Землі поклонись

Y N W A

 

Андрій ніколи не думав, що йому сподобається під землею.

Йому і не подобалось.

Підземні сховки мали свою атмосферу, окремі правила перебування і вичерпний перелік сценаріїв, які можуть трапитись.

З правилами було найскладніше.

Те, що було в сховищі мало залишитись в сховищі. Це було прийнято негласно ще першого дня внизу.

А нижче рівня землі може відбуватись все, що завгодно: Максим може бити кулаками стіни, Богдан – курити в сітку витягу, а Ігор з Денисом – сидіти на бетоні, та стукаючи берцами, затягувати «Червону калину», Іван – переглядати фото новонародженої доньки, гадаючи чи буде в нього можливість потримати її на руках колись, а Олег – перекладати ніж з руки в руку і думати чи доведеться ним скористатись сьогодні.

Під землею може трапитись всяке.

Особливо з Вовою.

В сховищі, яке, Андрій був певен, знаходилось щонайменше десяток метрів внизу, зникали всі умовності. Зникали «пане президент» і «Володимир Олександрович», не було «начальнику», «шефе», «босе». Не було нічого. Чим нижче вони спускались, тим менше ярликів залишалось на грудях. Медалі спадали в міру спуску.

Коли вони йшли вниз після першої повітряної тривоги, то розклад фігур на дошці Андрій уявляв собі зовсім інакше. Уся президентська охорона мала залишитись на верхньому рівні. Вниз мав зійти лише Максим. Уявлялось, що він залишиться на нульових дверях, а Андрій, вірним Цербером, з глоком наперевіс, залишиться під дверима самого сховища. В кімнату мав зайти лише Володимир.

Він був з них найціннішим. Для нього кілька ящиків води та консерв. Для нього два балони з киснем під ліжком, а в тумбі – очисники води й повітря в аптечці.

Лише його життя вартувало всього.

Однак, Зеленський би не був Зеленським, якби не потягнув за собою усіх. На президентську кімнату ніхто, звісно ж, не претендував і охоронці розсідалися вздовж коридору нульового рівня, а Максим з Богданом стояли під дверима схову.

Але Єрмака Вова потягнув за собою в кімнату.

Коли це трапилось вперше, Андрій не міг заперечити. Президент мертво стиснув його передпліччя і з цим неможливо було боротись. Його очі були рішучими й він відрізав ще невисловлену претензію:

«Ні, ти зі мною».

І все почалося з цією претензією.

Коли Зеленський затягнув їх за двері, то кисть продовжувала кам’яно затискати Андрієву руку, а очі президента схвильовано бігали по обличчю друга в пошуках підтримки. В той момент Єрмак зрозумів, що оцей десяток метрів під землею дає зелене світло не усім з них: Богдан й дійсно може курити «останню» сигарету, а Макс – спускати на підопічних всіх собак.

Але Андрій не може дозволити собі бути слабким.

Для того, щоб це міг зробити Володимир.

Він виглядав так, наче на нього впав камінь розміром з Всесвіт. Зеленський рвано випустив повітря крізь зуби та різко притиснувся до Єрмака. В цьому жесті було так багато інтимності, що Андрій думав, що не заслуговує її. Складалося враження, що Вова просто сплутав людину, якій хотів відкритись і подарувати свою ніжність.

З іншого боку: вони можуть померти зараз тут під завалами. Можливо прицільний удар по Банковій зітре Офіс з лиця Землі, а можливо ворожі групи переб’ють всю охорону і вони залишаться заблокованими за цими броньованими дверима і будуть розтягувати наявні запаси на місяці. Це може й справді їх остання ніч. То ж коли такий розгублений і збуджений Володимир піднявся на пальцях й несміло тикнувся ротом в кутик Андрієвих губ, Єрмак вирішив, що це допустимі втрати.

Нехай так.

Він міг це дати і це не ускладнювало їхніх стосунків.

