Здається, це пастка.
від Yana LiЯ відкрила свої тяжкі віки, але побачила лише темряву. Де я? Чому я тут?
Блін, голова так болить, наче мене каменем прибило…
Єдине що я пам’ятаю, то це те що я була на кухні і до мене зайшов батько. А що було далі?.. Що ж я забула?…
Я хотіла піднятись, але завмерла коли відчула гостру біль за спиною. Крила. Вони були обмотані гострою проволкою. Кожен рух давав про себе знати, було відчуття наче мої крила ламають. Я лише змогла видати звуки болю, та рухнула знову на землю. Темрява.
***
Прокинулась я від розмови трьох чоловіків. Двоє за щось сварили третього. В жалких спробах я знову спробувала встати, але різка біль не дала цього зробити.
Тоді вже чоловіки помітили, що я прокинулась, вони підійшли ближче.
-Ти спала довше всіх остальних.
-Довше всіх остальних? – останнє слово прозвучало дуже тихо. Сил не було навіть щоб елементарно встати.
-М-да, цього року були сильні мисливці.
-Та то просто ти слабак! -посміявся він з того.
Мисливці? Слабкі? А що це за місце?
В моїй голові було дуже багато запитань, на яких я так і не отримала відповіді.
Мені принесли води, вона була дуже холодна, але змогла трішки змочити моє горло. Ще трішки пізніше мені принесли трішки їжі.
Щоб я не говорила, які питання не давала, вони завжди робили вигляду, що мене не існує.
Скільки вже часу я тут? Як я тут опинилась?
Я була в якійсь печері? Ну, це виглядало іменно так. Я сиділа за гратами, а в іншому кутку кімнати стояла лише одна свічка. Двері були великі, та на вигляд дуже тяжкі.
Через якийсь момент за дверми почувся крик. Чоловіки що сиділи зі мною в одній кімнаті підірвалися та перекинулися поглядом.
-Що за чорт?
-Вийди подивись! – штовхав той першого.
-Чому я!?
Двері з великим шумом відкрились. Крик. Час наче зупинився. Я встигла побачити лише силует того хто проникнув в кімнату. Це був чоловік з рожевим, а може рижим волоссям. На вигляд йому було від 25-ти років. Однин мах і всі троє полягли на землі.
Тут я зрозуміла, що він прямує до мене. Чому його лице здається мені таким знайомим?
-Ооо. -протягнув той.
-Так ти теж тут, як цікаво.
На його лиці з’явилася єхидна посмішка.
Хто ж він? Хто???
-Йти зможеш?
На що він отримав лише махи головою в сторону. Він закинув мене собі на плечі та рушив шукати вихід.
За нами прямувало багато людей, але здається для цього чоловіка вони були лише мухами які заважали спати. Ось воно, я вже бачу світло.
Декілька секунд, і ми на волі.
Чоловік в костюмі джокера поставив мене на землю та почав пожирати своїм поглядом моє побите тіло.
-Ти така безпомічна без своїх крил. -з усмішкою промовив він.
Ха, здається він не збирається допомогти мені вивільнити їх. Добре, спробую сама.
Було тяжко хоть якось дотягнутися руками. Я лише могла тихо попіскувати від болю, наче та мишка.
-Навіть не подякуєш? Я тебе врятував?-неочікувано заговорив він.
-Я би була ДУЖЕ вдячна, якби ви зараз допомогли мені.
– я ж наче ніколи не просив звертатися до мене на “ви”.
Наші погляди зустрілися. Він дивився на мене з поглядом “їй мізки відшибло чи що?”
Невже ми зустрічалися раніше?
-Вибачте, ми знайомі?
Його очі стали по п’ять копійок. Він ні слова не сказав, а лиш дивився на мене.
-хм..-він знову усміхнувся.
Він підійшов до мене та нахилився щоб бути на уровні мого лиця. Потім він тихо промовив:
-Якщо згадаєш хто я, чекатиму тебе 4 червня в Нью-Йорку, в штабі мисливців.
По моєму тілі пішли мурашки, волосся наче стало дибом. Це був страх. Обернувшись, я вже нікого не побачила.
Ззаду я почула шум, там було два хлопця.
Один був в зеленому костюмі та з таким же кольором волоссям. А інший був в гольфу та шортах, з білим кольором волоссям.
Один із них вигукнув:
–Гон поспіши!. –сміючись сказав той.
–Кіллуа! Дивись там Джію!
Гон різко звернув з своєї дороги та попрямував до мене. “Гон”, “Кіллуа”, тут я вже була впевнена на всі 100% що я їх знаю!
Хлопці спустились до мене та почали розпитувати як, та що я тут роблю. Я розвела руками та попросила їх замовчати.
