Звана вечеря

— Жахливо! Просто жахливо, Фаїне! — так почався мій ранок.

Я скаржився своєму собаці, сидячи на підлозі і взявшись за непричесану голову.

— Сьогодні вечеря з невідомим залицяльником тата, а я проти! Я ж не можу йому так сказати, правда? Але боюся, що вечеря пройде несолодко, адже я буду один на полі бою! Мені терміново треба захворіти! Скажімо, зламати ногу та переконтуватись в лікарні!

Фаїн сидів та махав хвостом, уважно вислуховуючи слова, але явно не розуміючи їх. Йому просто радісно, ​​що він зміг привернути увагу. Я дивився на Фаїна, він на мене. Круто бути собакою: ти просто радієш, а чому не знаєш.

— Мел! — тато постукав у кімнату. — Ти прокинувся?

Фаїн загавкав перш ніж я відповів, та почав бігати по кімнаті, попутно тягаючи мої тапки, на що я негайно зреагував:

— Ні! Фаїне, віддай! Фу! Та чому ти на «фу» не реагуєш?

— Отже, прокинувся, — енергійно зауважив тато з іншого боку дверей. — Що ж, заспокой Фаїна та спускайся, доки я не з’їв усю піцу. — А на вечерю що?

— М-м… Чорт… Може, замовити китайську їжу?.. — і пішов, розмірковуючи, що краще подати на стіл.

Власноруч у нас готувати не прийнято, хіба коли немає вибору. Сьогодні субота, день, коли можна відпочити від школи. Завтра конкурс талантів, тож деякі пішли до школи, щоб прикрасити актову залу. На щастя, я один із суддів, тому мені можна ледарити. Але не зовсім так.

Увечері до нас на вечерю прийде незнайомий мені альфа, який зацікавлений татом. Міріам може називати це як завгодно, але я не хочу собі вітчима!

Так, егоїстично, та й що з того? Мені шістнадцять, я ще дитина!

До вечері ще залишався час, і я не міг знайти собі місця. Про що Міріам думав, коли запросив альфу, не порадившись із рідним сином?

— Ні, ви подивіться на його обличчя, — тато склав руки на грудях, спостерігаючи, як я мляво граю в «Рослини проти зомбі» на телефоні, хоча телек навпаки кричить про прогноз погоди та новий блокбастер, який хтось там схвалив. — Ти хоч і мовчиш, але всім своїм виглядом демонструєш те, як тобі не подобається витівка з вечерею.

— Та я щасливий, — прогудів я, так і не зумівши підлаштувати правильний тон.

— О ні, юначе, ти ж знаєш, що я не переношу такий твій вигляд, — нарешті! Я думав, що не зможу зламати його дух. — Я дам тобі гроші, і ти можеш піти погуляти з друзями до вечері, як тобі?

План провалився.

— Ні, мені ліньки, — я перекинувся на бік.

— Ме-е-ел! — насідав татко. — У мене серце не на місці, коли ти дуєшся! Ти схожий на скривдженого хом’ячка в окулярах!

— Я не дуюсь.

— Ти єдиний, хто в мене є, — Міріам сів поруч.

Я був навіть зворушений його ніжною посмішкою на мою адресу, але егоїзм уходити не хотів.

— І я не хочу бачити твої страждання, Мелорі. Давай знайдемо компроміс. Як щодо… — він хитро посміхнувся, а я зрозумів, що мені ще до нього рости і рости. — Точно! Запроси свого Брендана, який тобі так подобається!

— Що?! — я відчув, як щоки запалали від збентеження. — Я просив, щоб ти цього більше не казав!

— У цьому немає нічого ганебного, враховуючи, що між вами щось наростає, — невинно посміхнувся тато. — Альфа з мого боку та альфа з твого. Справедливо, хіба ні? Я дозволю вам навіть піти раніше, порубатися в ігри або чим ще там підлітки займаються в гостях, — а потім різко зістроїв строгу міну: — Але татко все бачить, і він побачить, якщо ви вирішите переспати.