Лице Зеленського було безпомічним. Він подавався вперед, задихаючись, а повіки були міцно зажмурені, наче в потопельника, який борсається в пошуках хоч якої точки опори. Його огорнуло явне безсилля і спочування і подекуди Андрієві здавалось, що він чує чуже схлипування.

То ж коли Зеленський вперше поцілував його, Єрмак продовжував стояти статуєю і нічого не робити у відповідь.

Наче злякавшись власної імпульсивності, він відразу відсторонився і походив на загнаного звіра. Мовляв, і так все було погано, а він ще дурницями своїми накинув. Андрій тут же відчув гостру потребу його заспокоїти, а тому притис до себе в обійми і нічого не сказав. Зеленський втнувся йому в плече, вів руками по спині та голосно видихав. Через кілька хвилин розслабився і відсторонився вже зовсім посвіжілим. Вони почули сповіщення про відбій і Володимир відійшов, поволі облизуючи губи і відкриваючи двері.

На цьому й усе.

Після першої тривоги 24 числа, Андрій вирішив, що це діло випадку, бо якби був хто ближчим на той момент, то Вова потягнув би за собою кого іншого.

Тут справа не в тому, хто саме біля нього, а в тому, аби був хоч хтось.

Того дня, в Київ прилетіло кілька ракет. Було кілька повітряних тривог і кожну Зеленський сприймав як першу: тер скроні, втомлено хитав головою і тремтів. І щоразу Вова тягнув саме Андрія за собою в кімнату, дихав йому в плече, а тоді, заспокоївшись, виходив.

І от цей факт вже додав становищу ніяковості.

Не те щоб вони не були близькі до цього – вони обіймалися, коли вітали один одного з днем народження, а в ресторанах іноді торкалися колінами. Звісно ж дотики не були новими в їхніх стосунках. Але зараз ситуація була якоюсь… Іншою. Можливо із-за змістового наповнення, бо тепер жар тіла не видавався природним і звичайним, а набував якогось сакрального сенсу: от Зеленський на порозі смерті лізе в його руки.

І зимою в підвалі на глибині десятка метрів під землею, Єрмакові було так жарко і липко, як не було навіть на вихідних в Італії, а від гарячого контакту з Зеленським пітніли навіть долоні.

Якщо перші два дні Андрій чемно стояв і просто дозволяв торкатись себе як того хочеться Вові, то пізніше він навчився несміло торкатись у відповідь – класти руки на чужу спину, гріти руки на шиї ззаду чи й взагалі зариватись пальцями у жорстке волосся.

Ці дотики були різними.

Іноді Вова ставав на пальці та обплітався довкола шиї, іноді – дружньо стискав плечі, але частіше обвивав собою боки, ласкаво блукаючи долонями по спині. Іноді такі обійми були легкими й метеликовими, а іноді – пальці на плечах стискались настільки сильно, що дотики були на межі між «приємно» і «боляче».

Такий контакт змушував почувати себе ніяково і коли вони підіймались догори, то було складно не думати про те, що буде далі.

Під землею вони терлись плечима, ліктями, торкались щиколотками. Вони були настільки близько один до одного, що могли навіть відчувати взаємні мурашки. То ж завжди висло питання: що далі?

Варто було опинитись нагорі й Вова знову ставав Володимиром Олександровичем.

Зеленський йшов перед ним і Єрмак думав, що зараз трапиться оте диво світотворення коли перший організм виходить з води і стає на ноги. Страх змінюється на злість, непевність – на рішучість. Вова знову у масці та діловому президентському костюмі. Хлопці, що йдуть за ними знову повертають минулий залізний спокій і вже не прощаються подумки з родичами.

На поверхні все стає на свої місця.

Лише для Єрмака нічого не змінюється, але він старається не надто на цьому зациклюватися. Андрій думає, що якщо обійми допомагають, то він може їх дати.

Це їм нічого не коштує.

Нічого особистого.

Коли він чув чуже схлипування, то жмурився, бо розумів, що Вовині нерви натягнуті до межі й нестримно хотілось перебрати в себе чужий біль. Здавалось, що йому з ним буде легше впоратись.

