Звичка ненавидіти

Леві

Кабінет, який Ервіну відвів Заклі, можна було сприймати за особисту образу. Такий безлад рідко зустрінеш в Підземному Місті. Найбільше жалості заслуговували дорогі меблі, які в цьому смітнику здавались звичним меблюванням якоїсь забігайлівки, та книжки, покриті тонною пилу, покинуті абияк. Але Ервін зупинив мої намагання мінімально звільнити стіл від сміття: 

– Такий кабінет може належати тільки дуже зайнятій людині. Краще не додавати їй роботи. 

Я не був згоден з такою думкою, але заперечувати не став. Сідаючи нарешті на вільний стілець, я схрестив руки на грудях. Хотілось якомога менше місця тут займати. 

– Вже відомо де ми зупинимось? 

– Є варіант казарм Поліції в Трості, але там не вдасться проводити тренування… 

– Поліції? Хто постарався для цього? 

Я очікував почути, що це заслуга Єви, але, на диво, він назвав інше імʼя: 

– Це була пропозиція Найла… Я думаю погодитись – це трохи розвʼяже логістичні питання. Але комусь доведеться зайняти нашу минулу резиденцію, щоб тренувати рядових. 

– Хочеш зробити зі штабу Поліції склад Розвідки? 

– Так. Склад і місце для вищого керівництва.

Нічого нового загалом. Тільки вищого керівництва у нас майже не лишилось. Ервін звісно знайде кого підвищити, але тоді впаде бойова сила. Тут тільки сподіватись, що буде багато охочих вступити до Розвідки найближчим часом. 

– Хто буде займатись тренуваннями? Я і Ханджі? 

– Вона відмовилась – хоче дослідити Енні та пошукати якусь нову зброю для нас. 

– Я думав, ти вправиш їй мізки. У нас може не вистачити сил для ще одної битви з Енні, якщо вона її все-таки звільнить. 

– Із цим допоможе Поліція. Вони зараз в хиткому становищі, тож зроблять усе, щоб вберегти репутацію. 

Дуже в цьому сумніваюсь… В коридорі почулись повільні тихі кроки, що належали Єві. Тепер її легше було впізнавати через палицю і максимальні намагання не наступати на праву ногу. Я гадав, вона пройде повз, але зовсім не очікував, що зупиниться, нерозбірливо лайнеться, а тоді важко відкриє двері. В її зубах була булка з їдальні, а в руках вмістилась купа канцелярського приладдя разом із пляшкою вина та букетом з Ради. Вона поквапилась вивалити свою поклажу на стіл, тоді дістала булку з рота і здивовано запитала: 

– Хто вас сюди пустив?

– Я попросив у Даріуса робоче місце, але він сказав, що із цим є проблеми, – Ервін навіть не відірвався від своїх паперів, щоб відповісти. 

Вона криво посміхнулась, ніби до себе, і почала сортувати усе принесене. Квіти, що стояли у пляшці з-під якогось алкоголю, вона відсунула, туди ж відправила вино, тоді почала перебирати папірці, теки і книжки. 

– Старий чорт… Це моя територія взагалі-то, – вимовила вона з претензією виключно до свого старого.

Після життя в її будинку важко було повірити, що усе це – її рук справа. Звісно, вона не завжди була охайною, але вміла прибирати за собою. Який би безлад вона не зчинила, завжди прибирала до блиску. Можливо, вона просто не звикла лишати докази проти себе, зачіпки, що викрили б її… 

– Ти знав? 

– Здогадувався. 

Отже, знав. 

– Тут працювала здебільшого інша людина, але від мого обличчя. Даріус побив із нею глеки і, мабуть, це була його помста. От тільки ця людина за декілька кілометрів звідси, – промовляла вона до папірців у своїх руках. 

– У твоїх підлеглих явні проблеми з дисципліною. 

– Вона не моя підлегла. Я не могла їй наказувати… Це на підпис, – вона простягнула мені аркуш, по якому я ковзнув поглядом. 

Вона серйозно зараз? Це не жарт? 

– І що це? 

– Не тобі на підпис. 

