Змія, що заснула у вині

Він стояв переді мною, навіть попри те, що видавався тінню. У голові все плуталося. Хто він? Навкруги суцільний туман, піді мною вогка трава, липка й тягуча, певно, змочена моєю власною кров’ю, різкий запах якої наситив навколишнє повітря, як отрута насичує вино. Він нахилився до мене, поблажливо усміхнувшись, його волосся перев’язане синьою стрічкою лежало на плечі тяжкою ношею. Він мене вб’є? Ось це мій кінець?

– Дивовижно. – Чи то його мелодійний голос чи погляд яким він мене розглядав, але щось ніби врізалося мені глибоко під шкіру аби її здерти. Я знав, що він мені скаже. Вони всі казали одне й те саме мільйони-мільярдів разів копіюючи навіть тон одне одного. Неймовірно, можливо це було єдиним, що поєднувало як демонів так і людей, це безжально кинуте «гидотний». Я з народження це чув, чому надіявся, що перед смертю почую щось інше? Ставало невимовно гірко.

– Вперше бачу щось настільки химерно-красиве. Якби ти ще не намагався відірвати мою голову від тіла, то ціни б тобі не було. – Він говорив легковажно й м’яко. Наскільки сильно його вдарило по голові? Помітивши моє спантеличення він розреготався закинувши голову трохи назад, показуючи в сміху білі зуби.

– Ні. Все-таки таку дивовижу вбивати я не можу. Як щодо такого: я перекину тебе кудись на периферію світу демонів, а ти обіцяєш більше не заповзати в цей край? – Він підпер підборіддя тильною стороною долоні. Його темні очі в яких плескалося щось не добре мали лисячий розріз. Він точно заклинатель, а не демонічне створіння?

– Ну? Кивни, якщо згоден. – І я кивнув.

                    ***

 Він був сином покійної сестри імператора демонів та правителя змій з Південного королівства імперії демонів, єдиним племінником поки що бездітного імператора Тяньлан-цзюня. Не зважаючи на настільки високе походження свої 17 років від народження він провів без імені, повзучи по багнюці, отримуючи від цього світу лише біль, зневагу та насмішки, борючись за кожен свій подих.

Перший раз, коли йому усміхнулася доля, була зустріч з молодим заклинателем, який після перемоги над гидотним демоном, яким нехтували навіть останні почвари, зберіг йому життя.

Вдруге вона всміхнулася йому ще химерніше. Перед своєю смертю його мати чомусь згадала про нього, попросивши свого всемогутнього брата-імператора подбати про своє забуте та кинуте на поталу долі дитя. Цей дивний каприз представників небесних демонів дав йому шанс на інше життя та подобу і навіть подарувало витончене ім’я. Чжучжи-лан. Він став самою смертоносною зброєю та найвірнішим соратником Тяньлан-цзюня, що так легко дав сенс його існуванню. Його ім’ям лякали дітей як людських так і демонічних. Ніхто не смів стояти на його шляху.

А прямо зараз він спантеличено та сором’язливо стояв у ювелірній лавці в світі людей та розглядав різні шпильки для волосся. Вони були у красивих дерев’яних коробочках, відкриваючи які, продавець протягував йому. Його сухі руки робили це швидко і обережно, а посмішка не сходила з обличчя.

– Ось ця робота відомого ювеліра з Павільйону срібних карпів. Справжній скарб моєї колекції. – Чжучжи-лан обережно узяв до рук предмет, про який йшла мова. Прикраса і справді була неймовірною за красою.

– Синій жадеїт з родовищ сім’ї Ге та біле золото з шахт принца Ан. Усі оброблені особисто майстром Фан Се. Підкреслить витонченість та мудрість власниці. А ще захистить від негативної енергії. – Старий чоловік світився від гордощів нахвалюючи свій товар.

Чжучжи-лан задумався над тим, як прикраса може впливати на мудрість. Ноги б його тут не було, та його Цзюнь-шан категорично та вперто захотів щоб племінник купив якусь прикрасу для леді Су.

– Кажете робота майстра Фан Се?  – Чужий голос обірвав  думки Чжучжи-лана, який не міг уявити чи сподобається прикраса коханню його дядька. Демон обернувся, ледь не отримавши серцевий напад, перед ним був той самий юнак з очима лисячого розрізу, той самий, який декілька років тому лишив йому життя, і єдиний, хто не сприймав його зовнішність негативно. Він зовсім не змінився, як тоді з низьким хвостом на сторону, перев’язаною синьою стрічкою.

Чжучжи-лан не міг відвести від нього погляд, що помітив заклинатель, який до цього дивився на продавця з легкою насмішкою. Коли ж його погляд зійшовся з поглядом  Чжучжи-лана, то став теплим і якимось змовницьким. Мовляв, я запрошую тебе в цікаву гру.