Він ні дня не сумнівався у Зеленському. Знав, що той здатен на все і трохи більше. Але в його руках він був хоч сильним і гнучким, та все ж маленьким і м’яким. Вовин відчай відчувався в повітрі й насідав у кімнаті смогом. Іноді від цього навіть гірчило у роті, то і Єрмак переключався на щось інше, заземляючи себе як дитина. Зором він чіплявся за воду, яку наскладували ящиками біля стіни, а слухом – хапався за поодинокі перегукування в коридорі. Але все ж тактильність вигравала з усіх чуттів і він, не втримавшись, водив носом по Вовиній маківці як злодюжка, роблячи глибокі вдихи.

Така близькість паморочила і глушила, але він продовжував вважати це випадком.

Просто вони обидва боялись померти.

Інших пояснень немає і бути не може.

 

 

Він провів так в обіймах до весни, бо в перших числах березня Зеленський знову торкнувся його губ.

Цей поцілунок вже не був таким стривоженим та непевним як перший. Тепер він не спішив відсторонитися, а притулився до чужого рота і завмер в очікуванні. Андрій вирішив і з цим не мудрувати: хочеш – бери; якщо тобі це потрібно, то я тобі це дам. Він не відповідав на поцілунок, але не відштовхував. Він не ставав ініціатором, але дозволяв. І оцей перший тиждень березня він провів в такому невинному тулінні ротами: Зеленський клював його і завмирав; трохи постоявши, розмикав вуста, важко дихав і тулився лобом. Через деякий час знову торкав його губам.

І так цілу тривогу.

А Андрій стояв і дозволяв.

До березня він встиг звикнути до цієї кімнатки під землею. Тривоги дедалі частіше затягувалися на кілька годин і з часом вони почали брати з собою донизу роботу. Принаймні ті її частини, які дозволяли це.

Вони вмощувалися на ліжку і бралися за дзвінки чи листування. Андрій спирався до стіни, а Вова, тулячись спиною до узголів’я, закидав на нього стопи і тут, на твердому підвальному матраці, вони були не менш продуктивними ніж в просторих залах Маріїнського палацу чи диджиталізованих кабінетах Офісу. Переплітаючи ноги під шерстяними ковдрами, Єрмак думав, що під землею не так вже й погано, якщо робота не зупиняється.

В той самий час, між стелею та трохи вогкими і сирими килимами цього сховку зачаїлося так багато печалі і журби, що знаходитися там було незносно складно. Вони негласно домовились не говорити в підвалі. Роль комунікації повністю відводилась жестам і дотикам і тому слів серед їхнього горя не знайшлось. Спускаючись сходами під землю доводилось готувати себе до того, що найближчим часом їм не доведеться розмовляти. Це був їхній підземний клуб Діоген. І вони обидва раділи тому, що свої печалі не доводиться обрамляти фразами.

А виринаючи з-під землі він виявляв, що знову нічого не змінилось: планета крутилась і сонце виходило на сході. Вибираючись на поверхню, він завжди здивовано відзначав, що в Офісі на кілька градусів холодніше, аніж в них внизу. І значно шумніше. І здавалося б майже десяток чоловіків, а шуму  в підвалах не створювали ніякого. Вони з Володимиром не переговорювалися в сховищі. Максим, якщо й подавав голос, то коротко й тихо, бо всі розпорядження виокремлювали з одного лише кивка головою. Богдан і взагалі не видавав жодного звуку. Інші охоронці – перешіптувалися й угукали. То ж коли вони після кількох годин у сховищі виходили наверх, адаптуватися  було складно: вуха відвикали від шуму, а очі – від надмірного світла. Доводилося заново згадувати хто вони, де вони, чим займались сьогодні і які плани на завтра. З кожним відбоєм тривоги вони прокидалися.

