Зграя
від ai_horiiТе, що домівка невеликого розміру видно с першого погляду: кімната з малим твердим ліжком, низенька шафа, яскравий килим, який зовсім не пасував дерев’яному будиночку. Майже ніяких настінних прикрас окрім картини, Гарет тільки мимохідь поглянув на пейзаж намальований фарбами та перевів погляд. Та й все… Де він? Як тут опинився? В Штормищі немає дерев’яних споруд, а тим більш за вікном не проглядаються величезні дерева с товстими стовбурами, ніяких скавчань, що долинають з вулиці, в місті також не почуєш… Гарет напружився. Здогадатися, що він за межами міста не складно. Важко повірити в те, що всередині лісу все ж живуть люди майже цивілізовано, поза владою монарха, адже правити небезпечними землями Великого Лісу той не вправі. Ось чому того хлопця хотів спіймати Ніл, з цієї причини варта ловить втікачів – тільки люди опиняються на території лісу, то одержують статус вільного. Серед своїх таких сміливців називали «вільними смертниками», але тепер Гарет міг з впевненістю сказати, що вільними вони стають і без необхідності зустрічі з женцем загробного світу.
Двері домівки відкрились, впустив легенький вітерець напахчений запахом лісу, горіхів й землі, а за ним і хлопця, що всього на мить невпевнено зупинився на порозі, зустрівшись з поглядом притомного Гарета. Все ж зайшовши всередину, той прихилився плечем до дверей й схрестив руки на грудях.
Гарет усвідомив, що не здатен відвести від незнайомця погляду. Щось гіпнотичне було в очах навпроти, знайоме відчуття… нестерпне очікування чогось, що не можливо описати звичайними словами. В Гарета різко запаморочилась голова, але він лише підвів пальці до скронь, з усіх сил намагаючись не втратити свідомість. Але всі намагання й спроби бути стійким зруйнувалися тієї ж миті, як хлопець відірвався від опори й пройшов по будинку, несучи за собою тяжкий, насичений аромат… мила чи парфум? Стало спекотно, Гарету різко захотілося опинитися на свіжому повітрі.
– Що?..
– Мене звати Влас, – перебив хлопець, закриваючи стулки вікна.
З вулиці линули різні голоси. Гарет затремтів від бажання дізнатися, як ці люди живуть в місці, яке серед городян вважають Долиною смерті.
Влас повернувся до нього профілем. Зовнішність хлопця, яку він бачив в темряві ночі тепер має обриси. Не втрачаючи змоги скоригувати власні спогади, Гарет безцеремонно водив очима по чужій статурі. Волосся до плечей чорного кольору в’ється на кінчиках в невеликі кільця – перша незвична ознака яку він помітив ще вночі. Чоловіки не носили довге волосся через виснажливу й брудну працю, воно б постійно тхнуло або рибою, або гниллю.
Два… Три метри розділяло їх, і Гарет навіть подумав, що звик до аромату, дихаючи повними грудами, але тільки Влас кинув на нього погляд й взяв пальцями локон волосся, заправивши за вухо, стало ніяково.
– Влас, – слухняно назвав він чуже ім’я, продовжуючи: – Навіщо ти мене сюди привів? Залишив би як минуло разу посеред степу під мурами міста. Так хоча б було простіше повернутися.
Попри те, що Гарет промовляв вірні речі, але брехати самому собі не зміг, він бажав роздивитися це містечко детальніше. Заглянути в кожен куток, поспілкуватися з людьми, розпитати про провізію, воду, як ті виживають без… без всього того, що є в містах. А ще чомусь думка, що стосовно логіки речей тут мають проживати тільки одні недобросовісні злочинці, після огляду цього невеликого, але цілком пристойного будинку, здавалась абсурдною.
