Фанфіки українською мовою
    Попередження щодо вмісту: Ж/Ч

    Я відкрила свої тяжкі віки, але побачила лише темряву. Де я? Чому я тут?

    Блін, голова так болить, наче мене каменем прибило…

    Єдине що я пам’ятаю, то це те що я була на кухні і до мене зайшов батько. А що було далі?.. Що ж я забула?…

    Я хотіла піднятись, але завмерла коли відчула гостру біль за спиною. Крила. Вони були обмотані гострою проволкою. Кожен рух давав про себе знати, було відчуття наче мої крила ламають. Я лише змогла видати звуки болю, та рухнула знову на землю. Темрява.

     

     

     

     

     

    ***

     

    Прокинулась я від розмови трьох чоловіків. Двоє за щось сварили третього. В жалких спробах я знову спробувала встати, але різка біль не дала цього зробити.

    Тоді вже чоловіки помітили, що я прокинулась, вони підійшли ближче.

    -Ти спала довше всіх остальних.

    -Довше всіх остальних? – останнє слово прозвучало дуже тихо. Сил не було навіть щоб елементарно встати.

     

    -М-да, цього року були сильні мисливці.

    -Та то просто ти слабак! -посміявся він з того.

     

    Мисливці? Слабкі? А що це за місце?

    В моїй голові було дуже багато запитань, на яких я так і не отримала відповіді.

    Мені принесли води, вона була дуже холодна, але змогла трішки змочити моє горло. Ще трішки пізніше мені принесли трішки їжі.

    Щоб я не говорила, які питання не давала, вони завжди робили вигляду, що мене не існує.

    Скільки вже часу я тут? Як я тут опинилась?

     

    Я була в якійсь печері? Ну, це виглядало іменно так. Я сиділа за гратами, а в іншому кутку кімнати стояла лише одна свічка. Двері були великі, та на вигляд дуже тяжкі.

    Через якийсь момент за дверми почувся крик. Чоловіки що сиділи зі мною в одній кімнаті підірвалися та перекинулися поглядом.

    -Що за чорт?

    -Вийди подивись! – штовхав той першого.

    -Чому я!?

     

    Двері з великим шумом відкрились. Крик. Час наче зупинився. Я встигла побачити лише силует того хто проникнув в кімнату. Це був чоловік з рожевим, а може рижим волоссям. На вигляд йому було від 25-ти років. Однин мах і всі троє полягли на землі.

    Тут я зрозуміла, що він прямує до мене. Чому його лице здається мені таким знайомим?

     

    -Ооо. -протягнув той.

    -Так ти теж тут, як цікаво.

    На його лиці з’явилася єхидна посмішка.

    Хто ж він? Хто???

    -Йти зможеш?

    На що він отримав лише махи головою в сторону. Він закинув мене собі на плечі та рушив шукати вихід.

    За нами прямувало багато людей, але здається для цього чоловіка вони були лише мухами які заважали спати. Ось воно, я вже бачу світло.

    Декілька секунд, і ми на волі.

     

    Чоловік в костюмі джокера поставив мене на землю та почав пожирати своїм поглядом моє побите тіло.

     

    -Ти така безпомічна без своїх крил. -з усмішкою промовив він.

    Ха, здається він не збирається допомогти мені вивільнити їх. Добре, спробую сама.

    Було тяжко хоть якось дотягнутися руками. Я лише могла тихо попіскувати від болю, наче та мишка.

     

    -Навіть не подякуєш? Я тебе врятував?-неочікувано заговорив він.

    -Я би була ДУЖЕ вдячна, якби ви зараз допомогли мені.

    – я ж наче ніколи не просив звертатися до мене на “ви”.

     

    Наші погляди зустрілися. Він дивився на мене з поглядом “їй мізки відшибло чи що?”

    Невже ми зустрічалися раніше?

     

    -Вибачте, ми знайомі?

    Його очі стали по п’ять копійок. Він ні слова не сказав, а лиш дивився на мене.

     

    -хм..-він знову усміхнувся.

    Він підійшов до мене та нахилився щоб бути на уровні мого лиця. Потім він тихо промовив:

    -Якщо згадаєш хто я, чекатиму тебе 4 червня в Нью-Йорку, в штабі мисливців.

    По моєму тілі пішли мурашки, волосся наче стало дибом. Це був страх. Обернувшись, я вже нікого не побачила.

     

     

     

     

     

     

    Ззаду я почула шум, там було два хлопця.

    Один був в зеленому костюмі та з таким же кольором волоссям. А інший був в гольфу та шортах, з білим кольором волоссям.

    Один із них вигукнув:

    –Гон поспіши!. –сміючись сказав той.

    –Кіллуа! Дивись там Джію!

     

    Гон різко звернув з своєї дороги та попрямував до мене. “Гон”, “Кіллуа”, тут я вже була впевнена на всі 100% що я їх знаю!

    Хлопці спустились до мене та почали розпитувати як, та що я тут роблю. Я розвела руками та попросила їх замовчати.