Розглядаючи перебування в підвалі як сон, легко закривати очі на те, що там відбувається. З цим простіше миритись і простіше переконувати себе, що все ок. Бо зрештою мало що може приснитись. Одного разу Андрієві снилось, що він беззубий і соромився із-за того йти на фотосесію, а ще чкось снився вогонь, підвішений в повітрі, який він ніяк не міг погасити водою. То ж що? Мало яка казка може приснитись.

Серед усього маленькі тактильні традиції президента України під час повітряних тривог не видавалися чимось надміру дивним.

 

Коли посеред березня Володимир в такій обрядовості почав рухати губами, то Єрмак спершу здивувався і відсапнувся. Зеленський вже не виглядав таким наляканим як в лютому і, здавалося, в його очах було більше свідомості ніж тоді. Його погляд був теплим, але рішучим і Андрій розумів, що він точно знав що робить. Вова постояв ще кілька митей, а тоді поклав руки йому на плечі й торкнувся губ справжнім поцілунком.

Володимир дивовижно цілувався.

Це вже не було схожим на те католицьке потирання губами, бо тепер Зеленський цілував його мокро і слиняво й прагнув втрапити язиком до чужого рота. Андрій знову дозволяв цьому трапитись: хочеш – бери, пан Президент.

І пан Президент брав.

Він цілувався гаряче і винахідливо, наче здатен язиком вишивати. Зеленський жадібно вилизував його, всмоктував почергово його губи, а в якийсь момент і взагалі незадоволено бутів і тиснув пальцями на підборіддя з мовчазним президентським наказом ширше відкрити рота.

Вони ніколи не займались цим раніше, але якимось чином Володимир знав всі способи змусити тремтіти, плавитись і почувати себе нездорово розгарячілим.

І коли Максим коротко стукав, сповіщаючи про відбій тривоги, Зеленський відходив і  зачаровано облизувався з коротким осміхом. Андрій щоразу був рішуче налаштований цього не забувати й не закривати очі, однак коли вони виходили нагору знову нічого не відбувалося.

Зеленський Володимир Олександрович був президентом України нагорі і наляканим Вовкою внизу.

І Єрмак давав йому це.

Як завжди.

Тут же посеред березня їх проводження часу в сховищі стало дедалі більше схожим на сумісне проживання: одного дня Володимир при вході стягнув черевики й по сирим килимам сховища вони почали ходити босоніж так же охоче як по турецьким килимам з власних осель. А ще через кілька днів після цього, Зеленський взявся витирати шваброю розлиту воду. Андрій ніколи не думав про те хто, підтримує порядок в кімнаті. При кожному спуску він відчував чіткий запах озону наче після кварцування, але швабра в руках президента… Це було водночас найбуденнішим і найдивовижнішим видовищем з усіх, що йому доводилось бачити. І ніякий підземний шпрехшталмейстер не попередив його про це чудо.

Воно просто трапилось.

 

До кінця місяця вони цілувались.

Іноді гаряче і неакуратно стукаючись зубами, а іноді – ліниво переминаючи губи один одного. Іноді Володимир був надміру мовчазним, іноді важко стогнав, а іноді лише голосно дихав.

Ці поцілунки були завжди різними й Андрій думав, що віддасть усе, що має і не має.

Дозволить усе, що Зеленському буде потрібно.

І в цьому і далі не було нічого особистого.

Це його прямий обов’язок: здійснювати загальне керівництво Офісом, спрямовувати його діяльність на ефективне забезпечення здійснення Президентом України визначених Конституцією України повноважень.

Якщо для ефективності Зеленському треба трохи позажиматися в час повітряних тривог, то чого ні?

Він міг це зробити.

Вова кусався, лизав, обсмоктував припухлі губи, торкався, стискав, шкріб нігтями плечі, водив долонями по спині, гладив пальцями щоки.

Вова.

Володимир Олександрович злився, кидався телефоном об стіну коли дзвінок особливо дратівний, скидав всі папки зі столу, роздратовано стукав вилкою по тарілці під час обіду і задумливо клацав ручкою коли слухав звіти.

Володимир Олександрович.