Рот Власа відкривається, але так і не встигає вимовити ні слова. Разом з поривом вітру в дім заходить кремезний чоловік, з тяжкою аурою й поглядом, що заглядає до самісеньких глибин душі. Йому було спекотно й ніяково при одному незнайомцеві, але коли їх двоє… Коли від другого відчувається щось настільки нестримне, що чинити опір немає сил… Відчуваючи задуху, Гарет прихилився до стіни рукою, лише б не звалитися на коліна. Що з ним таке? Що відбувається?
– Мені це не подобається, – незнайомий чоловік пройшов всередину, звертаючись до Власа та дивлячись прямо йому у вічі. – Знай, ти мене не переконав, якщо цей зробить щось підозріле в містечку – я не стану ігнорувати ні твою безглуздість, ні людську слабкість. Ти вільний, але пам’ятай про вовченят, з ким розділяєш трапезу й заради кого береш участь в весняному полюванні. Влас…
З кожним наступним словом, простір навколо Гарета нібито звужався, поки не став зовсім непроглядною щілиною. Стало страшно. Він не зрозумів, чого злякався й чому, коли цей чоловік поглянув на нього глибокими очима й дивним, неправильним рухом повів головою по повітрю, Гарет захотів втікти. Якомога далі. Далі від цих людей, поряд з якими він відчував себе хворим та слабким.
Через біль, який стискав скроні, Гарет перестав сприймати подальші слова. Сенс загубився, а важке, дратівливе повітря продовжувало давити, змушуючи підкоритися… Кому?.. Чому він мав?..
– Зачекай…
Знову. Це повторюється знову. Це була лише друга їх зустріч, з кожним разом стає все дедалі нестерпніше. Не усвідомлюючи власні дії, він робив повільні, але різкі кроки в бік виходу.
– Зупинись!
Ухопившись неслухняними пальцями за ручку двері, Гарет буквально вибігає на свіже повітря, одразу опинившись під промінням сонця. Шелест листя на кронах дерев при поривах вітру роздається з усіх боків, змушуючи його, не звиклого до таких звуків, на мить розгубитися. В портах немає дерев, є вітер, запах води, солі, водоростей і риби, нутрощів. Борючись з самим собою, Гарет підводить погляд й зустрічається з широко відкритими очима: яскраво блакитна райдужка невисокого й дуже молодого хлопця. На насичено зелену траву впав кошик з мокрими речами, а емоція підлітка швидко змінюється від здивування, через неочікувану появу Гарета, на сильну злість.
– Людина! – з люттю дивлячись на сконфуженого Гарета, прокричав він.
Людина. Дійсно людина, а хто ж ще?
Може це й справді тільки сон. Затяжний й тривожний. Слід дивуватись вивертам власної свідомості, але на це чомусь не вистачає ні фізичних, ні моральних сил.
Біль.
Вдих крізь міцно стиснуті зуби.
Гарет опускає очі на власну руку, наче через призму туману, що заволокла свідомість, байдуже дивлячись на те, як пальці заливає тепла кров.
Коли він встиг опинитись напівлежачи біля будинку, впираючись спиною до стіни?
Серце відбиває сильний й нестримний ритм десь в горлі. Поки рана продовжує кровоточити, тіло наче опиняється в ділянці простору, в якому не відчувається ні болі, ні страху, ні будь-яких інших почуттів. Звіриний рик збоку врешті-решт привертає до себе увагу і, Гарет, мляво повернув голову в тому напрямку. З останніх сил стримуючись від того, щоб втомлено не заплющити повіки, натикається поглядом на пухнастий й різноколірний клубок. Гарчання лине саме від нього. В якийсь момент клубок роз’єднується, і тепер увесь свій зріст витягується глибоко чорний вовк. Він навострив вуха, розлючено телепаючи хвостом збоку в бік. Пилюка, що здійнялась від поривів вітру, майже накрила собою другого вовка, який був в декілька разів менший за іншого. Гладенька світла мордочка обережно наблизилась до чорної й лагідно облизнула ніс, перепрошуючи за свою нестримність.
