Замкнені. День 2

День другий. Ранок.
Меттью довго не міг заснути тієї ночі, думки про його роль та гру в цілому не давали йому спокійно провалитися в царство Морфея. Він півночі крутився, дивився в стелю і думав, думав, думав.
Прокинувся досить пізно, вмився у ванній кімнаті в кінці коридору і спустився вниз. Намагався не думати ні про що. Відключити мозок, наскільки це можливо.
Зайшов на кухню, не дивлячись, хто там сидить і що робить. Не цікаво. Всі ці люди змушують думати про гру, але хлопцеві так не хочеться робити це зараз. Він витяг булочку з яблучним джемом із кухонної шафи та пішов із кухні. Крихти на килимі, які він залишив після перекусу на ходу, – не його проблема.
Не знаючи, чим зайнятися далі, він вирішив трохи прогулятись по будинку. Кухню, вітальню та свою кімнату він уже бачив. Настав час піти далі. На першому поверсі була ще одна кімната варта уваги, і двері туди були так привітно відчинені. Коли Метт підійшов і побачив у просвіті дверей довгі полиці книжкових шаф, інтерес зменшився (кімната виявилася бібліотекою), але голос, який долинув до слуху хлопця, змусив цікавість спалахнути з новою силою.
— Цю формулу ти знаєш добре, не обов’язково її повторювати, — містер Ньюолл сидів за столом, схилившись над зошитом Хісина.
— Ні, цього недостатньо, дайте ще кілька прикладів, — попросив школяр, — мені треба більше практикуватися.
Ньюолл похитав головою, але написав у зошиті ще одне завдання. Хісин одразу ж взявся за рішення, а у його вчителя з’явився час підняти очі та побачити непроханого гостя на їхньому уроці.
— Доброго ранку, містере Ньюолл, — усміхнувся Метт.
Нарешті знайшов собі заняття. Цей містер Ньюолл, з яким хлопець вирішив познайомитись від нудьги, з’являвся в думках Метта лише трохи менше ніж сама гра. Дорослий, гарний, розумний. Старше Меттью на вісім років замість трьох, про які сказав хлопець, але містеру Ньюоллу про це знати не обов’язково.
— Меттью, ранок закінчився близько години тому, — він глянув на свій годинник, звіряючись. — Час говорити «добрий день».
— Тоді, добрий день, містере Ньюолл, — Мур, анітрохи не зніяковівши, підсунув вільний стілець і сів навпроти Ньюолла.
— Чим ви тут займаєтесь, навчаєтесь? — спитав він.
— Як бачиш, Хісинові скоро складати іспити, попросив допомогти, — стримано відповів Ньюолл, кидаючи погляди на те, як школяр записував вправу, ніби чоловік підтримував розмову, тільки коли той був зайнятий.
— Заздрю я тобі, Хісине, я теж хотів би повчитися у такого вчителя, — протягнув Метт, не відриваючи погляду від Ньюолла.
— О, він дуже хороший, пояснив мені те, що я не міг зрозуміти вже довгий час, — ні про що не підозрюючи, відповів Лі і знову повернувся до зошита.
Метт стримав сміх, але широка усмішка залишилася прикрашати обличчя.
— Так що, містере Ньюолл, — здавалося, Метту приносить неймовірне задоволення так звертатися до вчителя, — може, й мені кілька уроків дасте?
Ось вам факт: Метт переоцінив скромність і стриманість містера Ньюолла.
— Тобто ти, Меттью, — Ньюоллу теж подобалося звертатися так до хлопця. — Хочеш, щоб я ставився до тебе як до учня? Я викладаю у дітей, і нерідко до особливо хороших учнів у мене прокидається, як би це сказати, — він клацнув пальцями і насупився, ніби шукав потрібне слово, — батьківське почуття. Ти цього хочеш?
Утримати обличчя у Метта не вийшло, очі у нього збільшилися, а рот стиснувся в тонку смужку, але вже наступної миті він знову засміявся. Не озвучений рахунок змінився на 1:0 на користь вчителя.
— Думаю, наступне питання, яке з’явилося в мене в голові, краще залишити при собі, — Метт кинув погляд на Хісина, що якраз закінчив вирішувати вправу.
— Ось, подивіться, — звернувся Лі до імпровізованого репетитора.
