Збірка драблів 3. Після закінчення школи…

Після 9 класу Сільвестер пішов поступати на філолога, а Кенді залишилася до 11 класу. Але вона іноді писала хлопцю. І сумувала. Йому в коледжі знов не надто повезло: одногрупники вважали не таким як всі. Та він таким і був: замкнений, тихий. Він і не надто хотів з кимось спілкуватися, бо “всі уже ітак здружилися, куди мені суватися?” Ще й вночі він не міг спати. Було якесь відчуття більшої відповідальності, доки не звик. Вимоги на навчанні були трохи суровішими, перевірялися всі д/з. Він трохи тонув у д/з. Але робив вигляд, що все ок.

Якось йому подзвонила Кенді. Давно не спілкувалися, а по телефону — так взагалі це вперше. Хлопець трохи розгубився, та все ж взяв трубку.

— Так?

— Привіт!

— Привіт. — Він і сам сумував за нею, і зрадів їй.

— Як ти там?

— Да все добре.

— Чую щось не те у голосі.

— Ну, ти знаєш.. просто часу не розмови не так багато. Вибач.

— Ми тут сумуємо за тобою.

— “Ми”?

— Ну так, я і ті що лишилися після дев’ятого.

— Зі мною ж ніхто толком не спілкувався.

— Коулет!

— А.. вона теж лишилася?

— А ти і не знав?

— Ага. Казала щось типу роботу шукати піде.

— Вона і вчиться, і працює. (Хоча так же не можна…) Едуард також сумує!

— Да ладно тобі…

— І я сумую!

— ..Дякую….

— Як з навчанням у тебе?

— Трохи важче, ніж у школі. Нічого, буде хоча б цікавіше, думаю. З другого курсу.

— А може на вихідних побачимося?

— М-мабуть не зможу… У лікарню треба.

— Щось сталось?

— Та.. до стоматолога треба. Нічого страшного.

— Ну добре.

— Але я напишу, якщо щось..

— Це на суботу?

— Неділю. По суботах я вчуся..

— Уу.. жах.

— Хоч 3 пари, та я хочу померти.

— Не помирай!

— Да жартую..

— А ти на бюджет поступив?

— Так..

— Це добре! Нагадай, на яку спеціальність?

— Філологія.

— Аа! Точно.

…

…Минуло досить багато часу… Якось вони зустрілися.

— Привііт!!

— Привіт.

Вона думала його обійняти ще до того як побачила, та він прийшов трохи якийсь втомлений.

— Як справи?

— Середнє. Вибач, що такий трохи невиспаний.

— Можна.. обійняти?

— Так.

Вона перевісила сумку на інший бік і підійшла до нього та обійняла, встала на носочки, уперлася носом в плече. Він неловко поклав руки на її плечі. Йому було незвично з нею, ніколи такого не відчував, тому почервонів, а серце забилося трохи швидше. Хоча було добре… Через хвилинку вона відпустила його і він зробив невеликий крок назад. Якесь таке… майже невідоме відчуття… Та приємне. Хм..

— Ем.. а ти сама то як?

— Дуже добре. ^^ Мені сьогодні снилося як я бачила по вулиці милого собаку і потім ми з тобою зустрілися. А тобі щось сниться?

— Якщо так — то якесь щось нецікаве. Або взагалі.. дивне. Але я не пам’ятаю. Давай не про мене… Чим.. останнім часом займалася?

— Ммм… — Вона почесала підборіддя. — Гуляла. Багато гуляла. Ходімо теж! Давай у парк?

— Д-давай.

…

— Пішли на гойдалку?

— А нас не згонять?.. Типу ж дорослі.

— Та ні, ну кому то треба! Ми не зламаємо ж! Хих! — Вона взяла його за рукав куртки і пішла разом з ним, попереду нього.

— На цю..? — Це була така гойдалка, яка по формі нагадувала тарілку.

— Ага! — Вона сіла на неї з одного боку, — сідай. Ми з Едуардом так уже гойдалися.

— Ну гаразд..

А він сів з іншого боку, спиною до Кенді. Вона почала розгойдувати. В парку не було особо людно, та Сільвер всеодно хвилювався трохи, що типу неловко це загалом виглядає.

— Чомусь мені так подобається тут! — Весело сказала дівчина.

— Ага, хех. — Сільв теж розгойдував потроху. — А ти не хвилюєшся з приводу… Типу, гойдалки не для дорослих, а майданчики тільки для дітей…

— Стереотипи! Та.. Нехай всі думають що хочуть! Те саме стосується тебе: виглядай як хочеш, роби що хочеш, інших не має хвилювати!

— Ну, суспільство на все, скоріш за все, дивно реагує.

— Головне щоб тобі подобалося.

— Ага. — Він тихо зітхнув і злегка усміхнувся.

— У тебе до речі гарний стиль. Та хай кажуть хоч що завгодно!

— Типу рокер..

— Ти особливий. Всі ми особливі!

— Взагалі, чого ми знову про мене?.. Постійно так…

— Ні, не постійно!!

— Кенді…

— Я хочу тобі довести! Може ти думаєш, що не такий як всі і це погано, та.. нема однакових людей! Всі індивідуальні і це чудово! І чхати, що інші кажуть, та хоч щось типу “ай, він якийсь дивний…” Пофіг! Головне — що подобається тобі! Я теж не така як всі, на гойдалки ходжу, то й що, не приймати себе? Приймай себе!

— Я зрозумів.. — Він дивився по сторонам, глядів щоб ніхто сторонній поряд не виявився.

— Добре, якщо зрозумів, — сказала вона вже з ноткою радості.

— Не хочу, щоб ти багато так переймалася за мене. Це вже не вперше.

— Ти мій друг!

— Залізний аргумент…

— Хахах!

— Ну…

— Тому і буду перейматися!

— ..Дякую.

“Я люблю тебе”, — хотіла б сказати Кенді, та розуміла, що він розгубиться.

— …Не думала на психолога піти вчитися?

— Хехех! Ні.

“Вона ну надто добра. Добре що я не відчуваю одну безпорадність з нею. Боже. А її спина тепла доволі. І зручно.. Чому я про це… Ні, я не закохаюся. Все норм. Бля, а якщо покохаю — це ж яка буде жалість. Що тоді буду робити? Тільки мучитися. Так, ладно… Не буду про це думати.”

Кінець 3 збірки.