Заява про зарахування до Розвідки. Я не думав, що вона настільки була прямою у своїх висловлюваннях на Раді. Навіщо їй Розвідка зараз? Хіба нема куди більше йти? Нема до кого? А як же її брат? Рідня Саші? Добровільно підписуватись на таке після Поліції? Це дивовижно. Зрештою я передав аркуш Ервіну. Він достатньо швидко пробігся рядками та поставив підпис. Він очікував цього, був готовий… Можливо, вони говорили про це… 

– Не шкода звання втрачати? – питання Ервіна здавалось несерйозним, відповідь на нього однаково нічого не змінить.

– Я все одно не стану полковницею, поки Даріус живий. Усіх можливих висот я вже досягла в Поліції. 

Трохи незграбно вона стягла із себе кітель і розклала його на столі. Тоді дістала ножа і почала зрізати уже старі нашивки. Тільки зараз я помітив відсутність патчу.

– Тим паче я не думаю, що ти змішаєш мене з рядовими.

– Враховуючи, що ти не маєш досвіду керівництва загонами, я можу так зробити.

Вішаючи свій кітель на вішак за спиною Ервіна, вона поквапилась гнівно хмикнути. 

– Мені вже не подобається ваша система. Мені не обовʼязково мати власний загін, щоб мати досвід керування ним. В Поліції мені не один раз придавали якихось кадетів, навіть гарнізонівців іноді давали. І я жодного не втратила, до речі. Тож це працює не так.

Здоровою рукою вона смикнула ганчірку, що закривала вікна. Тканина репнула, порвалась, але тепер до кімнати пробилось сонячне проміння. Ще декілька ривків і ганчірʼя вже лежало на підлозі, а в повітрі висіла густа хмара пилу. 

– Краще б ти цього не робила.

– Маєш рацію.

Давлячись кашлем, вона прочинила вікно. Спочатку це не змінило нічого, але поступово ставало краще. Тоді вона почала заглядати на робочу частину стола, де сидів Ервін. 

– Тут лежало три книжки. Вони втекли чи що? 

Її погляд був неймовірно точним, адже одразу навівся на мене.

– Я переклав їх на ту полицю. 

Вона перевела погляд на місце, куди я вказав, тоді докір і зник з її очей. 

– Гаразд, на перший раз пробачу. Ервіне, я взяла ті книжки для тебе. Тобі має сподобатись. 

– Отже, бібліотека Вайсів тепер до моїх послуг? 

– Тепер так. Але поверни, інакше виставлю такий рахунок, що за життя не відкупишся.

Він з усмішкою подякував, а Єва пошкутильгала до напхом забитих полиць позаду мене. 

– Твої поранення загояться до битви? 

– Гіпс знімуть через два-три місяці, все інше загоїться за декілька днів. У будь-якому випадку, я все ще можу тренувати, працювати з папірцями або залучати інвесторів. 

– За моїми розрахунками Розвідка зможе вступити в битву не раніше, ніж за два місяці. Але нам треба встигнути до осені, поки не почались дощі. В найгіршому випадку доведеться лишити тебе тут. 

Я чув, як Єва закипає з цієї тези. Він готовий списати її через таку дрібницю, а сам ще навіть не розглядав варіанту, в якому він лишиться тут. Єва в будь-якому випадку буде боєздатніша за нього. Не розумніша звісно, але однаково матиме менше шансів померти. 

– Гаразд, я не проти лишитись тут з тобою, поки інші візьмуть на себе усі труднощі. 

– Я не можу лишитись, це не обговорюється. 

– Але ми ще поговоримо про це. Поговоримо або ж я вивезу тебе в місцину, де ніхто не шукатиме, і надійно звʼяжу, щоб не вчиняв самогубства. 

На це хотілось подивитись, хотілось до цього докластись. Та зрештою… ще був час. Може, він справді передумає? 

Єва нарешті закінчила перекидати через мене теки на стіл і почала їх знову перебирати. Рівень її організації починав дивувати. 

– Тобі поступитись місцем? 

– Не треба, дякую. Мене чекає мʼякенький диван.

