Захист

Вона бігла. Босі п’яті стукотіли об кам’яну стежку, колючі гілки та дрібні гострі камінці впивалися в ступні, рани кровоточили, легені палали й здавалось зараз розірвуться на тисячі атомів, дихання було нерівним, втомленим та приреченим. Дорога вела то вгору – до засніжених гір та зелених пагорбів, то вниз – до водянистих струмків та могутніх дерев.

Вона тікала, не зупиняючись ні на мить, аби перепочити. ВОНО було вже близько, ЙОГО важке слизьке дихання тріпало волосся, а від гучних кроків здригалась земля.

Найсмішніше: вона не знала, що то було. Не могла обернути голови, навіть якби зупинилась і захотіла цього. А побачити того монстра було її останнім бажанням у всьому Всесвіті.

Вона спіткнулась. Темна тінь нависала над нею, закриваючи заспокійливе світло сонця. Світ перетворився на морок.

Вона закричала.

***

Ашильда закричала.

Вона різко сіла на ліжку, перелякано хапаючи ротом повітря, ніби риба на суші. Жадібно вдихала тепле густе повітря своєї кімнати в ТАРДІС, мовби пробігла сто тисяч миль.

Це був всього лише сон. Чортів кошмар.

Дівчина відпустила ковдру, яку до того міцно стискала в кулаці й тремтячими пальцями витерла спітніле чоло.

Він знову її наснився. Стежка без кінця. Невідомий монстр. Безнадія.

Що то було?

Страх перед майбутнім? Її минуле, яке вона забула і яке не хотіла згадувати? Почуття, які її лякали?

Ашильда втомлено зітхнула, плутаючись пальцями у своєму довгому волоссі – це заспокоювало. Ледь чутний звук двигунів – заколисував. Все було спокійно, але хвилювання так легко не відпускає своїх жертв. Воно повільно охоплює кожну частинку їхньої свідомості, надійно, мов турботлива матір, вирощуючи кожну страшну думку, а потім дозволяє своїм дітлахам руйнувати все на ігровому майданчику.

Світло спалахнуло раптово, засліплюючи Ашильду. На порозі кімнати ,з биткою в руках, стояла Клара, сторожко озираючись довкола.

Ашильда з нерозумінням поглянула на Освальд, і її здійняті брови були найкращим питанням у світі. Клара в свою чергу так само зиркнула на безсмертну, сторожко озираючись кімнатою.

• Ти кричала, – пояснила Клара, опускаючи битку, – Кликала мене на ім’я. Я вже думала, що на ТАРДІС напали прибульці чи гаргульї знову втекли з підвалу.
• Я, ні…нічого такого, – похитала головою Ашильда, – Просто сон.

Клара підійшла ближче до її дерев’яного ліжка зі спинками з двох кінців, опустила битку на підлогу й склала руки на спинці, очікуючи детальніших пояснень.

• То це був кошмар? – поцікавилась вона, допитливо схиляючи голову й ніжно усміхаючись.

Весь її вигляд виражав щиру турботу й підтримку: блискучі очі, ніжно-суничні вуста зі злегка піднятими кутиками, розпущене волосся та із одягу – лиш одна нічна сорочка на тонких бретельках. Видно Клара так злякалась за неї, що часу, крім того аби шукати битку, просто не було. Навіть не накинула на плечі халат і тому зараз її шкіра покрились дрібними сиротами.

– Звичайний буденний людський кошмар, – відмахнулась Ашильда, кивком запрошуючи Клару під ковдру, навпроти себе.

– Від звичайних кошмарів не прокидаються з криком, – м’яко заперечила Освальд й цокнула язиком, ніби кажучи «Які ці безсмертні вперті».

Ашильда сконфужено закусила губу. І чому з усіх можливих істот у Всесвіті її випала нагода подорожувати саме з впертою, сильною, амбіційною Кларою Освальд, що розкусить вашу брехню, мов лушпиння від горішків?

Клара обережно присіла на край ліжка, залізла під ковдру, прикриваючи лише ноги, а потім знову продовжила розглядати безсмертну своїми теплими очима, що водночас були міцніші від гір, але в той час м’якішими від хутра лисиць. Звідки Ашильда знала, яке на дотик хутро лисиць, вона не уявляла. Можливо колись давно вона була мисливицею.

– Якщо ти не готова про нього говорити – я зрозумію, але не потрібно соромитися своїх переживань.

– Ох, – видихнула Ашильда, – Це важко пояснити.