Поки містер Ньюолл перевіряв роботу і давав коментарі до рішення, Метт сидів тихо, не заважав. Але, вирішив він, щойно Хісин знову буде зайнятий, він спробує зрівняти рахунок.

Йонджін з самого ранку був на кухні. Він вмів і любив готувати, тому, коли побачив, що спустився першим (Джош на той момент уже пішов у свою кімнату), вирішив приготувати сніданок. Він ще не знав цих людей, йому не дуже хотілось справляти на них враження, старатись якось задобрити, але, якщо чесно, краще подобатись людям, можливо, так його не захочуть вбивати першим.
У холодильнику він виявив достатньо їжі, ще порився по всяких шафках на кухні і вирішив, що млинці та салат це непогана ідея. За кілька годин більшість гравців встигла спуститися поснідати. Він мило поговорив з Ліліт. Ґоґо та Дороті довго дякували йому за частування і навіть поспішили помити більшість посуду, що залишився після їхнього сніданку та після приготування.
Але на зміну приємним і милим гравцям приходили інші: з Меттью Йонджін навіть не встиг привітатися, Тесс зайшла тільки за водою і зі стогоном повернулася до своєї кімнати, Малік дістав йогурт, ігноруючи готову їжу, а коли прийшов Джош, Йонджін зрозумів, що вже час іти йому. Це не ті люди, з якими легко спілкуватись.
Він пройшов вітальню і попрямував до бібліотеки, можливо, там буде щось цікаве, щоб почитати та вбити час. Поки хлопець вибирав книгу, до його слуху долітав неприкритий флірт Меттью та містера Ньюолла. І не те щоб хлопець був проти флірту. Не подумайте, він нікому не забороняє бути у стосунках чи щось подібне. Йому просто хотілося б, щоби фліртували з ним. Адже він такий чудовий. Гарний, милий, готує чудово. Але на нього поки що уваги особливо ніхто не звертає, а хотілося б. Адже якщо ти будеш важлий комусь, цей хтось не дасть тебе образити. Не дасть вбити. Якщо це буде перевертень – ти не помреш у перші ночі, якщо хтось впливовий – то і вдень, на голосуваннях, захистить у разі чого. Йонджіну не потрібні стосунки, не потрібне кохання, йому потрібен захист і шанс на виживання.
Він не міг більше слухати розмови Метта та Ньюолла, тому взяв першу книгу, що потрапила під руку, і пішов із бібліотеки. У кімнаті йому ніхто не завадить читати, але й поспілкуватися ні з ким не вийде. Тож він пішов нагору, на дах.
Був сонячний день, і від рослин та квітів долинав приємний аромат. Хлопець пройшовся між вазонами у пошуках місця, щоб сісти. У дальньому кутку він виявив лавку. Там і зупинився.
Книжка виявилася не дуже цікавою. Щось із класичної літератури, що не завжди легко читати. І через хвилин двадцять посиленого читання Йонджін спіймав себе за тим, що просто дивиться на ліс навколо. А потім почув рух поряд. Повернувши голову, він побачив Женю. Хлопець із книгою в руках, мабуть, теж шукав місце, щоб почитати, але як тільки побачив, що лавочка вже зайнята, хотів розвернутися і піти.
— Хей, привіт, — посміхнувся Йонджін, — ти можеш сісти тут, я не заперечую.
Коркін повільно обернувся, але з місця не зійшов.
— Давай, я не кусаюся. Що читатимеш?
Женя швидко глянув на Йонджіна, а потім опустив погляд на книгу, прочитав про себе назву і хотів уже вимовити її вголос, але в останній момент просто підняв книгу на рівень очей Кіма, щоб той прочитав сам.
— «Україна у вогні». Довженко? Ніколи не чув про такого автора.
Женя лише кивнув у відповідь і несміливо сів поруч на лавочку.
— То ти з України, га? — продовжував розмову Кім.
Женя знову кивнув головою.
— Ти приїхав сюди як турист чи живеш у Штатах?
— Живу, — тихо відповів Коркін.
Йонджін витримав паузу, думаючи, що хлопець продовжить говорити, але він лише відкрив книгу на першій сторінці і почав читати.
— А ти не балакучий, так? — посміхнувся Кім.
Женя глянув на нього, а потім знову опустив очі. Почулося тихе:
— Вибач.
— Та нічого, читати все одно краще в тиші, — знизав плечима Йонджін і повернувся до книги.
