Злива опівдні

Почніть писати…

Злива обрушилася опівдні, я мусив шукати прихисток в руїнах старої фортеці.
Так далеко на південь в жодну із прогулянок я досі не заходив, й не пам’ятаю, щоб чув від купки місцевих про подібне. А вони, здалося, були безмежно охочі на теревені про кожен старий красивий камінчик з дріб’язком нас-туристів.

Схоже, я спромігся трохи заблукати й відбитися від інших. Мобільник розрядився, без мапи годі було й шукати шлях назад за такої непогоди, але щось всередині мене несамовито й абсолютно безтурботно витанцьовувало: хто в не мріяв вплутатись в цікаву пригоду на кілька годин в нудний літній день?

Я без проблем протиснувся у найближчу щілину в напівзруйнованій стіні – порівняно низькій, за інших обставин міг би і перелізти. Мокрий щебінь хрустів під ногами.

На мою шалену радість, рештки ймовірного кам’яного гіганта трухою не були. Видимі контрфорси й колони здавались міцними. Височів ряд вузьких вікон, і коли я здійняв голову, на деяких розрізнив потріскані вітражі.
Словом, атріум зустрів мене виглядом радше жахливо занедбаним, ніж покинутим.
Викладена майже на проході дрібним камінням клумба заросла травою. Її було розміщено так безглуздо, що навіть випадковий я міг закластись: початково клумбу тут не проєктували. Не знаю, звідки ковзнула думка, що поки примхливий господар місця у тривалому від’їзді, до його викоханих хризантем нікому не було справи, аж поки ті не висохли. Можливо, ця злива буде в змозі зарадити.
Я розсміявся від власної маленької дурості. Гадаю, ані я, ані господар й на йоту не тямили в хризантемах. Ще більше мене розвеселила раптова ідея, що ніхто не зможе заборонити мені далі бавитись і уявляти себе тутешнім господарем, що дійсно повернувся додому після довгої мандрівки.
Я штовхнув перші-ліпші двері й вони, зовсім прогнилі, гепнулись всередину. Можливо, мандрівка забрала більше часу, ніж йому гадалось. Я захихотів та зайшов.

Що блукаю старими довжелезними коридорами чудернацько довго я зрозумів лише за кілька годин. Я ніколи не був гарним казкарем, але вигадування історій цього місця здавалось легким. Ніби воно радше було згадуванням.

Арку над моєю головою колись ремонтували зо п’ять разів, бо кузен шкодував гроші на нормальних майстрів. Ту стіну прикрашав гобелен з дуркуватими кентаврами: дарма, що сестрі він здавався надто тьмяним. Вона завжди приїжджала в найнеочікуваніший момент і годинами хизувалась заморськими сувенірами. Цікаво, чи знайду я тепер десь хоч одну з тих химерних бронзових статуеток?
Думка, що це не політ фантазії, вже не здавалась чужинською.

У вікно весело зазирали промені літнього сонця. Злива та загублена студентом-невдахою купка туристів здавалися дивакуватим спогадом про дивакувате майбутнє.
Неправильне.
Я дихав відчуттям, що повернувся до чогось, чим був колись дуже давно, і, що найхимерніше, не чув жодної туги за втраченим. Промайнувші з моменту, як я був тут востаннє, роки (я зрозумів: сповнені не власними, а чужими емоціями, чужими страхами й прив’язаностями) тепер стікали з мого втомленого обличчя, мого волосся й одягу брудними потоками. Потоками чогось агонізуючого і вмираючого (я ніколи не знав, як смердить тіло, коли розкладається, але, мабуть, це щось цього штибу). Те воно, яке я помилково вважав собою, в розпачі марно чіплялось кігтями за пори в моїй шкірі й намагалось востаннє вгризтись в мозок. Ікластою отруйною пащею стиснути горло й довести, що без нього я згнию швидше, ніж з ним.
Марно.

Я відійшов на кілька кроків й з огидою оглядав калюжу на тому місці, де раніше стояв. Тільки тепер зміг розгледіти в каламуті купу білих напівгнилих личинок й ірреально довгих хробаків.
Я дивився поки брудна вода висихала, а давно паразитуюча на мені погань лускалась, як лускають вошей. Це сталось швидко. Так стається в майбутньому, коли в кілька разів прискорюють відеоряд.

Стосовно хробаків я навряд чи щось відчував і дивився на їх агонію з тією байдужістю, якої допомагає досягти добра порція дурману. В прожитій версії майбутнього цього не вистачало.
Мені було сумно, що колись дозволив їм шматувати ту бажану особистість, якою міг знову стати набагато раніше. Вони надто довго шепотіли, що я поводжусь немов привид, який не бажає залишити місце земного перебування та хапається за щось, куди не існує повернення. В якийсь момент змогли переконати, що я – офіра, заручник обставин, хто здатен лише на фаталістичну бездіяльність й мовчазне споглядання на те, як лине час.

Досить з мене цього лайна.

Я пішов далі. Бліде світло просочувалося у вікна та крізь проломи в підлозі верхнього поверху. Крадькома шукав в собі хворобливо ниючу порожнечу, фантомну біль ампутованої кінцівки, бо відкинуті життєві тортури, які я вигадав собі за ці роки, стали напрочуд звичними, щоб тепер зникнути без слідів.

Але це було химерне місце. Воно давало ілюзію часової застиглості і було моїм настільки, що я міг зростися зі стіною, відчуваючи водночас себе його частиною та його частиною себе. Я бачив себе вільним насичуватись його силою скільки забажаю, переховуватись від світу шляхом пірнання у власний внутрішній потенціал. Тут я розумів, що мені немає резону на щось сподіватись чи чогось жадати – варто лише відшукати в глибині власного тіла беззаперечне розуміння, що так все й станеться. Негаразди не торкнуться мене – фаланги їх холодних кістяних пальців розсипляться в труху, якщо ризикнуть торкнутись цих стін, а не майнути повз.

Я забув про те, що не можу відчувати радості. Здається, за ці години хихотів більше й безтурботніше, ніж за останні роки.
З кожним кроком я відчував, що вже не можу ігнорувати бажання знову залишитись тут. Більше не привид, не сумна тінь самого себе. Genius loci, вічний дух місця повернувся.