Він лише нещодавно зайшов у лавку, якраз почувши палкі рекомендації її власника.  Заклинатель підійшов до них, на його поясі було два мечі, один щоправда помітно коротший за інший.

– Так пане, у нас є ще декілька прикрас його роботи. Бажаєте їх оглянути?  – Не розгубився продавець.

– Можливо так, а можливо і ні. Дозволь, – після цих слів він забрав шпильку з рук розгубленого Чжучжи-лана. Старий знайомець уважно її розглядав вертячи в своїх тонких пальцях.

– Як цікаво. Це справді жадеїт. Але всім відомо, що майстер Фан Се не визнає цей камінь. Та й робота надто груба для його рук. Маю підставу вважати, що це справа інших майстрів Павільйону срібних карпів. Чи їх учнів. Зрештою, печатки брехати у належності ним не можуть. – Він поклав прикрасу в закону коробочку.

– Що ви таке кажете? Як це не визнає? Не треба тут брехати мені й шановному пану! – У відповідь на чуже обурення у заклинателя пропала усмішка з обличчя.

– Я за свої слова відповісти можу, а ви? – По спині демона пробігли сироти і загострилися усі відчуття. Продавець облизнув  нервово губи.

– Стара моя голова, все переплутав. Вибачте мене, шановний пане. – Юнак примружив очі дивлячись на старого. А потім хмикнувши звернувся до Чжучжи-лана.

– Можливо я можу допомогти з вибором прикраси? Для кого вона?  – Він нахилив голову трохи на бік.

– Н-н-ні, пане, не варто, цей недостойний не вартує вашого часу і сам впорається. – Демон весь залився фарбою. Від заклинателя йшов аромат вербени.

– Щось я сумніваюся. Але діло твоє. – Він повів плечима назад  й оглянувши скептично товар лавки явно лишився не у захваті. Тому попрямував до виходу. Чжучжи-лан не тямивши, що робить різко піддався вперед схопивши того за край рукава. Чим здивував усіх. Але зрозумівши, що зробив так само різко відсмикнув руку.

– Ви-ви-бачте… – Тільки й встиг він випалити покриваючись фарбою. Заклинатель тяжко видихнув похитавши головою та звернувшись до продавця збив ціну на шпильку більш ніж в половину й розплатившись за Чжучжи-лана повів того з крамниці. Чим вкрав у демона можливість не те, що говорити, а й думати.

– Ми наче погодки з виду, але ти таке дитя. Якщо дозволятимеш кожному себе так дурити, то швидко лишишся взагалі без грошей. – Чжучжи-лан хотів справедливо заперечити й  сказати, що не варто було платити за нього й втручатися в його справи. Але так і не зміг нічого сказати, лише ще більше заливався фарбою та притискав покупку до грудей. Достоту як панночка з улюблених п’єс його дяді. Ця думка опалила його соромом і він таки промовив:

– Цей недостойний вам вдячний і візьме до уваги ваші с-с-слова. – Він уперся поглядом у тротуар.

– Я-я-к цей недостойний може вам віддячити за допомогу? – Страхітливий генерал демонів не любив бути невдячним чи у боргу.

– Якщо ти так хочеш, то купи мені вино. Цього буде більш ніж достатньо. – Чжучжи-лан кивнув та став озиратися у пошуках найближчої винної лавки. Чим розсмішив заклинателя, той схрестив руки на грудях, коли його м’який сміх стихнув.

– Справді дитя. Біля персикового саду продають чудове вино. Якщо є час, то можемо випити разом. Що скажеш? – Чжучжи-лан на таку пропозицію спершу розгубився, потім стискаючи пальцями коробку з-під прикраси зрештою кивнув. У відповідь він  знову почув м’який сміх.

Персиковий сад був розташований біля одного з рукавів річки, що перетинала це місто, зараз якраз був сезон цвітіння цього дерева через що безжальний вітер зривав ніжні пелюстки та сіяв повсюди. Особливо красиво вони виглядали у потоках холодних вод річки. В самому саду було багато альтанок, маленьких чайних посеред неба та лотків з алкоголем. Хоча вони домовлялися, що Чжучжи-лан купить вино, але на ділі вийшло так, що незнайомець заплатив за двоє невеликих глечиків доброго вина. Один з яких він простягнув демону, що ховався за людською подобою. І не прийняв жодних відмов, більше того він заявив, що справжньою вдячністю буде випити з ним. Він потягнув Чжучжи-лана на один з мостів, де було найменше людей і там відкрив їх глечики. Посеред білого дня.

– Пане… – Змій хотів навести очевидні аргументи проти. Але той перебив його, після того, як зробив ковток.