Сюжет все ще був сухим і нецікавим. Женя все ще мовчав. Надія на виживання повільно руйнувалась.

Аманда поснідала салатом і взялася за репетиції. Добре, що вона мала з собою і форму, і пуанти. Вона добре розігрілася і почала відпрацьовувати рухи в широкому коридорі на другому поверсі. Інше місце їй знайти не вдалося, у вітальні надто багато всяких диванів, столиків і рослин у горщиках, в інших кімнатах так само ніде розвернутися, а коридор довгий, метри три завширшки, і там немає ніяких меблів. Проблема тільки в людях, які постійно ходять повз. Аманда не звикла займатися за таких умов, але без репетицій не можна. Заспокоюючи себе тим, що після обіду вона зможе піти на розтяжку до своєї кімнати, вона стійко ігнорувала всі косі погляди в свій бік. Але один погляд тримався на ній надто довго. Лінда стояла в дверях своєї кімнати, на ній був чоловічий синій костюм дивного крою, з коміром, що закривав підборіддя, а волосся вона вирівняла і вклала ніби вигнуті голки їжака.
— Ти не могла б перестати дивитися? — не витримала балерина і повернулась до Лінди.
— Не можу, я запам’ятовую, — відповіла дівчина з легкою посмішкою.
— Що запам’ятовуєш?
— Як робити фуете, у мене ніколи правильно не виходило, навчиш? — підняла брови і підійшла ближче до балерини.
— Я не вчителька, — спокійніше заговорила Аманда.
— Але ж ти знаєш, як це зробити, а я не знаю, певна, у тебе вийде навчити. Давай, з якої позиції треба починати?
Лінда вивернула ноги на зразок п’ятої позиції:
— Так це робиться? — усміхнулася вона, дивлячись на Аманду і поступово втрачаючи рівновагу.
— Випрями коліна і встань рівно, — вже зовсім без роздратування сказала балерина, — і ще не думаю, що тобі буде зручно в такому вигляді. Що це за дивне вбрання?
— Меґумі, — Лінда намагалася випростатися, але виходило не дуже.
— Що таке Меґумі?
— Не «що» таке, а «хто» такий. Фушіґуро, — відповіла дівчина, ніби знаючи прізвище персонажа, Аманда одразу його згадає.
Маєр лише спохмурніла на таку відповідь.
— Це персонаж з аніме, тобі не зрозуміти, — почувся голос збоку, Тесс вийшла зі своєї кімнати з порожньою пляшкою води в руках.
— Ти шариш «Магічну битву»? — Здивувалася Лінда.
— А що, не схоже на те, що я дивилася аніме? — Дівчина підняла одну брову.
— У тебе скоріше образ тої, хто дивиться старі фільми про Дракулу.
— Таке я теж дивлюся, але японська культура мені не чужа, — вона прикрила за собою двері і пішла до дівчат. — Пішли, — кинула вона Лінді, — дай балерині спокійно позайматися, бо раптом її завтра вб’ють, а вона ще не всі рухи ідеально виконала.
Аманда шумно вдихнула і з викликом подивилася на Тесс.
— Чому ти думаєш, що мене вб’ють? — голос її зрадливо здригнувся.
— Такі тихоні стають або першими жертвами перевертнів, або самі є перевертнями, — Тесс знизала плечима.
— Зараз ти більше схожа на перевертня, — Аманда постаралася додати в голос більше сміливості, але вийшло не дуже.
— Чому ж? Тим, що різко висловлююсь? Тоді, люба моя, я завжди буду схожа на перевертня, — Тесс хижо посміхнулася.
— Може досить? Іди, куди йшла, — Лінда спробувала направити Тесс далі коридором.
— Забирайтеся! Ви обидві! — зло вимовила Майєр, підняла свої речі з підлоги і зникла у своїй кімнаті.
— Та ні, вона не це мала на увазі. От чорт, — Елліот насупилися, дивлячись на зачинені двері.
— О боги, Ліндо, та їй сімнадцять, на що ти розраховуєш? — Закотила очі Тесс.
— Ти могла б не бути з нею такою грубою, — уже більш байдуже промовила Лінда.
— Могла б, але це не так цікаво. Пішли на кухню, я хочу їсти, і ти, судячи з вигляду, ще не снідала.
— Звідки ти знаєш?
