Збірка драблів 4: Правда про почуття…

Після закінчення навчання Кенді запропонувала Сільву роботу в магазині солодощів, де був директором її дідусь. Запропонувала бо хлопець трохи жалівся, що було туго, бо мати витрачала гроші більше на себе чи коханого, а в той час Сільву потрібен був новий одяг і тд.

Йому незручно було, що Кенді мабуть умовляла довго, щоб його взяли на ту роботу. Тому він був вдячний.

Сама Кенді не дуже відповідальна, але… Вона старалася. І бачила, що Сільв відповідальний і розуміла що має брати приклад. Робота цих обох і далі зближувала. Сільвестер час від часу замислювався знов чому дівчина так добре ставиться до нього всі ці роки, і хотів про це поговорити, але поки що не зміг.

…

— Так, навіть якщо ти відрізняєшся у суспільстві, — пояснювала Кенді, — у ньому Є місце для тебе! Ти маєш розуміти!! А то я тебе зараз з’їм!!

— З’їш?

— Так! ^^

— І як?

— Вкушу.

— Нащо… Що блін?

— А цікаво, якби ти був цукеркою…

— Якою цукеркою?

— …Або іншим смаколиком у магазині діда, який смак у тебе був би?

— Що за маячня якась?..

— Чому ж? Я от була би шоколадним печивом. А ти, мабуть… Щось з чорницею!

— Чого?

— А, ні… Секунду!

— Ти… Торт веселковий.

— З різнокольоровим шоколадом. Торт теж підходить.

— Ну ок.

— Ти може… Хм, ні… Ммм… Добре, нехай щось з лакриці. З начинкою чорничною. Ну що, таки це не маячня? Хе-хе! М.. У мене слинка аж тече, я хочу щось з’їсти! От би зараз поїсти. Хоча, візьму да поїм!

— Ну ти надумалася. Перерва ж скоро закінчується…

— Хіхі! А я продливаю. Іноді можна!

— Ти як хочеш, а я працюватиму…

— Спробуй зі мною краще оцей пудинг!

— Хіба що швидко.

— А ти добросовісний працівник.

— Ну, як інакше?..

— Не хочеш за це пів пудинга?

— Я… І однієї ложки вистачить.

— Тоді відкривай рота, хіхі.

— … — Він злегка почервонів, але відкрив рота і Кенді дала йому спробувати пудинг.

— Подобається?

— Аж тане у роті.

— Можу зробити подарунок за рахунок закладу!

— Ем, ну ти що.. точно можна?

— Таак, хех.. Якщо чогось захочеться — скажи.

— ..Дякую. Добре.

— Нема за що!

— Я до роботи.

— Гараазд! Я скоро прийду!

— Не об’їдайся тільки..

— Да я більше ніколи! …Мабуть. — Вона неловко посміхнулася.

— Мабуть.. ну, за то чесно.

— Ну, цього разу один пудинг і пару цукерок — це все, я більше не з’їм.

— Ага.

…

 

Розмови по душам. Кенді розповідала Сільверу:

— Ну, насправді мені буває надто навіть сумно, коли думаю, що батьки так далеко тепер.. — Засумувала вона.

— А де саме вони?

— У Німеччині. На заробітках. Я не готова до цього була.. — Вона хотіла стримуватися, але майже відразу забула про це і легко дала сльозині волю. — Я боялася навіть лишатись сама. Але.. якось пораюся! — Вона витерла ту сльозу і усміхнулася.

— Зрозуміло.. Так от чому ти частіше сама.

— Так. Самісінька.. Я навіть.. ледь не злилася на батьків. Але ж вони не бажали мені зла. Вони просто розраховували, що я багато чому сама ще навчуся.. але це не так! Я хоч доросла, але багато з чим ще не пораюся! І я… Я не знаю… — Кенді схлипнула і покотилась ще сльоза, і ще… Вона не витримувала. Нема з ким порадитися, нема кому їй допомогти, попіклуватися… Бути поруч у потрібний момент.

Сільв не міг отак на це просто дивитись, але й як втішити — теж не знав. Та він несміливо поклав руку їй на плече.