На підтвердження своїх слів вона згребла частину тек та обережно лягла на тахту. Тепер у своїх папірцях вона робила якісь короткі записи, більше навіть закреслювала, ніж писала. І знову теки були поділені на два стовпчики на підлозі. Вона брала по одній, проглядала кожен аркуш в ній та робила на кожному короткі записи. 

– Єво, зможеш займатись фінансами? 

– Зможу. Але було б непогано, якби хтось пояснив що саме робити. 

– До тебе приходять з вимогою закупити скількись речей на конкретну суму, а ти намагаєшся збити цю суму до мінімальної. 

Вона опустила теку лише щоб зміряти мене скептичним поглядом і хмикнути. 

– Робота моєї мрії, найлегше з можливого. 

– Тебе буде ненавидіти кожен капітан. Втратиш свою дорогоцінну репутацію. 

– Переживу… Коли я маю починати виконання своїх обовʼязків? 

Таке питання звучало чистим абсурдом. Не виглядає вона як людина, якій нема чим зайнятись. 

– Тобі мало роботи? 

– Навпаки, – видихнула вона, – я просто хочу розпланувати свій час. Найближчий тиждень я буду кататись туди-сюди, перевозити речі і наводити всюди лад. 

Ервін нарешті відклав перо, закінчив першу частину своїх документів. 

– Куди ж поділись твої придані кадети? 

Вона схрестила брови, але однаково намагалась сховатись за своїми папірцями, навіть не наважилась подивитись на нього. 

– Я вже попеклась на цьому. Безпечніше і легше зробити усе самій. 

Отже, під речами вона мала на увазі далеко не одяг. В такому разі у неї однозначно було достатньо причин не довіряти своє особисте посередникам, а причин не довіряти близьким ще більше. 

 

За декілька днів Розвідка покинула столицю. Від тої зустрічі в її кабінеті я майже не бачив Єву. Лише декілька разів ми перетинались в коридорах Канцелярії, але вона завжди була з кимось, завжди поспішала. Очікувано, що із нами вона не поїхала. 

До самого кінця ми не могли узгодити людей, що лишаться в Трості при командуванні, і тих, кому слід тренуватись. Чотириока в останній момент вирішила, що їй потрібні люди для досліджень, тож довелось допрацьовувати план і тимчасово розмістити усіх в Трості. Зрештою, Ервін знову загальмував розділ особового складу. Охочих перевестись до Розвідки виявилось занадто багато, про це Ервін довідався від командування інших полків та з листів Єви. Тепер постала нова проблема – кому доручити керівництво третиною Розвідки? Люди, на яких розраховував Ервін, відмовились від такої долі. Лишалась єдина кандидатура, яка пручалась, але найменше з усіх – Єва. Увечері того ж дня, як Ервін затвердив її майором, вона написала гнівного листа на декілька аркушів, в якому описала усіма можливими словами наскільки це дурне рішення. Але закінчувався цей лист словами: “Але яким би дурнем ти не був, я все-таки прийму твоє рішення. Друге повстання, особливо проти тебе, я не переживу точно”. Посланець, який приніс цей лист був занадто жалюгідним та заляканим, що лише підтверджувало її чисте обурення. 

На додачу Ервін оголосив початок рекрутингу до Розвідки – усі, хто подавав заявки або просто хотів перейти до Розвідки, мали зʼявитись наступного понеділка в тепер нашому штабі. Прийняття новачків теж було серед обовʼязків Єви. На цей раз лист надійшов від Ханджі зі Стохеса: “Складай заповіт, Ервіне. Такого вона тобі не пробачить”. Спочатку сенс цього листа здавався відсутнім, але ми змогли його розгадати, щойно в газетах зʼявилось оголошення про аукціон, який Єва організовувала в Трості того ж дня. 

