Занурення в тінь. 3

Почніть писати…

30 жовтня 2015 року

— Чому саме сюди? Миро!

Задихаючись, він біжить за мною по сходах, але я невблаганна. Я перестрибую через сходинки, тому що поспішаю на зустріч з небом. У дитинстві я завжди мріяла його обійняти, хоч воно таке величезне. Я розкидала руки і тягнулася, тягнулася, вставши навшпиньки… І ось зараз, на даху покинутого заводу, я відчуваю майже те ж саме, що й тоді. Я знову розкидаю руки й голосно заливаюся сміхом.

Ми чекаємо темряви: звідси приголомшливий краєвид! Вогні міста внизу, зірки – вгорі. Якщо швидко переводити погляд знизу й догори, перестаєш відчувати різницю, все зливається в нескінченний вогненний потік.

Розстелити на даху плед, щоб лягти і шукати сузір’я, поки в очах не почне ряботіти. Говорити про неважливі, прості, звичайні речі. Сміятися з дурних жартів. Коли таке траплялося востаннє? Йому двадцять один, мені двадцять три, але мені так легко й весело, наче мені знову п’ятнадцять чи шістнадцять…

Мені не псують настрій ані перекинута на футболку тепла кава, ані укуси комарів.

Ми йдемо вже за північ, довго блукаючи порожніми вулицями, обіймаючись і хихикаючи, як підлітки. Чималу годину сидимо на літньому майданчику кафе, скособочившись на прив’язаних ланцюгом до столиків стільцях, і намагаємось віддихатися та струсити з себе безперервний сміх.

Яка я рада, що з тобою. Я кохаю тебе.

Кохаю тебе.

Мені вдалося зібрати всього за кілька тижнів досить пристойне портфоліо: а все тому, що в цьому чудовому місті завжди є, що знімати. Вуличні музиканти, морські пейзажі, чарівні запущені дворики, поважні й горді коти, діти, які завжди вдало випадково потрапляють в кадр.

З біса подобається думати, що я розвідниця в пошуках важливої інформації, а не лишень фотографиня, яка дуже хоче зловити кадр. Іноді буквально доводиться сидіти в засідці, а часом зазняти фото дається легко й ніби випадково, і я навіть не знаю, що подобається мені більше.

Буває, я фотографую щось через якийсь внутрішній імпульс, і це може бути витрачений даремно кадр або навпаки, надзвичайна знахідка.

Здається, мене уникає моя подруга. У вівторок вона поговорила зі мною лише п’ятнадцять хвилин і втекла через якісь важливі справи. Можливо, вона дійсно зайнята, або я чимось зачепила її? Щось сталося, але я не збагну, в чому справа..?

Тому сиджу посеред парку на мокрій після дощу лавці й для чогось кручу свою камеру в руках. Взагалі-то це не мій район чи, радше, околиця, і я не дуже пам’ятаю, як сюди забрела. Так, коли я чимось засмучена, зі мною трапляються справді дивні речі. Мені видно лише шматочок дороги крізь  осінні дерева. Скільки я вже тут? Четвертий місяць чи п’ятий?  Довго ж я тут протрималась, несподівано для самої себе.

У просвіті між деревами видно тільки шматочок сірого автомобіля, біля якого активно жестикулюють чоловік і жінка. Я бачу її зі спини, а ось його обличчя мені дуже добре видно: напевно, він гарний, але зараз ці красиві риси спотворені від гніву й невдоволення. Про що вони сперечаються – не чути. Враз він різко відчиняє дверцята машини й буквально заштовхує її всередину, і в цей момент я бачу її обличчя. Вона обертається, щоб крикнути щось йому. Я хапаю камеру і встигаю це зняти: незрозуміло навіщо, але внутрішній голос часом змушує мене робити ірраціональні речі. Чоловік сідає за кермо й швидко їде. Я намагаюся заспокоїтися, але пальці трохи тремтять. Ми з Марком ніколи, ніколи не сварилися. Я відчуваю, що повинна щось зробити, але не можу, і від цього мені хочеться розбити що-небудь.

Несподівано дзвонить телефон. Дана вибачається за те, що пропала. Ми з нею збиралися зустріти світанок десь на морі вже кілька тижнів: вона запропонувала зібратися в суботу.

Але ця зустріч не приносить мені довгоочікуваного заспокоєння: я не можу викинути ту парочку з голови й переживаю, чи все в порядку з тією жінкою. Мені хочеться, щоб трапився якийсь переломний момент і все змінилося на краще: я б забула Марка й перестала себе ненавидіти, і змогла б дивитися на себе в дзеркало, і, можливо, знайшла б нових друзів і знайомих. Але іноді одна фраза може змусити тебе думати про те, від чого ти вперто намагаєшся сховатися.

— Миро, — несподівано запитує Дана, загасивши сигарету о бордюр, — чому ти залишила свого чоловіка?

