Знахідка

Вони вечеряють вдома разом. На вулиці вже стемніло, але кухня наповнена теплим світлом і запахом смачної їжі. А чоловіки обговорюють усе, що трапилося за день. Сергій розповідає про сина і нову пісню гурту в якому грає його малий.

— Вона вже є в доступі для прослуховування? — питає Володимир доїдаючи свій салат.

— Ні, але він зробив для мене відео з репетиції. Вони вперше зіграють її для публіки на наступному тижні, а потім будуть заливати на Спотіфай — Іванов встає із-за столу забираючи брудні тарілки і киває на свій телефон — Перешли собі. Я поки посуд помию — і йде до умивальника.

Володимир тягнеться через стіл до чужого гаджета. Бере в руки, розблоковує. Сергій сказав йому пароль ще до того, як у них почалися відносини. “Так буде зручніше, якщо щось станеться. А тобі я довіряю”. Така привілея була лише у Володимира і Іванова-молодшого.

— Де це відео? — питає трохи голосніше, щоб його почули за шумом води. Сергій відповідає не повертаючись:

— Я скачав в галерею. Воно там перше. Перекинь собі куди зручно.

Володимир клікає на іконку “Google Photos” і швидко знаходить потрібне відео. Потім “Поділитися” і обирає Телеграм, коли у рядку сповіщень зʼявляється повідомлення.

Надія: До пʼятниці, солоденький ; )

Він завмирає так і не обравши свій контакт серед запропонованих поки сповіщення не зникає. Ця неочікувана знахідка бʼє під дих. Він не мав цього бачити. Але побачив і сам не розуміє, що відчуває. Всі думки вилітають з голови. Він приголомшений. Щось неприємно тягне в грудях і хочеться роздряпати їх до болю тільки, щоб перестало.  Володимир відмирає, нашвидкоруч відправляє запис собі і вимикає гаджет кладучи назад на стіл. Спина у нього неприродно пряма, руки складені на столі, а погляд спрямований на телефон хоча Петров дивиться скоріше через нього. Повільно починає приходити розуміння.

— Я піду першим в душ, ти не проти?

Голос Сергія лунає неочікувано і Володимир підіймає на нього здивований погляд не відразу зрозумівши сенс питання.

— А, так. Іди — і проводжає Іванова поглядом до дверей ванної.

Ще раз кидає погляд на телефон, піднімається і йде до спальні вимикаючи по дорозі світло. Перевдягається, лягає на ліжко і накривається покривалом по саме горло. Перевертається на бік і дивиться в сторону дверей.

“В нього є хтось інший. Він тобі зраджує. Ти справді думав, що він тебе кохає? Звичайно, що він обрав собі якусь молоду дівчинку замість тебе. Що ти взагалі можеш йому дати?” абстрактний голос в голові.

Але він не вірить в це. Не хоче вірити. Це ж Сергій, його Сергій. Він не міг так вчинити. Не після усього, що між ними було. Зрада — це не в його стилі. Бо Сергій вірний і завжди чесний.

“Такого просто не може бути…” запевняє себе Володимир. Але перед очима стоїть те повідомлення і він не може заперечувати факт його існування. І це розриває його з середи, бо він не хоче робити передчасних висновків, але усе виглядає таким очевидним, що не думати про такий варіант він не може.

Згодом з ванни виходить Сергій, але Володимир робить вигляд наче вже встиг заснути і Іванов помітивши це не тривожить його. Перевдягається тихо, вимикає світло і лягає на свою частину ліжку. Тягнеться і цілує у волосся на маківці. В цю мить у Петрова спирає подих і серце болюче тягне.

Володимир запевняє себе, що зранку все буде зрозуміліше і він вирішить, як діяти далі вже на свіжу голову. Тому змушує себе заснути.

Ранок виходить сумбурним. Один з будильників не спрацьовує і, прокинувшись на 20 хвилин пізніше ніж зазвичай, вони лаяться, швидко одягаються і йдуть снідати. Часу нормально поговорити немає, тому Володимир відкладає це на потім. Вони сідають у різні машини, адже Іванову потрібно ще забрати якісь вироби для розіграшу з пошти, а Петрова вже чекає паперова робота в офісі.

У них немає спільних лайвів, але роботи у кожного, власне, купа. Тому нормально бачаться вони лише в обід на кухні. На столі вже стоять пакети з доставкою з якогось східного ресторанчика. Володимир сідає поряд з Тимуром і питає, як там справи зі сценарієм на завтрашній “Розрив”. Той щось відповідає, але чоловік слухає його лише одним вухом — уся його увага прикута до Іванова. Сергій їсть лапшу і щось пише в телефоні.