–Хлопці! Вибачте, але здається після удару у мене відшибло пам’ять..-Дівчина почухала голову.
–Але я точно вас пам’ятаю. Ми познайомилися…Познайомилися?
Я приклала великий палець до губи та почала думати, згадувати де ж я їх зустрічала раніше.
–Ми зустрілися на екзамені мисливців!. –неочікувано крикнув хлопець в зеленому.
–А, точно! Екза..екзамені.
В голові зному миттю пронісся спогад. Я згадала як врізалась в Кіллуа який їхав на своєму скейту, а вже потім до нас і підійшов Гон.
–Здається у неї реально проблеми.-Відповів Куллуа побачивши моє задумане обличчя.
–У тебе щось болить?– Спитав Гон. – Вигляд у тебе не дуже.
Кіллуа помітив мої крила, да, вигляд у них був просто жахливий. Він взявся допомогти мені. Після звільнення я подякувала їм, та запитала чи зможу далі я піти з ними, та здається вони зовсім не були проти.
Ось так я і почала свій “новий” пошук. По дорозі хлопці розповіли, що відбувалось до цього дня. Розповіли як разом билися з тими людьми, але нажаль, ми так і не змогли зрозуміти хто то були, та що їм потрібно було від нас. Я все думала про того чоловіка, але боялася запитати. В душі залишився якийсь осадок після нього, тривога не покидала мене цілий день.
Переночувати ми вирішили в городі, там були готелі для мисливців, тому показавши посвідчення нас впустили. Так, виявилось що після отримання ліцензії на нас напали ті самі “люди”. Ха, звучить не дуже, так?
***
Я взялась за вивчення нен. Коли хлопці вже могли спокійно використовувати його, я лише починала вивчати його. Хлопці завжди підтримували мене, допомагали, але для мене всеодно це було занадто тяжко. Якось раз я перестаралась і відключилася. Тоді їм обом прийшлося мене тягнути до кімнати..Ха, досі стидно.
Ось вже настав час нам розійтись. Дізнавшись про це я кинулася до хлопці, як би страшно мені не було, але я маю дізнатись хто ВІН.
Я забігла на кухню, Гон і Кіллуа радісно вели розмову за столом. Вони мене не помітили тому я почала тихо:
–Слухайте..–тихенько мовила я.
Хлопці відволіклися від свого обіду та звернули на мене увагу.
–Я зустріла одну особу. І мені потрібно дізнатись, ні, мені потрібно згадати його.–останні слова я сказала з впевненістю.
–Ну, я поки не розумію про кого ти. –відповів Гон.– Нас там було багато.
–Ну…у нього було яскраво-рожеве волосся, він високий…–Я зробила паузу та задумалась.–О, точно! У нього були малюнки на лиці!
Обличчя хлопців стало білого кольору. Я сказала щось не те? В чому причина?
Кіллуа встав з-за столу та підійшов до мене.
–Навіщо він тобі? –тихо промовив хлопчина.
–Мені здається я знаю його. Мені потрібно згадати.–Відповіла я.
–Для тебе він занадто небезпечний!
В середині знову осіла ця тривога. Якщо ми і справді знайомі, чому йому було звати мене кудись? Яка у нього ціль? Але якщо подумати, я можу не їхати нікуди? Але мої думки перебив голос Кіллуа.
–Я скажу тобі, тільки знай, це лише заради тебе! Щоб ти знала його силу і не наближалась до нього! Зрозуміла?
–Так!– різко вигукнула я.
Хлопці розповіли мені все те, що самі знали. Він небезпечний, а ще страшніше, він дуже сильний. Я для нього як комаха, якщо матиме бажання, то легко розчавить.
***
Сьогодні я дізналась направлення свого нен, у мене він виявився як і у Гона, посилювання, круто чи не так? Але потрібно ще подумати як я буду використовувати його.
За ций час мої крила прийшли у норму, ще день-два і буду літати! Думаю, придумаю щось з ними, та буду використовувати ще ноги.
Настав день коли я повинна прощатися з хлопцями. Мені було сумно їх відпускати, але ми пообіцяли одне-одному що зустрінемося ще. Обійнявши я висловила свої слова подяки. Вони дуже допомогли мені, завжди підтримували. Та і взагалі якби не вони, не знаю чи згадала би я щось до цього. Єдине, що мене засмучує, я не пам’ятаю звідки я. Лице своїх батьків в моїй голові розмиті, дім також. Тому йти мені, немає куди..
–Бувай Джію!–Гон помахав рукою.
–Ми ще зустрінемось!–Підхватив Кіллуа.
На душі стало тепло, я посміхнулась. Що ж, мені також час. Я махнула крилами та відправилась в небо. Ах, як давно я не відчувала це відчуття свободи. Настав час і мені відправитися в дорогу.
0 Коментарів