— Ну.. ви ж не назавжди…

— Так, але.. вони невідомо коли повернуться. — Вона глянула на хлопця. Вона відчувала як йому не байдуже, і ледь не обійняла його, та вчасно згадала що він до цього не звик і прибрала руки.

— Ой, хех..

Він боявся сказати щось не те і таке інше, але ж намагався. А вона хотіла обіймів, та їй достатньо було просто знати, що він співчуває їй.

— Я.. розумію як тобі… — Він приклав руку плотніше до її плеча, дивлячись у підлогу, зітхнув. — Тяжко. Я розумію.

Вона з теплом усміхнулася. Вона уже тоді мріяла, що буде з ним разом. Він допоможе їй, підтримає, а вона — завжди допоможе підтримкою йому, і всім чим тільки може! Все буде добре… Так вона заспокоювала себе.

— Надіюсь ти адаптуєшся.

— Так. Дякую!

— І впораєшся..

— Так, дуже постараюся.. звикнути.

…

Кенді та Сільвестер сиділи на сходах і розмовляли:

— От ти і влаштуватися допомогла, — казав Сільвестер, — роботу дали таку що без особливих вимог, і ти відносилася до мене завжди.. добре. Але чому?

Кенді повернула голову до нього, вдихнула і запросто, з усмішкою та радісною інтонацією, зізналася:

— Все просто: люблю тебе! Ось так.

— Але… За що?

— Що, не можна любити людину за просто так?

— Я.. цього не розумію. — Він закрив обличчя рукою.

— Геей, ну що ти?

— Н.. не розумію. Я був звичайним лівим хлопцем.

— Просто зрозумій: кохаю тебе.

— Кенді… к-кохаю?

— Спокійно. Зрозумій, ти — це ти, Сільве, і це все, що мені важливо. І ще раз скажу: не важливо, якщо інші навіть і кажуть про тебе що-небудь, типу що ти байдужий, грубий, ще якийсь там не такий, це попросту не має значення. Важливо лиш те чим ти є у душі!

— Щось я.. не знаю що і сказати.. спонтанно ти зізналася.

— Ти правда не поганий! Не можеш лишатися в стороні, якщо комусь може бути погано…

— За це ти.. мене кохаєш..?

— Не тільки. І не страшно, якщо це не взаємно: я ж не помру від цього!

Брехня. Їй ДУЖЕ хотілося взаємного кохання.

— ..Може.. перестанеш любити мене..?

— Як?! Як я можу!!

— ..Ладно, це було тупо…

…

— Можна обійму?

— Так..

Вона зробила це і проговорила:

— Якщо потрібно — я поруч, лише.. кажи що на душі, — тоді відпустила.

— Нащо безтурботній дівчині так багато моїх проблем? Ну, просто…

— Да дружба в тому і полягає, що ми підтримуємо один одного. Ти ж теж мене підтримуєш!~

— Так..

— Неважливо чи багато ти маєш приводів.

— ..Дякую.. Кенді.. — Він подумав чи кохає її: “бля… Ні.. Ні. Я не зможу ж бути хорошим партнером. Вона тільки такого ж заслуговує. Їй потрібен хтось.. романтичніший, чи як. Вона достойна. Ех…”

Хоч він не думав ставати більше, ніж друзі, насправді він теж мав симпатію. Він думав, що ухилиться від “важких” стосунків. Та насправді, було таке що можна порівняти з тим, що любовна стріла Кенді, що цілила у його серце, потрапила у нього, але позаду, і він ще не зрозумів цього…

…

 

… Якось одного разу пізніше….

— Може.. підемо до мене посидіти?— Запитувала Кенді. — Або до тебе?

— До мене.. не варто. Взагалі, я не знаю чи дозволили б навіть. Якщо не проти, краще до тебе…

— Ураа, я покажу тобі свою квартиру!

— Свою?… На тебе переписали, чи що?

— Та ні. Просто сама живу!

— От мені б так. У мене з батьками навіть елементарно особистого простору нема.

— Нема простору..?

— Ем.. зараз не про це…

— Хочеш — давай про це. І пішли, — вони почали йти до Кенді додому.