“Не помічав, щоб він переписувався під час їжі”

Зазвичай Іванов відкладав гаджети під час трапези і відповідав лише на щось виключно важливе.

” Може там реально щось важливе” відмовляє себе Володимир беручи у руки палички.

Або хтось…

Роботи багато. За весь день вони перекидаються лише кількома фразами, а у вільні 40 хвилин Володимир просто тікає від розмови з чоловіком, бо йому “потрібно терміново запитати дещо у Насті”. Сергія це насторожує, але він нічого не каже.

І Володимиру соромно за це. Він хоче поговорити, але сам же і тікає від діалогу. Чому? Не хоче визнавати, але йому просто страшно почути правду. І ловить себе на цьому.

” Це не мені має бути соромно, а йому. Спочатку клястися у вірності, а потім гуляти на стороні — та ти сволоч, Іванов. І брехло. Чи може ти скажеш, що “вона нічого не значить”? Думаєш я дозволю так нагло плювати мені в душу?…”

Володимир накручує себе такими думками решту робочого дня.

Ввечері вони приходять додому і сідають на кухні. Володимир наливає собі чай, коли Сергію приходить сповіщення на телефон. Той, навіть не поглянувши, кладе його на стіл екраном вниз і встає. Підходить до шухляд, щоб дістати печиво.

— Не хочеш подивитися хто тобі пише? — виходить занадто вʼїдливо.

— Ні, це не важливо — Сергій підходить до нього і обіймає однією рукою за плече. Хоче поцілувати, але його неочікувано відштовхують. Обережно, але недвозначний. Іванов спантеличений і завмирає на місці. А Володимир продовжує:

— Ввечері в пʼятницю, в неробочі години і щось важливе? Не сміши мене — вже майже гарчить.

” Скільки ти ще будеш вдавати нерозуміння?” думає.

— Що сталося?— Сергій торкається чужого плеча, але його долоню скидають.

— Спитай у Надії. Тим більше, що ви з нею завтра ще зустрінетеся. Зможете все детально обговорити, солоденький — останнє слово він з ненавистю випльовує і стискає зуби так сильно, що жовна під вилицями випирають. Навіть не дивиться на чоловіка.

Сергій більше його не торкається, лише питає серйозним голосом:

— Де ти це дізнався?

І по відчуттях серце у Володимира тріскає прямо в грудях.

Значить це правда. У Сергія є хтось на стороні. І як він, старий ідіот, тільки міг на все це повестися? Повірити, що його справді кохають?

Він до останнього сподівався, глибоко всередині, що Сергій і гадки немає про кого він. Думав:

” Може це просто, не знаю, знайома переплутала чати чи якась фанатка”

Він, чесно, був готовий виправдати чоловіка, повірити у найнеправдоподобнішу історію. Але цей серйозний і сухий тон знищує цю надію. Горло стискається від підступаючих сліз, а очі починають пекти.

” Не плач. Не плач. Не плач, сука” повторює в голові. Зібравши усі сили в кулак, видавлює з себе надломаним голосом:

— Ти вчора просив переслати відео… Я побачив випадково. Міг хоча б вимкнути сповіщення — гарчить і морщиться від болю десь всередині.

Його розриває на частини. Наче в нього всадили ножа. Але, по відчуттях, не підло в спину, а прямо в сонячне сплетіння і дивлячись в очі. Він гобиться трохи і спирається долонями на поверхню столу. Коли його міцно обіймають зі спини притискаючи до гарячих грудей. Володимир був певен, що відштовхне чоловіка, але в цю мить він просто не зміг. Він дозволяє обіймати себе за стан. Долоні завмирають у кількох сантиметрах від чужих рук, але так і не торкаються. З очей беззвучно течуть сльози. Він не схлипує, не видає жодного звуку і всередині нього також тиша. Руїна. Але Сергій говорить ніжно:

— Ти дурень. Надія мій консультант. Ми давно знайомі. Вона допомагає мені з вибором однієї речі, яку я хочу придбати. Між нами нічого не було, немає і не може бути — сльози все ще котяться по щокам, але від цих слів він затамовує подих. Хочеться, щоб це було правдою — Вона написала вчора це в жарт, бо я розповідав їй дещо. Розповідав їй про нас. І вона повважала доречним так пожартувати. Я б ніколи не вчинив так.

Володимир розвертається в його руках, хапає за воріт футболки, але голову опускає, ховається за волоссям.

— Це правда?