– Вей Цинвей. І облиш формальності, вони псують легковажність цього дня.  – Племінник імператора демонів розгубив всі свої аргументи.

– Чжучжи-лан. – Представився він невпевнено дивлячись на поверхню ще не початого ним вина. Вей Цинвей трохи насупив брови, він спирався спиною на перила мосту, ставши рівно по середині того.

– Дивне ім’я. Але безперечно красиве. – Він зробив ще ковток, переводячи погляд з бідного Чжучжи-лана, який в котре почервонів на поверхню води ріки.

– Дя-я-кую вам. – Вей Цинвей повів плечима назад. Ніби щось його роздратувало.

– Та немає за що. Краще пий.  – Тим не менш його голос лишався теплим та спокійним.

                                                                                 ***

Ввечері того ж дня Тяньлан-цзюнь не міг зрозуміти чому його племінник сидить біля вікна та замріяно все розглядає куплену шпильку для леді Су. Ще й від нього йшов аромат дорогого алкоголю.

– Мій дорогий племінник, тобі погано? – Імператор демонів вперше за всі ці роки бачив його в такому дивному настрої. Якби він не знав свого племінника, то вирішив був, що в того розбите серце.

– О, ні-ні, Цзюнь-шань, все з цим недостойним в порядку! – Поспішив завірити Чжучжи-лан дядька. Вони знаходилися у вишуканих кімнатах кращого з місцевих готелів.

– Твої слова не надто переконливі. – Ховаючи зап’ястя в рукавах розкішного ханьфу сказав імператор демонів під прикриттям.

– Вам не варто турбуватися, все справді в порядку. – Чжучжи-лан поклав шпильку на стіл на якому через відкрите вікно вже насипав вітер пелюстки персикового цвіту.

– Якби ти був смертельно поранений, то казав би мені те саме, тож це все ще не переконливо. Але лишу тебе в спокої. Ти не пам’ятаєш куди я дів збірку поезії? Таку, синеньку? – На що Чжучжи-лан встав зі свого стільця та покрокував у сусідню кімнату з якої повернувся протягуючи необхідний збірник. Тяньлан-цзюнь швиденько забрав свій скарб та розгорнув, шукаючи необхідні йому вірші.

– Вельми вдячний.  – Не піднімаючи голови кинув він. Його не турбувало, що він застиг посеред кімнати. Чжучжи-лан довго дивився на свого дядька, який час від часу перегортав сторінки. Коли той перетнув середину книги, генерал демонів здригнувся, ніби від подиху прохолодного вітру та сказав:

– Цзюнь-шань, Ви не хотіли б відвідати дім ігор? –

Імператор демонів повільно підняв на свого вірного родича погляд. Ні, таки його племіннику зле. Це заінтригувало Тяньлан-цзюня і в його голові почали плодитися різні теорії.

– Чому б ні, можна і відвідати. – Дав він свою згоду.

   ***

Чжучжи-лан  збирати інформацію  умів. Він вже знав на момент пропозиції своєму дядьку, що Вей Цинвей належав до найсильнішої заклинательської школи – Цанцюн. Він був майстром меча та ймовірним претендентом на звання одного з 12 наступних лордів цієї школи. Потенційно небезпечне знайомство для будь-якого демона. Але Чжучжи-лан зважаючи на це продовжив те, що почав.

Тому вони “випадково”  зустрілися в гральному домі з Вей Цинвеєм в той же день. Звісно, що той був без мечів, інакше б у ньому могли розпізнати заклинателя, а це не бажано.

Чжучжи-лан розраховував, що його Цзюнь-шан та Вей Цинвей поладнають.

Обоє були надто дивними особистостями. Імператор демонів, якого воротило від вульгарності світу демонів, і який більшу частину свого часу проводив інкогніто в світі людей. Та заклинатель, що обожнював химерних істот, любив бути в гральному домі, пити вино та забувати про необхідність носити з собою мечі.

Обоє були легковажні та обоє гарно знали мистецтва, тож їм було про що поговорити. Так і сталося. Єдине, що не міг передбачити генерал демонів, що його дядько програє всі їх гроші заклинателю у кості.

Поки вони вирішували, що робити у їх новому статусі безгрошів’я, Вей Цинвей спокійно за ними спостерігав. Поклавши лікоть на коліно, а підборіддя сперши на тильну сторону долоні. Він дивився на те, як Тянлань-цзюнь перебирав своїми витонченими пальцями гральні кості, що принесли їм невдачу. Недобра усмішка зазміїлася на губах заклинателя.

– Я можу бути щедрим і повернути Вам половину Ваших програних грошей. Але за однієї умови. – Щось небезпечне, азартне блиснуло, ніби лезо ножа у темряві у погляді Вей Цинвея.

