Збірник з драблами

Зима одна з найпрекрасніших пір року. У неї є своя особлива атмосфера. Атмосфера першого снігу, нового року, ігор у сніжки з друзями… все це просто неймовірно! Але як і у всього наземного, у зими є свої мінуси – собачий холод. Холод настільки сильний що здається от-от твої кінцівки оніміють та відпадуть. Саме така погода чекала наших героїв сьогодні.

По головній вулиці Парижу прогулювались двоє молодих парубків. Один із них, блондин зі смуглою шкірою та очима кольору лаванди. А другий, брюнет, блідий, як сніг навкруги, та з сапфірами замість очей. Здавалось що це дві повні протилежності, чорне і біле, сонце і місяць. І це не буде помилковою думкою, вони справді зовсім різні, та це не може завадити їхньому спілкуванню та прекрасному проводженню часу разом.

Ідучи занадто близько до людини блондин, якого до слова звуть Ноєм, інколи доторкався до руки свого напарника. В такі моменти Ноя пробирали мурашки від того, наскільки холодні долоні брюнета. Неможливо відрізнити від куска льоду. Ще одна річ яку помітив наш вампір – дрібне тремтіння, яке так старанно намагались сховати від погляду лавандових очей. Але їх не обманути, вони бачать усе.

– Ванітасе, тобі холодно? – блондин повернув до названого голову, щоб подивитись на лице своєму другу, продовжуючи ходьбу.

Сам спадкоємець блакитного місяця лише звів свої смоляні брови ближче до переносиці, тим самим хмурячи своє обличчя.

– Ні, з чого ти узяв? – все з таким ж виразом обличчя буркнув Ванітас, тим самим створюючи біля себе атмосферу капризної дитини. Ной лишень округлив свої очі, продовжуючи дивитись на друга, та тихо зітхнув.

– По тобі видно. Ти тремтиш, а ще у тебе холодні руки, настільки що створюється враження що це не руки, а два куски льоду. – тепер прийшла черга дивуватися людині. Ще ніхто ніколи не звертав уваги на такі дрібниці як це, навіть сам Ванітас. Але Ной… він інший. Завжди був іншим, завжди відрізнявся своєю наївністю та добротою, своєю надмірною спостережливістю до Ванітаса та навколишніх людей. Це приємно дивувало та заставляло посміхатись проти своєї волі.

Ванітас усміхнувся, нарешті повертаючи свою голову на вампіра та даруючи можливість насолодитися прекрасним кольором своїх очей. Ною на секунду забракло повітря – настільки прекрасним був цей блакитний колір вічей людини. Після того як Ной прийшов у норму, він посміхнувся у відповідь людині та легенько доторкнувся пальцями до долоні Ванітаса, просячи дозволу на те, щоб зігріти до жаху холодні руки брюнета. І Ванітас дозволяє, переплітає свої пальці із пальцями вампіра та міцно стискає таку теплу, неначе літнє сонце, руку. Дальше вони продовжують свій шлях тримаючись за руки та тихо посміюючись з якогось дурного жарту блакитноокого.

І все ж таки, зима – неймовірна пора року.