Замкнені. День 1

Центральний вокзал у Нью-Йорку це справді велика територія з величезним пасажиропотоком. Безліч людей із сумками та валізами. Тут легко змішатись із натовпом. Тут легко загубитися.

Коли високий темношкірий хлопець на бігу врізається в біловолосу жінку, і вона упускає всі сумки, ніхто не звертає на них уваги.

— Молодий чоловік, можна було й акуратніше, Ви ж не одні тут, — суворо зауважує вона і починає підіймати свої сумки.

— Вибачте, вибачте, — бурмоче хлопець, — я випадково, ось, — він теж підіймає одну з сумок і вже хоче вирушити далі у своїх справах, не просто так саме біг, але тут до них підходять двоє поліцейських.

— У вас все добре? — питає один із них.

— О, так, офіцери, просто юнак не дивиться, куди біжить, я в повному порядку, — усміхнувшись, відповіла жінка.

Поліцейські кинули на них погляди.

— Пройдіть з нами.

— Що? Але навіщо? — жінка зібрала всі сумки і намагалася втримати усмішку на обличчі, але до посадки на потяг залишалося не так багато часу, і вона б краще випила кави, а не розбиралася з безглуздим непорозумінням.

— Ідіть за нами, поставимо вам кілька запитань, — додав другий офіцер і направив їх до кімнати поліції.

— Та що сьогодні за день, — прошепотів собі під ніс хлопець, поправив рюкзак на плечах і пішов слідом за ними.

 

У кафе, за столиком, сидів середнього зросту чоловік зі світлим волоссям, він замовив каву і якраз збирався її випити, як до нього підсів незнайомий хлопець, високий, з темним волоссям і такого ж кольору очима, він виглядав молодо, але точно визначити вік було тяжко.

— Привіт, — привабливо посміхнувся незнайомець.

— Доброго дня, — відповів чоловік, поправляючи окуляри.

— Познайоммось, я Метт, — продовжував усміхатися хлопець.

— Вибачте, але я не хочу знайомитись, підійдіть до когось іншого, — максимально чемно відповів чоловік і повернув свою увагу каві.

— Ви ж чекаєте поїзд, так? Це довго і нудно, у компанії час пролетить швидше. Мені ще чотири години чекати, пожалійте мене.

— Якщо ви потребуєте спілкування, зателефонуйте друзям.

— Немає у мене друзів, — перебив Метт.

— Що ж, тоді, як я вже сказав раніше, ви можете підійти до будь-якої іншої людини на вокзалі, з вашою зовнішністю багато дівчат будуть не проти поспілкуватися.

— Те, що ви вважаєте мою зовнішність привабливою, і те, що я не вважаю привабливим спілкуватися з дівчатами, змушує мене залишитися тут, — він посміхнувся настільки нахабно, що одночасно хотілося і послати його кудись подалі, і провести з ним решту життя.

— Метт це скорочення від Меттью так? — уточнив чоловік.

Хлопець кивнув головою.

— Так ось, Меттью, не знаю, яку точно мету ви переслідуєте, але скажу вам ось що, ви на вигляд досить молодий, а мені некомфортно спілкуватися з людьми молодшими за мене, така в мене особливість, так що я не зможу провести час з вами, — чоловік ввічливо усміхнувся, але погляд залишався холодним.

— Чому ви подумали, що старші за мене? Скільки вам років? — Метт не хотів відступати просто так.

— Мені тридцять два, а вам десь за двадцять, як я гадаю.

Меттью не встиг відповісти, в цей момент до них підійшли два офіцери поліції.

— Сер, цей хлопець до вас чіпляється? — спитав один із них.

— Він уже йде, — відповів чоловік.

— Я не роблю нічого поганого, просто спілкуюсь, — Метт підняв руки в примирливому жесті.

Офіцери переглянулися, а потім один із них сказав:

— Пройдіть із нами.

— Що? За що? — обурився Метт.

— І справді, він нічого поганого не зробив, — заступився за нового знайомого чоловік.

— Ми мали на увазі вас обох, підіймайтеся та захопіть сумки.

Далі продовжувати суперечку не вийшло, так що Меттью і чоловік, що так і не назвав свого імені, пішли за офіцером.

 

На свій поїзд Метт так і не потрапив.

Подібна ситуація того дня повторилася ще кілька разів.

Молоду дівчину, балерину з великою спортивною сумкою, попросили пройти до кімнати поліції, нібито підозрілий у неї багаж.

Кучерявий хлопець, що сидів на лавці, втупившись у телефон із навушниками у вухах, не зміг ігнорувати «вартових порядку».

Миловидна дівчина розгублено озирається на всі боки, вперше приїхавши в Нью-Йорк, вона не могла знайти вхід у місто, офіцери повели її трохи в інший бік.