Так і сказала: не розлучилася, а залишила. Я здвигаю плечима.

— Я не знаю, як пояснити.

— Він щось зробив тобі? — Дана запитує дуже тихо. Боїться образити.

— Я розлюбила його, — відповідаю я, навіщось розтягуючи слова і знижуючи голос до кінця фрази, напевно, я копіюю манеру мови Дани, цікаво, чи помічає вона. — Просто раптом зрозуміла, що я більше нічого не відчуваю. А я не хочу так жити. І він помітив, що я нічого не відчуваю. Я стала руйнувати його життя, тому що це його з розуму зводило. А він руйнував моє, бо я не могла прикидатися. Мене це вбивало. І я просто пішла. Яке щастя, що у нас немає дітей, і я лише зібрала рюкзак і сказала, що йду. Я більше не могла нічого бачити ні в тій квартирі, ні в тому місті. Скрізь ми були разом, всюди я зустрічала його, знову й знову.

— Ти дуже кохала його?

Я ненавиджу плакати, але чомусь весь час плачу. Ось і сьогодні не мій день. Я не можу втриматися. Я голосно схлипую, і все обличчя мокре, і я маю, мабуть, жахливий вигляд, але зараз мені вже все одно.

— Я думаю, що дуже сильно кохала його, але… хіба справжня любов перестає існувати? Може, це все був самообман, і ці роки разом — неправда? Я не знаю, чи реальні мої почуття, і це жахливо.

— Миро, я тут, — каже Дана, — я завжди тут, якщо ти хочеш поговорити. І я справді вірю, що з часом ти з усім розберешся. Я дуже сильно в це вірю…

Ми дивимося, як сонце встає над морем, але в мене вже немає сил захоплюватися цим видом. Золото плавиться, перетікає з неба в море, але я не бачу нічого, крім веселки на своїх віях. Дана обіймає мене, і я відвертаюсь від сонця й заплющую очі. Я брешу собі. Брешу їй. Брехала і йому. Все було не так.

Була жінка в світлому пальті й синьому береті, яку я побачила крізь скло, коли сиділа за столиком в кафе, повернувшись з поїздки до сестри. Ні, я за ним не стежила. Я поспішала додому, до нього, коли мене ледь не збила з ніг стара приятелька, і потягла пити каву. Смішний збіг обставин, але я зовсім не вмію говорити «ні», і я слухала й слухала її невгамовну балаканину, нетерпляче похитуючи ногою і свердлячи поглядом свій будинок через вікно.

Вони вийшли з нашого під’їзду, обнялися, поцілувалися: така мила пара. Спочатку я не зрозуміла, в чому справа. Коли вона сіла в таксі, він ще постояв трохи, викурив сигарету. Я чітко його розгледіла. І в той момент, коли його впізнала, я перекинула чашку гарячої кави собі на коліна, але майже нічого не відчула, хоча почервоніння не сходило ще кілька днів. Моя приятелька метушливо відтирала мене серветками, а я сказала, що піду в туалет і заперу пляму. Вийшла і вмилася, щоб на моєму обличчі не залишилося косметики, яку я кілька годин тому, в поїзді, так ретельно наносила для нього. Потім трохи відіпрала від світлої спідниці кавову пляму. І повернулася до своєї квартири. Не пам’ятаю, чи хоч попрощалась із подругою…

Я нічого йому не сказала. Нехай він думає, що я не знаю. Та, гадаю, усе ж легше відразу дізнатися, аніж здогадатися, помітивши зниклу з твоєї склянки зубну щітку й багатозначно забуту на твоєму туалетному столику помаду блідо-рожевого відтінку, якої ніколи не було у твоїй косметичці, або через ледь вловимий запах її парфумів, або перестеленій чомусь постільній білизні, хоча перед від’їздом ти тільки-тільки постелила чисту…

Якийсь час я справді думала, що зможу про це забути. Нерозумно вірити, що можна викинути з пам’яті вчинок людини, якій ти готова була довірити всі свої таємниці, і своє життя, і своє майбутнє. Геть усе, чорт забирай…

Коли я вирішила піти, мені не хотілося про це говорити. Я ні з ким не хочу про це розмовляти. Усім серцем хотіла, щоб це закінчилося, нехай він думає, що провина зостається на мені. Нізащо на світі я не стала б це ворушити. Ніколи.

Повернувшись додому, я клацнула вимикачем, секунду мружачись і намагаючись звикнути до яскравого світла. Кидаю погляд на своє відображення в дзеркалі… Але з моїм обличчям ніби щось не так. Я проводжу по ньому долонею, ніби стираючи з лиця цей день, але нічого не допомагає. На мене дивиться незнайомка. Насторожена. Чужа.

Вранці я знову уникаю погляду в дзеркало. Здається, що я побачу там інопланетянку. Когось несправжнього, не мене. Від співробітниці, яка робить мені черговий комплімент, я відсахуюся, і прямую до комори, нібито у справі.

