Залізний скарб

I

 

Синє море простиралося до самого горизонту. У сонних хвилях грали проміні полуденного сонця. Лише крики морських птахів порушували тишу цього водного краю. Крізь спокійні води прокладав собі шлях невеликий корабель. Він виділявся на фоні безхмарного неба білизною своїх вітрил та рівними лініями свого корпусу.

Невеликий бриг йшов своїм курсом впевнено та не поспішаючи. Від його єдиної щогли тягнулись стрункі ряди такелажу, над якими розвивався чорний прапор. В задній частині палуби блищала залізом велика зенітна гармата. П’ятиметровий залізний ствол тягнувся вдовж палуби, під відкритим небом, проте було видно, що його тримають у доброму стані. Інакше і бути не могло, адже фурії та грифони, що водились у місцевих водах, ніколи не втрачали можливість, напасти на одинокий корабель. На кармі корабля рівним шрифтом була виведена назва «Айсберг»

На палубі також царив спокій, який притомний спекотній опівдні. Матроси ліньки драїли палубу та збирали канати, вахтові офіцери курили люльки та тонкі, дешеві сигари. А бійці стомившись точити та чистити свою зброю, відверто нудьгували та потайки грали у кості. Всі були втомлені довгим плаванням та чекали години коли вони знову кинуть якір у гавані.

На палубу, із каюти, вийшов чоловік, років десь за тридцять. Чисто виголене, засмагле обличчя, коротко пострижене волосся і твердий, проте живий, погляд. Він значно виділявся на фоні виснажених моряків. Його штани та сорочка були чистими та свіже відпрасованими, чоботи начищені, камзол із чорної тканини із срібними ґудзиками, був зшитий йому по фігурі. Фігура в нього була до речі струнка, і рухався він легко, наче на прогулянці із дівчиною. Він підійшов до одного із офіцерів, який стояв поклавши лікті на край борту.

– Старший помічник. – сказав чоловік у чорному камзолі.

– Капітане, – привітав його офіцер не змінивши пози. – Нарешті закінчили ревізію своєї каюти? – Його голос був глибокий та спокійний.

Старпом був кремезним чолов’ягою. Простора, світло-сіра сорочка була не в змозі приховати широченні плечі та великі руки, яким би міг позаздрити навіть коваль. Фігурою він майже нагадував атлета або статую древнього героя, проте загальне враження псувало невелике черевце.

– Чи не забуваєте ви про субординацію старший помічник Серж? – спитав капітан тоном позбавленим жодної суворості. Здавалось наче таким чином він питав, як його справи.

Велетень дістав із шкіряного портсигара дві сигари розміром із палець.

– Я згадую про субординацію щовечора перед сном, та кожного разу перед їжею, капітане. Проте схоже вона мені дається важко, наче іноземна мова. – Сказавши це він поклав одну з сигар до рота та провів сірником по дереву борта.

Сірник спалахнув і моряк розкурив свою сигару. Другу він протягнув капітану, той взяв її і нахилився ближче до вогню. Ще з хвилину вони стояли і курили, мовчки дивлячись на горизонт. За більше ніж два тижні плавання це видовище їм остогиділо. Плаванню, яке мало закінчитись за декілька днів, не було видно кінця. Припаси потроху закінчувалися, люди втомлювалися і вже кожен зрозумів, що здобичі на цей раз не буде.

Коли вони виходили з порту в них був простий план, зустріти торговий корабель, на маршрут якого їх навели, взяти все що в них в трюмі і повернутись. В результаті вони побачили його лише раз, далеко на горизонті, у ранковому тумані. Коли вони вже розгорнулись, щоб почати переслідування, він зник з їх поля зору.