— Може, того візьмемо? — тихо промовив один з офіцерів, киваючи убік сплячого чоловіка.

— Думаєш варто? — засумнівався другий.

Чоловік, про якого вони говорили, був п’яний і спав у куточку, мав дім, але повернутися туди йому вже не судилось. Офіцери підійшли до нього, розбудили та відвели з собою.

Сімнадцять людей за день безслідно зникли. Деяких їхні близькі почали шукати вже за кілька годин після того, як ті не виходили на зв’язок, деяких почали шукати через день, деяких не шукали.

Хтось з них повернеться додому. Але ніхто з них уже не буде таким, як раніше.

 

День 1. Вечір.

Велика вітальня з кількома диванами та кріслами, з каміном та книжковими полицями біля стіни. Від решти віталень вона відрізняється наявністю сімнадцяти сплячих людей, скинутих хто куди. Високий червоноволосий хлопець спав на килимі, голова його була чітко під скляним журнальним столиком, дівчина з короткою стрижкою уві сні розмазала свою червону помаду, і тепер на диванній подушці красувалася пляма. Біля однієї зі стін був звалений багаж цих людей, там же лежав невисокий на зріст хлопець, його світле волосся розтріпалося по чужій валізі, а окуляри з’їхали у бік. Цей хлопець і прийшов до тями першим. Він поправив окуляри і озирнувся довкола. У голові відразу ж закрутилося безліч запитань.

Де він?

Хто всі ці люди довкола?

Вони живі?

Що робити?

— Гей, — хрипко промовив він, але не наважився доторкнутися ні до кого. Він посидів ще хвилину, не розуміючи, що йому зробити, але з іншого боку кімнати прокинулася ще одна жертва «офіцерів». Дівчина з коротким кучерявим волоссям. Вона позіхнула, потяглася і тільки тоді розплющила очі.

— Воу! — вигукнула вона з подиву, одразу підібрала ноги і стиснулася. Поглядом обвела все навколо і натрапила на іншу пару очей, спрямованих на неї. — Ти хто?

— Женя, — відповів хлопець.

— Ні, я не… Що тут діється, де я? — швидко перепитала дівчина.

— Я не знаю, — він знизав плечима. — Я теж прокинувся, — повільно промовив він.

Червоноволосий хлопець прокинувся третім, він розплющив очі, спробував підвестися і з силою вдарився чолом об стільницю.

— Ай, трясця! — вилаявся він і схопився за чоло. Ще кілька людей від його зойку прокинулися, і вже всі сімнадцять осіб заворушилися і розплющили очі.

Ніхто не розумів, де він, ніхто не розумів, хто ці люди довкола, ніхто не знав, що робити.

Пролунав короткий писк, і з динаміків під стелею зазвучав голос.

— Ласкаво просимо, гравці, — люди в кімнаті почали озиратися, шукаючи джерело звуку, і затихли. — Давайте ми з вами познайомимося, кличте мене Євою, я сповіщатиму вас про всі зміни та новини щодо нашої гри в «Перевертнів». З завтрашнього дня ви офіційно почнете, а поки що детальну інформацію про правила ви знайдете в брошурах на журнальному столику. Обов’язково докладно з нею ознайомтеся. Сьогодні вночі пересування по дому дозволено.

Голос затих, а люди ще не розуміли, що відбувається.

— Давайте прочитаємо, — біловолоса жінка перша потяглася до брошур, за нею їх розібрали й інші.

Гра «Перевертні».

Ролі «Перевертнів» рандомно розподілені між гравцями, всього перевертнів сім. Інші гравці – «селяни», а разом ви «мешканці». Якщо всі перевертні будуть убиті, то селяни виграють; якщо кількість селян та перевертнів буде однакова, то перемагають останні.

Щодня о восьмій годині вечора гравці проходять до Зали Суду, щоб проголосувати за того, кого вони вважають перевертнем. Ті в свою чергу приховуватимуть власну особистість та голосуватимуть за інших гравців. Житель із найбільшою кількістю голосів помре.

У проміжку між 0:00 та 6:00 мешканці повинні залишатися у своїх кімнатах. Однак, перевертні виходять зі своїх кімнат між 0:00 та 3:00. Вони обирають одного селянина та вбивають його.

Перевертень має вбити одного з мешканців. Якщо він цього не зробить – помруть усі.

Вам не можна перешкоджати перебігу гри. Ви не можете відмовитись від участі, ви не можете вийти з будівлі, вам заборонено намагатися зруйнувати будинок або його вміст. Вам також заборонено ранити інших мешканців.

На кожному гравці закріплено нашийник, за порушення правил – смерть. За спробу зняти нашийник – смерть.

Номер на нашийнику відповідає номеру вашої кімнати, там знаходиться сейф, в якому ваша картка з роллю. Пароль – ваша дата народження. Показувати свою картку іншим гравцям заборонено.

