Зловтішання

Я прокинувся лежачи на м’якій підлозі камери. Гидко. Руки зав’язані. Я не хотів їсти, лише блював шлунковим соком. Анорексія. За перший тиждень мій стан погіршився. Я не скажу, що до того не мав проблем з нестачею ваги, але це було жахливо. Голоси в голові не вмовкали. Я навіть чітко пам’ятаю, що саме вони казали: «НЕ ДУМАЙ!», «ДУМАЙ!», «Я МОЖУ БУТИ ДЕ ЗАВГОДНО», «ЗА ТОБОЮ СТЕЖАТЬ», «ТИ ДУМАЄШ», «ЙОМУ НЕ ПОДОБАЄТЬСЯ ТВІЙ СТРАХ», «ТИ НЕДОГЛЕДІВ НАС»,

«ТИ ЗРОЗУМІВ ЦІННІСТЬ СВОГО ЖИТТЯ?», «ТИ ЗРОЗУМІЄШ СЕНС З ЧАСОМ І ДІЗНАЄШСЯ ВСЮ ПРАВДУ, ЦИМ ВСЕ СКАЗАНО». Я бився в припадку, а люди в білому вмикали ультразвук. Я одразу падав на підлогу і моє тіло переставало мене слухатись, воно просто втрачало глузд.

За рік припадки вщухли, на препаратах я почував себе людиною. Я явно пам’ятав всю реальність. Мене виписали, діагноз: невідомий. Та мені було байдуже. Я знову серед людей. Моє чорне волосся відросло аж до колін, я набрав достатньо ваги. Я знову людина?

Саша… Єдина, хто був зі мною. Після року безсонних ночей в диспансері, я повернувся в школу, але раділа мені лиш вона. Саша не приховувала своїх почуттів до мене. Однокласники частіше знущались, намагались відрізати моє довге, чорне, немов вороняче крило, волосся. В помсту за це, не керуючи собою я з усієї сили накинувся на однокласника і пробив його долоню наскрізь… Кульковою ручкою… Так мене посадили під арешт.

Я спалив плівку. Безжалісно. Кожен моток ніби мстився мені пекучим болем. Я не міг плакати, кричати чи якось ще кликати на допомогу. Голоси в голові буквально верещали: «НЕ НАМАГАЙСЯ ЩОСЬ ЗМІНИТИ! ДУМАЙ ТІЛЬКИ ПРО СЕБЕ! РУКИ! ОГЛЯД!». Я досі не розгадав, що саме вони означали, але спаливши плівку я втратив свідомість. Коли я розплющив очі, попелу від плівки не було. Я подумав: «Ось воно! Я знову нормальний!». Але в той же момент мою голову знову зщемив пекучий біль і голоси в голові знову заверещали: «СКОРО ТОБІ СТАНЕ ВІДОМИМ ДІЙСНЕ НАШЕ ЗНАЧЕННЯ І ТИ РОЗБЕРЕШ НАШІ ФРАЗИ НА ЧАСТИНИ, ЩОБ ЗРОЗУМІТИ, ЩО МИ МАЄМО НА

УВАЗІ!».