Ранком понеділка вона все ж зʼявилась на прийнятті новеньких, лише трохи запізнилась, пропускаючи частину промови Ервіна. Щоправда, був один нюанс – тільки накинута на плечі куртка давала зрозуміти, що вона теж належить до Розвідки. Пишна ніжно-рожева сукня з обʼємними короткими рукавами, мереживом, стрічками та квітами занадто сильно виділяла її. Уквітчаний маленький капелюшок з величезним рожевим бантом неймовірно личив їй, але авторитету не додавав. Погляд, яким вона проводжала Ервіна, свідчив про її розгромну перемогу в цій маленькій війні. Я ж наважився лишитись надворі – хотілось подивитись чим це дійство закінчиться. З натовпу вийшли двоє – чоловік та жінка. Я не знав їхніх імен, але бачив раніше при Піксисі та в коридорах Канцелярії разом із Євою. Судячи з усього, вони втратили тепле місце в Гарнізоні. Щось або хтось мав би штовхнути їх на таке. 

– Гарнізонців прошу підійти до своїх командирів. Поліція – до мене. 

Людей з Гарнізону було вчетверо більше, ніж поліціянтів, що достатньо очікувано. З Поліції і так занадто багато прийшло. Можливо, це був її вплив – усім захотілось долучитись до героїчної Липи? Хтозна. Черга гарнізонців рухалась набагато швидше – мабуть, більшість з них були підлеглими тих двох. Єва ж сильно тягнула, ставила кожному занадто багато питань. У випадку з Поліцією зайвим це не буде. 

Обидві черги вже добігали свого кінця, як на другому поверсі будівлі розчахнулось вікно. Єва теж поквапилась підвести голову.

– Єво! Привіт! – гукнула звідти Саша.

– Маєш гарний вигляд!

Краєм ока я бачив, що вона посміхнулась і поквапилась вказати рукою в мою сторону. Наступні їхні вигуки свідчили про те, що мене вони все ж помітили. 

– Я молитимусь за вас! – грайливо докинула Єва їм навздогін, заливаючись сміхом. 

А мені було геть не смішно. Якщо вони знову покинули свої обовʼязки, я віддам їх очкастій на досліди. 

 

Єва повернулась надвечір у компанії своїх двох друзів з Гарнізону та з цигаркою поміж тонких пальців у незвичних мереживних пальчатках. Капелюшок вже кудись зник, оголюючи розплетене волосся, що вилось її плечима. Першу частину їхньої розмови я упустив, але Єва не полінувалась мені представити своїх друзів. 

– Це – Фелікс, – Єва поважно вказала на нього цигаркою, – колишній майор Гарнізону і очільник тамтешнього елітного батальйону, – цими словами вона кидала мені виклик, як капітану елітного загону, – має чудовий досвід в лідерстві, гарний стратег. А це, – її цигарка теж не оминула, – Рошель, в минулому капітан одного з загонів його батальйону, достатньо… універсальна особистість. 

Смаглява жінка з темним волоссям покосилась на Єву з щирою ненавистю. Когось вони мені нагадували, когось з мого загону. 

– Ну що я мала сказати? Ти слабша за мене і не те щоб розумніша. 

– Я витриваліша і розважливіша.

– Гаразд, можливо, – зрештою поступилась вона. – Я хочу, щоб вони були моїми капітанами. Хоча б Фелікс. 

Поглянувши на Ервіна, я усвідомив обсяг своєї удачі – Єва уже встигла заїздити його гірше, ніж Ханджі, коли в її дослідах є хоч найменші результати. 

– І вони будуть, – смиренно підтвердив той. 

– А я чим маю допомогти? 

– Ервін сказав, що завтра ми нарешті зʼїдемо. Було б непогано, якби ми вчотирьох розподілили свої обовʼязки. 

– Впʼятьох, – виправив я. – Ханджі писала, що іноді заїжджатиме для тренувань з Ереном. Вона усе ще мій майор. 

Посмішка Єви мені не подобалась. Занадто самовпевнено. 

– Але за її відсутності маєш коритись Єві. 

– А у випадку моєї відсутності хто буде старшим? 

– Леві. 

Це сильно збило з неї пиху, але вона не зупинилась. 

– І саме тому ти маєш ознайомитись з моїми людьми. 