Ролі:

Провидець — щоночі він може перевірити одного з гравців на причетність до перевертнів.

Охоронець — може захистити одну людину від перевертнів, буквально закрити доступ. Не може використати цю здатність на собі.

Вухань — може дізнатися, хто з гравців не спав уночі чи була зроблена якась дія.

Самурай — перевертень, який спробує вбити самурая, помре разом із ним.

Дзеркало — відображає здатність назад на власника. Цього гравця можна вбити лише на денних голосуваннях.

Близнюки — мирні, які знають ролі один одного з самого початку.

Голосування розпочнеться завтра о 20:00. Зробіть все можливе, щоб вижити.

Бажаємо вам удачі.

— І що це все означає? — запитує той самий світловолосий чоловік в окулярах, який не назвав свого імені.

— Нас змушують грати… — пробурмотіла кучерява дівчина.

Інші так само почали ставити питання, але ніхто з них не міг дати точної відповіді. Вірити чи ні – вони не розуміли.

Знову пролунав писк із динаміків, і зазвучав голос «Єви».

— Гравці, раджу вам провести церемонію знайомства. Глядачі хочуть якнайшвидше познайомитися з вами.

— Які такі глядачі? — обурився один із хлопців.

— Ми можемо просто проігнорувати цей безглуздий голос і нарешті спробувати вийти з дому? — дівчина з розмазаною помадою показала рукою на великі дерев’яні двері, що виднілися з іншої кімнати, мабуть, передпокою.

— Ага, і отримати відірвану голову як ключ? — дорослий чоловік усе ще був п’яним, але йти на ризик він явно не хотів.

— Ви вірите в це все? — продовжувала дівчина.

— Можеш перевірити, як така смілива, — знизав плечима темношкірий хлопець.

— Так, давайте обійдемося без перевірок, — втрутився чоловік в окулярах. — Не треба ще раз ризикувати. Поки що від нас потрібно тільки представитися і вирушити до кімнат, хто знає, можливо, поліція вже шукає, і завтра нас витягнуть звідси.

— Правду кажучи, в це віриться ще менше, — гірко посміхнувся п’яний чоловік.

— Якщо гратимемо за правилами, зможемо вижити, — подав голос ще один хлопець, на вигляд років вісімнадцяти, найімовірніше, ще школяр, — я хочу вибратися звідси.

— І нам дали зрозуміти, що вибратися можна лише одним способом – виграти. Тож давайте починати цю церемонію знайомства, — високий хлопець із темним волоссям зробив крок уперед. — Мене звуть Кайл, Кайл Рінґс. Мені двадцять п’ять років, я ювелір, і зараз від такої уваги, — а на нього було повернено всі шістнадцять пар очей, — у мене враження, що я на зборах анонімних алкоголіків, — він ніяково усміхнувся і відступив назад.

— О, ні, там все інакше, я дізнавався, — гірко посміхнувся п’яний чоловік.

— Я все-таки хочу перевірити, — високий хлопець-азіат, той самий Меттью, вийшов уперед і попрямував до дверей.

— Я з ним, — руда дівчина так само зробила крок уперед, до них приєдналася дівчина з розмазаною помадою, раптово вони сіпнулися і з коротким вигуком упали на підлогу.

Всі інші шарахнулися від них.

— Їх ударило струмом! Не підходьте! — закричав школяр.

— Але треба допомогти, — пробурмотіла молода дівчина, але їй не дали підійти до постраждалих.

— Все нормально, — почулося від хлопця на підлозі, дівчата також заворушилися.

— Це було попередження, — заговорила Єва. — Нагадую, ви не можете відмовитись від участі, ви не можете вийти з будівлі, вам заборонено намагатися зруйнувати будівлю або її вміст. Вам також заборонено ранити інших мешканців. За непослух – смерть. Поверніться до церемонії знайомства.

На мить у кімнаті було чутно лише важке дихання сімнадцятьох людей.

— Зрозуміла, що це не жарт? — порушив тишу темношкірий хлопець, але дівчина, до якої він звертався, не встигла нічого відповісти.

— Так, стоп! — жінка з білим волоссям зробила крок уперед і стала в центрі кімнати. — Досить сваритися, цим ми нічого не досягнемо. Вони хочуть, щоб ми представилися, — продовжила вона спокійніше і подивилася кудись у кут кімнати на імовірні камери, — ми представимося. Ти, — вказала вона на темношкірого хлопця. — Як тебе звати?

— Чому б вам першою не назватися? — відповів він.

— А коли ти врізався в мене на вокзалі, ти був ввічливішим. Добре, я можу почати, мене звуть Ліліт Бенуа, для персон молодше двадцяти – мадам Бенуа, хто старше – може звертатися на ім’я. Мені тридцять два, і я театральна режисерка, — вона поблажливо посміхнулася.