Там я трохи приходжу до тями, щоб продовжити роботу. У магазин завітали сьогодні різні жінки: чимало з них дуже гарні. Деяких я дуже добре розумію: вони теж ненавидять себе. Я знаю, їм геть нічого не сподобається, що б я їм не запропонувала. Через це більше люблю працювати з самозакоханими красунями: їм легше догодити, вони несвідомо милуються собою й у величезному светрі, і в сукні, що обтягує усі вигини тіла. Я розумію, що це неправильно, але майже фізично відчувати ще й чужий біль і ненависть – задоволення так собі.

Намагаюся тим часом довше поспілкуватися з клієнткою, котра однозначно в хорошому настрої, але вона досить швидко обирає джинси та йде.

Повернувшись додому, я падаю на ліжко й умикаю телевізор, щоб не бути в тиші. Останнім часом тиша мене дратує. Здається, вона роз’їдає зі середини…

Зображення в старенькому телевізорі то чорно-біле, то кольорове, але мені лінь піти й посмикати антену, і я натомість бездумно втуплююсь в екран, що час від часу перекривається вертикальними смугами й шипить, а потім знов працює, наче нічого й не було. Починаються кримінальні новини, я безрезультатно тисну на кнопку, нічого не відбувається. Сама винна. Потрібно було раніше поміняти батарейки.

Я встаю й тягнуся, щоб перемкнути канал на телевізорі, але на екрані з’являється фотографія жінки у світлому пальті, і я розумію, що вже бачила її раніше. А коли згадую, де я її бачила, мені ясно, що я не зможу це так залишити.

Моя перша думка — це зателефонувати Дані та запитати, чи не піде вона зі мною в поліцію. Але останнім часом вона здається такою втомленою. Хіба я маю право скинути на подругу ще й це?

Я відкриваю ту саму фотографію, яку чомусь не видалила. Як багато в житті ми робимо випадково. Я можу назавжди забути про зниклу жінку, а можу допомогти їй. Якщо їй ще можна допомогти…

Я беру з собою флешку, надягаю куртку й виходжу з дому. Черговий у віконці дивиться на мене сонними й злими очима, тож я починаю розповідати, але тричі збиваюся, бо щоразу від хвилювання заїкаюся й давлюся від хвилювання, але врешті він розуміє, чого я від нього хочу.

Через хвилину я опиняюся в кабінеті слідчого: лисуватий чоловік років сорока, який час від часу нервово хапається за телефонну трубку і когось відчитує до смішного байдужим голосом. Від цього я чомусь заспокоююся, і розповідаю все: про те, що випадково побачила зниклу жінку, де, з ким, в який час. Коли питання закінчуються і я виходжу з кабінету, у мене чомусь підкошуються ноги… Я ледь добрела до кінця довгого коридору з брудно-зеленими стінами, тримаючись за стінку.

4 травня 2017 року

— Марку, — кажу я, сидячи на підвіконні, — те, що відбувається, неправильно. Я не знаю, чому це трапилося з нами… Але ти сам все розумієш.

— Нічого я не розумію! — він засмучений і злий, — все ж було добре! Я нічого не зробив! У тебе хтось є?

— Ні, — я втомилася виправдовуватися, — нікого немає, нікого не було, просто я не можу більше тут перебувати. Відпусти мене.

Марк хапає зі столу тарілку. Хоче жбурнути, але передумує. Правильно, бо той безлад не мені доведеться прибирати.

— Тобі не потрібен мій дозвіл.

Очі червоні: чоловіки ж не плачуть, але він ось-ось…

Гаразд. Я вдаю, що нічого не помітила. Встаю і йду до кімнати.

— Куди ти? — для чогось питає він.

Я не відповідаю.

— Знаєш, я чекав чогось на кшталт «пробач мені, що так вийшло», — кричить він мені вслід.

Ми зовсім не вміємо сваритися. Я не хочу знати, як він зміг і чому. Може, тому що мене йому було недостатньо, і його велике серце хотіло любити ще когось? Не хочу, не хочу його звинувачувати ні в чому. І не хочу питати ні про що.

— Я не прошу про пробачення, тому що зараз ти однаково не зможеш зрозуміти, що трапилося. Я і сама добре не розумію. І пробачити мене ти теж не зможеш. Навіщо ж я буду просити?

— Правильно. Ти ніколи нічого не просиш.

Він підходить до мене, ніби хоче обняти на прощання. «Господи, ні. Я не можу. Зараз заплачу і залишуся. Не смій, ні.»

— Іди сюди, ось так, — лагідно все ж кажу я.

Ми ніяково і швидко обіймаємось. Секунда — і обійнялися ще раз, вже по-справжньому. Я не заплачу. Сильна жінка, що тут скажеш.

