: стінки розвалилися, по екрану пішла глибока тріщина, а з нутрощів врозтіч поповзли таргани. Таргани! Джонні голосно кляв і топтав цих паразитів, а ті в паніці розбігалися від дикого гіганта, що спочатку виніс геть їхню хату, а зараз грозиться перебити весь їхній рід. Коли топтати було вже нікого, гнів вщух. На останок хлопець пхнув розкурочений телевізор і пішов до Генератора.

Вірний друг і товариш продовжував спати мертвим сном (Джонні сподівався, що лише метафоричним), як раніше й повідомили ведучі новин. Крики й торсання не мали жодного ефекту на цю здоровезну голову, навіть повікою не смикнула. Джонні мав надію, що ті гниломізкі бевзні не порпалися в механізмах Генератора і тому потрібно лише трохи палива, щоб пробудитися назад. Знову перед Джонні стоїть те ж завдання, що й спочатку: дістати горезвісне паливо. Він тяжко зітхнув.

Автобусний тунель у формі риб’ячого нутра був усе такий же темний і затхлий. Прохід далі перекривали іржаві труби, ніби решіткою виходячи з однієї стіни прямо в іншу. Збоку німо стояла фігура в плащі й протигазі. Жодного разу вона не зреагувала на Джонні.

— Агов, є щось схоже на пилку?

Фігура не відповіла — повільно повернула голову й втупилася скляними круглими очиськами в хлопця. Потім зняла протигаз, і Джонні впізнав знайоме обличчя контролера! Це ж той самий жук, котрий постійно вимагав у нього квиток і завжди хапав на підробках, що їх Джонні намагався робити, коли дідуган із квиткової каси знову кудись зникав по справах. Невже він увесь вас був тут?

— А ти що тут робиш?
— Чекаю автобуса, — прохрипів контролер.
— А він працює? Чи його теж розібрали?
— Нікого нема. Автобуса нема. Проходу нема, — хлопця несказанно дратувала контролерівська манера говорити загадковими уривками.
— Проходу нема? Зараз буде! — Джонні вчепився в трубу й з усієї сили потягнув. Та підло не піддавалася, міцно тримаючись на місці, хай би хоч захиталася заради пристойності. Джонні остаточно вже набридло повсюди шукати обхідні шляхи, вирішувати загадки “знайди-принеси”, хотілося прогризти собі шлях напряму до рішення. Прогризти? Хлопець витягнув з кишені ту дивну штукенцію, засіб зв’язку з Тарганбоєм, і натиснув на кнопку зверху. Залунало схоже на дзвін торохтіння й п’яти секунд не минуло як з-під землі вилізла голова з двома вусиками. Тарганбой озирнувся навколо й зупинив погляд на контролері.

— Я жуків не їм.
— Та не в цьому діло! Ти можеш щось зробити з цими трубами?

Той вибрався з нори, огледів труби, помацав одну вусиками, ніби примірюючись, і цупко вхопився. Іржавий метал заскрипів, заволав, скривився й виламався зі стіни, ніби тільки того й чекав. Джонні здивовано спостерігав, як його малорослий друг заіграшки видирає одну трубу за іншою, скидаючи в купу потрощений металобрухт. Шлях був вільний. Контролер безмовно пройшов повз хлопців і зник у темряві. Джонні подякував Тарганбою й той зник у норі, котру одразу запечатав, не лишаючи за собою сліду.

Контролер сидів у своїй звичній позі коло дверей до зупинки, Джонні вкололо почуття приємного дежавю. Раптом його впевнений крок зупинила члениста рука й хрипле “Квиток”.
— Та ти знущаєшся!
— Квиток.
— Ми тобі тунель звільнили, пропусти! — хлопець спробував пробитися вперед, але був слабший за триметрового жука.
— Квиток.
— Та якби не ми, ти б у тому запиленому коридорі сидів іще місяць!
— Квиток, — ніби машина виплюнув той.

Джонні розлючений вилетів з тунелю, і якби на його шляху щось трапилось, то певно було б розірване на шмаття. На жаль чи на щастя, район був так само завмерлий. Тільки вітер стугонів у вишині темного нахмареного неба. Хлопець сів і втупив погляд у землю. Квитка нема, діда з каси нема, а всі виходи з району до того магазинчика з пальним, та хоч би й до автобуса, були закриті проклятими баштами. Куди тепер дітись?

Смертельно втомлений Джонні переступив поріг хати. Всередині сиділа та ж тиша, що опосіла світ іззовні. Ні шурхоту сусідів знизу, ні гудіння лампочки, ні пісеньок Генератора, котрі той з нудьги любив наспівувати сам собі. Джонні дратували ті вічні мурмотіння й він часто сварився з другом через це, а тому один біс — лише сміявся. “Ти такий милий, Джонні-бой!” Стало сумно.