— Тато! — і як у нього язик обернувся таке сказати?! — Тобі не соромно?

— Мені? Чого б це? Це тобі треба соромитися думати про ліжко в такому юному віці.

— Я й не думав!

— Гормонам не накажеш. Я знаю.

— Можна без подробиць, — похмуро сказав я. Якщо подумати, то я обіцяв Брендану вечерю, а зараз, якщо раптом бентежусь при запрошенні, то матиму відмазку. — Гаразд, я запрошу Його Високість, єдиного наслідного принца Камелота, Брендана Пендрагона. Але тільки якщо ти нормально поводитимешся і не станеш говорити на такі палкі теми, зрозумів?

— Брендану вісімнадцять, у альф у його віку тільки одне на думці, — пробурчав Міріам.

***

Брендан, почувши мою пропозицію по телефону, помітно повеселішав та погодився. Я дуже зніяковів, бо ніколи не вечеряв з альфами. Та ще й обстановка буде не зрозумій якась, тому швидко увімкнув зухвалість:

— Але це тільки тому, що я не хочу сидіти з незнайомою альфою, що хльостає за моїм татом!

— Так-так-так, — по голосу ж чути, що він каже це тільки щоб мене не заводити. — Саме в такому світлі я бачу наше побачення, саме так.

— Це не побачення.

— Ну, зрозуміло, — веде далі той, не приховуючи сарказму.

— Ти намагаєшся мені потурати, чи що?

— Так. Я ще вчуся, адже зазвичай потурають мені. Я спитав у Нєжа, як він обходиться з Сумире, і він сказав, що в твоєму випадку краще зайвий раз не сперечатися. Що, настільки фігово виходить мій тон, так?

— Ага. Але вчися, гаразд.

***

Наша вечеря почалася не так, як я очікував. Для початку вибив з колії Брендан — він одягнувся елегантно, але не строкато, створюючи враження, ніби він щодня такий галантний і охайний. А я? Різнобарвна футболка, домашні штани таа бардак на голові заліпив шпильками — красень, нічого не скажеш.

Тато, помітивши Брендана, одразу купився на гарну обгортку і запросив його пройти, скинувши гостя на мене (збентеженого й розбитого своїм зовнішнім виглядом).

— Чому ти так роздягся? — пошепки спитав я.

— Ну, типу культурний, — відповів Брендан, простягнувши мені маленьку трояндочку, яку, мабуть, спеціально беріг за спиною. — Все-таки, перше враження на батьків дуже важливе.

— Я ж по телефону все пояснював… — сподіваюся, я не посинів у нього на очах, бо в незнайомій ситуації мені здається, що я забуваю, як дихати.

— Мел, прийми подарунок! — виявляється, тато стежив з-за рогу коридору, мабуть, усе ще стурбований моїм статевим життям. — Негарно так поводитися!

— Підглядати негарно, Міріам! — дорікнув я. — Не поводься як мала дитина! Міг би вже давно накрити на стіл! Це твій обов’язок та твій задум!

— Ти що, і тата свого відчитуєш?.. — спитав Брендан. — Він усіх відчитує, — пробурчав Міріам, просуваючись на кухню з виглядом скривдженої дитини. — І завжди командує, бо дуже відповідальний. Не збагну, в кого він такий пішов.

І втік за арку, що веде до кухні та їдальні за сумісництвом. Я суворо провів його поглядом, щоб переконатися, що він не втече укладати зачіску (сподівається, що я допоможу все накрити, але ні, сам затіяв — сам розгрібай).

— Я думав, ти тільки зі мною такий, — зізнався Брендан, таки встромивши мені квітку в руки.

— Який такий?

— Не можу підібрати слова…

— Педантичний! — крикнув з кухні тато, все ще скривджений тим, що я змушую його виконувати свою роботу. — Якщо зачепити, то його не зупинити! Усім вказує!

— Міріам! — збентежено крикнув я. Ну, ось що він творить? — Ми обговорювали твою поведінку цього вечора!

