Зелені зарості

Це був приємний прохолодний ранок. Сонце тільки ось-ось мало показатися.
— Зараз нам потрібно йти прямо вглиб лісу, – хлопчик, років тринадцяти, йшов попереду, весело підстрибуючи. Він був щиро здивований, чому б люди платили за те, щоб він влаштував їм прогулянку до «місцевої відьми», але, оскільки  йому мали заплатити доволі-таки кругленьку суму, він розумів, що питати не доцільно. За ним широким кроком йшов капітан Джонс, а після капітана хвостиком волочився містер Смі.
– Капітане, навіщо ми протоптуємо черевики по цих зелених заростях?
– Що ж, я до вашого відома, Смі, теж не любитель запаху лісу і цієї твердої землі.
Вони підійшли до світлої галявини. Вже зійшло сонце, і його промені ледь-ледь пробиралися крізь старі порипані гілки дерев і освітлювали тоненькі павутинки, які спускалися з темної зеленої хвої. Павутинки утворювали неймовірні складні візерунки, здавалося, павуки мали б трудитися над таким мистецтвом, декілька тижнів.

Містер Смі був зайнятий душевною розмовою з хлопчиком, обговорюючи такі з першого погляду привабливі трудові перспективи в місті. Не все ж життя йому плавати і грабувати кораблі Його Величності.
– Насправді бути піратом – не так цікаво, як більшість думає, – Смі розповідав хлопчику, поки той з непідробною цікавістю слухав, – Ми відпливаємо кудись подалі від берега, і тижнями «Роджер» блукає по безлюдній пустелі моря. Якогось дня нам пощастить напасти на якийсь королівський корабель чи купецьке судно – і тоді ми вже бенкетуємо на всі гармати. Захопивши якесь, навіть невеличке судно, можна добряче поживитися. Після такої гульні настає місяць-другий затишшя, коли ми…
– Пропиваєте все, що награбували, – з серйозним виглядом обличчя, без жодної нотки насмішки в голосі, продовжив хлопчик.
– Ну можна й так сказати.

Гак побачив якийсь відблиск світла між деревами. І він відразу ж зник. І знову з’явився.
Це була постать.
Постать у темно-зеленому плащі.
Кілліан Джонс декілька секунд спостерігав за силуетом, а потім різко зірвався з місця, біжучи вглиб гілкового плетива.
– Чекайте тут, я, здається, знайшов її.

Емма Свон здалека побачила, людину, яка переслідувала її. Дівчина за своє життя встигла нажити собі деяких ворогів. Можливо, краще буде сказати недоброзичливців чи людей, які точно не були б зацікавлені в її подальшому існуванні.
Тому першою її реакцією було – бігти. На даний момент її довгий плащ їй зовсім не допомагав, а навпаки сповільнював, зачіпаючись за гілля дерев і плутаючись між ногами. Дівчина оглянулася і побачила обриси чоловіка. Він був швидший за неї і все наближався.
Емма продовжувала бігти зі всіх сил, хоча розуміла, що в лісі вона далеко не відірветься. У цьому лісі в неї було досить схованок і пасток, та на жаль, вони всі були розташовані по інший бік її хатинки, ближче до східної частини міста. А тут поблизу не було жодного місця, де б вона могла заховатися.
Вона почула крик зовсім недалеко.
– Зупинися!
Вона не реагувала.
– Стій! Ти і так далеко не відбіжиш, – на більше слів Гаку не вистарчило дихання при такому швидкому бігу.
Вона не збиралася так швидко здаватися, дівчина все бігла, коли пірат не підібрався до  неї збоку і звалив на землю. Чоловік простягнув шпагу до її шиї, стоячи над нею.
– Неввічливо так збивати людей посеред лісу, – важко дихаючи, докірливо проказала Емма сильним насмішкуватим голосом. Здавалося, вона і поняття не має, що ця вся погоня означала.
– Неввічливо пробиратися на чужий корабель і красти чужі речі, – він старався скопіювати її насмішкуватість з докором.
– Поняття не маю, про що це ви таке говорите, – вона сміливо дивилася прямо в очі супротивнику, роздираючи його своїм поглядом.
– А ти не схожа на відьму, – Джонс промовив м’якшим голосом, з цікавістю розглядаючи її. Її обличчя було майже ціле закрите, та він міг добре роздивитися її очі. Впевнені, глибокі і… якісь надто проникливі. Здавалось, вони проникають крізь тебе, десь у глибину душі і бачать кожну маленьку деталь, що ти приховуєш від всього світу. І навіть, можливо, і від себе. Вони були блакитними чи, може, й зеленими, або просто чимось посередині: між блакитним і зеленим. Якусь мить він не міг повірити, що це чарівне створіння було здатне на крадіжку.
Та дівчина, скориставшись цим моментом, блискавично підхопилася, вибивши ногою меч  з з його руки. Джонс майже вхопив її за плече, але вона умудрилася вивернутися і боляче штовхнула його коліном в живіт. Емма кинулася підхопити меч, та пірат зупинив її, підбігши ззаду і захопивши її шию рукою так, що його лікоть був під її підборіддям.
– Ні, ні, ні, цього разу ти від мене не втечеш, люба, не хвилюйся, я нічого з тобою не зроблю, – він посміхнувся, згадуючи людину, яка завжди говорила одну фразу, – я просто хочу домовитися.

– І що ж ти від мене хочеш? – Емма застогнала, передчуваючи щось недобре.
– Я хочу назад ту річ, яка була в мене вкрадена.
– Я не можу, я, – вона видихнула, – вже її віддала.
– Кому? Скажи кому, я з ними домовлюся. Я можу відкупити цей годинник, – швидко і нетерпляче промовив пірат, відпускаючи її і обертаючи до себе так, що він міг дивитись їй в очі.
Емма мовчала, але потім відізвалася слабким голосом.
– Я сумніваюся, що ця людина захоче віддати годинник. Чомусь вона була дуже в ньому зацікавлена.
– Зацікавлена? Що це в біса за людина?!
Емма не відповідала і капітан зрозумів, що саме потрібно було робити. Він добре знався на цій справі.
– Допоможи мені знайти годинник і скажи, хто ця людина, зацікавлена в ньому; і я даю вдвічі більше за будь-яку ціну, яку тобі запропонували.

Знову побачивши вираз обличчя дівчини, яка не поспішала щось відповідати, він додав:
– Втричі, і більше не пропоную.
– Домовилися, – вона прищурила очі і задоволено посміхнулася.

————————