Ретельна послідовність вималювала звичку. Вова був дуже послідовним у своїх потребах, тому з часом почуття недоречної сором’язливості витіснило кисло-солодке передчуття і хвилювання.

Володимир Олександрович йшов за Максимом в сховище і поступово відбувалося його переродження у Вову. І після цієї метаморфози, за закритими дверима, він цілував Андрія в шию, трохи вище коміра футболки.

Єрмака мурашило, скоботало й калатало. Було складно змусити себе рухатись. Залишалось лиш стояти стовпом і дозволяти робити з собою все, що Зеленському хотілось. Він відчував себе і кам’яним,і пластиліновим водночас.

Чого не зробиш заради організації належної роботи президента України?

В цьому ще досі не було нічого особистого.

Але не виносити це з землі було дедалі складніше. Впродовж того складного березня Андрієві доводилось більше зусиль докладати аби зберігати холодний спокій. Він не міг не рожевіти, коли Володимир Олександрович подавав йому папку чи зовсім повсякденно питав чи все в нього гаразд. Буденні речі обвішалися глибинними сенсами як різдвяне деревце й Андрій, очікуючи коли побачить того підвального Вову нагорі, не хотів пропустити моменту коли замиготять ліхтарики.

Він став крадькома поглядати на Володимира Олександровича, намагаючись піймати на гарячому.

Єрмак сканував його поглядом вичікуючи де ж він оступиться і видасть себе: може він проведе по його руці пальцями коли передаватиме ручку? Чи підбадьорливо посміхнеться, коли помітить, що Андрій злиться чи сумує?

Єрмак все не міг перестати чекати чогось чого й сам не знав.

Ялинка має загорітись.

 

А на початку квітня Вова вперше потерся своїм стояком до стегна Андрія.

Невідома лоскітлива хвиля накрила Андрія від куприка до маківки.

Зеленський був відчутно збудженим і від цього було до біса ніяково. Від неочікуваності з грудей зникло повітря.

Усе було вже звичним: Вова шалено бродив долонями по його плечах, а Єрмак – чемно грів руками президентські боки. Це вже стало традиційним.

Але відчувати чуже збудження стегном було дико і приголомшливо. Єрмакові навіть довелось кинути зацікавлений погляд донизу, щоб переконатися, що він все вірно зрозумів. І це справді було так: Вовині штани неоднозначно випирали в конкретному місці, то ж помилки бути не могло – Андрія торкнувся чужий стояк.

Раптова паніка мало не збила його з ніг. Він застиг, відчуваючи як прискорене серцебиття ганяло кров, а в потилиці починало боліти як при гарячці. Голова нервово сіпнулася.

Зеленський не був дурним і тому відразу зрозумів чуже занепокоєння і навіть, здавалось, помітив погляд донизу. Він чемно вистояв хвилину на відстані, а тоді зробив пробний крок вперед, очікуючи реакції. Єрмак провів рукою по лицю, а тоді, наважившись, зробив крок назустріч, знову зіштовхуючись губами в новому цілунку.

В цьому ще досі не було нічого особистого.

Обійматись, цілуватись, потиратись – та що завгодно.

Все, що відбувається під землею тут і залишиться.

То ж якщо його друг, товариш і начальник хоче трохи скинути пар, то чому не дозволити йому цього?

Зеленський поліз руками під футболку і гладив шершавими долонями живіт, продовжуючи виціловувати гарячий рот. В одежі було жарко і липко і гостро відчувалась нестача повітря в сховищі. Між бажаннями хрипіти, скавуліти й вити, Андрій навіть зумів зробити собі помітку з необхідністю вдосконалення системи вентиляції. Він чесно намагався думати про трубки і вентиляційні шахти, поки відчував, як Зеленський зовсім не соромлячись, практично сідлав його через одяг. Він відчував як Вова різко терся об нього вже невипадково і з його рота доносилося все більше і більше непристойних звуків. Він не переставав рухати язиком і Єрмак мав можливість відчувати як ці стогони народжуються. Він відчував його руками на рівні вібрацій, відчував як цей стогін народжується в грудях, підіймається горлом догори, а тоді опиняється в нього на язику.

