Звички та ритуали

– Добрый вечер, Олексей.

– Добрый вечер, Марк.

Це стало свого роду ритуалом. Багато психологів (один з них сидів просто поруч) радило знайти для себе щось постійне під час війни, якийсь якір, яким можна зачепитися, щоб не знесло течією новин, подій, емоцій та відчуттів, і таким якорем для Михайла Подоляка стали щовечірні ефіри його колеги, Олексія Арестовича. Кожен день в десять вечора Арестович начіпляв на себе мікрофон та під’єднувався до Фейгіна, щоб розповісти усім бажаючим його слухати перебіг подій та їх оцінку. Що б не відбувалось.

Здавалось би, Міша прекрасно знав це все і без ефірів, адже практично не вилазив з роботи, слідкуючи за новинами, та й обговорюючи їх навіть з тим же Олексієм впродовж дня, обмінюючись інформацією, що більше відповідала їх профілям, та інколи радячись, якими словами можна ще описати тупе стадо, що в народі називалося верхівкою керівництва росії. Але було в цих ефірах щось… Подоляк не знав, як це сказати. Щось своє. Щось інтимне.

Можливо, справа була в тому, що Михайло був єдиним живим глядачем цих ефірів, як мінімум зі сторони Арестовича. Він кожен вечір слухав його жарти, адресовані півмільйонній аудиторії, а потім, коли доводилось прикриватись долонею, щоб стримати смішок, ловив погляди, спрямовані лише на нього. Такі теплі, ніби  Олексій старався з цими жартами лише для нього, а тому і відривав погляд від екрану, щоб перевірити, чи жарт сподобався. Звісно, це було не так. Але хіба хтось забороняв так зрідка думати? Ніхто. Як ніхто й не знав, що Михайло Подоляк думав саме так. І не лише про жарти.

Війна зблизила їх. Війна зблизила абсолютно всіх, хто хотів боротися проти жорстокого загарбника, але до цього додавались нескінченні дні праці в одному кабінеті, що часто переходили в ночі, постійний діалог, підтримка, «хей, я йду кави зробити, тобі принести?», розуміючі погляди, короткі обійми і поплескування по плечу. Все це ніби такі маленькі жести, але Міша хапався за них, щоб тримати розум холодним, а емоції – під контролем. Треба користатися можливістю, поки ходяче заспокійливе сидить поруч, треться ліктем та підглядає в особисті нотатки, а потім робить вигляд, ніби нічого не бачив і сказати не може. Що ж, останнє було правдою. Сказати сам це Арестович не міг. Тому говорив «следует спросить Мишу Подоляка». Міша ж говорити не поспішав. Потім, колись потім він розкаже і про перемовини, і про тупих банькуватих представників ер-фе, що кліпали очима і повторювали щось про денацифікацію, і про те, як інколи хотілось просто взяти їх  і застрелити… Це все колись потім. Зараз можна було лиш перехопити погляд Олексія і коротко кивнути, мов, звісно, після війни розкажу. Олексій же лише коротко посміхався у відповідь.

Правда, так було не завжди. Робота у них така, ситуація, що весь час лишатись в офісі на Банковій неможливо. Треба і поїздити своїми очима глянути на ситуацію, треба переговорити з людьми особисто, треба на ті ж перемовини літати, і повертатися обом на робоче місце вчасно не бувало можливості. От ставались такі дні, що ніяк – і Міша запускав ефіри на телефоні чи планшеті. Знав, що навіть через сотні кілометрів по той бік екрану Льоша Арестович все одно посміхнеться йому, згадавши його в діалозі з Фейгіном, назове хижою підступною натурою чи геніальною людиною – просто тому що може. Язикатому Радникові дозволялось усе в межах більш-менш пристойного, а ці короткі характеристики навіть сам Міша непристойними не вважав – просто трохи втомлено посміхався екрану у відповідь і продовжував слухати, паралельно займаючись своїми справами чи відпочиваючи.

З кожним днем це все ставало чимось більшим, чимось потрібнішим, чимось, без чого день вже не був днем. Робота-робота-робота-інтерв’ю-робота-Льоша, який приносить чашку чогось гарячого і солодкого. Робота-недосипання-швидкий перекус-моніторинг новин-Льоша, який обіймає ззаду, кладе підборіддя на плече і винюхує, що там в документах. Все йому треба знати. Все має вертітись навколо нього. Бути під його контролем. Бути залежним від…

Льоша був поряд постійно. Здавалося, тільки забудеш про нього. він десь поїде, відійде, відволічеться, а через хвилину вже в фейсбуці пост, в особистих повідомленнях коротка смс, а під час інтерв’ю ще три згадки. Міша якось не втримався, вирішив помститися і як глядач поставити провокативне питання прямо під час розмови Арестовича з журналістами, але той викрутився, пообіцявши зателефонувати і розповісти усе особисто. Подоляк списав все на жарт, але Льоша дійсно подзвонив. Розповів. І вони проговорили десь зо півгодини, ніби звично сиділи поряд в офісі і ділились думками.

Його голос, манера спілкуватися вже стали чимось звичним. Його нахабність і нарцисизм, скільки б в них не було мінусів. Його звичка постійно облизувати губи. Міша не жив у вакуумі, він розумів, що це насправді дратувало багатьох людей, але особисто для нього це стало чимось, без чого він не уявляв власний день. Без цього, без обіймів, без взаємних посмішок, без того, щоб лишити на столі Льоші чашку з гарячим чаєм, коли той ледь встигав зайти до кабінету для чергового інтерв’ю, шмигаючи носом і відмахуючись «та не хворий я». Без теплого вдячного погляду, адже насправді випити чаю не завадило б. Без сильних рукопотискань і дурнуватих компліментів. Без доречних і не дуже коментарів. Без відвертих розмов. Без жартів.

Міша думав, що звичкою стали ефіри Олексія.

Проте звичкою став сам Арестович.