– Я зрозумію, – Клара задерикувато підняла підборіддя, грайливо підморгуючи.

Як її пояснити, що це вона провина її кошмарів? Почуття, що спалахували в серці Ашильди при одному погляді на Клару, лякали її ж саму. Клара мертва. Те, що вона може розмовляти з нею не вічне. Колись її набридне жити між двома ударами серця, захочеться врешті-решт піти на спочинок і кінець.

Ашильда покохала одного разу. Закохувалась безліч разів. Більше таких помилок вона не допустить. Не просто так вона залишила болючі сторінки зі смертями коханих в щоденниках, що були всіяні сльозами. Це було вічним нагадуванням, про те що найкращим варіантом для безсмертного буде впродовж тисячоліть лишатися холодним айсбергом, який ніколи не скресне й не розпадеться, оголюючи чутливе тріпотливе серце.

Клара терпляче чекала. Не підганяла, не кричала, не вимагала. Її волосся кольору солодкого шоколаду, який так і хотілось відчути на кінчику язика, ліниво діставало плечей. А самі плечі, ключиці, тонкі руки виблискували у світлі ламп, оголеною шкірою.

Погляд Ашильди недоречно ковзнув вниз, туди де починалась нічна сорочка, до двох грудей, що ледь-ледь виділялись крізь цупку тканину. Щоки безсмертної спалахнули червоним вогнем і вона різко підвела голову, схвильовано усміхаючись Кларі, ніби тільки-но не задивлялась на її груди.

Освальд, здається нічого не помітила.

Що це з нею таке? За все своє життя вона бачила сотні оголених жінок, чоловіків, прибульців, але саме при вигляді Клари Освальд її ніби підміняли на зовсім іншу людину.

Кохання – жахлива річ. Вона ніби змінює параметри нашого мозку без нашої добровільної згоди й підкидає сороміцькі думки в недоречні моменти. Хоча можливо, любов навпаки дозволяє прихованим ідеям вилізти на свободу й відчути смак вільного життя.

– Коли мені в дитинстві снився жахливий сон я завжди прибігала до матері з переляканими очима й доводила її цим ледь не до інфаркту, – засміялась Клара, підтягуючи одну ногу ближче до себе й сонно кладучи голову собі на коліно, але при цьому не перестаючи спостерігати за Ашильдою, – Потім я завжди розповідала сценарій сну, а вона мене запевняла, що це лише моя дитяча невгамовна фантазія і розбирала кожну деталь, аби запевнити, що такого ніколи не станеться в реальному житті.

На обличчі Клари з’явився той самий болючий вираз ностальгії, коли перед очима спалахує вервечка давніх теплих спогадів, а все життя довкола блякне і покривається густим непроглядним туманом. Люди завжди зберігають тільки щасливі моменти минулого, намагаючись стерти із пам’яті весь пекучий біль та підле розчарування, тому й згадають лише добре заспокійливе минуле, ніби раніше все було чудово і тільки зараз життя перетворились на чорну діру проблем, але насправді нічого ніколи не змінюється. Все наше життя це чергування невдач, перемог, усмішок, падінь, похвали та байдужого спокою, коли набридає вже відчувати хоч щось.

Іноді Ашильда, навіть раділа, що не пам’ятає всього свого життя. Це рятувало від почуття провини, сорому, неприємних спогадів чи ще гірше раптових емоцій. Але в той же час, посеред ночі, перечитуючи свої старі щоденники при світлі лампи, благала аби згадати хоч би щось самостійно, без детальних описів, які вона минула так детально розписувала, нервово кліпаючи й мов божевільна торкаючись вугіллям, олівцем, пером чи ручкою темного паперу. Часто її здавалось, що вона тримає в руках якусь пригодницьку історію, написану заможним автором, а не хроніку свого життя. Але це була її історія.

– Впевнена, що не злякаєшся? – по-доброму поглузувала Ашильда, задерикувато підіймаючи куточок губ та повертаючи образ безстрашної авантюрної безсмертної.

– Я? – Клара пирхнула й показала язика, – Ображаєш, Ашильдо.

Безсмертна проковтнула клубок хвилювання в горлі. Вона дозволяла лише Кларі називати себе цим ім’я. Ім’я яке не пам’ятала. Яке подарували її люди – її батьки, які теж загубилися в потоці Часу.