Води Островії, великого архіпелагу, завжди були перетином великої кількості торгових шляхів. Архіпелаг налічував сотні островів різної величини та рельєфу. Деякі острови належали великим князівствам чи імперіям, деякі відносились до них лише на старих паперах, а деякі і взагалі вважали себе незалежними острівними країнами, принаймні поки їм це дозволяли. Користуючись таким різноманіттям та торговою активністю в цих водах процвітали пірати, але процвітали здебільшого обережно. Місцеві пірати на відміну від мандрівних торговців зналися з місцевим народом, а іноді навіть і з місцевою владою. Чим вміло користувались і намагались не псувати відносини. Тому торговці намагались якомога обережніше дрейфувати цими водами і побачивши підозріле судно, одразу тікали, а якщо втекти не вдавалось, віддавали свої товари в надії, що страхова компанія відшкодує їм хоч щось. А тим торговцям, які були настільки відчайдушні, що давали бій, зазвичай не лишалось нічого, окрім як сподіватись на гостроту своїх шабель та силу гармат. Бо бились пірати так, що у портах великого континенту історії про жорстоких піратів були відомі кожному і навіть військові судна часто не ризикували зупиняти підозрілі кораблі, без причини.

Проте не дивлячись на таку відпрацьовану схему піратський промисел не був легким. Іноді один невдалий похід міг коштувати багато. От і зараз «Айсберг» безцільно плавав, так і здобувши собі ніякого доходу.

Капітан зробив глибоку затяжку і випустив дим через ніздрі.

– А що каже Топпі?

– Я її не питав, – Серж нахмурився, показуючи що ця тема йому неприємна.

– Чому? – Капітан подивився на свого офіцера піднявши одну брову.

– Ти ж знаєш, всі ці справи не по мені.

– Невже такий суворий морський вовк, як ти, боїться невеликого чаклунства? – його рот розтягнувся у знущальній посмішці.

Старпом склав руки на грудях та ще більше насупився.

– Відьомську роботу нехай роблять відьми, а мені в це лізти не хочеться.

– Без відьми на кораблі аж ніяк, краще навчись вже з ними спілкуватись.

Капітан поправив свою сорочку і пригладив волосся, що насправді не мало жодного результату.

– Ну що ж, піду тоді я поговорю з нею, скажу, що ти передавав привіт.

– Угу, – тільки і видавив з себе похмурий старпом.

Він пройшов по короблю до самої носової частини. Там в самоті, на палубі сиділа жінка. Її вицвіле чорне, довге плаття висіло на занадто худій фігурі. Ліва половина голови була вибрита, на іншій росло довге, кудлате волосся, кольором чорніше за воронове крило. На її худому обличчі застигла зосередженість, під правим оком зверху вниз були витатуйовані три руни, значення яких було відомо тільки їй одній.

Перед нею стояла ступка в якій тліли різні трави. Вона вдивлялася у дим якій від них йшов наче читала книгу, з дуже дрібним шрифтом, а дим в свою чергу приймав неприродні форми та змінював колір без видимої причини. Навколо кам’яного посуду лежали різні речі, декілька кристалів, кістка, якийсь камінець із намальованою руною.

Почувши кроки у себе за спиною вона різко обернулась, наче кішка, що помітила горобця.

– Капітане Вітте Бейзл, – ледь усміхнулась вона, проте погляд в неї був стомлений.

– Власною персоною, – капітан розвів руки в сторону наче швейцар що вітає гостя. – Як справи в головної прикраси нашого корабля?

– Якщо я головна прикраса твого короблю, то справи в нього схоже кепські. – сказала вона безрадісним тоном.

– Що там з «Королівським поштарем»? Ти бачиш його? – Сказав капітан вже серйозно.

Топпі нахмурилась і знову повернулась до своїх приборів.

– Три дні поспіль я його бачила, хоча зв’язок і слабшав. Ці чарівниці, яких наймають торговці, майже зовсім не вміють маскуватись, проте, схоже їм вистачило часу, щоб відійти на значну відстань.

Капітан тяжко здихнув.

– Схоже ця мандрівка буде для нас збитковою.

Відьма витягнула в нього з пальців сигару і затягнулась сама, випускаючи рівні кільця диму.

– На мою думку, це було зрозуміло ще тоді коли нам довелося їх наздоганяти. Я можу бачити судно поруч і вказати приблизний напрям, але додати бистрохідності цьому бригу – не в моїй владі.