— Малік Пірсон, — промовив своє ім’я темношкірий хлопець.

— Скільки тобі років? — знову звернулася до нього Ліліт.

— Недостатньо, щоб звертатися до Вас на ім’я, мадам.

— Добре, з тобою розібралися, хто наступний?

Мила дівчина з каштановим волоссям до плечей у джинсовому комбінезоні підвела голову і заговорила:

— Я Дороті, — вона несміливо усміхнулася й обвела всіх поглядом, — Дороті Ґейл. Мені двадцять років, я працюю на фермі з батьками. Я, хах… Я вперше приїхала до Нью-Йорка. Мала зробити сюрприз подрузі, — вона опустила погляд, і очі її підозріло почервоніли.

— Ох, малеча, — Ліліт підійшла до дівчини та доторкнулася до її плеча, — поки рано плакати, ми ще нічого не знаємо.

— Тільки те, що шанс залишитися живим мізерно малий, — подав голос п’яний чоловік.

— Може, зараз Ви назветеся? — звернулася до нього Ліліт.

— Джош Голловей, якщо вам так цікаво, років мені більше ніж вам усім, робота… З недавнього часу я безробітний, ось так от, — він підібгав губи і, розвернувшись, попрямував до іншої кімнати.

— Куди Ви? — спитав школяр.

— Моє ім’я ви знаєте, ваші мені не цікаві, але в цьому будинку має бути кухня і, можливо, бар, піду шукаю. Якщо буде щось варте, я не розповім вам.

— Гей, думаєте, тільки вам тут хочеться випити? — спитала дівчина, найнижча з усіх, але сміливості їй, мабуть, не позичати. ​​— Я Сон Юкі, мені двадцять три, і я йду з ним шукати випивку, — кинула вона через плече і побігла за Джошем.

— Я б теж не відмовилася від чогось міцного, — пробурмотіла собі під ніс руда дівчина, а побачивши, що Ліліт дивиться в її бік, продовжила голосніше: —  Тесс Мунлайт, двадцять два, студентка, лесбійка. Достатньо? — вона питально підняла брову.

— Цілком, — кивнула Ліліт, і Тесс теж попрямувала на кухню.

— А чи є сенс продовжувати, якщо вони не почують, як нас звуть? — спитав кучерявий хлопчина з родимками по всьому тілу.

— Ми це робимо не один для одного, — нагадав чоловік у окулярах, — а для «глядачів».

— Добре, тоді мене звуть Ґабріель Ґарсія, але можете називати мене Ґоґо, мене так всі називають, — продовжив кучерявий хлопець. — Мені теж двадцять років, я студент. Наполовину француз, — додав він і мило посміхнувся.

— О, юначе, нам буде про що поговорити, — усміхнулася Ліліт.

— Звісно, ​​мадам.

— Може, ми продовжимо? — заговорив чоловік в окулярах.

— Так, чому б Вам не представитися? — звернулася до нього Ліліт.

— Містер Ньюолл. Для всіх, — уточнив він, обводячи поглядом людей навколо і випадково зависаючи на Меттью, хлопець дивився надто пильно, і Ньюолл поспішно відвів погляд.

— Навіть так… — подав голос Метт.

— Так. Мені тридцять два, я вчитель, і мені комфортніше, коли до мене звертаються саме так, — щоб вам не збрехати, скажу, що містер Ньюолл виглядав як звичайнісінький тридцятирічний хлопець, якому на вигляд можна було б дати і двадцять три, і тридцять три. Світле волосся, сірі очі, сховані за склом окулярів, широка щелепа. Тільки за його тоном точно було зрозуміло, що хлопець – уже чоловік, та він говорить правду і про вік, і про професію.

— А який предмет Ви викладаєте? — школяр одразу став ввічливішим, коли почув, що говорить з учителем.

— Математика, — коротко відповів містер Ньюолл. — Що щодо тебе? Ім’я…?

— Мене звуть Лі Хісин. Мені вісімнадцять років, я з Кореї, приїхав до Нью-Йорка вступати до університету.

— Не пощастило тобі, хлопцю, — зауважив Кайл.

— Нам сказали, що є шанс вибратися, отже, я докладу всіх зусиль, щоб зробити це. І зрештою, потраплю до університету.

— Мені б твою впевненість, — прошепотів собі під ніс Малік, але ніхто не звернув на нього уваги.

Але від Ліліт не вислизнуло те, як дівчина з червоною помадою закочує очі.

— Може, й ти представишся, бунтарко наша?

— Вайолет Берк.

— Скільки тобі років? — продовжила Ліліт доброзичливим тоном.

— Двадцять один, — буркнула Вайолет.

— Скажеш нам, чи ти вчишся, чи вже працюєш?