Аналізувати побачене не було ні сил, ні бажання. Хотілось спати.
Крізь щілину, коли повіки все ж тяжко зімкнулись, Гарет побачив янтарні очі звіра, що в останню мить повернувся в його сторону.
***
Слабкі тіла людей ні на що не гідні. Тільки якщо стати проміжним перекусом перед початком полювання, і все одно… Полювання для вовка – не просто спосіб добути м’яса, а повноцінний процес при якому розум перезавантажується, тіло рухається на голих інстинктах, коли кров рясним потоком рухається по венам, стимулюючи гормон адреналіну. Більші кроки, швидші рухи, міцніші лапи. Не передати простими словами, як зграя відчуває кожного в групі на ментальному рівні, коли слова зайві, важливим в той момент є не тільки рухи тіла головного альфи, а і процес, що як ніколи згуртовує їх не тільки на словах, але і серцями.
Порівнюючи людину та тварину, вовки зграї Северина могли з впевненістю сказати, що обидва мають насичений запах м’яса, їжі. Але попри аромат, розум відмовлявся сприймати двоногих, ставити їх на один рівень з дичиною. Як можна взагалі їх порівнювати? Олені чи ті ж кабани хоча б приносили користь лісу, вовки поважали природу та всіма способами намагалися не брати більше, ніж необхідно для комфортного життя. А що люди? Люди – паразити, існування яких приносить їм тільки біль та смерть. Навіть не їжа… Влас не наважився спробувати людського м’яса ні навмисно, ні випадково. Коли була необхідність у вбивстві, він лише розривав слабке тіло й в огиді одразу випльовував шматки плоті, але був випадок, коли бета в приступі ярості ще на початку появлення двоногих на території лісу, ковтнув… Навіть згадувати боляче, який біль той відчував, поки зовнішнім фактором цілитель не допоміг позбутися плоті. Люди не переварюються ні в якому сенсі цього слова, ні шлунком, ні свідомістю.
Попри неприязнь, презирливе ставлення та ненависть до людей, яких він вже протягом багатьох місяців вивчає зсередини, Влас не міг дати Маліфу вбити двоногого.
Влас клацнув зубами біля шиї омеги, попереджаючи не наближатися та заспокоїтися. Маліф зрозумів, але все одно розчаровано заскиглив, влігшись на черево та подивляючись на нього своїми чесними блакитними очима знизу вверх. Вже не вовченя, але і не дорослий, невеличких розмірів вовк зі світлою шерстю крадькома підповзав, не відриваючись від землі, все ближче. Власу приходиться потерпіти прояв вибачення: шершавий язик Маліфа проходиться по його вологому шкіряному носу. Юний й нестримний. Завжди підлітки спершу роблять, а потім думають. «Ліпше просити вибачення, ніж дозволу», – Влас теж колись користувався цією позицією, але тепер бувши на місці дорослого, що докоряє молодшого за поведінку, він бачив в цих словах зовсім інший сенс.
Трансформація не займає й секунди. Влас нагородив Маліфа останнім невдоволеним поглядом, який змушує молодшого омегу впасти на спину й відкрити незахищене черево, та направився до непритомної людини.
– Маліф, – розважливо відштовхнувшись від стіни, Северин, що весь час спостерігав за ними, наблизився до сина. – Ходім поговоримо.
Мимохідь альфа кинув Власу шорти, які омега без труднощів спіймав та натягнув на повністю оголене тіло єдиний елемент одягу.
Понуро опустивши хвіст, Маліф навмисно проігнорував необхідність повернутись до людської подоби та рушив за батьком вовком.