Ашильда знову зімкнула ковдру в міцний кулак й почала:

• Там була стежка. Я тікала нею. – по спині пішов мороз, ніби вона знову опинилась невідомо де, у полоні жахливих сновидінь й не знає де шукати вихід, – А за мною біг якийсь монстр. Я ніколи не бачила його, жодного разу, скільки б разів цей сон мені не снився, але я знала: як тільки він мене наздожене, мені прийде кінець. Світило сонце, але я відчувала холод. Неменучість того, що має статися. Це було ніби передчуття. Лякаюче передчуття чогось важливого.

На останньому слові голос Ашильди затремтів. Скільки разів вона гадала, що помре? Скільки небезпек, війн, століть, зрад пережила і тепер боїться якогось сновидіння?

Вона підвела погляд й потрапила просто у полон Клариних очей. Вони усміхалися. Не глузливо, а підбадьорливо, ніби міцний корсет середньовічної сукні, що тримає твою спину рівно й не дозволяє перетворитись на немічну служницю, що схилить голову перед несправедливою жорстокістю й припинить боротьбу. Навпаки, цей корсет слугує тобі гострим стрижнем, що допомагає тримати голову рівно й гордовито усміхатися на всі тридцять два зуби просто перед злісним обличчям ворога.

– Можна тебе обійняти? – раптом поцікавилась Клара, невинно посміхаючись й простягаючи руки вперед.

Ашильда заклякла.

– Що? – спитала Клара, здивовано хмурячись й цілеспрямовано рухаючись ближче до безсмертної, – Обійми це завжди найкращий спосіб заспокоїтись.

І ось тонкі довгі руки загадкового відтінку, що був занадто темний для бежевого кольору й занадто світлий для засмаги, вже обвивали талію Ашильди, а підборіддя власниці рук спочивало на плечі безсмертної, обдаючи вухо теплим сопінням.

Ашильда сподівалась, що Клара не чує наскільки швидко й знервовано б’ється її серце, а якщо й чує, то спише це на те що легендарна безсмертна просто боїться кошмарів, а не близькості жінки. Ашильда обійняла Освальд у відповідь, приглушено видихаючи коли пучки її пальців торкнулися ніжної шовкової матерії нічної сорочки.

– Краще?

– Набагато.

Це були просто обійми. Невинні, товариські, сестринські. Клара завжди мала схильність до емпатії, до співчуття, до ясної саркастичної усмішки посеред самого осередку битви, що розтопить твоє серце й додасть нестримної хоробрості.

Точніше, так Ашильда намагалась себе переконати, поки Клара не торкнулась своїми вустами її розчервонілої щоки й не вмостила свою голову її на плечі.

• Після того як мені снився кошмар, мама завжди залишалась зі мною, – пояснила Клара між двома довгими позіханнями, які були мов мовчазне нагадування про пізню годину і насичений проблемами день.

Ашильда пам’ятала, як описувала кохання зі своїм перший і єдиними чоловіком. Воно скидалась на молоду рослину, що спершу поволі пускає коріння, перевіряє вашу дружбу на міцність, нарешті починає рости, збурюючи у ваших серцях нові незбагненні відчуття й врешті-решт перетворюється на міцну довгорічну квітку з якої ще нескоро опадуть пелюстки.

Тим часом почуття до Клари, дивна ніжність, що змушувала вуста усміхатися, а очі щасливо мружитися, скидались на полум’я. Воно спалювало тебе зсередини, загрожуючи обпалити зовнішню оболонку й виплеснути всі твої непереборні емоції на волю. Але в той же час обігрівало, захищало від жорсткого холоду світу й давало світло в найтемніші часи, накриваючи заспокійливим теплом та турботою.

Неможлива дівчина, чиє серце застигло між двома дзвінкими ударами. Безсмертна дівчина, яка за життя бачила як і підняття, так і руйнування світу.

Кохання, яке ще довго намагатимуться заперечити ці вперті мандрівниці, але врешті-решт всі здадуться перед потоком Часу.

Ашильда хвильку недовірливо витріщалась на стіну перед собою, потім повільно перевела погляд на Клару, чиє рівномірне дихання підказувало, що Освальд вже на межі сну й реальності, й собі поклала голову на маківку супутниці.

Вона не хотіла хвилюватися про майбутнє. Тільки не зараз. Не мала жодного бажання переривати цю крихку мить, що стає початком чогось набагато більшого.

Ашильда тихо клацнула пальцями, вимикаючи світло й заплющила повіки, насолоджуючись теплом Клариного тіла поряд і спокійною темрявою, що огортала її, мов міцний захисний купол.

Більше тієї ночі ніякі кошмари не посміли турбувати її. А якби й спробували, то битка Клари Освальд завжди була напоготові.