— Ну… Вриваються у кімнату коли хочуть, без стуку. І бувало, що за мене вирішували що де має стояти.

— Нащо так робити?

— У шухлядах копалися ще й без дозволу. Думали я не помічав? Да ладно, проїхали. Не хочу багато про це.

— Це якось.. дико. У мене такого ніколи не бувало.

— Ага. А тобі як живеться?

— Нудно! І сумую. Хочеш — переїзжай до мене, — у жарт запропонувала вона.

— Та ні, нащо так…

— Ну, хех.. знаєш, справді сумно самій. Але так уже ж склалося. Батьки уїхали.

…

Вони зайшли в квартиру, роззулися у передпокої.

— Ось там моя кімната. Зараз покажу!

…

— Щоправда, тут трошки.. — Посміхаючись, вона почухала щоку, — навалено всього. — І відчинила двері в свою кімнату. Пів ліжка було завалено м’якими іграшками: плюшевий авокадо, плюшеві собачки, восьминіжки, ведмедики, хелоу кітті, пінгвін, кілька подушок квіточок, — все на світі. — Ось про що я! За те як затишно тут лежати!… — Кенді взяла Сільвестера за рукав і, щоб не стояв на місці, провела до ліжка — в цей затишний куточок кімнати, і усадила його там, і сама сіла серед купи іграшок. Хлопець роздивлявся кімнату, у ній був салатовий ковролін, лілові шпалери, картини, якими вони були завішані; шафа, тумба, на якій лежав пакет цукерок; стіл, на якому стояли ваза з квітами, ноутбук з мишкою у вигляді миші, оу, забавно; над столом була полиця з підручниками, а ще навіть з якимись збірками казкок, якась фігурка жабки, міні-фігурка вокалоїда Міку, яку Сільв не міг не впізнати, якась райдуга… Ох. Дуже багато всього. Сільвестер не був певен що за раз все роздивиться навіть, бо шия трохи втомилася дивитись наверх. Сільвер у хорошому сенсі заздрив, що у неї стільки простору. І трішки нервував, що вона так бажала показати йому свою кімнату, да і всю квартиру.

— Ну як тобі? — Запитала вона з нетерпінням. Вона усміхалася, а очі майже сяяли.

— Гарно..! Думаю тобі дуже комфортно живеться.

— Так, хіхі! Якщо хочеш, можемо і тебе іграшками засипати.

— У тебе так багато всього..

— Я колекціоную такі іграшки. О! До речі, ще люстра… Подай-но пульт, він на столі.

Сільвестер взяв і передав.

— І можеш подати цукерку? І теж пригощайся, якщо хочеш.

— Дякую.. — Він взяв дві, одну дав Кенді, другу сам розгорнув. Він таких ще не куштував.

— Угу! — Вона теж розгорнула льодяник і закинула в рота. — Я спеціально відклала, щоб по приходу з’їсти.

— Хех..

— Так, і про лампу. Диви яка! — Вона клацала пультом і лампа міняла кольори. — Ось!

— Красива.. — Сільв посунувся до Кенді ближче.

— Все. — Кенді увімкнула звичайне світло і поглянула з усмішкою на хлопця. — А ти як уявляв мою кімнату?

— Ну.. щось подібне, рожеве і уявляв. Хоча оцього, — він дивився на іграшки, — не очікував.. хех. Ти чомусь не згадувала, що колекціонуєш їх так багато. А є улюблені з них усіх?

— Ну, ця собака, що біля тебе. Хаскі. І ця. — Вона взяла їх у руки. — А взагалі вони всі красиві.

— Любиш собак?

— Так! А ти?

— Теж.. Хаскі класні.

— У тебе очі як у них!

— Га?.. Хах..

— Собаки — вони і вірні, і.. охоронці, в образу не дадуть, і гладити їх люблю. І погратися з ними можна. Яка у тебе улюблена порода??

— Англійський тер’єр, вівчарка… Щось таке. У Коулет до речі англійський тер’єр.

— А я люблю всіх. Особливо цуценят.

Сільвестер загуглив через мобільний інтернет породу пітбуль.

— Навіть таких?