— Щоб зробити таку зачіску на твоє волосся, потрібно кілька годин як мінімум, — Тесс засміялася.
— Зате виглядає круто, — Лінда посміхнулася і заграла бровами, а потім все ж таки пішла з Тесс.
На кухні сидів Малік, тихо поглинаючи йогурт, у Джоша в руках була почата пляшка пива, а Вайолет робила собі каву.
— Доброго ранку, бідолахи, — бадьоро сказала Тесс і полізла в холодильник.
Троє людей на кухні кинули на дівчину незадоволені погляди, але нічого не відповіли.
— Тут є млинці, дивись, — Лінда помітила те, що залишилося від сніданку Йонджіна.
— Чудово.
Дівчата зробили собі чаю і заходилися снідати. Лінда залізла з ногами на стілець.
— Не можеш ти в костюмі Меґумі сидіти як Ел, не по канону, — не могла втриматися Тесс від коментаря, — якщо тобі незручно сидіти на стільці можу запропонувати інше місце.
Тон і підморгування після цих слів точно не натякали, що Тесс готова знайти інший стілець або запропонувати сісти на диван.
— Яке ж, твої коліна? — втрутився Малік.
— Я мала на увазі обличчя, але й на такий варіант згодна.
Малік мало не подавився йогуртом, а Вайолет тихо посміхнулася. Лінда лише пирхнула і закотила очі:
— Дуже треба сидіти в тебе на колінах, — все ж таки заговорила вона, — вони в тебе кістляві.
— Це так зараз молодь спілкується? — втрутився Джош. — Може, ще відлижеш їй тут?
— Якщо таким займатимемося, то точно не перед вами, — зло сказала Тесс.
— А чому? Люблю дивитися на дівчаток, потім може і на мене переключитесь, га? — Джош голосно засміявся, і не можна було визначити, чи він жартує, чи просто мудак.
— Як тільки ваша дружина Вас терпить? — Скривилася Тесс.
— О, вона, мабуть, щаслива, що він не повернувся додому, а як помре, то взагалі свято влаштує… — Вайолет не встигла договорити фразу. Джош зробив ривок через стіл та схопив дівчину за обличчя. Стиснув щоки з обох боків так, що вона навіть заговорити не зуміла б. Берк відразу спробувала звільнитися, але хватка у чоловіка була міцна.
— Що ти робиш?! — Вигукнула Тесс.
— Відпусти її! — Закричала Лінда.
— Не смій говорити подібні речі, — майже прогарчав чоловік, поки дівчата відтягали його від столу та Вайолет зокрема.
Джош відпустив обличчя Берк, відмахнувся від дівчат і підвівся.
— Ти не знаєш мене, ти не знаєш її, — він махнув рукою кудись у далечінь, — ти просто дурна дівка.
— Виродок, сподіваюся, завтра вранці ти не прокинешся, — прошипіла у відповідь Вайолет.
— Я прикінчу тебе, навіть не будучи перевертнем, — злість чоловіка тільки зростала, він повернувся і почав обходити стіл, щоб дістатись дівчини. Та сиділа на стільці і тільки злісно дивилася знизу вгору.
— Ні, Джоше, стій! — Лінда вперлася руками йому в плечі, але Джоша зупинити їй не вдалося.
У цей момент у кімнату зайшли Кайл та Джувон. Перед очима розгорнулася картина: Лінда і Тесс намагаються зупинити Джоша в його наступі на Вайолет, а сама дівчина все ще просто сидить і спідлоба дивиться на чоловіка. Малік сидить на своєму місці і їсть йогурт.
Джувон, швидко оцінивши ситуацію, за два кроки подолав відстань до Джоша, схопив його за плече і розгорнув до себе, а потім замахнувся.
— Ні, стій! — Кайл так само швидко оцінив ситуацію, але він не встиг передбачити дії Джувона, хоча те, що буде за ними, він зрозумів відразу.
Кулаку Джувона залишалося менше півметра до вилиці Джоша, але тієї миті хлопця вдарило струмом.
— Вам заборонено ранити інших мешканців будинку, — пролунав механічний голос Єви.
Джош, який встиг замружитися в очікуванні удару, розгублено дивився на червоноволосого хлопця біля його ніг. Кайл тут же підбіг і опустився на коліна.
— Джувон, як ти? Ти мене чуєш?