Коли ж вони утрьох розгорнули усі списки перед нами з Ервіном, я зрозумів навіщо увесь цей фарс – їй дістались достатньо хороші люди, щоб ними похвалитись. Принаймні по тих показниках, які були зазначені в таблицях. З Гарнізону прийшло збіса багато досвідчених людей, у яких рахунок вбивства титанів мав вигляд кращий, ніж у деяких розвідників. Від Поліції прийшла переважно молодь, що давало примарну надію на їхню свідомість. 

– Загони виходять занадто великі, було б непогано знайти третього капітана, але… 

Все ще занадто багато людей, як на три загони. 

– Ми не встигли це обговорити. 

– У вас має бути не менше чотирьох загонів. Краще маленька мобільна група, ніж пів армії. 

Вона могла б зайнятись цим завтра – подивитись на вміння кожного власними очима, самостійно оцінити усе, але знову вперлась. Їй слід було закінчити усе до відʼїзду хоча б на папері. Така відданість насправді дивувала, хоч і здавалась дитячою. Я бачив як її усе більше торкав сон, хоча зазвичай о такій годині вона поводиться доволі бадьоро. З кожним наступним її питанням я дедалі глибше переконувався, що це лише своєрідне прохання про допомогу, яку вона дуже не хотіла марнувати.

– Ервіне, чому ми ніколи не позичали цих людей у Гарнізону? 

– Піксис був проти.

– Я намагався його переконати, але він заборонив мені вбивати своїх людей, – пояснив Фелікс. 

Єва тихо засміялась, обережно прикриваючи рота долонею. 

– А він добре тебе знає. 

– Він добре знає мою родину, – байдуже виправив він, змушуючи її лише ширше посміхатись. 

Остаточні списки були складені ближче до першої години ночі. Єва нарешті дозволила поспати і собі, і всім іншим. Я очікував якщо і побачити її зранку, то лише пом’ятою та розгубленою. Але усупереч моїм очікуванням вона мала чудовий вигляд. Її волосся, що досі на кінцях відливало брудним золотавим кольором, було заплетене у вільну косу, а під звичною військовою курткою була не менш звична сорочка молочного кольору. Вона виглядала охайно, навіть чоботи були чистими, що було їй геть непритаманно. Бракувало тільки балаклави, маски, шкіряних рукавичок і трохи зброї. Її постава була такою ж міцною, пильність і цілковита серйозність теж були при ній. Вона геть не скидалась на людину, якій бракувало декілька годин сну. 

Як від командувачки над більшою частиною Розвідки, я очікував від неї гіршого. Звісно, слава Липи давала їй великі можливості, але цього замало, щоб керувати двома сотнями людей. Тут її сильно виручили капітани, яких вона так вередливо добирала вночі. Схоже, що і з капітанами Ханджі вона встигла уже познайомитись. Стрій вдалось побудувати швидко. Сама вона лишилась всередині разом із Феліксом, мені віддала місце в голові, двоє інших капітанів Ханджі замикали процесію. 

До обіду ми вже почали обживатись в старій резиденції. Туди-сюди снували розвідники, переносячи вантаж і перераховуючи його за наказом Єви. Щойно із цим було завершено, вона виділила людей для догляду за конями та на кухню. Решту ж вона долучила до прибирання замку. Її непосидячість вражала – ось вона витирає вікна в одній компанії, тоді знімає павутиння, поки другі тримають для неї драбину, потім сміється з третіми на іншому поверсі, ще й з моїм загоном встигає перекинутись кількома словами. Вона обережно втручалась в кожну групу, ніби весняний вітер, сипала кількома легкими жартами, буденними питаннями і так само обережно йшла, роблячи висновки з розмови. З такою стратегією Єві мало вдалось зробити, але її точно задоволили здобуті результати. 

Опісля вечері я зайшов до неї на її прохання. Новий кабінет Єви яскраво контрастував із побаченим в Канцелярії – тут було занадто пусто і чисто. Книжкові полиці не були до кінця заставлені книжками, на столі не було нічого, окрім письмового приладдя, кількох списаних аркушів та запечатаного конверта. Вона ж стояла перед невеличким тріснутим дзеркалом, яке навіть протерла не до кінця, та обстригала темні кінчики свого волосся. 