— Ну, вони агресивні, мабуть.. Таких побоююся. А покажи добермана. — Кенді сперлася щокою на його плече, поки він шукав. — Хіхі.~ — Сільвестер трішки напрягся, але було навіть приємно. — А знаєш що? — Запитала вона, одночасно дивлячись у телефон. — Давай приляжемо.

— ..Добре.

І вони лягли на інший бік ліжка, головою на іграшки. Кенді лягла ближче до хлопця, і хотіла продовжити минулу тему, але згадала:

— Давай я тобі пароль від вай-фая дам.

— Давай. — Він дав їй у руки телефон, і розглянув у цей момент ніжні такі браслети на її руці, та подумав про те як вона близько… Не надто, але він ще ні з ким так близько не був. І він думав, як би заговорити про дещо… Він кохав її. Тож прирвав тишу, поки згадав і поки вона перша не заговорила, коли віддала телефон.

— Хочу сказати дещо.

— Так?

— Мені добре з тобою.. І таке відчуття трохи незвичне…

— Ти нервуєш?

— …Вибач. Да не зважай.. — Він встав і сів зкраю ліжка. Він думав про стосунки, але все також боявся почати розвивати їх на іншому рівні. Хоча починало хотітися.

— Не вибачайся!

— Просто.. хотів сказати, ти така добра зі мною.

— Так, — Кенді сіла поруч зкраю. — Вона вдихнула і сказала це. — ..Бо я кохаю тебе! Так хотіла це ще раз сказати!!

— Я теж… покохав. — Зізнався він нарешті.

— Оввв!!!! — Вона умилялася.

— Так.. — Всередині все стискалося, він боявся ставати більше ніж друзі: ніколи не мав досвіду і боявся розчарувати, не виправдати очікування… Та він намагався заспокоїти себе.

— Поцілуєш..?

Та те як розвивались події чомусь тривожило.

— Я… як?

— У щічку!

— ..Добре.

Він заплющив очі.. і обережно, не торкаючись нічого, окрім щоки, він її поцілував. Серце билося швидше. Тоді Кенді поцілувала у відповідь, теж у щоку.

— Таке відчуття.. дивне. Всередині все… на секунду залоскоталося наче.. що ти зі мною зробила? — Трохи посміявся він.

Вона поклала руку на його плече.

— Я? Сам почав!~

— Жартую..

— Я теж, хех! Розслабся.

— Хех.. можеш сказати ще раз…?

— “Я тебе кохаю”?

— Так.

— Кохаю тебе. <З

— Таке відчуття, що зараз, як завжди, заплачу. З цими почуттями.. важко розібратись. Я маю на увазі, це приємно, та не знаю навіть, що далі робити.. Просто все так добре наче складається.. зі мною таке вперше. Але.. думаю чи потрібен тобі такий… я.

— ТАК! Постарайся… зосередитися на тому, що я зараз скажу. Ти заслуговуєш на любов, на прийняття, — на це все! Я дуже тебе люблю.. не хочу щоб ти думав що з тобою щось не так, це ж не так. Ти хороший хлопець, і все буде добре, не хвилюйся.

— Оце так звалилося на тебе таке щастя, — намагався пожартувати він, і сам над собою посміятися, — зі мною возитись.

— Не хвилюйся щодо цього.

Вона міцно обійняла його, та раптом по її шиї потекла його сльоза. Кенді поглянула на нього, а він легенько усміхався. І потихеньку обійняв її сам. Так обережно.

— Все добре. Дякую.. дуже.

Він і плакав, і посміхався, витирав сльози рукавом.

— ..Може є серветки?

— Так, зараз. — Кенді відійшла за ними. — Я завжди хотіла знайти хлопця як ти! Саме як ти. Тому.. я рада.

— Що саме подобається тобі.. в мені..?

— Ти хоч таким серйозним з виду завжди був, але у душі… Ну дуже хороший! І мені приємно піклуватися про тебе. А ще ти красивий.

Він знов плакав, поки дослухував.

— Бля… Я навіть стримуватися не можу. Це дійсно приємно, але… не знаю що й сказати.

— Все нормально.

— Зараз заспокоюся..