Відчуваючи непомірну емоційну втому, Влас присідає навколішки над двоногим. Обережно скинувши юнацьку руку з поранення й піднявши сорочку до грудей, він побачив глибокі подряпини, залишені від гострих кігтів Маліфа. Смертельно… Погано. Схоже, що хлопець помре так і не надавши йому допомогу, а Влас так сподівався. Він здався не таким як інші люди, і пахне не як їжа, а дещо… неправильно, хоч і більш приємно, ніж має бути. Влас понуро опустив голову. В думках крутилися всі «за» та «проти». Чи є сенс рятувати це життя? Двоногих багато, можна просто знайти іншого і не заморочуватися над лікуванням, яке не гарантує повного одужання.
– Влас! Влас…
Ніс відчув терпкий запах Адама, а вже потім, повернувши голову через плече, він побачив спантеличеного альфу. Зупинившись за декілька метрів від нього, Адам дивився тільки на поранене тіло двоногого, емоція в його очах була складною й нечитабельною. У Власа бракувало сил розгадувати чужі відчуття, коли особисті так нав’язливо давили… Хоча, звісно, втома розуму не могла зупинити провину, що міцними клешнями вчепилася за душу та не відпускала в присутності альфи ні на мить. Провину за те, що Влас не зміг стати гідною парою, за те, що йому забракло сил відплатити Адаму тією ж емоцією безмежного кохання. Ніби вірус. Ніби він не достатньо усвідомив свого злочину, розриваючи зв’язок між альфою та омегою… Ніби Влас сам не відчував біль! Обличчя Адама раптом скривилося: огида, презирство та темне й невідступне бажання добити й так пораненого хлопця.
Влас розлютився.
Ігноруючи погляд альфи, він протиснув одну руку під коліна, а другу – під спину та, використовуючи звірину силу, підняв двоногого на руки. Голова хлопця безвільною кулькою на нитці нахилися назад. Злякавшись, що раптом людська шия зламається – ці створіння ж такі слабкі, Влас перехилив та поклав голову хлопця собі на плече. Омега кинув на Адама останній погляд й, міцно тримаючи тяжке тіло, попрямував до єдиного вовка, який міг в цій ситуації допомогти.
В будинку Лія, наймолодшого цілителя за весь час існування північно-східної зграї, стояв безпроглядний трав’яний туман. Запах трав був настільки насичений, що лоскотав ніздрі. Не стримавшись, Влас голосно чхнув, а очі миттю засльозилися. Пнувши двері ногою, повністю відтворюючи прохід, він увійшов всередину.
Розмита фігура невеличких розмірів, розмахуючи руками, ніби це дійсно могло допомогти розігнати дим, вийшла назустріч з винуватою посмішкою на обличчі.
– Власику, вибач за цей гармидер! – Лія стрімко повідчиняв вікна, але туман все ще щільною завісою стояв в приміщення. – Я нещодавно відвідував південну зграю, – не повертаючи голови, омега вдався до розповіді, а Влас зрозумів, що вони дійсно не бачилися близько двох тижнів. – Їх цілитель – Терра, поділився зі мною неймовірними травами, але на їх приготування виходить багато часу… а ще вогню, через що багацько диму. Пресвяті вовки, я тобі ж не сказав яке в них неймовірне забарвлення! Такі білі-білі, як перший сніг, – Лія мрійливо заплющив смарагдові очі.
– Це все дуже цікаво, але є дещо важливіша справа, – скептично промовив Влас, й, не питаючи дозволу, поклав непритомного на ліжко.
Лія одразу ж опинився поряд. Відкинувши дитячу манеру спілкування й грайливу посмішку, що майже весь час прикрашала кругляве обличчя, омега нарешті став виглядати професійним цілителем. Розумним, уважним та повним прагненням до нових знань. Сорочка лоскотами полетіла на підлогу, а Лія обережними й вивіреними дотиками намагався щось розгледіти крізь безперервний потік крові. Лія зненацька нахилився до хлопця ближче, майже уткнувшись носом в ключицю, й глибоко втягнув аромат шкіри. Влас стиснув кулаки сховані за спиною, всією набутою витримкою намагаючись не показувати, як йому раптом стало неприємно.
