зловісний морок

Небо виглядає зловісно: чи це на завтра нам чекати дощ, чи це вечір вже так знахабнів, що приходить не тоді, коли йому призначено,

а коли заманеться.

Зловісний морок торкається плечей та зап’ясть, і взагалі-то нічого страшного у дотиках, навіть незнайомих, немає, так,

але це інші дотики: вони відчуваються десь під одягом, десь під светрами та пальто, десь під сорочками й куртками.

В морока жіночі пальці з довгими нігтями: він шкрябає спину і шию, немов би ти для нього мале й дурне кошеня, немов би чекає,

що ти почнеш муркотіти чи своєю маленькою лапкою стукнеш його.

Не тремтиш, не тікаєш, просто тобі неприємно. Ти стоїш і в цьому зловісному мороку ніби танеш, дивишся на вимкнені ліхтарі,

їх тільки змінили, ну їх тільки змінили, мають же працювати як слід, але то вечір прийшов зарано, тому вони не готові.

Поряд з новими ліхтарями старий дерев’яний стовб, вечір прийшов так зненацька, що навіть худа ворона, в якої пір’я стирчить з грудей

не полетіла додому, а сидить на верхівці того стовба, клює його, і в тиші навколо цей звук так лунає, так лунає,

розлітається навкруги, а зловісний морок збирає його довгими пальцями та кладе в свою маленьку кишеню.

Ти все більше зазираєш йому в очі, його погляд тобі все ясніше і зрозуміліше, парадокс, до речі, хоч стало темніше, набагато темніше, ніж на початку,

та тобі щось все ясніше стає.

Лякає трішки, що ти починаєш розуміти цей зловісний морок з худим лицем та довгою шиєю, схованою під тонким шарфом, а не трішки лякає те,

що він, цей морок, починає розуміти тебе.

Восени він змінюється дуже сильно, його не впізнати: ще вчора ти його знаєш, ну, як вересневий морок, чи як літній, аж раптом в один день

як сьогодні

він з’являється іншим. Зловісним. І з новим манікюром.

Торкаючись тебе він хвалиться, він ніби хизується, ось, подивись, подивись, тобі подобається? А ще в нього нова гігієнічна помада.

Хочеш спробувати?

Він ловить звуки в кишеню, а коли їх не залишається – то починає збирати тишу. Так він добереться й до тебе.

Ворона вже поділась кудись,

скоро й ти опинишся в нього в кишені.

Стоїш, відчуваєш ці незнайомі дотики, які все більше і більше згадуєш, впізнаєш, долоні грієш одна об одну і думаєш тільки одне, думаєш тільки одне:

серденько, бийся, серденько, бийся

не припиняй звучати.