Він глибоко вдихав та за декілька хвилин і заспокоївся.

…

— Нуу ми тепер офіційно зустрічаємося?

— Тож.. ти тепер моя дівчина?

— Так! Я так рада.

— Хех. А коли.. закохалася?

— Зі школи!

— А, дійсно? Я і не думав.

— І більше дізнатися хотіла про тебе після того як ти мені допоміг. О, до речі, я не казала, але ще, коли ти перейшов у наш клас…

— А?

— Отримав звання одного з найгарніших хлопців у класі.

— Десь у інстаграмі щось обсуждали, пам’ятаю.. я думав ви жартуєте.

— А, так? Ми думали ти не заходив у бесіду.

— Та то я так, побачив своє ім’я раз і… А так-то я туди не заходив ніколи і дійсно.

— І це ж не тільки я так вважала, що ти гарний!

— А х-хто ще?

— Мар’яна, наприклад!

— Пфф.. — Він почервонів.

— Мені взагалі здається, що вона обрала Едуарда лише тому що він перший до неї заговорив. Так би це теоретично міг бути ти. Але пощастило мені! — Вона поклала руку на його руку, і його плече трохи смикнулося, і вона злякалась трохи, і прибрала руку, — що ж ти так?

— Вибач.. Не звик.

— Можеш дати мені руку?

Він простягнув їй її долонею вниз. Вона взяла її знизу, їх долоні були одна на одній.

— Пальці такі тонкі, — роздивлялася Кенді. На його руці ще також був невеличкий шрам.

І Сільв теж тримав руку Кенді. Вона трохи усміхалася. — І довгі. Естетичненько. — Сільв так само усміхнувся.

— Ага.

…

 

Сільвер у гостях у Коулет…

— Я ж не казав, у мене, до речі.. дівчина з’явилася.

— Чо серйозно…?

— Ага.. працюю з нею.

— Ну ніхуясібє.

Сільв чуть засміявся на секунду, і продовжив розповідати:

— Я сам те саме подумав. Не знаю чому вона так полюбила мене, але..

— Хто вона??

— …Кенді.

— Єєбаааа-

— Так..

— Я вахуї, чесне слово, як тобі повезло.

— Це так.. ще вона мені цю роботу запропонувала. Вона настільки добра, що я.. Мені дивно навіть що до мене у неї хороше ставлення. І.. боюся розчарувати її…. я це можу…

— А ти не боїсь! Що може піти не так? Навпаки круто, зустрічайся, а там і до більшого може дійде.

— Я цього й боюся. Якби вона не.. призналась, я б і.. не хотів стосунків. Ну, вона ще раніше призналась.. я пізніш уже.. розібрався з почуттями. Я, блять, не знаю… Який з мене нахрін партнер, я подарувати толком нічого не зможу, бо не знаю…. У мене досвіду толком нема в цьому всьому… Це піздєц. Трясе, коли згадую. Хоч тобі вискажу.. більше нема кому.

— Співчуваю, бля. Взагалі в тебе впевненості нема.

— Ну а звідки їй взятися.. ніхріна у стосунках не тямлю…

— Та роби як відчуваєш. Нічого в цьому складного нема. Відчуваєш що хочеш, що треба, — взяв да зробив.

— Чому вона саме до мене прив’язалась, не розумію..

— А що дарувати — вона сама тобі скаже.

— Так вона скаже що не обов’язково, то й все. А я так не…

— Значить і не треба буде. Ще простіше.

— Та ні…

— Не накручуй себе.

— Я маю хоча б щось робити для неї.. А так.. досі соромлюся її. Я не можу просто іноді їй у очі дивитися..

— Ну нічого, зробиш. Заспокойся. Все буде норм.

— Надіюся..

— Давай краще може ютуб подивимся..

— Ага.

— Не загоняй себе так сильно. Ти нормальний пацан. Норм друг.. все в тобі нормально, правда.. не знаю шо ще додати.

— Дяка..

— Якось складеться. Не думай про це. Все нормально. Стався до цього простіше.

Сільв сам цього не усвідомлював, але у нього була якась недостача тактильності. Він ліг на ліжко і спробував просто ні про що не думати…

— Ти норм?