Хлопець шумно видихнув і кивнув, він скрутився на підлозі, затиснув руки в кулаки і важко дихав, Кайл разом із дівчатами підняв його та посадив на стілець.
Джош тим часом ще раз злісно глянув у бік Вайолет, але вже нічого не сказав, зрозумів, що слова марні, а рішучіші дії будуть покарані. Він труснув головою і поспішив піти з кімнати. Його погляд помітила тільки сама Берк, яка так само спідлоба дивилася йому вслід. Їй не особливо був цікавий Джувон, який постраждав, намагаючись захистити її, і повний докору погляд Кайла, кинутий мимохідь, поки він допомагав Чхве прийняти сидяче положення, не справив на неї жодного враження.
— Як ти себе почуваєш? — неспокійно спитав Рінґс у Джувона.
— Все… н-нормально, — насилу промовив хлопець.
— Живий, і вже добре, — додала Тесс, — не думаю, що нашим “глядачам”, — вона подивилася кудись нагору, — хочеться втрачати гравця ще до початку гри.
— Але все одно це було дуже небезпечно і безрозсудно, — Кайл похитав головою, а потім перевів погляд на Маліка, — а чому ти не втрутився?
— Це не моя справа, — Малік знизав плечима.
— Він міг завдати шкоди Вайолет, а ти просто сидів би і дивився? — не міг повірити Рінґс.
— Він також міг отримати удар струмом, вдарити її у нього б не вийшло, та і вона сама винна. Вас тут не було, ви не знаєте, з чого почалася сварка. А я знаю. І зачинщиком був не Джош, — Малік підвівся з-за столу, викинув уже порожню упаковку від йогурту до смітника.
— Ти все одно міг би її захистити, — додала Лінда.
— Дівчата, я не розумію, ви так боретеся за рівноправність, що ви повинні стояти на одному рівні з мужиками, але у вигідних для вас ситуаціях все одно слабкі та беззахисні. Якщо не хочеш бійки, не треба на неї нариватися. Цьому мене навчило життя, навчайтеся і ви, поки я живий.
Після цих слів він пішов. На кухні на якийсь час утворилася тиша. Тесс та Лінда сіли назад за стіл доїдати свій сніданок. Кайл почав готувати щось для себе і Джувона. Останній же сидів, опершись на стіл, і повільно пив воду, що йому подав Рінґс. Вайолет, так і не подякувавши хлопцям, просто тихо пішла з кухні. Час завмер, ніхто не говорив. Поки в цю похмуру обитель не заглянув промінчик сонця з похмілля.
— Боже, як у мене болить голова, — простогнала Юкі вже з порогу. — О, я хотіла попросити вас бути тихішим, але чую, ви й так не дуже галасливі, чудово. Я щойно з вітальні, там Ґоґо та Ліліт балакають французькою, звучить, звичайно, красиво, але та-а-ак голосно, жахливо.
Юкі була дуже дивною, сама просила тиші, але сама зуміла наповнити кухню шумом. Врізалася в порожній стілець, вибачилася перед ним. Можливо, думала, що там хтось сидить, очі у неї були напівзаплющені, тож потім вона врізалася ще й у Кайла.
— Боже, який ти височенний, — Юкі задерла голову і подивилася на хлопця.
— А ти поряд з Джувоном стояла? — посміхнувся Рінґс.
— Ні, і, мабуть, не хочу.
— Ми як дві вежі поряд із тобою. О, — Кайлу в голову раптово спала геніальна думка, і він поспішив нею поділитися: — Джувоне, та ми з тобою дві вежі. Так нас і називайте, — звернувся він до дівчат.
— Так ви не найвищі, вас тут як мінімум п’ять веж порівняно з Юкі, — зауважила Тесс.
— П’ять веж – це вже невелике місто, — додала Лінда.
— Ні, ви не зрозуміли, навіщо нам інші? Називайте так нас, — він показав на себе і Чхве, — нас як…
— Як що? — все ще не розуміла Юкі.
— Як пейрінг, — закінчив думку Рінгс.
— Ви що, того вже? — Юкі здається навіть трохи прийшла до тями від такої заяви, — Ви що, зустрічаєтеся? Коли встигли?
— Ну, це ми ще не встигли, але дещо інше вже було, — він посміхнувся і підморгнув Джувону.
Сам Джувон не бачив підморгування, в цей момент він ховав обличчя в долонях і, якби його воля, провалився б кудись під землю від цих слів і поглядів.
