Зламане скло (5)

Гуркіт, крики, а далі тиша. І знову гуркіт, крики, тиша… Нескінченна мука? Падаю я кудись, відчуваю, що ламаюсь. Бачу я себе у сотні віддзеркаленнях, не розумію… У всіх них я в різних роках, в різних рідних місцях. В теплих обіймах весною і літом, його, його обіймах. Плине час і я старію, зникаю у віддзеркаленнях. Шкіра морщиться, кістки ламаються, а я, як листя на деревах, розлітаюся. Останній дотик долоні до обличчя, сльози розтираю. 

Знову я плачу, наче доросла дитина, час мій минає. Мерехтить світло, втікаю до нього в обійми та ламаюсь не зібравшись. Лезо тіло моє ріже, здаюся я без бою. Біль всередині сильніший, ніж зовні. 

Брешу у своїй кімнаті, кажу, що буде все добре, як і завжди. Чую слова «залишись зі мною», але не хочу обертатись, боюсь знову собі збрехати. 

Сміх, не пам’ятаю вже давно себе щасливим. Тільки сльози й злість навкруги, не дають місця щастю. 

Заграє знову Смерть знайому пісню, і знаю я, що кінець вже близький. 

У зламаному склі висвітлюється надія, бачу я його знову. «То ти просто так здаєшся?» — дивлячись каже він. Темрява зникає і з неї Смерть визирає з новою скрипкою. Хитко посміхається, відчуває, що переможе. Струни арфи золотіють, проблиск віддають.