     

    –Хлопці! Вибачте, але здається після удару у мене відшибло пам’ять..-Дівчина почухала голову.

    –Але я точно вас пам’ятаю. Ми познайомилися…Познайомилися?

    Я приклала великий палець до губи та почала думати, згадувати де ж я їх зустрічала раніше.

     

    –Ми зустрілися на екзамені мисливців!. –неочікувано крикнув хлопець в зеленому.

     

    –А, точно! Екза..екзамені.

    В голові зному миттю пронісся спогад. Я згадала як врізалась в Кіллуа який їхав на своєму скейту, а вже потім до нас і підійшов Гон.

     

    –Здається у неї реально проблеми.-Відповів Куллуа побачивши моє задумане обличчя.

    –У тебе щось болить?– Спитав Гон. – Вигляд у тебе не дуже.

     

    Кіллуа помітив мої крила, да, вигляд у них був просто жахливий. Він взявся допомогти мені. Після звільнення я подякувала їм, та запитала чи зможу далі я піти з ними, та здається вони зовсім не були проти.

    Ось так я і почала свій “новий” пошук. По дорозі хлопці розповіли, що відбувалось до цього дня. Розповіли як разом билися з тими людьми, але нажаль, ми так і не змогли зрозуміти хто то були, та що їм потрібно було від нас. Я все думала про того чоловіка, але боялася запитати. В душі залишився якийсь осадок після нього, тривога не покидала мене цілий день.

     

     

     

    Переночувати ми вирішили в городі, там були готелі для мисливців, тому показавши посвідчення нас впустили. Так, виявилось що після отримання ліцензії на нас напали ті самі “люди”. Ха, звучить не дуже, так?

     

     

     

    ***

     

    Я взялась за вивчення нен. Коли хлопці вже могли спокійно використовувати його, я лише починала вивчати його. Хлопці завжди підтримували мене, допомагали, але для мене всеодно це було занадто тяжко. Якось раз я перестаралась і відключилася. Тоді їм обом прийшлося мене тягнути до кімнати..Ха, досі стидно.

    Ось вже настав час нам розійтись. Дізнавшись про це я кинулася до хлопці, як би страшно мені не було, але я маю дізнатись хто ВІН.

     

    Я забігла на кухню, Гон і Кіллуа радісно вели розмову за столом. Вони мене не помітили тому я почала тихо:

     

    –Слухайте..–тихенько мовила я.

    Хлопці відволіклися від свого обіду та звернули на мене увагу.

    –Я зустріла одну особу. І мені потрібно дізнатись, ні, мені потрібно згадати його.–останні слова я сказала з впевненістю.

    –Ну, я поки не розумію про кого ти. –відповів Гон.– Нас там було багато.

    –Ну…у нього було яскраво-рожеве волосся, він високий…–Я зробила паузу та задумалась.–О, точно! У нього були малюнки на лиці!

    Обличчя хлопців стало білого кольору. Я сказала щось не те? В чому причина?

    Кіллуа встав з-за столу та підійшов до мене.

     

    –Навіщо він тобі? –тихо промовив хлопчина.

    –Мені здається я знаю його. Мені потрібно згадати.–Відповіла я.

    –Для тебе він занадто небезпечний!

    В середині знову осіла ця тривога. Якщо ми і справді знайомі, чому йому було звати мене кудись? Яка у нього ціль? Але якщо подумати, я можу не їхати нікуди? Але мої думки перебив голос Кіллуа.

    –Я скажу тобі, тільки знай, це лише заради тебе! Щоб ти знала його силу і не наближалась до нього! Зрозуміла?

    –Так!– різко вигукнула я.

     

    Хлопці розповіли мені все те, що самі знали. Він небезпечний, а ще страшніше, він дуже сильний. Я для нього як комаха, якщо матиме бажання, то легко розчавить.

     

    ***

     

    Сьогодні я дізналась направлення свого нен, у мене він виявився як і у Гона, посилювання, круто чи не так? Але потрібно ще подумати як я буду використовувати його.

    За ций час мої крила прийшли у норму, ще день-два і буду літати! Думаю, придумаю щось з ними, та буду використовувати ще ноги.

     

    Настав день коли я повинна прощатися з хлопцями. Мені було сумно їх відпускати, але ми пообіцяли одне-одному що зустрінемося ще. Обійнявши я висловила свої слова подяки. Вони дуже допомогли мені, завжди підтримували. Та і взагалі якби не вони, не знаю чи згадала би я щось до цього. Єдине, що мене засмучує, я не пам’ятаю звідки я. Лице своїх батьків в моїй голові розмиті, дім також. Тому йти мені, немає куди..

     

    –Бувай Джію!–Гон помахав рукою.

    –Ми ще зустрінемось!–Підхватив Кіллуа.

    На душі стало тепло, я посміхнулась. Що ж, мені також час. Я махнула крилами та відправилась в небо. Ах, як давно я не відчувала це відчуття свободи. Настав час і мені відправитися в дорогу.

     

    0 Коментарів

    Note