Зимовий Солдат все ще тут

Прохання Романофф мені одразу здалося дивним. Навіщо їй досьє людини, що загинула в 43-му? Подумала, ну Роджерс попросив, ностальгія на старості років, але ж ні. Одного погляду на фото Барнса мені вистачило, щоб зрозуміти хто це. (Каюсь, не фанат зірково-полосатого)

Хто знав, що той мертвець не такий вже й мертвий.І відчуває себе, впевнена, непогано. Принаймні фізично.

Від Наташи я дізналася не багато, лише сухі факти. Честно кажучи після: «80 років під контролем нацистів» мені вистачило, щоб не відкривати справу №17.

* * *

Куди піде людина що втратила пам’ять і навіть імені свого не пам’ятає? Звичайно ж в музей свого кращого друга, з надією, що про тебе не забули. (У всіх були ж такі ситуації, правда ?)

Вичікувати в музеї сенсу не було. Виставка працює майже цілодобово тож вгадати коли він прийде неможливо. До того ж, він міг мене впізнати. Нуу якщо втрата пам’яті в нього не регулярне явище. Найкращим рішенням було б мати «очі» через камеру.

На диво, старий значок від Щ.И.Т досі щось означав. Ну принаймні для Боба, так звали охоронця. Коли він відволікся я вставила свою флешку і все. Тепер я бачу все що бачить Боб. Сподіваюсь Солдат не чув про Інтернет і онлайн виставку.

Тимчасово зняла квартиру звідки вже буду відправлятися. Але схоже не сама. Дізнайтеся кого я бачу на камері ? «містер я-тебе-можу-вбити-поглядом».

* * *

Я вже всередині, але його на бачу, людей чимало і це йому на руку. Пройшло до тижня з падіння Хелікеріерів. Не так й довго він чекав.

З камер видно, стоїть біля стенду з одягом 40-х. Сам одягнений в чорну кепку, джинсову куртку, а під нею, що найменше дві футболки (таке часто зустрічається в колишніх військових, що звикли до тактичних жилетів. Без нього відчуваєш себе «голим».), Темні штани.

Він чудово губиться в натовпі. Ясно одне, він робить це не вперше. Повертається, йде до стенду з сержантом, що точно користувався популярністю серед протилежної статі. Стоїть, дивиться так ніби й справді не впізнає. Невже настільки все погано?

До нього підходить молодий хлопець на вигляд років 18. Працює тут.

«— Дякую, що відвідуєте виставку «Капітана Америки». Можливо ви б хотіли відвідати спец-день в його честь ?» І протягує листівку. Барнс дивиться на нього з під капелюха так, ніби сканує. Намагається зрозуміти рівень загрози. Хлопчику не комфортно, але роботу залишити не закінченою не збирається.

«— Якщо ви приведете дітей, знижка -20%…» Так боязко дивиться на Солдата ніби зараз втратить свідомість. Але «відвідувач» ніби цього не помічає, продовжує спалювати його поглядом…

— Дякую. Я візьму. Обов’язково відвідаємо з сином,— брешу і не червонію. Головне посміхатися. Тепер ціль для «спалювання очима» у Зимового це я.— Не дивись так ніби я всесвітнє зло.

Без слів бере мене вище ліктя та заводить в комору. Я й не противлюся. Хоча вірогідність того, що він мене вб’є трішки виросла. Зовсім трішки.

— Що тобі потрібно? Ти слідкувала за мною?— А ні не трішки. Рівень загрози приблизно на «неправильний рух і ти труп».

— З чого б ? Просто проходила повз, вирішила привітатися.— Хтось скажіть цій дівчині, що зараз не час для жартів.

— Я не жартую!— Що я й кажу.

— Я тобі вже казала. Я можу допомогти…

— Мені не потрібна твоя допомога, я думав ти зрозуміла.

—Чекай?! Ти вмієш говорити складними реченнями ?— Як вона дожила до своїх років? — Ти не зможеш виїхати далі штату. Твоє обличчя показують частіше ніж Юлію Тимошенко перед виборами.— залізний аргумент, я вважаю.

Мовчить. Розуміє, що я права. Хоча на його місці я б вже давно послала цю наглу дівчину подалі.

— Чого тобі треба? Нічого не буває задарма.— І тут він правий.

— Для початку, відпусти мене,— весь цей час він тримав мене і було б дуже провокуючи, якби не було так боляче. Яке полегшення, кінцівка залишиться на місці.—Я займаюся документами, житлом та забезпеченням. Ти ж нашою безпекою.

Думає, це вже добре.

— І все?— Невже я його зацікавила.

— І все. Тільки май на увазі, роботи буде достатньо.— Думала буде важче, схоже вдача все ж повернулася до мене.

—Ні.

— Ні?— До мене справді, довго доходило значення такого простого слова. Я ж думала все вже вирішено.— Що значить ні?

Він просто розвернувся й пішов на вихід. Знову. Я повторила його дії і схопила за руку. Мені точно набридло жити.

— Ти не можеш просто розвернутися і піти! — Чому ж?

Я і гадки не маю що відповісти. Що це не виховано? (Що за дитячий садок?) Що я цього не очікувала (не збираюся оправдовуваться).

— Всі умови ідеальні для тебе, що не так?

— Занадто ідеальні!— Ну не зовсім, я б з цим не погодилася.

— Дай здогадуюся, ти думаєш я працюю на Гідру?— По його погляду зрозуміло, я попала в яблучко.— Я сама звідти ледь вибралася. Ні за що не повернулася б назад.

Сканує мене, намагається зрозуміти, чи не брешу я часом. Але це була чиста правда. Цей тиждень без Гідри кращий ніж більша частина мого життя там.

— Якщо даси хоч привід для підозри — пристрелю.

— Краще й не скажеш. До тебе чи до мене ?