 

З часом Андрій навчився бути чесним з собою і почав зізнаватися собі в тому, що йому подобалась ця чуттєвість. Він ще досі не надавав цьому романтичних сенсів, але те, як Володимир сходив з розуму, все активніше рухаючись на його колінах, не могло не лестити й не тішити самолюбство. Озираючись назад він вже сміявся з себе минулого, який сумнівався в тому, що Володимир тягнув його за собою несвідомо. Навесні вже важко було уявити, що на його місці міг бути хтось інший. Наче Зеленський міг так несамовито сідлати стегна іншої людини, наче здатен був виціловувати так рот когось іншого.

Ці думки були дурними і він знав про це, але аналіз такої ймовірності залишав якусь незрозумілу діру в грудях і робилось дурно.

Але чесність відносно самого себе зробила йому ведмежу послугу: Андрій визнав, що йому подобалось його становище, а тому дозволив собі ним користатись. Він перестав відмовляти собі в бажанні вирячитися на президента на нарадах і між ними. Дозволяв вільності й турботливо нагадував їсти і спати.

Якщо президент зробив його своїм наближеним, то чому б не брати від цієї близькості по максимуму?

Чому не огортатися в неї?

Не вплітати в себе?

Іноді він думав про те як виглядає збоку. Оця самовідвертість мала наслідком всеохопну внутрішню відчайдушність. Тепер йому здавалось, що щоразу, як він дивиться на Володимира, в його очах іскриться щось таке щенячо-благальне, що неможливо фізично не відчути всі його німі прохання.

Єрмак не був безумцем і не розглядав усе, що відбувалося під землею як високі матерії і кохання.

Звісно мова йшла про базове задоволення фізичних потреб. А в умовах стресу гормони шкалили і тіло просило…

Тобто він, звичайно, не вважав себе героєм чужого роману, але уявляти на своєму місці того ж Максима було… Боляче?

Рівно так же боляче було б уявляти когось іншого на посту Керівника Офісу Президента.

Просто хотілось вірити, що є речі, які можна довірити тільки йому.

Володимир Олександрович довірив йому Офіс.

Хотілося б щоб Вова довірив йому свої страхи й методи боротьби з ними.

Якщо ліками від напруги була тактильність, то Андрій готовий дати йому її.

І тепер вже сам навчився розуміти як Володимир хоче торкатись його сьогодні.

І це було по-різному.

Іноді Андрій затискав Володимира між собою і стіною і той несамовито звивався, не знаходячи сил зупинитись.

Іноді це Володимир припинав Єрмака до стіни та осатаніло торкався всюди, де лиш міг дотягнутись.

Але частіше Андрій сідав на ліжку, спираючись спиною до холодної стіни і Зеленський сідлав його стегна. Він часто облизував губи й не переставав плавно рухатись на колінах Андрія. Його стогони відбивались від сірих бетонних стін і дзвониками бриніли у вухах Єрмака. Важко було відвести погляд від блискучих губ Вови, поки він рухався перебільшено поволі, наче намагаючись залишитись непоміченим. Коли він трохи піднявся, майже стираючи контакт між ними, а тоді знову сів йому на коліна, Андрія неочікувано роздратував одяг між ними. І ще більш неочікуваним стало розуміння того, що він і сам отримував задоволення від всього, що відбувалось.

Вову хотілось тісніше притиснути до себе і руки смикались чи то в бажанні зупинити, чи то щоб заохотити до руху. Але рішення так і не було прийнято, то ж долоні мертво накривали поперек Зеленського і присували його до себе тісніше.

Андрій не помітив як і сам став дуже чутливим до їхнього тактильного контакту. Було дедалі складніше тримати себе в руках, а таємницю – в сховищі. Несподівано  він зловив себе на думці, що чекав тих спусків в підвал. В цьому було складно собі зізнаватись, але тільки там, десяток метрів під землею, він міг отримати те, що так нездорово виглядував.