— Хто з нас татко?!

— Ти салат поставив?

— Зрозумів.

Брендан засміявся, але не зі зла, а так щиро, що я мимоволі залюбувався ним. Але потім зрозумів, як же ми з татом дивно виглядаємо в його очах, адже він звик не до такого життя. Сподіваюся, його думка про мене не погіршиться, враховуючи, що між нами щось все-таки є, а я просто цього боюся.

— Ти такий втішний, — сказав мені він, а я занервував, ніби компліментів у житті не чув.

— Слухай… Ми не живемо так розкішно, як ти звик. Тому не дивуйся, якщо не побачиш павича. Боже, як взагалі можна їсти таку гарну пташку?..

— М’ясо воно і в Камелоті м’ясо, — знизав плечима Брендан. — Але ж ти знаєш, я тут заради тебе. До речі, чому ти не ходиш до школи з цими шпильками та такою футболкою? Виглядаєш навіть молодше за Блейза.

— Саме тому, — цикнув я, не люблю згадувати, що у свої шістнадцять я виглядаю недостатньо дорослим, бо в мене ще ніколи не було «періода омеги». — А ще не хочу зачісуватись. А футболка просто мені подобається.

— Це що на ній зображено? “Могучі Рейнджери”? Цей дитячий серіал?

— Що?! — все так і відчуваю, як мої щоки спалахнули від сорому і ганьби, я не думав, що Брендан їх дізнається. — Н-нічого не дитячий! Взагалі, він навіть прикольний, зрозуміло?

Брендан спочатку опустив погляд, а потім чомусь трохи почервонів:

— Та ти ж зараз схожий на омегу! Боже, я застав цей час! Ти буваєш таким милим, давай одружимося?

Ну, а тепер ми обоє почервоніли, усвідомивши сказане. І поспішили відвести погляд один від одного, як два ідіоти, ось правда! Так ніяково мені ще ніколи не було, але серце стукає вдвічі сильніше за звичайне, мені хочеться закричати від радості в подушку, хоча причини начебто і немає.

— Ну… не те, щоб зараз… — щось там промимрив Брендан. — А колись, коли ти закінчиш свій універ… І взагалі, коли ти скажеш…

— Ой, ну такі мі-мі-мішні! — Міріам відверто милувався з кухні, змусивши нас з Бренданом відсахнутися. — Боже мій, я не думав, що у вас усе так… Думав, що ви як недосвідчені діти, які поспішають один одному в ліжко…

— Міріам Ліндгрен! — вигукнув я, а він закрив собі рота, злякано дивлячись на мене. Я ж його попереджав, а в нього, як завжди, все з голови вилітає! — Я офіційно позбавляю тебе wi-fi на тиждень!

— Що-о?! — здивувався тато, ніби щойно не зганьбив мене перед альфою, який мені дуже подобається. — Чому я покараний своїм сином?

— Тому що ти гадки не маєш, як зламувати паролі! Я сказав так!

У двері зателефонували. Міріам примирливо посміхнувся мені, погоджуючись зі своїм покаранням за надану незручну ситуацію, а потім тихо прошепотів:

— Якщо Брендан на тобі одружиться, то йому доведеться. А поки що давай не злись, добре? Мій гість також прибув.

Він пішов відчиняти двері, а я розгубився, адже гадки не маю, що тепер говорити Брендану про цей дурдом.

— Вибач, — стримано говорю. — Зазвичай ми не такі галасливі, просто дехто поводиться не за віком весело.

— Це круто, — коли я побачив усмішку Брендана, мені полегшало, такої доброти я в ньому ще не помічав. — Круто бути таким чесним із татом. І взагалі, якщо хтось тут поводиться не за віком, то це ти. Відчитати свого тата — я від тебе шаленію.

— Давай без зауважень очевидного, гаразд? Зараз увійде головний бос цього квесту, якого мені треба перемогти.

— Хто?

— Залицяльник мого тата, — переклав я. — Нехай він виявиться виродком, ну будь ласка!