Чжучжи-лан відчув, що ще несказанні слова матимуть якесь глибинне значення, всі його чуття били тривогу.

– Якою ж? – Легко запитав Тянлань-цзюнь.

– Якщо він, – Вей Цинвей перевів погляд на Чжучжи-лана, а потім звернув знову на його дядька. Імператор  демонів так і розвернувся до свого племінника поклавши один лікоть на стіл.

– Проведе зі мною час до світанку. – Вей Цинвей був абсолютно переконаний, що зараз йому грубо відмовлять. І не очікував отримати у відповідь слова.

– Овва, категорично так. – Імператор демонів був у щирому захваті від пропозиції.

Брови заклинателя піднялися. Посмішка стала іншою, спершу зникнувши, а тепер будучи нервово-веселою.

Чжучжи-лан не знав плакати йому чи сміятися.

      ***

Коли вони виходили з грального дому Чжучжи-лан відчув, як щось тепле опустилося на його плечі. Це було верхнє ханьфу заклинателя. Темно-синього кольору з візерунком фіолетової квітки.

– Воно розшите потужним закляттям балансу теплоти. Так ти не змерзнеш.  – Пояснив Вей Цинвей.

– Пізніше вернеш.  – Додав він. Он воно що, подумалося Чжучжи-лану. Коли це він ще буде носити одяг заклинателів Цанцюн. Це було запасним, видно, Вей Цинвей виходячи у безтурботну прогулянку ховав офіційний одяг подалі у свій підпростір. Воно пахло тою ж вербеною, стосами старих сувоїв, металевим присмаком ци  заклинателя. Оскільки змій був демоном, то відчував усе це до найменших деталей.

– Хотів прояснити, у мене останнім часом сильне безсоння, а одному тинятися в ночі надто нудно. Нічого такого, лише знову побути моїм приятелем по розпиттю вина. – Чжучжи-лан відчув певну суміш розчарування.

– Ти голодний? –  Отримавши на своє питання спантеличений погляд, демона, який не знав, чи голодний він, чи живий, чи мертвий Вей весело хмикнув.

– Як щодо того, щоб перекусити?  – І не отримавши негативної відповіді, заклинатель узяв за край рукава свого супутника і повів в глибину шумного міста, що напевно, ніколи не знало тиші.

  ***

” І жовте море днів, і сизе море снів

В одбитих кольорах вмираючого неба”

Закінчивши читати напам’ять ці рядки Вей Цинвей розвернувся до Чжучжи-лана. Над містом панував густий туман. І не було зрозуміло, як давно минув світанок. Змій сидів поряд з ним на даху чийогось дому. Заклинатель же преспокійно лежав собі поруч. Жодного сліду безсонної ночі не було видно на його обличчі чи в діях.

– Чжучжи-лан, ти ще не спиш? – Він розвернув голову щоб бачити свого супутника. Той похитав головою.

– Ще ні, майстер Вей. –  Вей Цинвей пирснувши сміхом і спираючись обома руками на черепицю даху сів.

– Ми вже стільки всього пережили, а ти мене звеш ” Майстер Вей”. Ти жорстокий, у мене через тебе аж серце болить. – Він поклав свою долонь до грудей, вдаючи біль. Чжучжи-лан тримаючись пальцями за накинуте на плечі чуже ханьфу  почервонів. Звичайно, під пережитим заклинатель мав на увазі випите.

– М-майстер Вей, як Ви може-т-те! – Здається, генерал демонів скоро втратить свідомість від чужої наглості.

Знову пролунав тихий сміх, заклинатель закинув голову трохи назад.

– Вибач-вибач. Ти просто дуже…наївний? – Вей Цинвей не дивився на нього, а навпаки, закрив свої очі масажуючи кінчиками пальців скроню.

Чжучжи-лан втратив дар мови, ніби в нього поцілила блискавка. Він вдивлявся у чуже обличчя, помічаючи тіні якоїсь печалі, що пробилася у цю ранню хвору годину крізь панцир цієї людини. Чжучжи-лан пальцями стиснув ще сильніше тканину верхнього ханьфу. Тепер воно матиме і його запах. Недовго, але все ж таки…

– Чжучжи-лан, у мене буде до тебе прохання. Якщо погодишся виконати, то поверну тобі не половину, а всі програні гроші. – Запропонував Вей Цинвей. Чжучжи-лан загубився у своїх думках. Згадуючи всі дурні та непристойні п’єси, які любив його дядько. Певно, той розцінив цю ситуацію певно, як ще один такий сюжет.

– Добре.  – Погодився без жодних вагань генерал демонів.

– Колись випий зі мною вино ще раз. Не важливо коли і чи збудеться.  Просто погодься. – Вей Цинвей дивився на нього своїми темними очима, і знову Чжучжи-лан міг лише погодитись.