— Кайле, моя повага, такого хлопця отримав, — Тесс підняла свою кружку з чаєм.
— Ой ну так, так, — Рінґс мрійливо закотив очі і посміхнувся.
— А що ти скажеш? — звернулася Лінда до Джувона.
— Я відмовляюся це коментувати, — він відібрав руки від обличчя, але дивився в одну точку і говорив максимально рівно.
— Та що тут коментувати, твій дружок і так все нам розповість. І що там, як минулося? — більш зацікавленим тоном запитала Юкі, сідаючи за стіл. Її поганий стан відступив на другий план.
— Ти не будеш їм зараз нічого розповідати, — Джувон грізно показав пальцем на Кайла.
— Та що ж тут такого? — здивувався останній, але погляд тату-майстра не змінювався. — Ну гаразд, гаразд, як скажеш, — він підняв руки в примирливому жесті, а коли Джувон знову сховав очі, одними губами промовив дівчаткам: — Я вам потім все розповім.

День 2. Вечір

День пройшов швидко, вони й озирнутися не встигли, як сонце почало хилитися до горизонту, а годинник показував час дедалі ближче до восьмої. Але перед цим була ще одна подія.
Йонджін ближче до четвертої години повернувся на порожню кухню. Стратегія «нагодувати всіх і так заслужити прихильність хоча б когось» все ще не була повністю відкинута. Тільки перший день, ще й гри до пуття не було. Але незабаром вона почнеться.
— Отже, паста з куркою та соусом, звучить добре? — бурмотів собі під ніс хлопець, риючись у шафках. — А з салатом буде ще краще. Але сам я можу й не впоратися, — він глянув на годинник на стіні і прикинув час приготування.
Вирішив, що в цій справі не завадить допомога. Зайва пара рук, а ще краще дві. Та й якщо вдасться побалакати під час готування, то й час швидше пролетить, і потоваришувати можна буде з кимось. Але кого попросити про допомогу? Ґоґо та Дороті, які допомагали з ранку? Як варіант непогано, але їх ще й знайти потрібно, а на це Йонджін час витрачати не хотів.
— Гаразд, спробуємо інакше, — тихо сказав він сам собі, а потім майже вийшов із кухні і прокричав до вітальні. — Є там хто? Мені б допомога не завадила.
— Так, любий, я тут, — подала голос Ліліт. Вона сиділа на дивані і читала книгу, але після оклику Йонджіна підвелася і підійшла.
— Я хочу вечерю приготувати, але сам не впораюся вчасно, допоможете? — з винуватою усмішкою пояснив хлопець.
— Так, звичайно, все одно в цьому будинку зайнятися нічим, — Ліліт так само мило посміхнулася і вони разом повернулися на кухню, а після оголошення меню і кількості потрібних процесів (Йонджін не просто макарони з сиром збирався приготувати, а страву достатньо вишуканої кухні, ще й на стільки людей), засумнівалася в їх силах: — Думаю, ми тут і вдвох у термін не впораємося, до семи все вже має бути готовим, адже потім голосування.
— Чого насупилися? — з широкою усмішкою на кухню зайшов Метт, він попрямував до холодильника, але Ліліт швидко його перехопила.
— О, ти нам і потрібен! Хапай свого містера Ньюолла і тягни сюди.
— Що? — Мур насупився і вже готувався бігти кудись подалі, але містер Ньюолл, який зайшов за ним, не дав йому такого шансу.
— Допомогти? Звісно, що треба робити? — охоче промовив чоловік.
— Але ж ми збиралися на дах… — розчарування в голосі Метта було настільки очевидним, що Ліліт і Йонджін не стримали усмішок, а містер Ньюолл навпаки насупився.
— Це ти збирався, а я думав відпочити у своїй кімнаті, але можна зайнятися й кориснішими справами.
— Ось це я розумію, Джеку! — радісно посміхнулася Ліліт.
— Що? Ти знаєш, як його звати? — Настрій Метта вмить змінився. Тепер колишнє розчарування відійшло на другий план, дізнатися, як звати його таємничого незнайомця, було важливіше.
— Мене звуть не Джек, — відповів Ньюолл.
— Може тоді Ліам? — продовжила Ліліт.
— Ти просто хочеш вгадати моє ім’я? — нарешті зрозумів Ньюолл, а Метт за його спиною не зміг придушити розчарованого зітхання.
