Запрошення

Тоді, перед уроками, вони домовилися про зустріч пообіді наступного дня в парку біля озера. Ініціатором був Спартак. На заняттях хлопці поводили себе так, наче нічого не сталося і ніякої розмови не було, тільки іноді Суббота ловив погляд Жені й посміхався кутиками губ.

Як поводитися на запланованій зустрічі Євген не уявляв, якщо навіть при звичайній посмішці нітився та нервово смикав пальці. Він все ще вважав свою пропозицію безглуздістю й дивувався, по-перше, тому, що Спартак відповів на неї, а по-друге, що не дав по писку за нахабний сенс питання. А ще, що було найголовніше, Янович не знав, як себе поводити та які обовʼязки він взяв, виявивши таку ініціативу. Був би Суббота дівчиною, проблема б щезла; на щастя, Женіна цнотливість вже минула, та він у цілому мав непоганий досвід спілкування з протилежною статтю, а ось що належало робити з чоловіками в такому тісному зв’язку можна було тільки здогадуватися. Зазвичай, як джентльмен, він йшов на побачення з квітами для дівчини та шоколадкою чи маленькою коробочкою цукерок. Для нього самого це був важливий романтичний жест, щоб показати обраниці прихильне ставлення. Але зараз він розумів, що це зовсім не підійде. Та й взагалі, чи можна вважати це побаченням? Чи можливо Суббота невірно сприйняв його прагнення та оцінив як жарт? А чи потрібно обійматися при зустрічі, як він завжди робив з дівчатами, чи краще задовільнитися стисканням рук? Ці питання та безліч інших крутилися в його голові майже усю ніч, поки він, вичавлений нервово, не заснув під ранок. Замість квітів та цукерок Євген вирішив обмежитися двома порціями капучино з кавової ятки: собі й Спартаку.

В назначений час той вже чекав Женю на лавочці, що стояла лише в декілька метрів від озера спинкою до доріжок. Перед цим сильно сніжило, і хоча суботній ранок радував білим зимовим сонечком і відсутністю опадів, сніг та крига виблискували під променями й сліпили очі. Спартак виглядав трохи інакше, ніж зазвичай. Євген звик бачити його в сорочках і піджаках, суто офіційному стилі, якому він не зраджував ніколи за весь час навчання в ліцеї. Зараз же Суббота був одягнутий у светр, комір якого виглядав через розстібнуте зверху пальто, звичайні джинси, чоботи й шапку з китицею. Китиця вразила Яновича найбільше, тому замість привітання, він неввічливо почав з неї:

— Цікава шапка, ніколи не бачив її у тебе, — вимовив він, споглядаючи на киту та водночас передаючи паперовий стаканчик з кавою в руки Субботи, — тобі личить.

— Привіт. Дякую, — кивнув Спартак, беручи стаканчик у долоні, — і за каву, і за шапку. Вона з Норвегії, а я радий тебе бачити.

Він, тепло посміхаючись, подивився на Яновича. У того почервоніли вуха: чи то від легкого морозцю та відсутності своєї шапки, чи то від слів Субботи. Зробивши ковток капучино, Женя сів поряд і замовчав. Розмова загальмувалася. Щоб трохи розворушити тягар незручності, Спартак відвів одну руку від паперового горнятка та, не повертаючись обличчям до Яновича, поклав теплу долоню зверху на Женіну, що лежала на лавці. Він несподіваного дотику Євген здригнувся, судомно видихнув та почервонів ще більше, але кінцівку не прибрав. Суббота почав говорити:

— Я так розумію, що ти вчора запропонував зовсім новий досвід для себе. Тому спочатку хочу дізнатися, ти дійсно хочеш це спробувати? — Він казав мʼяко та стишивши голос. — Якщо те, що я зробив до цього, те що роблю зараз, тобі неприємно, я можу зупинитися та ми удвох удамо, що нічого не сталося.

Янович, який не очікував, що зустріч почнеться саме з такої теми, набрав повітря у груди, щоб відповісти, не дивлячись у бік Спартака:

— Ні… тобто так. Тобто так, я зараз нервую, розгублений, але я готовий. Спробувати. Я розумію ризики, відношення суспільства, все таке, але… Якщо ти «так», то і я «так».

Суббота посміхнувся, стиснувши пальці навколо долоні Євгена, радіючи його відповіді, але намагаючись максимально стриматися, щоб не бентежити емоціями Женю щодо їх стосунків.

— Гаразд, я зрозумів, мені приємно, — відреагував він та змінив тему, щоб Янович перестав бути схожим на боввана через сильну внутрішню напругу. — До речі, дуже смачна кава. Де ти її взяв? Взагалі, каву любиш більше чи чай?

Чим більше просувалася розмова, тим більш невимушеним ставав її перебіг. Вони обговорили вподобання щодо напоїв, навчання, очікування в новому році, плани на святкування, та багато всього, через що бесіда навіть стала схожою на їх спілкування на ґанку, окрім рук, що лежали так само одна на одній. Євген встиг вже геть змерзнути, але не рухався та не пропонував піднятися з лавки та походити десь, бо розумів, що в такому випадку торкатися один одного не вийде, а для нього це було важливо. Врешті решт, на телефон Спартака прийшло повідомлення, що вмить повернуло йому серйозний вигляд.

— Мені потрібно бігти, Женю. Батьки перед відʼїздом клопочуться у справах, я їм потрібен. На жаль, до самого тридцять першого буду зайнятий. Але у мене є одна ідея: як ти ставишся до того, щоб зустріти Новий рік разом? Від тебе нічого не потрібно, тільки прийти до мене, тим паче ти ось казав, що з батьками святкувати не хочеш. Що ти думаєш щодо цього?

Євген думав недовго:

— Добре, гаразд, я за. Ти скажеш мені адресу?

— Я її надішлю тобі, щоб не забув. Тоді на сьому вечора буду тебе чекати.

Спартак встав з лави, забравши руку, від чого Янович відчув свою наче голу, та вже думав прощатися, однак ще раз уважно поглянув на Євгена і спинився. Він мовчки зняв шапку з себе й обережно одягнув її зверху на кучері Жені та холодні вуха, а потім, озирнувшись навкруги, чи ніхто їх не бачить, нахилився уперед та легким доторком поцілував Яновича в щоку, від чого той знову закляк.

— Вибач, що змусив змерзнути. Я побіг, бувай, Жене.

Шапка була дійсно дуже щільна сама по собі, та ще і зберегла частину тепла Спартака. Євген відчував його запах, порожній простір біля своєї руки та поколююче місце поцілунку, і від цього у нього шалено калатало серце. Він відчував те, що раніше ніколи не помічав за собою. Женя почав думати про те, що закохується.