Занадто добре для них

 – Ахахаххаха, та ну. Серйозно? – дуже різко змінив емоції Валік.

 – Так, чувак. Я сам в шоці насправді. Сподіваюсь що це просто співпадіння.

Між друзями запало мовчання, але воно було потрібно щоб все швидко обдумати і продовжити діалог. Юнак думав що в друга буде інша реакція, хоча ця задовільна і навіть залишає у спокої.

 – Не хочеш сходити випити?

 – Міхієнко, ти дібіл? Початок навчання! – незадоволено почав галасувати Андрій. –  Пити він зібрався.

 – Хахахаххаха, тоді не буду. Якщо пан Лузан каже не пити – не буду.

Так як обидва трохи втомились за день то вирішили закінчити розмову і піти відпочивати. Все одно вони завтра зустрінуться і скоріш за все кудись підуть разом.

Доробивши все потрібне перед сном брюнет все таки пішов у свою спальню. Зупинився у проході й сконцентрував свій погляд на ліжку. Це ліжко. Воно вже не таке комфортне для нього, але спати все одно дуже хочеться та іншого виходу немає як лягти відпочивати. Загорнувшись у теплу ковдру Андрій наостанок перевірив всі соціальні мережі і нарешті відпустив контроль над тілом, перестаючи концентруватись на нав’язливих думках про нового знайомого.

Микола був дуже здивований тим що староста їх групи виявився приємним у спілкуванні і доброзичливим хлопцем. Багато хто казав що він може бути доволі агресивним і скептично відноситись до нього, але його очікування не виправдались. Лузан дуже цікава і розумна людина для свого віку, навіть в порівнянні з Валентином. Він сконцентрований на навчанні, замислюється про глобальні речі, про які сам Зирянов ніколи б і не подумав. Він інший. Він не такий як його друзі з Дніпра чи як знайомі з інших курсів.

*Дивно що я про це взагалі думаю. Він мені ніхто, але нібито я його знаю вже стільки часу, що уявити складно. Ох цей кореєць недороблений*. – з такими дивними думками юнак заплющив очі, розслабив тіло і поринув у світ сну.

~

З моменту їх знайомства пройшов приблизно два тижні, хлопці майже не спілкувались, якщо не враховувати навчальні питання. Обидва не могли знайти часу на щось окрім своїх справ. Коля, за порадою Андрія, почав вчитись і зосереджуватись трохи більше ніж на першому курсі. І у другого теж не було багато часу. Займало його навчання, справи старости, організація нового відкритого мікрофону, ще й брюнет вирішив працювати, тому що ідея жити на стипендію і на щомісячні гроші переказані батьками йому не підходить. Тому нещодавно звільнене місце редактора монологів для стендаперів у клубі де зазвичай виступає Міхієнко йому в цілому сподобалось.

~

Добігала кінця остання п’ятнична пара і нарешті Лузан зможе видихнути після здачи всіх потрібних завдань. Він був у не культурному шоці від того скільки потрібно було робити, про що свідчать його постійні лайливі слова під час зізвонів із Валіком чи у їх чаті. Втомлені студенти почали потроху вивалюватись з душної аудиторії і розходитись хто куди.

 – Ну що, ідемо прогуляємося чи до мене? – запропонував брюнет своєму другу.

 – Вибачай, чувак, я сьогодні з Ксюшею хочу зустрітись. Вона вже почала ображатись на мене що ми бачимось максимум три-чотири рази на тиждень. Тому дуже треба.

Це дуже заділо Андрія і він не знав що робити, тому що проводити свої, можливо, перші нормальні вихідні після завалу по навчанню, йому треба самому, але у поле зору потрапила світла потилиця його знайомого і в голову прийшов варіант порятунку від самотності. І ні, ви не подумайте що хлопець настільки екстраверт і без спілкування він не зможе прожити і дня. Навпаки, йому комфортніше наодинці і від цього він отримує дозу енергії, яку люди забирають. А зараз йому, на диво, хотілось з кимось зустрітись і поговорити ні про що. На себе і на відпочинок від усього він потім виділить суботу та неділю.

 – Ну і йди, лицар. Я знаю хто може замінити мені твою компанію.

 – Ну хай щастить. У тебе ж друзів окрім мене немає. – сказав на останок, перед тим як піти з коридора хлопець. 

Лузан жваво підійшов до Зирянова і почав діалог:

 – Миколо, привіт! Давно не бачились.

 – Так, Андрію, привіт. Щось хотів?

Він виглядав дуже втомлено, видно що до такого навантаження організм юнака готовий не був. Очі кольору хмарного неба стали більш темними, синці під очима стали ще більшими.

 – Та ні, не важливо. Як в тебе справи?

 – Ааа, нуу нормально? – здивовано протянув той. – До речі, прогулятись не хочеш?

 – Як раз тобі запропонувати хотів. – впевненіше сказав Лузан.

 – Ну, тоді пішли.

Хлопці вирішили пройтись у сквері біля університету, що веде до парку. Вони обговорювали все що спадало обом на думку. Вони відчували радість від того, що нарешті змогли обсудити одразу все і нічого. Це було для них як ковток свіжого повітря. Тому що у Миколи і не так багато знайомих загалом, а з якими можна так поговорити напевно взагалі і немає. А Андрій… Його просто тянуло до нього . Він вже став забувати той сон, через який він трохи насторожливо відносився до Зирянова. Вони просто повільно йшли, говорили, жартували, сміялись. Годину, другу. Ще тепле вересневе сонце приємно пробивалось через крону дерев. Люди жили своїм життям, пливли по течії, вони теж. Все було занадто спокійно і занадто добре для них. Для звичайних студентів київського університету, які приїхали з інших міст. Хто б міг подумати. Такі різні, але такі схожі.