Омега взяв чисту ганчірку й змочив її в ліках, просочую тканину, та поклав зверху на три довгі та глибокі рани.
– Я не зможу його зцілити, – врешті-решт промовляє Лія, притримуючи тканину, яка одразу забарвилася в червоний колір.
В приміщенні стояв насичений аромат заліза.
– Чому? – прозвучало похмуро, й Влас, почувши свій голос ніби зі сторони, насупився. Яка різниця помре цей двоногий чи ні? Без різниці. Має бути.
– Тому, що я ніколи не лікував людей, тим більш таких… дивних, – Лія неоднозначно махнув рукою, немов намагався підібрати правильне слово, але так і не вийшло. Він відійшов до столика заваленого різноманітними баночками, мікстурами та загорнутих в жовтий папір трав. – Він пахне дивно. Люди так не пахнуть. Точніше, ні, без сумніву він людина, але цей аромат… він наче намастився феромонами…
– …Альфи, – завершив недоказану фразу Влас, з чим Лія тільки невпевнено погодився.
– Так, запах схожий, але і різниця… Занадто недостатньо. Ніби чогось не вистачає…
– Не вдавайся в лекційні подробиці, кому як не нам з тобою цілковито знати як пахнуть альфи. Я й сам це помітив, – фиркнув Влас.
– Послухай, – взяв одну з баночок в руки та відкупорив кришку, Лія прийнявся намащувати на рани іншу трав’яну мазь, відкинувши повністю просочену кров’ю ганчірку в сторону. – Забудемо про цей аромат… Він ніяк нам не допоможе, тому обговоримо, кого ти спромігся підібрати в людському місці, пізніше. Влас… Я ніколи не лікував людей. Що якщо їх тіла реагують на наші ліки не так? Можливо, я тільки прискорю смерть. Звісно, я спробую зупинити кровотечу, але далі… Я не знаю, Влас, – Лія підняв на мить відчайдушний погляд.
Лія не звик до безпорадності відносно чийогось лікування – це зрозуміло і Власу. Всі цілителі горді та пишаються своїми здібностями. Але з двоногим Лія, напевно, відчував невпененість.
Вони занадто різні. Навіть їх друга людська подоба має вовчу регенерацію, й таке поранення на їхніх тілах зажило б за три дні. При цьому відчуваючи лише легке недомагання. А тут… Ситуація більш серйозна. Можливо, Маліф зачепив артерію чи внутрішній орган – не зрозуміло, потрібен був час, щоб Лія виявив проблему. Безперечно, двоногий помирає, а задля виповнення плану, Власу прийдеться знову відправитися на пошуки до людського місця, що не прибавляє ситуації оптимізму.
– Трясця! – розлючено пройшовшись по невеликій території будинку, прошипів він.
– Що сказав Северин? – втрутився в думки голос Лія.
– Нічого. Він проти, щоб люди нам допомагали, а тому, якщо цей помре – тільки зрадіє, – втомлено опустившись на пуфик, Влас мимоволі затримав погляд на чужому блідому обличчі зі знекровленими губами та тяжким поверхневим диханням. – Не хочу, щоб він помирав, – похмуро прошепотів.
Лія здивовано перепитав: – Не хочеш? Чому?
– …Я заледве його сюди приніс, а знову шукати нового – довго.
Запала тиша. Лише тяжкі видихи двоногого переривали затяжне мовчання.
– Добре, – закінчивши з маззю, Лія дістав чисті ганчірки й витер все, що так старанно наносив. – Я спробую, – побачивши, як випростався в стриманій радості Влас, він поспішив твердо додати: – Спробую. Нічого не обіцяю. Використаю на ньому всі рецепти по поліпшенню ран для вовченят, може спрацює.
– Скільки це займе часу?
– Превеликі, Влас, – засміявся Лія. – Ти настільки в мене віриш? Дай хоча б зупинити цю прокляту кровотечу, інакше він помре ще до полудня.
0 Коментарів