– Я склала графіки чергувань на кухні та в стайнях. Вони на столі. Оцінюй. 

Швидко знаходячи потрібні списки, я пробіг по ними очима в пошуках явних недоліків. Скласти графіки з першого разу самотужки за такий короткий термін майже неможливо. 

– Все-таки не пустиш Сашу до кухні? 

– Якщо ти знайдеш спонсора, який погодиться покрити її крадіжки, може і пущу… А ще було б непогано, якби ти поділився своїми ідеями щодо тренувань. Я тільки рукопашному бою зможу навчити. 

– Звичайна фізпідготовка, вправи на володіння ППМ, імітація бою з титанами і лекції. 

– Тобто як в кадетці? 

Дуже смішно. 

– Тобі видніше. 

Вона витріщилась на мене через замизкане дзеркало поглядом повним нерозуміння. 

– А! Пробач. Не всі такі індивідуальні, як ти, – прозвучало, як просте пояснення, а не докір. Дивовижно. – В кадетці було заняття з манекенами титанів. Чим більше виріжеш, тим вищий бал… Я була найкращою, до речі. 

Відкладаючи ножиці, вона струсила головою та швидко прочесала волосся пальцями. Тепер здавалось, що вона заснула поруч з дитиною та ножицями – зрізи були геть нерівні і ніяк не сходились. Жалюгідне видовище.

– Ервін згадував про твої успіхи в навчанні.

– Хоч щось ти про мене знаєш… То це буде те саме? 

– Так. Тобі однаково нічого не світить через руку. 

Вона шумно видихнула, демонструючи свою журбу. 

– Лишаються хоча б лекції та фізпідготовка. 

– Сумніваюсь, що ти отримаєш щось нове. 

– А є якісь посібники для таких невдах як я? Може, якийсь трактат про тактики та стратегії бою… 

Звучало як цілковита маячня. Але таке і справді може існувати. Мабуть. 

– Спитай у чотириокої, якщо справді робити нічого. 

Вона знову відклала ножиці, знову струсила головою та прочесала пальцями волосся. Його тепер було менше, але рівніше воно не стало. 

– Тобі потрібна допомога? 

– Я вже находилась з коротким волоссям, дякую. 

– І вирішила, що без нього краще? Успіхів. 

Але з кабінету вона мене не відпустила, погоджуючись зрештою на мою пропозицію, що здивувало. Зважаючи на її поранення, які вона уже достатньо вдало маскувала, довелось підсунути стілець та змусити її сісти. Перебираючи ножиці з її руки, я намагався відрізати якомога менше, аби зберегти і без того понівечене волосся. 

– Якщо серйозно… – раптом почала вона. – Чим ви взагалі тут займаєтесь? Мені справді нема чим зайнятись. 

– Тобто тобі мало паперів? 

– Їх рази в чотири менше, ніж я мала в Поліції. Мені потрібно було робити звіти і для Найла, і для Даріуса. Додай до цього доповіді через надзвичайні ситуації, яких у мене було багато, писанину для судів та звичайні обліки розкриття буденних справ. І лише частина цих паперів проходила безпосередньо через мої руки – багато з чим мені допомагали довірені особи. 

Згадуючи кількість усіляких звітів, свідчень та інших записів на трибуналі Ерена, мені стало її шкода. Одні лише суди чого варті. 

– Я гадав, ти і тут маєш привілеї. 

– Якби я їх справді не мала, то досі дописувала усі ті звіти.

У двері постукали, ніби вчуваючи її потребу в нових пригодах. Марло прошмигнув до приміщення, передав їй конверти та пішов. Вона ж поквапилася їх відкрити.

– Ти не сумуєш за Арміном? 

– Чому питаєш?