— Чорт, якщо зможеш, все-таки пробач мені, — здавленим голосом кажу я у дверях, залишаю на полиці ключі й зачиняю їх. Постою хвилину. Він не закриває на засувку. Значить, сподівається, що повернуся. По той бік немов стоїть на варті. Чекає. Ні, це нестерпно! Я спускаюся сходами, ледь не налітаю на (колишнього?) сусіда, не озираючись бубоню вибачення, і за хвилину вже опиняюсь на автобусній зупинці. Зручно жити біля автовокзалу: два кроки – і можна їхати туди, куди хочеться… Чи куди вимагає вирушити серце.

Мені не хочеться нікуди, але я вирішила. Це все. Добре, що у мене нічого немає, добре, що я легко розлучаюся з речами.

З речами, але не з людьми.

Якраз у ту мить, коли я роздумую, чи варто розповісти про цю історію Дані або моїй сестрі, сірий автомобіль, схожий на той, що я нещодавно побачила в парку, під’їжджає зовсім близько до того місця, де стою я. Після цього я гарячково струшую запальничкою, сподіваючись, що коліщатко полагодиться самостійно. Мабуть, єдина корисна річ, яку я засвоїла за двадцять п’ять років, – це те, що незнайома машина, яка тебе переслідує, не є ознакою нічого хорошого. Може, я і параноїк, але відступаю на крок, на два. Мені здається, що за вітровим склом я бачу обличчя того самого чоловіка з фото. О Боже.

Я кидаю зламану запальничку й кидаюся бігти, не озираючись. Спотикаюся на кожній вибоїні в тротуарі, ламаю підбори, забігаю в якийсь маленький дворик і ховаюся в під’їзді, де жахливо смердить сміття в розірваному пакеті, яке хтось кинув на сходах. У мене жахлива задишка, і, здається, всі поверхи цього будинку чують мій переривчастий подих, клацання моїх зубів і колін. Я намагаюся подумки пожартувати, але насправді мені страшно, як ніколи ще не було. Господи, мені ще хочеться жити…

Може, мені все те примарилося, але визирнути за двері я не наважуюся. Не знаю, через скільки часу я спромоглася вийти, і то тільки тому, що мені давно треба було до туалету. Автомобіля поблизу не видно.

Я добираюся до будинку абсолютно засмучена й безмежно стурбована, не можу заснути до четвертої ранку. Доводиться замотатися в плед і дивитися старі комедії на телефоні. Зазвичай це допомагало, але зараз мене трясе від думки, що вони могли дізнатися, де я живу. Хоч звідки я взяла, що вони, а не він..? Вряди-годи мені вистачило сміливості на один хоробрий вчинок, але що я буду робити, якщо мені доведеться виступити в суді? А що, якщо вони знайдуть і вб’ють мене раніше? Я витягаю навушники й дивлюся на німі смикання персонажів. Без звуку все це не здається смішним, навіть злегка. Сльози течуть рікою, і я нічого не можу з цим зробити. Але якби я нічого не зробила, все могло бути набагато гірше… Правда ж?

Я не прийшла на зустріч з Даною, і вона не передзвонила запитати, що сталося. Я не хочу думати про її проблеми, тому що… тому що здаюся собі найнещаснішою людиною на світі. І нехай я сама собі здаюсь егоїсткою, це я зрештою плачу майже кожен день, і мене переслідує маніяк в автомобілі.

Вранці я змушую себе замазати синці під очима – і йду на роботу. Переходячи дорогу біля зупинки, я бачу той самий автомобіль. Ні, не може бути!

Я буду йти повільно і нікуди не побіжу. Навколо натовп народу. Нічого зі мною трапиться, навіть якщо в тій машині вбивця або…

Я плюю на все на світі та біжу щодуху.

— Що з тобою? — запитує Вікторія, коли я мало не збиваю її при вході в магазин.

— Боялась спізнитися, — бовкаю перше, що прийшло на думку, і ховаюся в туалеті. Я прийшла раніше на пів години.

Я плутаю розміри, забуваю склад і просто читаю його з етикеток, занадто довго шукаю речі й раджу невлучно. До вечора Вікторія підходить до мене, співчутливо кладе руку на плече й турботливо наполягає на тому, аби я взяла вихідний. «Дуже добре, отже, помру хоча б у своїй квартирі», — думаю я у той час, поки вона мені це каже. Опісля я знервовано усміхаюся і погоджуюся. Так довше тривати не може.

На щастя, дорогою додому я не бачу сірий автомобіль, але виглядаю його весь час, а діставшись додому, виявляю порожній холодильник. Проте сходити до крамниці у мене вже немає сил, тому я телефоную Дані та починаю істерично ридати в трубку ще до того, як вона вимовляє «Привіт».

— Я не можу спати й працювати тому, що я побачила два рази сіру автівку. Мені потрібно до психлікарні, —  це мої перші розбірливі слова, які Дана худо-бідно могла б зрозуміти.