— А є різниця?

— Ми всі говоримо, гадаю, і тобі варто, — втрутився Ньюолл.

— Ви навіть свого імені не сказали, — зауважила Вайолет.

— Це інше… — почав був чоловік, але Вайолет ще раз закотила очі і склала руки на грудях.

— Вам точно тридцять два. Гаразд, навчаюсь я на дизайні, працюю барменкою, задоволені?

— Та нам все одно, але можеш повідомити це тим, хто пішов на кухню за випивкою, вони будуть щасливі, — розвела руками Ліліт. — Як їх там звали? Я вже забула.

— Джош, Тесс і Юкі, — відповів Метт.

— Ти запам’ятав, молодець, підказуватимеш мені. А твоє ім’я?

— Метт Мур, мені… — він витримав паузу, дивлячись на Ньюолла. — Мені двадцять дев’ять, майже як Вам, — він чарівно посміхнувся, але Ньюолл, нехай і кидав на нього погляди, не міг витримувати їх надто довго. — Рід діяльності в мене настільки різний, що одним словом не скажеш. Я мав стати механіком, але, можливо, не доживу до того.

— Ще нічого не зрозуміло, — Ньюолл все ж таки підійняв погляд на юнака, той був на цілу голову вище. — Ти можеш виграти та вижити, як і всі ми.

— А давайте ви продовжите фліртувати в іншому місці? — встряв невисокого зросту азіат. — Вже пізно, всі втомилися, гадаю, ви погодитеся закінчити з цим швидше? А потім уже розходитесь і говоріть скільки душі завгодно.

— Так, давайте швидше, — набралася духу заговорити худенька дівчина з пучком на голові, — мене звати Аманда Маєр, мені сімнадцять, я займаюся балетом і в майбутньому мрію зв’язати своє життя зі сценою, — натхненно промовила вона.

— О, балерина? Покажеш мені кілька піруетів? — підморгнула кучерява дівчина.

— Що я говорив про флірт? — знову заговорив азіат.

— Який ти нудний, — фиркнула дівчина. — Мене звуть Лінда. Прізвище Елліотт. Мені двадцять, я навчаюсь на філософському факультеті, і ніхто з вас не запам’ятає всю цю інформацію. Але мені все одно. Тебе як звати, красеню?

— Кім Йонджін, — відповів хлопець, — мені двадцять чотири, я подорожую світом і віддалено працюю в компанії батьків.

— Багатенький хлопчик значить? — скривилася Лінда.

— Так, маєш щось проти?

— Та нічого, просто бісить, коли людям все легко дається.

— Та які ж ви повільні, — простягла Вайолет і вказала на червоноволосого хлопця, який ще не представлявся. — Твоє ім’я?

— Чхве Джувон, — коротко відповів він, але потім знову замовк.

— Ну… — Вайолет зробила жест руками, натякаючи на продовження розповіді.

— Що «ну»?

— Далі, ти мав достатньо прикладів того, що треба говорити. Вік, сфера діяльності. Давай швидше, і перейдемо далі.

— Мені двадцять три, я тату-майстер, — коротко відповів хлопець.

— Відмінно, залишився останній, — Ньюолл підтримав задум Вайолет прискорити церемонію знайомства.

Всі повернули голови на Женю, того самого хлопця, що прокинувся першим. Світле волосся майже діставало до плечей, і окуляри з’їхали з перенісся, а він і не помічав до цієї миті. Хлопець витав у хмарах і навіть не відразу зрозумів, що звертаються до нього.

— Женя, тебе ж так звати? — спробувала згадати Лінда.

— Так, Женя Коркін, — відповів хлопець. — Мені двадцять три, і я нічим особливим не займаюся, — тихо відповів він.

— Гаразд, зійде. Зійде ж? — Ліліт знову задерла голову, звертаючись до голосу згори.

— Церемонія знайомства завершена, вітаю, — зазвучав голос Єви. — Нагадую, цієї ночі ви можете вільно пересуватися будинком, завтра, о восьмій годині вечора, буде перше голосування, не забудьте перевірити свої картки. На добраніч, гравці.

— Думаю, ми можемо розходитися, — з тону мадам Бенуа одразу ж зникли енергія та дружелюбність, начебто вистава була зіграна і куліси нарешті закрилися, але вона розуміла, що наступні вистави не за горами. — Нам усім варто відпочити.

— Потрібно розібрати речі, їх так скинули сюди, — сказав Кайл, підходячи до звалених одна на одну валіз.

Усі також підтягнулись. Малік витягнув напівпорожній рюкзак, відкрив його та перевірив наявність листа. Хлопець кілька хвилин просто стискав конверт у руках.

— Ти більше не маєш сумок? — спитала Дороті, витягаючи свою валізу.