Адже у фірмах в офісах працюють старі змучені звітами люди, правда? Це ж не фільм, де всі бізнесмени дуже красиві! Мій тато як сорока: летить на все блискуче. Тому гарна зовнішність мені не на користь.

І тут увійшов він, головний бос.

Мене переклинило, бо він був гарний! Цей альфа один із тих, кому вік тільки до лиця: напевно, цьому альфі під сорок, але на зовнішності це відбилося хіба що навіюванням мужності та надійності. Чорний діловий костюм надавав шарму, а темне каштанове волосся і вузенькі очі тільки його підкреслювали.

— Не такий і виродок, — шепнув мені Брендан, поки тато і цей альфа говорили про своє, повільно наближаючись. — Не дуйся, гаразд?

І як вони бачать, що я дуюсь? Зовсім не дуюсь.

— Добрий вечір, — привітався новий знайомий, потиснувши руку Брендану.

— Дозвольте тепер усіх познайомити! — у Міріама, як завжди, сонячний настрій. — Це Реджинальд Уейн, мій колега по роботі. А це мій син, Мелорі та його альфа — Брендан Пендрагон.

— Мій хто? — хотів було вставити я, але Брендан спеціально перебив:

— Ми нещодавно разом, ось він іноді соромиться.

Ну, в цілому… Він у якомусь сенсі має рацію…

Я не загострив на цьому увагу, бо попереду чекало найважче, як на мене, випробування. Вечеря розпочалася з легкої атмосфери, з тем для розмови тато чомусь вибрав побутові, нудні та одноманітні. Спочатку я тихо сердився через присутність Реджинальда, хоча він поводився дуже ввічливо і не викликав до себе поганого звернення.

Дивно все це. Чому він мені так не подобається?

— Зроби нормальний вираз обличчя, — шепнув мені Брендан. — Тебе начебто образили.

— Так і є.

— Ти просто ревнуєш, — Пендрагон усміхнувся мені так, що стало ніяково (вкотре?). — Це навіть мило, не думав, що ти здатний на ревнощі. Але тато тебе все одно любить найбільше в світі, тобі не варто так злитися зараз.

— Я розумію, але нічого не можу з собою вдіяти, — відповів я.

— Дай йому шанс. Наступного разу, як він із тобою заговорить, ти маєш підтримати тему.

— Що? Як це?

— Скажи щось таке, пов’язане з його словами.

— Досить шепотітися, — перебив Міріам. — Я поважаю любовні справи, але коли їх можу почути особисто.

— Ви так дбаєте про Мелорі, — Брендан додав голосу нотки поваги, хоч хтось із нас вміє підтримувати розмову за вечерею.

— Звісно! — Міріамові тільки дайте привід похвалитися. — Незважаючи ні на що, він прекрасна та добра людина, але іноді дуже вимогливий до оточуючих.

— А ось і ні, — пробурчав я. — Я просто хочу, щоб кожен робив те, для чого він узагалі з’явився у світі. Нероби дратують, вони тільки й можуть пишатися своєю лінню, хоча нічого крутого в цьому немає. Жалюгідні люди. Обов’язки насамперед.

— Кажеш, ніби тридцять років у компанії пропрацював, — промовив Реджинальд, я вже приготувався стримувати обурення, як несподівано посміхнувся: — Правильний підхід. Коли кожен виконує свої обов’язки, робота та ефективність завжди на висоті, зменшується відсоток проблем та зростає дохід. Якби по життю кожен робив те, що повинен, ми жили б куди простіше.

— Саме так, — не думав, що скажу таке. — Більшість вважають, що ні на що не придатні, мовляв, у них немає вмінь, ніби це виправдовує їхню марність.

— Таким людям слід більше займатися саморозвитком. У світі так багато різних обов’язків, що просто неможливо нічого не вміти і не бути чимось корисним.

Міріам і Брендан чомусь поникли, зате ми з Реджинальдом знайшли контакт.