— Я зараз приїду, — нарешті каже вона, — кажи куди.

Вона приїде тому, що їй не мене не наплювати або тому, що вона не хоче здатися байдужою? Господи, це моя подруга, як я можу так про неї думати, майже єдина людина у світі, кому не все одно.

Дана приїжджає з повним пакетом продуктів і валеріаною, змушує мене лягти в         ліжко, і сідає поруч наче біля хворої. Окрім Марка й сестри, про мене так ніхто в житті не піклувався, і мене накриває хвиля ніжності та вдячності.

— А тепер все по черзі, — спокійно каже вона, — я слухаю.

В її присутності я дійсно трохи приходжу до тями й розповідаю все послідовно: фотографія, зникла жінка, поліція, сірий автомобіль.

— Мені дуже страшно, — закінчую я майже відсторонено. Здається, я видихалася, — це так дивно. Може, ніхто за мною не стежить, і зі мною нічого не трапиться, але я шалено боюсь. Я навіть не знаю, що таки сталося з тією жінкою.

— З нею все буде добре, я в це вірю і ти повинна, — Дана повільно говорить зі мною, як з дитиною, — Поки подумаємо про тебе. Я гадаю, ніхто не міг знати, що ти віднесла ту фотографію. Ти просто занадто близько береш все до серця, і це зводить тебе з розуму.

— Одного разу мій колишній хлопець погрожував мені ножем, — повідомляю я, — з того часу я дуже, дуже близько беру все до серця.

Дана жахливо блідне, і я поспішаю запевнити її, що такого насправді ніколи не було.

— Просто трохи недоречного чорного гумору. Насправді я дуже вразлива зараз через Марка. Я все ще не можу зрозуміти, що сталося тоді, і…

— Хочеш, я переночую тут? — запитує Дана, — оте крісло розкладається?

— Та ні… Тобі доведеться спати зі мною в одному ліжку.

— Ну, це теж цілком зійде. Ти трохи отямишся й будеш в порядку, я тобі обіцяю.

О шостій тридцять ранку я розплющую очі та дивлюся на її волосся на подушці поруч зі мною. Я мимоволі проводжу пальцями по своїй коротко стриженій голові. Можливо, це була помилка? Мені час збиратися, хоча вчора я хотіла запитати у Дани, що відбувається у неї. Нічого, сьогодні я зателефоную їй, і ми про це поговоримо.

Дана прокидається, коли я вже йду, і швидко починає збиратися.

— Зачини двері, коли будеш йти, — я спускаюся сходами, намагаючись насвистувати пісеньку з реклами шампуню, а потім повторюю, як мантру: зі мною все гаразд, я в порядку, я в порядку.

Нічого не відбувається.

Нічого не відбувається.

Нічого не відбувається.

Анічогісінько.

Я стою на тротуарі поруч з кіоском, розмірковуючи про те, купити мені сигарети чи газовану воду, і мене збиває автомобіль.

— Миро, — запитує Марк, — тобі дуже боляче?

— Почнемо з того, чому ти взагалі тут, —  млявим голосом відповідаю я, — і який зараз взагалі день, і навіщо тебе впустили? Ми ж розлучилися. Сподіваюся, ти просто сон або галюцинація, і я зараз під наркозом.

— Я тебе прямо-таки не впізнаю, — усміхається він, — лікарі сказали, що все буде добре.

Я заплющую очі, тому що світло з вікна занадто яскраве, і тому що плакати, заплющивши очі, стає трохи важче.

— Миро, будь ласка, подивися на мене, — він ніжно бере мене за руку.

— Будь ласка, — дуже повільно, але чітко кажу я, — я ненавиджу сцени, як в мелодрамах. Іди. Просто йди.

— Я не мав тебе відпускати, мила, але тепер все буде добре. Ми з усім впораємося. Будь ласка, повертайся.

Я розплющую очі й дивлюся на нього в упор, а потім розлючено й наче випорскуючи отруту ціджу крізь зуби:

— Забирайся під три чорти. Я тебе ненавиджу.

У нього дуже бліде й розгублене обличчя, а я починаю голосно сміятися, так голосно, що входить стривожена медсестра.

Я прокидаюся одна, і спочатку не розумію, чи був тут Марк насправді, але потім заспокоююсь: хто б йому сказав? Набагато більше мене турбує, що Дани теж немає, і вона не відповідає на дзвінки.

Звідкись я знаю, чому вона не відповідає, і почасти я розумію, чому. Взагалі в лікарняних палатах починаєш багато розуміти, тому що весь твій час займають думки. Якщо вона не знає, що зі мною сталося, і вирішила перервати наше спілкування, я не маю права на неї злитися. Люди не стають гіршими або кращими від того, що їм просто не до тебе. Я знаю, що мені буде ще дуже боляче, і я ще буду вчитися ходити на безглуздих милицях, і я все це зроблю одна. Я можу впоратися з чим завгодно.

