Забагато я слухала “Clair de lune”

Осінній вітер дмухав,

Дощило на дворі.

Думки не спішили,

Блукали в моїй голові поволі.

Гукав мене хтось за спиною,

Коли я зранку по вулиці йшла.

Ранковий туман,

Мжичка щіпала щоки.

В навушниках грала пісня гучна,

Я не чула хто мене гукав.

Туман був надто густий,

Здається хтось ніби торкнувся плеча,

Та я не обернулася і йшла далі.

Ноги втомилися, згусток уяви малював на мольберті сірі пейзажі,

Як я могла ще стояти?

Як не впала? Як не піддалася слабкості сісти на траву, вкриту росою?

Важко було навіть рота відкрити,

Голос в голові теж мовчав,

Тому певно думки були німі.

Сірі фільми, картонні герої.

Дурнуваті сюжети, без несподіваних поворотів.

Дебюссі “Clair de lune”,

Музика, якимось чином рятує мене.

Втомлені повіки,

Очі затуманені,

Я загубилася в роздумах.

Лабіринти вулиць, здається немає виходу з цієї пастки.

Певно я ляжу спати,

Змиритися легше ніж просто тікати,

Рано чи пізно втома зможе мене наздогнати.