— Я вважаю, що якщо на тебе є сподівання, то треба зробити все ідеально, — сказав я, склавши на грудях руки. — Навіть якщо не можеш, треба докласти більше зусиль.

— Деяких людей важко змусити розкладати речі за розміром, що вже казати про зусилля, — зітхнув Реджинальд.

— Я завжди розкладаю книги за абеткою, — чомусь пригадалося мені. — Коли ми жили у Сіетлі, то у нас була маленька квартира, там підтримувати порядок було неможливо. Натомість у цьому будинку я завжди можу бути впевненим, що все лежить на своїх місцях.

Брендан обернувся до Міріама:

— Адже він не такий педант, так?

— Звикай, — прошепотів Міріам з похмурою усмішкою. — Зазвичай він спокійний, але будинок — його зона комфорту, його територія, де панують його правила.

Але я проігнорував їхнє обурення. Тому що Реджинальд розповів мені про систему роботи у великих офісних фірмах, я залишився вражений такою точністю та раціональністю. Може, мені піти стопами тата? Не хочу бути бухгалтером, як Міріам, але якщо директором… Та ні, я надто не впевнений у собі для керівних посад.

— Чесно кажучи, я боявся, що наше знайомство пройде невдало, — сказав Реджинальд. — Нині підлітки хочуть отримувати гроші, нічого цього не роблячи. Я боявся, що ти один із них, якщо судити з того, як тебе міг виховати Міріам.

— Гей, — слабо обурився тато. — Я його не балував. І взагалі, вже пізно…

— Ми, мабуть, підемо, — це я зреагував, відчувши момент свободи. — Було приємно познайомитися.

***

Ми з Бренданом пішли в мою кімнату, бо треба було залишити тата наодинці з гостем, адже їм теж треба поговорити про своє. Фаїн, що весь цей час покірно сидів у моїй обителі, радісно розгавкався, побачивши Брендана. Востаннє вони бачилися, коли я хворів.

— Він що взагалі не росте? — Брендан підняв його на руки, як однорічну дитину. — Таких дрібних собак краще не брати на полювання, навіть кроль більше за нього.

— Ми не в Середньовіччі живемо, — нагадав я. — Мені трохи соромно тепер, що я втягнув тебе в це. Ніколи не думав, що з кимось вечерятиму.

— А мені сподобалося, — Фаїн у руках Брендана радісно завиляв хвостом, а останній навіть погладив його. Не думав, що Брендан може бути таким… добрим. — Кожна наша сімейна вечеря проходить тужливо та певною мірою напружено. У нас, королів, прийнято всі свої справжні емоції контролювати, тому я не можу позбавити тата wi-fi на тиждень. Та він і інтернетом не знає, як користуватися.

А й справді, я чомусь забув, що в нього батьки старого загартування. Брендан їх любить, це видно, але він таки міг вибиратися зі звичного духу Камелота в сучасний світ та рости з нормальними дітьми, тому так відрізняється від рідних.

— Я хочу сказати тобі слова подяки, — наважився я, стискаючи кулаки за спиною. — Якби не ти, я б точно все зіпсував. Напевно, я можу тримати себе в вузді, тільки коли знаю, що маю підтримку.

— Вау, ти тільки-но похвалив мене як ніколи раніше, — Брендан підійшов досить близько, серце чомусь стислося від непорозуміння.

Варто мені було тільки подумати про те, що я не знаю, як бути далі, як він передав мені Фаїна на руки.

Ну ось, вистачить бентежитися! Думаю, цей вечір був чимось вирішальним у наших відносинах, якщо я вголос зізнався, що мені таки абияк, але потрібен Брендан.

— Тоді завтра вирішимо проблему з Щурячим королем разом, — сказав я. — Це наш обов’язок.

— Так, мій капітане, — усміхнувся Брендан. — А потім наше перше офіційне побачення, правда?

Трохи зам’явшись, я все ж наважився:

— Правильно.

Навіть якщо мені страшно, я знаю, що можу розраховувати на нього.