Через п’ять хвилин я знову плачу й телефоную сестрі. Потім усвідомлюю, що насправді одна я не зможу нічого. Абсолютно нічого. Кожному потрібна підтримка.

Наступного дня я прокидаюся від дивного відчуття, що трохи насторожує: в моїй палаті хтось є. Мені не хочеться ворушитися, але треба попросити когось закрити штори, і я оглядаю палату: хто тут? Дана сидить на табуретці поруч зі мною, читаючи якийсь журнал з яскравою обкладинкою.

— Як ти тут опинилася? — питаю я напівпошепки, не вірячи, що це насправді відбувається. Я майже змирилася з тим, що вона зникла з мого життя. Або ж я вкотре взяла все близько до серця?

— Я забула телефон у таксі, а потім його повернули, і я побачила твої дзвінки й прослухала автовідповідач, — Дана винувато знизує плечима, — пробач, що не прийшла одразу. З тобою все буде добре. До речі, того хлопця, що тебе збив, заарештували. Він був п’яний. Отже, про твій вчинок той чоловік не знає, хоча тобі й доведеться дати свідчення щодо цього випадку. Ти в безпеці. Тобі просто не пощастило, але тепер ти одужаєш.

— Я знаю, — відповідаю я, — ти мені допоможеш?

Вона усміхається.

— Я б тебе обійняла, але боюся поки не можна. У тебе ребра переламані.

Я заплющую очі й раптово розумію, що нікому не так була рада, як їй, і тільки її присутність допомагає мені залишатися на плаву і не провалитися під тонкий бентежний лід.

Дана приходить майже кожного дня, і незмінно піклується про те, аби в мене було все необхідне. Декілька разів вона перетинається з Іриною, яка тимчасово влаштувалася в моїй квартирі, і вони навіть разом спекли мені мій улюблений яблучний пиріг.

Дана поводиться по-іншому. Вона неначе боїться до мене доторкнутися, і уникає обіймів, зате базікає без угаву, майже не дивлячись на мене. Проте продовжує приходити. І це прикро і якось… дивно? Тому що я хочу, щоб вона до мене доторкнулася, хоча б як раніше, прибрала пасмо у мене з чола, взяла за руку, але вона все говорить, і говорить, і говорить, і ніяк не зупиниться, і винувато, розгублено усміхається, йдучи. Дивно, як я не замислювалася, що все це потрібно мені, поки все було добре.

Це насторожує і не дає спокою, а часу в мене повно, і я прокручую цю думку заново, знову й знову, як стару касету, поки врешті не складаю всі найдрібніші шматочки в одну картину.

І всі ці незграбні спроби мене уникати, але готовність прибігти на перший поклик, і те, що вона приходить сюди навіть частіше, ніж моя сестра, і те, що вона годинами читає мені вголос мою улюблену книгу, поки не захрипне, бо звук її голосу мене заспокоює, але при цьому наче боїться до мене зайвий раз доторкнутися, і буквально затримує дихання, коли я беру її за руку. І цей стривожений погляд, коли вона думає, що я не бачу. Те, як вона зніяковіла, коли довелося ночувати в одному ліжку зі мною, вклалась на самому краєчку. Я починаю розуміти, що відбувається, і задумуюсь над питанням, а чи не відчуваю я те ж саме, і поняття не маю, що хочу з цим робити. Коли довго думаєш про одну річ, вона починає зводити з розуму, і єдиний спосіб викинути її з голови – поговорити про неї.

Мене вже збив автомобіль, тому просто порозмовляти з нею не повинно бути страшно, та, проте, я хвилююся. І те дуже.

Коли вона заходить у палату, то має вельми задоволений вигляд, тому що їй дозволили виступити на розігріві популярної групи в місцевому клубі, і без кінця переказує подробиці. Я давно не бачила її такою жвавою, і від усвідомлення того, що я зараз все зіпсую, на душі стає гидко.

— Дано, — тихо кажу я, — ти ж не… я хочу сказати, ти не… мені здається, у тебе є до мене почуття, і…

Дана трішки зрушує брови й різко вдихає, ніби я вдарила її, і я майже шкодую, що це зробила.

— Так воно і є, — нарешті каже вона, — тоді і я повинна тебе запитати. Ти хоч що-небудь відчуваєш до мене?

Я хочу відповісти, що я не знаю. Що цілком можливо, що я відчуваю щось, що виходить за рамки дружби, і мені потрібно ще з цим розібратися. Що я заплуталась і я спантеличена. Я ніколи не думала, що так можна, що це можливо. Усе моє життя мої батьки втокмачували мені, що не дай боже я виявлюсь одною з «цих», бо ж це так огидно й неприродно. Замість цього я мовчу, а потім вимовляю те, про що одразу шкодую.