Малік заперечливо махнув головою.

— Я приїхав на вокзал не для того, щоб сісти на поїзд, у мене були інші справи, — відповів він.

— Пов’язані з тим, що знаходиться у конверті?

— Це лист із університету, я обіцяв мамі, що ми відкриємо його разом. Вона працює у кафе на вокзалі.

— О, так у тебе навіть речей немає? — співчутливо промовила дівчина.

— Це найменша проблема, — він сховав листа назад у рюкзак, закрив його і попрямував до сходів.

Будинок був дуже великий. На першому поверсі ­– простора вітальня, кухня з їдальнею, передпокій та бібліотека зі зручними кріслами та безліччю різноманітної літератури. На другому та третьому поверхах знаходилися кімнати для гравців. Кожна пронумерована, номер відповідав числу на нашийнику. Допомагаючи один одному, вони розібралися.

Самі кімнати були невеликими. Ліжко, вузька шафа з сейфом усередині та тумбочка, це все.

Деякі (Ґоґо, Женя, Лінда) одразу помітили зручну розетку одразу біля ліжка, але потім вони згадали, що телефони у них забрали та заряджати потрібно лише свої власні сили, а для цього вистачить зручного ліжка.

Кайл, закинувши свої речі до кімнати, піднявся на останній поверх, четвертий. Виявилося, що там був вихід на дах. Хлопець одразу подумав про те, щоб визначити місцезнаходження, але довкола був ліс. Суцільна стіна дерев, яка закривала будь-який інший вигляд. Але навіть з такими невеселими думками хлопець не міг не відзначити, що на даху було дуже гарно, безліч рослин у вазонах створювали почуття оранжереї.

Було прохолодно.

Березень тільки добігав кінця, але зимова погода давно відступила, і на вулиці було комфортно навіть у теплій кофті, але ввечері куртка була б доречнішою.

Кайл застібнув кофтину і підійшов до краю, він хотів покурити та подумати, але там уже хтось стояв. І, мабуть, їхні думки співпадали. Кайл із задоволенням зазначив, що радий побачити тут саме цього хлопця.

— Є чим підкурити? — спитав Рінґс, витягаючи свої цигарки.

Джувон мовчки черкнув запальничкою.

— Ти Джувон так? Тату-майстер?

— Ага, а ти…

— Кайл, — нагадав хлопець.

— Вибач.

— Забагато імен та інформації за короткий час, я не ображаюся, що ти не запам’ятав моє. Можу повторювати тобі його стільки, скільки знадобиться, – Кайл широко посміхнувся, а потім затягнувся.

— Ти давно тут? — продовжив він, випускаючи дим.

— Піднявся одразу, як ми розійшлися, — Джувон докурив свою цигарку і викинув недопалок з даху.

Червона крапка кілька секунд блимала в темряві вечора.

— Ти ще не заходив у кімнату? — Рінґс дивився на високі дерева.

— Для цього в мене ще буде час, — Джувон також не повертав голови на співрозмовника.

— Але ж хоч номер свій ти знаєш?

Джувон заперечливо хитнув головою.

— Давай я подивлюся, — Кайл повернувся обличчям до червоноволосого хлопця готовий відразу ж виконати пропозицію.

— Тут темно, — відмахнувся Чхве.

— Ми маємо запальничку.

Джувон витяг блискучий предмет з кишені, Кайл простяг руку і взяв запальничку.

— Підійми голову, — тихо промовив він.

Джувон послухався. Почулося клацання запальнички — і м’яке помаранчеве світло освітило шию хлопця. Кайл підійшов ближче, щоб побачити невеликі срібні цифри на нашийнику, Джувон буквально відчував жар вогню та тепло дихання Кайла на своїй шиї.

— Тринадцять, такий твій номер, — сказав Рінґс, закриваючи запальничку і підводячи голову.

Він не відійшов назад, і між ними було дуже мало простору.

— Значить, мені навряд чи поталанить у цій грі, — прошепотів Джувон.

— Я би запропонував ночувати в моїй кімнаті, але це можливо тільки першої ночі, — Кайл усміхнувся і наблизився ще на кілька сантиметрів.

— Навіщо ти це робиш? — Джувон не був певен, чи хоче він зруйнувати атмосферу, чи йому подобається те, що робить хлопець поруч. Зараз було не місце і не час для флірту та всього, що з цього випливає, але з іншого боку, можливо, це був останній шанс на такі почуття.

— Запитання «навіщо?» не важливе. Важливо те, чи підтримаєш ти мою витівку? Якби тобі не подобалося, ти відступив би, вірно? За твоєю спиною багато простору, але ти продовжуєш стояти на одному місці, — Кайл кинув погляд повз Джувона, ніби справді перевіряв відстань, а коли його погляд повернувся до хлопця, той нахилився, і їхні губи зустрілися.