— Звісно — Сергій турботливо притискає його до себе. Торкається чужого підборіддя і змушує підняти обличчя. Від того що він бачить серце боляче стискається. Припухлі очі, почервонілі від сліз і абсолютно розбитий погляд. Володимир не відвертає голови, але погляд ховає.

— Прошу поглянь на мене — Петров лише мружиться — Будь ласка, коханий.

Іванов ненавидить себе в цей момент. За повідомлення своєї знайомої. За те, що не помітив чужий стан відразу. За те, що не зчитав чужі переживання ще в той вечір.

“Чому ти завжди робиш боляче важливим тобі людям? Ти — старий неуважний ідіот. І ще хочеш, щоб тебе кохали. Дивись, що ти з ним зробив” внутрішній голос бʼє Сергія під дих.

Володимир знаходить в собі сили підняти погляд. Завмирає наче обвинувачуваний перед вердиктом судді. Лише дивиться в чужі тьмяні очі і подумки просить:

“Прошу, не чини так зі мною. Не треба”

— Я клянуся тобі, що не зраджував —  Сергій дивиться серйозно в блакитні, майже прозорі від сліз, очі навпроти. Тут у Володимирі остаточно щось ламається і він схлипує та тикається обличчям в чужу шию. Міцно обіймає стискаючи в руках сорочку. Сергій гладить його по спині заспокоюючи.

— Чесно? — перепитує Петров між схлипами.

—  Чесно, чесно, чесно — Сергій відхиляє чоловіка трохи від себе та цілує. Ніжно, вкладаючи усі свої почуття. Цей поцілунок солоний від сліз.

Коли вони відриваються один від одного Петров вже не плаче, але очі у нього все ще припухлі та червоні.

— Я можу показати тобі цю переписку, окей? Пішли сядемо —  вони йдуть на диван у вітальні, сідають і Сергій тягнеться за телефоном, але Володимир зупиняє його:

— Не треба. Я вірю. Ти маєш право на приватність.

— Я знаю, але я хочу тобі показати. А заодно порадитися —  він все ж бере до рук гаджет і розблоковує. Відшукує потрібне листування і підсунувшись ближче показує Володимиру.

                                        Вівторок

Надія: Я знайшла кілька хороших варіантів глянь, а потім при зустрічі обговоримо.

[Покликання]

[Покликання]

[Покликання]

Ви: Добре, я подумаю. Дякую

                                          Учора

Надія: Вже вибрав?

Ви: Так, другий варіант мені подобається найбільше.

Надія: Окей, тоді я замовляю. Забереш при зустрічі?

Ви: Так, дякую за твою допомогу.

Надія: До пʼятниці, солоденький ; )

Володимиру стає соромно. Зовсім трішки. Але, трясця, він теж людина. І кожен би дійшов такого ж висновку, як він. Він тицяється лобом Сергію в плече і тихо промовляє:

— Пробач, я дурень — Сергій обіймає його однією рукою і цілує в маківку.

— Не ти один. Я мав би помітити твій стан.

— Я міг би спитати — трохи приглушено.

— І я розумію чому ти цього не зробив. Я б теж не запитав прямо. Але пообіцяй мені, що наступного разу, якщо між нами станеться якесь непорозуміння — ти не будеш носити усі переживання в собі, а попросиш мене сісти і обговорити це з тобою. Окей? Я обіцяю теж так зробити, якщо за щось хвилюватимусь.

— Окей — Володимир покидає свою схованку біля чужого плеча і тепер просто вкладає на нього голову — Ти на мене не злишся?

— Ні, звісно, що ні — хитає головою Сергій — Все добре. Хочеш покажу, що я обрав? — питає. Володимир трохи ковзає на місці влаштовуючись зручніше.

— Давай.

Сергій розблоковує вже встигнувший згаснути екран і натискає на друге покликання з листування. Його перекидає на іншу сторінку, та за кілька секунд прогружується і на екрані зʼявляється фото. Володимир зависає на мить:

— Це що?

— Парні костюми. Ти ж любиш класичний одяг. Парні не значить, що однакові, але вони типу гарно виглядають разом. Спочатку я думав купити нам парні каблучки, але вирішив, що це буде якось занадто. Ще й без твоєї згоди. А костюми — це гарно і завжди доречно. А якщо ми в них разом кудись підемо, то буде видно, що ми прийшли саме разом. Надія має наші мірки і підшиє цей варіант під нас. Що думаєш?

У Володимира усе всередині стискається. Бо це так мило, так турботливо і він неймовірно вдячний Сергію. За все: за цей подарунок, за чесність, за терпіння до його характеру. І він цілує його, шепоче “Дякую” і обіймає за шию.

І думає, що йому дістався найкращий чоловік у світі.