— Не знаю, Дано. Все так… неправильно. Я так не можу. Думаю, тобі краще поки не приходити…

Дана швидко відвертається, аби приховати обличчя. Уже у дверях палати вона каже:

— Ти могла б тоді не питати мене ні про що.

Я відкидаюся на подушки. Так, це схоже було на те, що я хотіла помучити її. Я жорстока, тому що мені дуже боляче, і не тільки фізично. Мені боляче від думки, що та дівчина, без якої я не могла уявити свого життя, можливо, хотіла з нього піти, не могла ж я повірити в ту дурну історію про таксі, і… ось що я тепер зробила? Схоже, саме цього я і домалася. Люди роблять дивні, дурні речі, але з моєї дурістю і безросудливістю не зрівняється ніщо. Я її відштовхнула, тому що сама злякалася. Найлегше звинуватити у своїх промахах інших.

А плакати я тепер зовсім не можу.

Наступного дня до мене приходить поліція. Уже вдруге. Вперше вони приходили через аварію. Напевно лікарі вже думають, що у мене проблеми з законом, але мені вже нестерпно стає вже від власних уявних жартів. Здавалося, таке буває лише в фільмах, але мені дійсно задають купу запитань про те, як була зроблена світлина, і я розповідаю все заново, поки, нарешті, мені не вдається вставити слово й запитати, що ж сталося.

Згортаючи теку з паперами, худенька рудоволоса дівчина в чорній формі спокійно повідомляє:

— Вона вижила, — і йде. І все. Ніяких подробиць. Більше я дізнаюся з газети, в якій в маленькій замітці на третій сторінці сказано, що вдалося знайти жінку, яку намагалися вбити й вважали мертвою, коли вона знепритомніла. Її знайшли та врятували. «Не останню роль в розслідуванні, — говорила замітка, — зіграло повідомлення небайдужої громадянки …».

І я вперше за довгий час тішуся з того, що зробила щось хороше.

***

Два місяці потому

Жінка, яку я сфотографувала, жива. Її звати Анна. Я спираюся на красиву і навіть майже елегантну паличку, коли виходжу з будівлі суду. Я дала свідчення, щоб той чоловік, як виявилось, її колишній співмешканець, що багато місяців її переслідував і цим, вочевидь, спершу таким дивним чином намагався отримати її прихильність, був покараний за те, що намагався її вбити.

Це жахливо, та принаймні вона залишилася жива. Я ніколи не стикалась із фізичним насильством з боку партнера. Зі мною дуже давно не траплялося нічого страшного, окрім того, що два місяці тому мене збив п’яний водій. Я не знала його, я не довіряла йому, і тому це набагато легше пережити. Насправді, мені дуже пощастило.

Відчувається, що близько зима.  В повітрі літають сотні дрібних сніжинок, які тануть, варто їм тільки-тільки опуститися на землю, на синьо-сірому небі згущуються бліді, як молоко, хмари. Я ховаю обличчя в подарованому сестрою м’якому плетеному шарфі. Вона повернулася додому декілька днів тому, щоб побути з дітьми. Вона — те єдине, за що я вдячна своїм батькам.

Можна зазирнути на роботу і втішити новиною про своє швидке повернення дівчат. Вікторія, Женя й Ліка кілька разів прийшли мене провідати та навіть познайомилися з Ірою. Хоч я сумнівалася, що це продиктовано почуттям особливої прихильності до мене, все ж було приємно, що їм не байдуже.

Я починаю вірити, що я не одна, і я все ще можу подобатися людям. Попри те, що й собі досі не подобаюся.

Тільки те, що Дана зникла, не дає мені радіти, що все залишилося позаду: мої ноги тепер в порядку, і ходити майже не боляче, і я більше не нагадую мумію зі старих фільмів жахів. Хочеться багато ходити, аби надолужити місяці в ліжку. Я змушую себе йти, крок за кроком, поволі, іноді зупиняючись відпочити. Щоб це було не так помітно, удаю, що роздивляюсь різдвяно-новорічні вітрини. Сніг потроху стає все пухнастішим й густішим, вкриваючи доріжки, мов пухом з подушок. Я проходжу повз парк, зупиняюся поруч з театром. На місці Дани літній скрипаль в чорному смокінгу виконує відому пісню Нірвани. Акуратно складене картатою підкладкою назовні пальто лежить поруч на лавці (нарешті їх тут поставили). І як він не мерзне? Музикант опускає смичок, і я наважуюсь запитати, чи не знає він Дану. Раніше вона бувала тут кожного вівторка, п’ятницю й неділю, з п’ятої до пів на дев’яту.

Він знизує плечима.

— Не пам’ятаю такої. Я тут вже давно граю вівторками і п’ятницями з другої до шостої, тому навряд чи таке можливо. Ви щось плутаєте.