— Ага. Вмикай що-небудь.

— Го концерт подивимся?

— Так.

 

….

На роботі — у “Солодкому куточку”…

Кенді підійшла до Сільва з нудотою, та непомітно сіла поруч, поки він розбирав товар. Він раптом глянув на неї та щось запідозрив, коли помітив відсутність її енергійності та посмішки.

— Щось з тобою не так.

— Га? Та просто трішки щось погано!

— Тобі ж казали не їсти багато…

— Та я знаю! Не так багато я і з’їла!

— Я ж бачу тебе наскрізь. Не бреши.

— Ну, трохи більше, ніж небагато!

..Через пару хвилин…

— Ой, я… — Почалася рвота… Кенді якнайшвидше побігла в туалет. Сільвестер у шоці ледь не впустив з рук коробку, тіло його злегка ослабло від страху, думав Кенді не встигне. Він ринувся за водою з куллера, потім побіг до неї, при цьому слідкував, щоб не пролити ні краплі води.

— Я.. вже тут! — Почув він її голос за спиною і обернувся.

— …Це жах якийсь.

— Та все не так погано…

— ..Брешеш. — Він ішов до неї.

— Ахах.. Ой-йой, знов… — Вона закрила руками рота і побігла знову блювати…

— Ой Боже..

…райдугою.

— Фуг… — Вона закінчила.

— І треба було воно тобі..? — Він зайшов та став у дверей.

— Ну.. я про це вже зараз не думаю.

— Ось, води попий..

— Дякую, що ти зі мною! — Вона попила.

— Та.. немає за що.

— Фуг. Мені не так вже й погано! Але сил.. мало.

— Може тобі краще додому піти?

— Я ж директору допомагати маю.. Да і мені буде скоро легше.

— Треба б комусь тебе контролювати тепер з твоїм переїданням…

— Контролювати? Та ні! Я сама впораюся!

— Не впевнений.

— Не сумнівайся. Після такого звісно що треба тримати себе в руках! — Вона поставила руки на поясі та тупнула ніжкою.

* Минув тиждень… *

— Кенді, ти не б…? — Сільвестер очманів і замовк, коли побачив скільки з’їдає Кенді цукерок. — Ти здуріла?! — Він взяв її за капюшон та спробував відтягнути від ємності.

— Ніі, не чіпай!!!

— Хочеш знову проблем? — Він обхватив руками її тіло і пробував відтягнути звідти знову.

— М..мені всеодноо, дай наїстися, тут все таке… Смачне!! — Вона брикалася, та він не відпустив.

— Ну, тоді.. Схоже тобі подобаються і нудота, і блювота…

— Щ-що?!

— Так? — Тепер він міг відпустити: вона більше не рипалася.

— Н-ні-ні-ні-ні-ні!

— Тож підемо звідси.. Люди до речі запитують “а де Кенді?”

— Ой! — Вона взяла Сільва за руку та пішла з ним до відвідувачів.

— А я то там до чого? Я ж на складі.

— Пішли зі мною побудеш!

 

….Після роботи…

Сільв виглядав виснаженим після роботи.

— Нумо, а можеш нагнутися до мене? — Запитала дівчина, коли побачила це. — Я тобі дещо скажу.

Він нахилив до неї голову. Вона поцілувала його, тримаючи за комір сорочки, і хлопець трохи аж смикнувся. І тоді вона сказала:

— Ти молодець.

— Мф.. та я… — Вона цмокнула його тепер у щоку. — …Дякую. — Він злегка посміхнувся, засоромився трішки, і оглядався аби перевірити чи не був хто-небудь поруч у цей момент. — Хех..

— Ти милий.

— Хех.. Це вже точно зайве.

— Та ні.

— Це ти… милаха. Тобі хтось казав?

— Хе-хе! Таак. Завжди приємно чути!

— То думаю, багато хто про тебе такої думки. А з приводу мене… Ну це ж не відповідає дійсності.

— Ну тоді ти симпатичний!

— Досить..

— Це правда! І не дарма щоки трошки тобі підрумянила!

 

Кінець 4 збірки. Це був перший том!