— Ну, ти ж сам не кажеш, так що так, вгадуватиму, так що? Джеймс?
— Не Ліам і не Джеймс, і ви там говорили щось про допомогу, що вам потрібно?
Після пояснення Йонджіном задуму та плану дій кожен почав виконувати доручене йому завдання. Метт зайнявся м’ясом, містер Ньюоол полоскав овочі для салату, і потім разом з Ліліт нарізали їх, Йонджін готував соус.
— Ханьоне, передай мені більший ніж, — звернулася Ліліт до Ньюолла.
— Що? Що це за таке ім’я? — не зрозумів математик і передав ножа.
— Корейське, — потиснула плечима жінка.
— І чому у мене має бути корейське ім’я? Я схожий на азіата? — щиро здивувався Ньюолл.
— Ну, а хто тебе знає, раптом ти тому й приховуєш його. Азіатські імена дивно поєднуються з американськими прізвищами. Ханьон Ньюолл звучить дивно, я теж таке ім’я приховувала б.
— У мене звичайне американське ім’я, жодних Ханьонів.
— Може, дамо містеру Ньюоллу спокій на п’ять хвилин і дізнаємося правду про ім’я Меттью? — вклинився в розмову Йонджін.
Метт трохи скривився від того, що його так назвали, мабуть не всім він дозволяє звертатися до себе в такій формі, але хлопець промовчав.
— І справді, — стрепенулась Ліліт, — звідки ти і чому в тебе таке ім’я?
— На обидва запитання у мене є одна відповідь – я народився в Каліфорнії, — розпочав розповідь Метт. — Мої батьки, як можна побачити по моїй зовнішності, були китайцями, і в дитинстві я навіть носив їхнє прізвище, але оскільки я народився вже тут, мені вирішили дати нормальне, для цієї країни, ім’я. Не хотіли, щоб я виділявся, бо я й так виділявся, а назви мене якимось Вейюєм чи Цзіміном від глузування в школі було б не сховатися.
— А яке прізвище в тебе було раніше? — запитав Ньюолл, вдаючи максимально незацікавленого.
— Лун. Меттью Лун, — відповів хлопець.
— Дуже гарно, чому ти змінив його? — Запитала Ліліт.
— Мені було шість, не те щоб мене питали. Батьки померли, мене всиновила тітка, яка на той момент вже вийшла заміж за американця з американським прізвищем Мур. Тож, щоб не було непорозумінь з документами, то і мені змінили прізвище, — Метт потиснув плечима і повернувся до роботи.
— А ти? — Ліліт звернулася до Йонджіна, — У тебе корейське ім’я та корейське коріння?
— Так, я з Сеула. Народився та виріс там. Я казав, що люблю подорожувати, тому й опинився у Нью-Йорку, але я не мешкаю тут.
— У тебе дуже хороша англійська, — похвалила Ліліт.
— Я вчився з дитинства. У мене багата сім’я, але без своїх зусиль я б не мав того, що є.
— Не був би учасником смертельно небезпечної гри? — не обертаючись, спитав Метт.
— І це теж, — погодився Кім, — але гра ще навіть не почалася. Можливо, все не так погано, як нам кажуть. Можливо, нас знайдуть до того, як все почнеться, або, можливо, я виграю. Я намагаюсь мислити позитивно.
— Так, чи можливо, вже завтра ти будеш мертвим, — тихо промовив Ньюолл.
Йонджін дивно на нього подивився, з сумішшю роздратування і смиренності.
— Або так, — відповів він. — Але поки що гра не почалася, я б не хотів говорити про неї. Потрібно якось зібрати всіх на вечерю.
— Давайте я піду, — Метт відклав ножа і обернувся, — я дорізав м’ясо, далі думаю, ви і самі впораєтеся. Я знайду всіх і скажу, щоб через годину спускалися на кухню, та й сам повернуся, як тільки всіх повідомлю. Добре?
— Так, звичайно, дякую, — посміхнулася Ліліт. — Ми тут нудьгувати не будемо, так, Джонатане? — Вона штовхнула Ньюолла ліктем.
— Шкода, а так хотілося, щоб за мною понудьгували, — посміхнувся Мур і пішов шукати інших гравців.