Вони цілувались якийсь час. Без напору, без пристрасті, знайомлячись один з одним. Потім Кайл зробив ще один крок уперед так, щоб притиснутись тілом до тіла. Щоб припинити відчувати, ніби ти сам у просторі. Руки подалися вперед, і ось вони вже на чужому тілі. Все ще досить спокійно, майже невинно. Що не скажеш про язики. Поцілунки стали глибшими, мокрішими, і, поки в голові ще залишалось трохи крові, вони роз’єднались.

— То як, підеш спати до мене? —  посміхаючись спитав Кайл, його губи блистіли у світлі місяця, і Джувон вирішив відкинути останні сумніви та згодитись на все, що пропонують.

Чхве кивнув, і посмішка Кайла стала ширшою:

—  Ну тоді пішли, продовжимо там.

Вони не вмикали світло в кімнаті Кайла. Валялись на ліжку і цілувались. Руки вже дозволяли собі більше, губи опинялись не тільки на чужих губах, переходили на щоки, шию, кусали за мочку вуха, від чого Джувон скривився і сильніше стиснув сідницю «кусачки».

Одяг поступово залишав їх. Один за одним вони опинились голяка, а все, що було на них та на ліжку, опинилось на землі довкола .

Кайл на хвилину відірвався від поцілунків і дотягнувся до своєї сумки. Витягнув звідти те, що могло бути змазкою, Джувон в темноті не дуже бачив та і не цікавився – головне, що є.

—  Презервативів у мене немає, тож, якщо ти не проти звичайно, обійдемось без них? —  спитав Кайл повертаючись в ліжко.

Джувон лежав на спині, дивлячись, як Рінґс знову вмощується на його бедрах. В голові майнула думка про те, що незахищений секс ні до чого доброго не доводить, але її витіснила згадка про їхні теперішні умови.

—  Ми можемо померти завтра і всяке таке, —  знизав плечима Кайл.

—  Окей, обійдемось без них, —  Джувон сів, забрав з рук Кайла крем і видавив собі на пальці, а потім поліз до сідниць Кайла.

—  Чекай, чекай, чекай, отак?

—  А ти хотів по-іншому?

Вперше усмішка Кайла забарвилась краплею хвилювання.

—  Я ніколи не був у пасивній ролі.

Після цих слів вони обоє завмерли. Чаша бажання майже переповнилась, і обом кортіло пришвидшитись. Кайл недовго зважував всі «за» та «проти» і першим порушив тишу.

—  Знову ж таки, ми можемо померти завтра, і бла-бла-бла, тож потрібно спробувати все, так?

Він знову солодко посміхнувся і поліз за поцілунком.

На кухні Джош спав за столом, підклавши під голову руки. Юкі підтримувала голову кулаком, але її очі теж заплющувалися. Тесс змішувала собі новий напій.

— Ти будеш? — запитала вона Юкі.

— Нєа, я вже все… все, годі.

— Як хочеш, — Тесс знизала плечима і повернулася до пляшок.

Бар у цьому будинку був дуже хорошим: випивка на будь-який смак та келихи під кожен напій. Джош майже самотужки випив пляшку віскі, яка зараз валялася на підлозі, дівчата ж більше змішували алкоголь із соком, содовою та іншим алкоголем.

— Як гадаєш, це все правда? — тихо й повільно промовила Юкі.

— Гра?

— Ага.

— Не знаю, завтра перевіримо. Якщо нас не витягнуть раніше, — Тесс доробила коктейль і сіла навпроти дівчини.

— Не думаю, що нас так легко зможуть знайти.

— Тоді треба протриматися так довго, як зможемо. Якщо ми справді граємо, і з завтрашнього дня розпочнуться вбивства, тоді треба грати добре, щоб убили не тебе.

— А як не вийде?

— Тоді ти помреш, — Тесс байдуже знизала плечима.

— Ти жорстока.

— Як і світ довкола нас.

— Що, якщо тобі дістанеться роль перевертня? — Юкі спробувала сфокусувати свій погляд на дівчині навпроти, Тесс на мить зупинилася, а потім продовжила пити, як ні в чому не бувало.

— Тоді мені доведеться бути перевертнем.

— Ти зможеш вбивати? — з жахом спитала Юкі.

— Головне, щоб я змогла вижити, — Мунлайт одним ковтком допила випивку. — Досить. Час у ліжко. Ти дійдеш сама?

— Я не впевнена, який у мене номер? Подивися, — Юкі задерла голову.

— Одинадцять, — відповіла Тесс, примружившись. — А у мене?

— Три. Чи зачекай, тридцять три?

— Нас всього сімнадцять, — Тесс встала і підійшла до Юкі, щоб допомогти підійнятись. Вони якось прийшли до своїх кімнат, Тесс залишила Юкі в кімнаті під номером одинадцять і сама попрямувала до третьої.