Йому згадалось як він малим чекав різдвяних свят.

І от він в домі, ялинка вже прикрашена, подарунки урочисто розвалені біля стовбура.

Але відкрити він не може, поки не прийде той момент.

І раптом він зрозумів, що чекає.

Того моменту.

 

В середині квітня, Вова вже звично торкався його стегна, а тоді зненацька взяв Андрієву руку і поклав собі на промежину.

Єрмак чемно слідкував за цим жестом, але знову не зробив першого кроку. Він спостерігав за власною кистю, яка незвично розміщалася в чужому паху, але нічого не робив. Як її поставили, так вона цементована і стояла.

Принаймні до того моменту, поки Зеленський не накрив його долоню своєю і трохи не стис. Тоді з його рота вирвався не то стогін, не то писк і Андрій сам різко подався вперед, в спішці намагаючись зцілувати чуже задоволення як щось заборонене і ганебне.

Зеленський закинув руки йому на шию і Єрмак вже активно взявся мнути його через штани, слухаючи як важко дихає президент.

Андрій розумів, що це вже майже дрочка.

А майже дрочка це майже гейство.

І чомусь, коли Вова зовсім вигинався і ламався в його руках і Андрій точно знав, що Зеленський близький до оргазму, він вирішив зупинитись.

Володимир завив розчаровано на одній ноті і якось складно розглядав Єрмака. Той, не розриваючи зорового контакту, осміліло розстібнув чужі штани й поліз рукою в білизну.

Отакого ніхто з них не чекав.

Вова розтягнув рот в німому стогоні й продовжував дивитись на Андрія.

В грудях клекотіло.

Єрмак же неочікувано для себе ловив непідробний кайф від відчуття чужого члена в руці. Він різко видихнув, як тільки відчув на дотик голу шкіру і почув виття Вови.

Стояк Зеленського був гарячим і пульсуючим. Розмір ідеально личив руці, а шкіра здавалась такою оксамитовою, що й самому кортіло застогнати від того, який Вова податливий горить в його руках.

Андрій рухав рукою акуратно, поволі, намагаючись вловити стогони і вібруюче скавуління. Він провів великим пальцем по голівці, розмащуючи передеякулянт, поки Зеленський опустив голову і чіплявся руками за його плечі.

Єрмак не міг дозволити собі відірватись від нього. Зеленський – так, на загострених почуттях хилився і щулився. Але Андрій безвідривно з якимось естетичним задоволенням дивився, як його рука ковзає по Вовиній шкірі, як великий палець знову і знову окреслює голівку і плавко пестить вуздечку. Президент в його руках надривно стогне і довелось перевести погляд, переповнений безмежною ніжністю та бажанням на його обличчя.

Вдихнути на повні груди не виходило.

І перервати своє милування не виходило теж.

Єрмакові зовсім знесло голову і він почав гаряче виціловувати Вовин кадик та стискати зубами вуха, і не міг перестати затискати його між власним тілом і стіною, пришвидшуючи рухи рукою.

Погляд Зеленського був пустим, гарячковим і оманливо прозорим. Здавалось, що такий змоклий і збуджений, він балансував на краю і залишилося лише підштовхнути.

Залишилось лише швидше рухати рукою.

Коли Зеленський кінчав, то затискав в зубах Андрієве плече і цупко хапався пальцями за сорочку. Він ніколи не видавав таких звуків, ніколи не дихав так важко і ніколи не червонів так сильно, як цієї миті. І Єрмак навіть сіпнувся за ним ближче, аби не втратити цей звук з чужих губ.

Коли Вова підняв вологі очі, то в цих сльозах Єрмак зненацька побачив свою владу. І це почуття п’янило його. Він відчував покірність Володимира і не міг надихатись цим смиренням.

Тут під землею все вспихувало і кружляло, а на очі падала мутна пелена.

І пізніше,

змиваючи з руки сліди чужої сперми,

Андрій зрозумів, що змив разом і усяке «нічого особистого».

Y N W A