Незрозуміло якими правдами і неправдами, але Метту вдалося вмовити всіх зібратися через годину на кухні за одним спільним столом. Вечеря була готова, стіл накритий, всі голодні. Чи вийде щось хороше від цієї події, поки ніхто не знав. Джош сів подалі від Вайолет, Кайл з Джувоном сіли ближче до Юкі, Тесс та Лінди. Женя зайняв крайнє місце. Ліліт, містер Ньюолл, Метт та Йонджін опинилися приблизно в центрі.
— Може, ми ще й вип’ємо чогось? — тихо запропонувала Бенуа.
— Через годину буде голосування, краще зберегти тверезу голову, — насупився Ньюолл.
— То ми небагато, що буде від одного келиха?
— Нам може й нічого, але ми не знаємо, як на алкоголь реагують інші, вони ж ще діти по суті, — Ньюолл оглянув усіх довкола, як Ґоґо та Дороті недалеко від них насипали один одному салат. Як Женя не міг відкрити пакет із соком, і йому на допомогу, з показовим закочуванням очей, прийшла Тесс. Як Хісин намагався вмістити біля тарілки ще підручник з фізики, але вдалося лише перекинути кілька склянок, добре що порожніх, інакше Малік, що сидів поруч, не дуже зрадів би.
— Так, ти маєш рацію, — спокійно відповіла Ліліт і Ньюолл відчув, що і в неї в голові крутитися подібні думки. Більшість за цим столом просто діти. Навіть вони з Ліліт, та навіть Джош котрий старший за них всіх. Хто з них заслуговує на смерть? Правильна відповідь – ніхто. Як їм бути? На це питання поки що немає однозначної відповіді.
На диво, все пройшло гладко і без подій. Були чути тихі розмови. Хісин, Малік та Аманда обговорювали університети, як відрізняється вступ до творчого вузу від математичного, як важко готуватись до іспитів. Думки Маліка весь час поверталися до запечатаного листа в його кімнаті, хто знає, чи вдасться йому відкрити його разом з мамою, чи варто самому дізнатися про результат, поки ще є можливість.
На іншому кінці столу Кайл захоплено розповідав про свою історію. Про те, як його предки покинули рідну Польщу і, перепливши океан, опинилися в Америці. Як ювеліри взяли собі прізвище Рінґс, щоб ще більше наголосити на приналежності до тонкої роботи. Як їхній магазин спочатку піднявся, потім зазнав збитків і зараз знову повертає собі колишню славу.
Ґоґо та Ліліт в центрі говорили про Францію. Про місця у яких жили, про міста в яких Ліліт побувала з гастролями. Нехай Ґоґо вже давно не був у рідних краях, він із задоволенням згадував усе.
Година пролетіла непомітно. На столі залишилися тільки брудні тарілки, більшість гравців посміхалися, були ситі та задоволені, але їхній настрій швидко змінився після голосу з динаміків:
— За десять хвилин розпочнеться голосування, будь ласка, пройдіть до зали суду.
Обстановка відразу змінилася, від усмішок залишилася лише тінь.
— Нам час, — містер Ньюолл першим підвівся з-за столу, за ним пішли всі інші.
У залі суду було прохолодно. Стійки з екранами утворювали коло, і на кожній був номер, що відповідає номеру гравця на нашийнику. Яскраве біле світло трохи сліпило, так що всі увійшли опустивши погляд у підлогу.
— Займайте свої місця, у вас є останні хвилини, щоб подумати, за кого ви голосуватимете. Ви можете обговорити це рішення разом, або діяти самостійно. Голосування анонімне.
— Ми обговорюватимемо це? — Ґоґо вже стояв на своєму місці і зі страхом дивився на людей довкола. Його питання проігнорували. Дуже багато думок крутилося в голові у кожного.
— Це зараз хтось має померти? — тихо прошепотіла Аманда.
— Сподіваюся, ніхто не додумається голосувати за мене, — так само про себе шепотів Йонджін.
— Одна хвилина, приймайте рішення, — почулося з динаміків, і екрани перед ними увімкнулися. Там були фотографії кожного гравця, і тільки власна була тьмяна, голосувати за себе не можна.
— О боже, вони взяли мою стару фотографію, — закотила очі Тесс.
— Це моя фотка з паспорта, — скривилася Лінда. — Жахливо.
— Нема коли обговорювати фотографії, треба голосувати, — голосно сказала Ліліт.
— Голосування починається зараз!