Єдиним плюсом усієї цієї пригоди можна було вважати те, що в нього тепер була ванна кімната. Хоч цілий кут будівлі нині зруйнований, а простір щільно заповнений хащами, приємно мати можливість вільно вимитись, а не збирати дощову воду в усі каструлі, як робив роками. Навіть кран робочий і вода чиста — шик і лоск.
Джонні набрав повну ванну й без роздумів плюхнувся туди прямо в одязі, тільки взуття зняв, — “Хоч виперу якось свої ганчірки”.

Ванна була замала для його довгих ніг, а вода трохи захолодна, але було вже все одно. Взагалі думати не хотілося, за очі наче напхали рій бджіл. Хлопець сперся головою на задню стінку ванної й закрив очі. Задрімав.

Зі сну його вирвав гучний грюкіт і оклик, наче хтось назвав його ім’я. В ту ж мить Джонні провалився кудись вниз, і опинився огорнутий морозною водою. Геть дезорієнтований, він ледве встиг набрати скільки-то повітря в рот і хаотично барахтався, не розуміючи, де верх і де низ. З одного боку, здавалося, пробивалося світло, тож він щосили ринув туди, у легенях наростав пекучий біль.

Виринув Джонні в темряву ночі. Чорна безодня моря, така ж беззоряна пустка неба й білий диск місяця, що осяював поверхню. Це місце хлопець впізнав одразу як побачив недалечко той самий острівець, з якого нещодавно прихопив лопату, і поплив до нього. “Оце контрастний душ, тепер і спати не хочеться” — майнула думка, поки вилазив на берег. Чому він взагалі знову сюди потрапив?

Шум хвиль, запах йоду і жодної живої душі — наче спокійно, але Джонні охопило відчуття тривоги й самотності. Раптом злякався, поліз до кишені — дзвіночок Тарганбоя все ще був там, не вивалився. Джонні пам’ятав, як злякався, коли якийсь нахабний тарганище викрав у нього цю штуку. Тикався коридорами увесь на нервах: раптом із Тарганбоєм щось станеться? Хоча частіше щось стається саме з Джонні, як було доведено подіями останнього тижня.

Неприємно, звісно, усвідомлювати, що тебе так просто викрасти прямо з будинку й вивезти чортзна-куди. Хлопець навіть бій не зміг дати своїм образникам, сором-то який. Так і не стало зрозуміло, що з ним намагалися зробити, — повз нього пролітали незчисленні монологи, але він був ніби п’яний і не міг нічого розібрати, окрім слова “спогади”. Які спогади, нащо? Якісь експерименти на ньому ставили. Повивертали не тільки мізки, а й кишені. Досліджували кожну річ. До хати залізли. До ЙОГО хати, до ЙОГО друзів. До Генератора. Якого біса цим неадекватним знадобилося робити міні-копію його друга, з якою ціллю? Всередині клекотів гнів. Раптом хлопець помітив краєм ока якийсь рух.

Вдалині мерехтіли вогні. Наче вікна. Джонні дивився на них і гадав, що там може бути, і чому раніше не помітив. Навіть не коли вилазив, а того, минулого разу. Був ясний день і вогнів не розгледіти, але він того разу насправді прийшов сюди лише аби забрати лопату і не озирнувся навколо.

В порівнянні з молочним світлом місяця вогники надили як гарячі свічки, і Джонні рішуче заліз у воду. Доплисти до них не мало бути так вже й складно.

Вогнів із наближенням ставало все більше, та й земля вже не здавалася такою маленькою, це точно був не сусідній острів. Однак Джонні трохи переоцінив свої сили. Декілька разів йому доводилося зупинятися й лягати на спину, щоб трохи відпочити й відновити дихання. Коли він майже без сил виліз на пісок, то навколишні види здалися йому знайомими. Але втома перемогла — хлопець просто повалився на спину, намагаюсь розслабити м’язи, що боляче нили від довгого плавання. Згадав, що досі без взуття, але в шкарпетках, тому зняв їх і поклав до кишені.

Навкруги було не так тихо, як удома: хтось десь ходив, щось шурхотіло, у когось гримів посуд, здалеку ледве чулася музика. Після води вуха були надчутливі до звуків. Джонні встав і нарешті впізнав ці багатоповерхівки – такі ж були в Місті 65, до якого хлопець минулого разу потрапив потягом. Воно виявилось більшим, ніж здавалося, якщо тут є вихід до моря й декілька шляхів аж до його хати. Отже це вихід!

Між будинками пронизливо свистів вітер і огортав прохолодою босі ноги. Джонні пішов порожньою вулицею в пошуках когось, хто може йому допомогти. Одного квитка на автобус було б достатньо.