Найближчі кілька днів, залежно від тривалості гри та життя окремих гравців, усі вони спатимуть у пронумерованих кімнатах.

«Цікаво, — промайнуло у Тесс у голові, — а де будуть гравці після смерті?»

Ґоґо сидів на підлозі у своїй кімнаті і дивився на картку. Бачив назву своєї ролі і думав, чи допоможе йому це, чи дасть якусь перевагу? Або ж ні. Думав, що йому робити, щоб вижити.

Логічно було б піти спати, він справді втомився за сьогодні, але він підвівся на ноги, знову сховав картку у сейф і вийшов із кімнати. З першого поверху сходи не тільки підіймалися вгору, а й опускалися вниз, йому було цікаво, що там.

Світло ввімкнулося автоматично, і перед очима з’явився невеликий коридор із сірими стінами та двома дверима по різні боки коридору. Одні – такі ж сірі, як і стіни, другі – чорні, подвійні, туди хлопець і попрямував спочатку. Мабуть, це була Зала Суду, де вони мають голосувати один проти одного. Вузькі високі столики із закріпленими екранами на них. Сімнадцять штук, кожен пронумерований. Ґоґо не заходив углиб кімнати, вирішив, що й так проведе тут достатньо часу, тому вийшов і попрямував до других дверей.

Він ще не знав, що сюди йому не захочеться заходити.

Ґабріель завмер на порозі. Щойно ввімкнулося світло, що висвітлило металеві двері холодильних камер, йому одразу стало погано.

Морг.

У цьому чортовому будинку був морг.

Хлопець буквально вибіг на сходи нагору, і перед другим поверхом він зіткнувся з Маліком. Той підійняв руки й утримав Ґарсію за плечі.

— Ох, вибач, я не побачив тебе, — пробурмотів Ґоґо, трохи задихаючись.

— Чого ти тут бігаєш? — насупився Малік, опускаючи руки.

— Я був унизу. Там… там жахливо. А ти куди йдеш?

— На кухню, хочу попити води.

Ґоґо не хотів говорити про те, що бачив, але й повертатися сам до своєї кімнати не горів бажанням. Йому потрібне було спілкування. Нехай і з таким похмурим типом, як Малік.

— Я піду з тобою, також хочу води.

— Окей, — просто відповів Пірсон і попрямував на кухню, Ґоґо побіг за ним.

— То ти вже бачив свою картку? — спитав Ґоґо перше, що спало йому на думку.

— Ні.

— Чому?

— Я не хочу знати, — Малік впевнено йшов уперед і не повертав голови на співрозмовника.

— Але ти мусиш.

— Я нікому нічого не винен.

Ґоґо прискорив крок, обігнав Маліка і став перед ним.

— Там унизу, — почав він дивлячись у очі хлопцю, — там морг. Справжній. Ми помиратимемо тут.

Малік спинився, і на секунду зупинився навіть його подих.

— Не стався до цього легковажно. Ти маєш дізнатися про свою роль і продумати стратегію. Мусиш вигадати, що робити, щоб вижити, — продовжував повчати Ґоґо.

— Але що, якщо я опинюся перевертнем? — видавив з себе Малік. — Мені доведеться вбивати інших? Що, якщо я охоронець і не зможу правильно визначити, кого потрібно захищати? Що, якщо я провидець і не зможу знайти перевертнів? — тихо, але люто говорив він. — Що, коли ти перевертень?

— Я не перевертень, бачив свою картку, — швидко промовив Ґоґо.

— Але як я можу тобі вірити? Так би перевертень і сказав.

— Ти все одно маєш дізнатися про свою роль, Малік, — спокійніше промовив Ґабріель.

Він не хотів сваритися, не хотів повчати. Він просто турбувався за всіх довкола, а не лише за своє життя.

— Я дізнаюся, але не зараз, — уже стриманіше відповів Малік і, обійшовши Ґабріеля, таки попрямував на кухню.

Ґоґо перехотілося пити, і він повернувся до своєї кімнати.

Ця ніч минула мирно. Більшість просто заснули у своїх ліжках. Більшість також дізналися свої ролі і перед сном довго думали, що з цим робити. Як грати, як поводитися, як вижити.

Про це не думав Джош, який прокинувся під ранок сам на кухні, про це поки не думав Джувон, який все ще не заходив до своєї кімнати, а, як і було запропоновано, спав із Кайлом.

Але ж вони подумають.

І усі вони зіграють.

Жорстока гра з жахливими правилами, але якщо їх не знайде поліція або хоча б хтось, їм доведеться грати. Думати, які ролі ховаються за іменами гравців, думати, за кого голосувати, кого обирати вночі.

Але все це завтра, а поки що можна поспати.