Зламаними іграшками не граються

В неї холод в очах, в неї не радість, а печаль…

Наталка – прекрасна іграшка, такою її (хочуть) повинні бачити викладачі Червоної Кімнати. Вона – зброя, холоднокровна вбивця, першокласна шпигунка, пуста оболонка з штучною усмішкою, вона все , окрім людини…

Ідеальних лялечок не буває, але Наталка старається зі всіх сил, чесно-чесно, вона вправно тягне ніжку, звивається в фуете, майстерно кружляє у вихорі смерті, скажено сміється суперницям-вдовам, давить крик у грудях і повільно-повільно помирає в собі…

Тріскається, лускається, ламається і до пелени перед очами не хоче аби це помітили. Помітили заздрісні конкурентки і з диявольською уважністю використали б це про ти неї, помітили викладачі і викинули б як непотріб. Ні, вона лиш спокійно перев’язує зламані костяшки рук, знову одягає пуанти на побиті ступні та посміхається, посміхається, посміхається, коли хочеться дико кричати, коли серце дикою пташкою б‘ється в грудині, коли просто хочеться жити…

Вона ніколи не зізнається собі, що хоче аби хоч хтось помітив, хоч хтось побачив, що вона ламається.

Вона вже не кричить, а лиш тихенько виє…

Зламаними іграшками не граються, їх викидають…

Шарніри в суглобах потрібно змастити,
бо ручки у лялечки не мають тремтіти,

не мають труситись невпевнено й щиро,
тихенько крадучи життя у людини…