Згадка про тебе

Я пам’ятаю його кремезні руки, що знову писали якусь статтю для невідомої селянської газети, пам’ятаю як кучері спадали на його чоло та дзвеніли барвами веселки під сонячним теплим промінням. Він так любив сидіти на колодках біля нашого «Слова», наспівуючи, як зараз пам’ятаю, «Скоро солнечное лето, Чьи-то сбудутся мечты,

Покупайте у Сюзетты, покупайте у Сюзетты Ароматные цветы!»

Він ніколи не згадував інші рядки. Лиш ці колихали його серце. Так як моє серце – згадка про нього. Так і думаєш от-от виплигне й полетить, розірвавши груди, в яких так і чорнітиме, чи, ба, червонітиме яскрава пляма.

Пам’ятаю як він відкидав кучері однією рукою, щоб сонце цілувало його щоки, його повіки, його лоба.

А мені хотілось бути тим сонцем.

Хотілось цілувати кожен його сантиметр. Хотілось….

А тут згадаєш ті квіти, що ти носив до «Слова», але так і не доносив, кидав десь посеред двору, а ми всі дивувались з тих чудернацьких тюльпанів чи ромашок, розпластаних по тротуару. Тоді ще не так пекло сонце, коли ми з тобою, давнешні товариші, сиділи у тебе на кухні. Такій маленькій-малесенькій, де хіба що чай зварити, не те що…

А ми якось тіснились у тій маленькій коморці, що з кожною секундою неначе зменшувалась, спиралась поближче, стіни от-от зійдуться. І ми підкорялись тій незбагненній кімнаті, ближчали, згортались в один комочок, переплітаючи кінцівки. Чай давним-давно охолов, та й кому було діло до того чаю, купленого з твоїх віршів, а може й з моєї прози, хтозна. Та хоч як близько ми не були, хотілось ближче, ще ближче, щоб не залишилось нічого між. І лише тиша, що переривалась тихим шелестінням чи зітханням. Чи може того не було?

Я вже нічого не бачу й не знаю.

Пам’ятаю лише руки, руки, руки. Та ще були очі. Такі бурштиново-карі, мов коньяк, який ти так не терпів, пам’ятаєш, Михасю? Проте..ні, все таки було. Ніхто не торковся так як ти. Чужі руки не віддають такими іскрами й щемінням у серці, з жодною іншою істотою такого не було. Ба може ти й не наше, не земне створіння?

Ти ж ніколи й не боявся мене… а мав би. Всі боялись чи мене, чи за мене. А ти ні! Дивак!

І як ти терпів мене, коли я п’яний у військовій формі знов раз за разом заявлявся до тебе, коли несло перегаром й якоюсь мішаниною алкоголю? Коли в руках крутився вже заряджений старезний пістоль… Ах, скільки разів ти мене зупиняв!… і скільки разів я за це намагався тебе вдушити. Вчавлював у стіну, аж до хрусту, ти просив, молив, а я у пелені злості, що застеляла очі й розум, не відпускав, поки ти не млів.

А тоді просто йшов в нікуди. Лишаючи тебе там, на обідраній дерев’яній підлозі, де всюди були вуха. Ми це знали. Знали що вони в курсі. Знали що все чують. Але коли то нас зупиняло? Тебе, може, тільки на початку, а мене ж ніколи. Й ти корився. Та, чесно кажучи, й сам ти ніколи не був проти лілових фіалок на тілі, які клеїлись пластирами по кожному за куточку шкіри з тяжкими твоїм видихами крізь зуби. Або ж прямо в мої губи.

А ще пам’ятаю твоє гаряче дихання, що так часто збивалось, поки телефоністки, прослуховуючи нашу квартиру, закривали вуха й червоніли аж до кінчиків волосся. Поки твої темні кучері прилипали до шкіри, коли ми переставали бути особистостями. Лише відчуття, лише дотики, лише звуки.

А я ще думав піти коли ти сказав усе вголос…. Так хотілось…не чути нічого….наче ті слова про якесь ефемерне кохання ніколи не звучали… Але чомусь не пішов. Може, то батько Фітільов так на мене вплинув, а може… Я й сам не знаю.

Хаха…а ще пам’ятаєш, як я завжди лякав тебе, що одного разу все-таки втоплюсь в тому тихому океані на стіні, а ти все сміявся, беручись за живіт.

А якось я знов завалився п’яний, щось булькотав та злився, а ти просто сидів за столом, дописуючи останні рядки своїх «Золотих лисенят», підписуючи тонким пером «Михайло Яловий». Ти звик. Звик до мого характеру, до злості, до вибриків й полювання. Звик до мене. Втім, як і я до тебе.

А зараз я бачу той самий стіл прямо перед собою, де були й газети, й папір, і книги. Той самий стіл де я брав тебе так, наче хотів всадити по самі гланди всю мою ненависть до влади, до життя, до себе.

А коли почались темні часи й під «Словом» раз за разом кружляв чорний ворон, ти став першим. Першим з тих, кого замордував комунізм, з тих, кого замордував я. А ти так легко поклонився нашим вікнам, наче ще колись повернешся. Та ж ні. І ми всі це прекрасно знали. Прощавай, Михасю, ти зробив це життя не настільки жахливим, яким воно є.

Сьогодні тринадцятий день нового місяця. Моє улюблене число. Сьогодні має статись щось надзвичайне.

Палка рідина влилася у горло, обпікаючи його зсередини, тамуючи біль, що ніколи не заглушити.

Вибух.

І тільки рука із заржавілим пістолем впала на орошену кров’ю підлогу.

13 травня 1933 року Миколу Хвильового було знайдено у своїй квартирі з простреленою вилицею. Наступного дня його було поховано на Першому міському кладовищі у Харкові.