– Я теж сильно сумую за Марко… Ханджі пише, що спроби дістати Енні провалились. Тепер… – вона перевернула аркуш в руках, читаючи вже з іншої сторони, – вона хоче зосередитись на дослідженні зразків матеріалу стін, кристалів з печери, кристалу Енні та броні Ерена. А ще… щось пішло не так із розробкою нової зброї. З камінцями вони розберуться швидко, зі зброєю я допоможу, отже вони мають невдовзі повернутись… 

Про звʼязок Єви з Ервіном я знав більше, ніж достатньо. Натомість її стосунки із Ханджі лишались цілковитою таємницею. Чотириока рідко була втягнута в авантюри між Ервіном та Євою, тож їхнє знайомство почалось з чогось іншого. І дійшло воно до того, що Ханджі вшановує її такими подробицями у своїх листах, які Єва не випустить просто так. Не тоді, коли справа стосується помсти. 

– Не хвилюйся, Ервін знає про мій інтерес до Енні. Він не має нічого проти, доки я не заважатиму Ханджі. 

– Вона тебе покриє.

Озвучена мною здогадка викликала у неї усмішку. Її хитрий прижмур блищав до мене через дзеркало. 

– Можливо, але я не буду це перевіряти… Завтра ввечері я поїду до Стохеса, до обіду наступного дня маю повернутись. Передати щось твоєму любому майору? 

– Спитай про дослідження препарату Кенні. 

Раніше я б не ризикнув довірити їй щось подібне і вона це, схоже, сама розуміла. Замість очікуваного виру питань, вона лише тихо хмикнула, прибираючи з очей мисливський прижмур. 

– То ви все-таки поговорили? 

Її питання прозвучало ніжно. Вона не вимагала подробиць, не примушувала, як зазвичай. На цей раз Єва лишила мені простір для відмови від відповіді. І саме через це відмовлятись не хотілось. Можливо, це і була лише її чергова роль… але їй хотілось вірити. 

– Так. Весь цей час він був моїм дядьком… Наостанок він передав ампулу, яка здатна перетворити людину на титана, але це лише за його словами. 

Вона незвично довго мовчала, не зронила ані слова навіть коли я відклав ножиці. Зрештою Єва все-таки наважилась: 

– Ти не переймаєшся цим? 

– Що ти маєш на увазі? 

Єва не наважувалась підняти на мене очі, згрібаючи носаком чобота своє волосся на підлозі. 

– Ти не боїшся стати схожим на нього, піти тою ж стежкою? 

Зараз вона мала вигляд малої дитини, яка боялась поставити дурне питання дорослому. І я не розумів чому. Знову хотілось поводитись із нею обережно, щоб не розбити. 

– Я не думаю, що це можливо. 

Я чув, як тріщини розходяться по ній, чув цей бридкий хрускіт. Наново розбив. 

– Що ж… Я рада за тебе. Справді рада. 

Чи не розбив? Де ж це хиже сичання? Агресивний рик? Де її погляд голодної вовчиці? Де бажання роздерти мене на шмаття, яким пашіла її шкіра? Де її зброя чи хоча б захист? Адже вона зараз геть роззброєна… 

– Я знаю, що це дивно звучить, але це правда. Тобі не доведеться жити в його тіні, боятись побачити його відображення у дзеркалі. Хтось про таке може лише мріяти. 

Ці її слова надовго лишались поруч зі мною. Було очевидно, що цим “кимось” була сама Єва. Але в чиїй тіні вона жила? Чиє відображення бачила у дзеркалі? Наскільки сильними були ці люди, що досі переслідували її, а вона досі не знайшла для них гідної зброї? 

Відтоді я не переставав бачити глибокі тріщини на ній. В Розвідці Єві однозначно було краще – вона нарешті почала бути схожою на живу і більш-менш здорову людину. Її вилиці більше не були такими гострими, пішла сірість з кольору її шкіри, погляд та голос помʼякшали. Її усе частіше можна було побачити з щирою усмішкою. Було навіть незвично. Щоразу, коли нам доводилось перетинатись раніше, вона була холодною, відстороненою, била першою і ніколи не дозволяла собі відкритись… Я не думав, що їй личитимуть ці крила, але все-таки помилився. Тепер навіть знаменитий портсигар припадав пилом на підвіконні в її кабінеті – Єва остаточно кинула курити, якщо взагалі колись мала це за звичку.

Але звичка ненавидіти мене точно зникла з її життя. Це навіть лякало.