Я майже не дивуюся: іноді я втрачаю почуття реальності, і розібратися, що ж було насправді: скрипаль з пристрастю до року або…

Я дихаю на замерзлі руки, притуливши паличку до лавки, коли я бачу ту саму дівчину, яка нагадала мені героїню французького фільму і втекла з магазину, коли їй щось повідомили телефоном. На ній довге чорне пальто, картатий шарф, зав’язаний елегантним вузлом, синій берет, трохи зсунутий набік. Щоправда, тепер в неї рожеве волосся, але я її впізнаю. Маю виняткову пам’ять на обличчя. Вона усміхається і жваво говорить щось у мікрофон червоних навушників й одночасно махає комусь рукою, а потім швидко, впевненим кроком, йде в бік театру.

Я проводжаю її поглядом. Принаймні, у неї все добре. Мені залишається тільки знову повернутися додому, в оплачену й прибрану сестрою квартиру, і повечеряти. Хоча я запевняла її, що здатна сама про себе подбати, вона обіцяла повернутися наступного тижня й перевірити, як я влаштувалася.

Повернувшись, я жбурляю ключі на поличку, і на секунду зустрічаюся очима зі своїм зображенням. У мене відросло неслухняне волосся, яке стирчить на всі боки, очі величезні й блискучі, а щік геть немає, запали. Я повільно проводжу рукою по дзеркалу, стираючи з нього шар пилу, який встиг осісти за кілька днів, і натикаюся на куточок записки, засунутої за раму. Я розгортаю вирваний листок із зошита. Це лист.

«Дорога Миро,

Ти чудова і дивовижна. Я була щаслива проводити час з тобою, і намагалася тобі допомогти. Тепер я вірю, що ти впораєшся з усім на світі. Ти сильніша, ніж думаєш. Не дозволяй нікому й нічому себе зламати. Я не хочу більше ані боятися, ані заперечувати, ані приховувати. Я кохаю тебе. Якщо раптом ти не знала, в тебе неможливо не закохатися. Бережи себе, люба.»

— Дано, — кажу я так, що ледь не лякаюся звуку власного голосу, — ти мені потрібна!

Я зробила помилку, і, здається, виправити її буде складніше, ніж я думала. Я не знаю, де вона живе і працює, а її номер заблокований з того самого дня, коли я попросила її не приходити. Зате я знаю, як вона любить розмахувати руками, і часто ніяково проливає напої. Я знаю, що вона любить фарбувати пасма волосся в яскраві кольори, мріє навчитися кататися на роликах і малювати, і завжди сміється над жартами про котів-бешкетників. Я знаю, що ночами вона часто пише пісні і п’є міцний чай, і засинає завжди в навушниках з улюбленою мелодією Шопена. Я знаю, що вона грає зі заплющеними очима і що вона вміє чудово свистіти, і має милі ямочки на щоках. Я знаю, що вона закохана в мене, але нізащо не зробить нічого, що могло б мене хоч трохи зачепити, образити або збентежити.

Чи можна полюбити людину, з яким тебе пов’язувала дружба? Чи можна знову стати собою після того, як ти майже розчинилася в тіні іншої людини, як Місяць в тіні Землі за затемнення, і жила тільки заради неї?

Я перечитую записку, гадаючи, коли вона була тут залишена. Чомусь, нехай це і нерозумно, банально, сентиментально і неправильно, я вірю, що рано чи пізно ми зустрінемося і зможемо все змінити.

***

Дана

Якщо дві людини живуть в одному місті, рано чи пізно вони випадково (або не зовсім випадково) зустрінуться. Все залежить від того, чи буде це слушний момент. Я бачу Миру зі спини, коли вона запускає кораблик з горіхової шкаралупи по воді озера, а потім ретельно вибирає вдалий ракурс для фотографії.

Я стою всього у двадцяти кроках на одній із запущених алей старого парку, де тепер граю у середу й п’ятницю з п’ятої до восьмої, і вона не зможе мене не почути, якщо я заграю.

Пальці самі знаходять потрібні лади, ще до того, як я усвідомлюю своє рішення. І я граю ту саму пісню, що й у перший день, коли дівчина в джинсах і легкій футболці з пошарпаним рюкзаком за спиною зупинилася мене послухати та влаштувалася прямо на тротуарі.

Підійде або не підійде — вирішувати їй, але мені дуже хочеться, щоб вона все ж підійшла. Коли вона обертається, опускає фотокамеру і з сумішшю подиву й радості прислухається, мало чи не бігцем біжучи в мій бік, трохи накульгуючи, я ледве встигаю звільнитися від ремінця й покласти гітару, щоб обійняти її.

— Я була не готова, — задихаючись від хвилювання, шепоче Мира, — я не знала, що з цим робити. Пробач, люба. Ти допоможеш мені? І ще, будь ласка, поцілуй мене. Прямо зараз.