Вітте задумавшись шкріб підборіддя. Вона мала рацію, коли торговець їх помітив та почав бігство, тоді здоровий глузд радив йому розгортатись та повертатись, проте його азарт підштовхував його на переслідування. Схоже його жадібність знову вийшла йому боком.

Матрос у воронячому гнізді щось гучно прокричав, задзвонив корабельний дзвін. За своїми думками капітан не розчув слів і тільки з другого разу до нього донеслося:

– Людина за бортом!

Матрос на щоглі показував у напрямку за правим бортом. На палубі почалась метушня, матроси спускали на воду шлюпку. Вітте подивився у напрямку куди вказував дозорний – там вдалі можна було розгледіти шлюпку. Він дістав підзорну трубу і побачив, що на дні човна і справді лежить людська фігура. Щойно його матроси прибуксують цю шлюпку до корабля, можна буде перевірити стан цього бідолашного.

Це зайняло майже пів години, хоча його люди гребли з усіх сил, проте відстань була чимала. Постраждалого обережно передали на борт. Вітте помітив хистанцький мундир, йому це не сподобалось, хистаньці це останні люди для яких він би прагнув робити добро. Проте політичне відношення до цієї ситуації можна було відкласти на потім, молодий моряк ще дихав і треба було надати йому медичну допомогу, перш ніж вирішувати, що із ним робити. Капітан наказав віднести його до своєї каюти та сказав Топпі негайно його оглянути.

Більше години з каюти капітана ніхто не виходив. Коло дверей зібралися майже всі члени екіпажу, хто не був на вахті. Команда вже почала шепотіти між собою. Один сивочолий матрос все переступав з ноги на ногу і нарешті звернувся до боцмана.

– Пане Боцман, шо ви про то думаєте?

Боцмана звали Ахтир Ваяз, він був чорношкірим велетнем з південного народу гарбів, його білосніжна сорочка, яку міняв щодня, туго обтягувала його колосальну грудну клітину. Він потер своє чисто виголене підборіддя, потім почухав лису голову і сказав.

– Пророк Мот – пророк місячного бога, каже нам не поспішати з висновками, тож треба завжди чекати, того хто дасть відповіді на твої питання.

Саме в цей момент двері каюти відчинились. З неї вийшов задоволений капітан і здивований, ледь не з відкритим ротом старпом. Капітан посміхався і хлопав по плечу збентеженого помічника.

– То що там, кеп? – спитав боцман.

– Все чудово, просто неперевершено. – Капітан просто сяяв, і посміхався як п’яний.

– То що з хлопцем?

– З ким? – капітан наче повністю забув про юнака, якого вони щойно занесли до каюти. – А! Та він сконав. – Відмахнувся він, наче від якоїсь дрібниці.

Боцман навіть рота відкрив від здивування, а всі матроси мовчки почали переглядатись. Капітан пройшов крізь цей натовп зовсім не приділяючи йому уваги і пішов на місток. Вже там він наказав рульовому змінити курс. Тут вже боцман отямився і кулею кинувся до штурвалу.

– Ми міняємо курс, капітане?

– О так, містере Ваяз, – капітан продовжував посміхатись дивлячись у море, його очі блищали наче у гравця в котрого на руці самі козирі.

– Куди ж ми пливемо?

– В порт Сотер.

Ваяз все ще нічого не розумів і стояв кусаючи губу і дивлячись на капітана. Капітан же зберігав загадкове мовчання. Нарешті Ахтир тяжко здихнув.

– То ми більше не переслідуємо «Королівського поштаря»? Що ж мені сказати команді вразі чого?

Капітан подивився з хитрою посмішкою, наче продавець, що спілкується зі знаючим покупцем.

– Скажи їм, що ми щойно виграли більше а ніж «поштар» коштує весь, разом із командою.

 

II

 

Порт Сотер знаходився на острові Га’ят, великого архіпелагу Островії. Це було невелике місто, що жило здебільшого за рахунок морського промислу. Бухта, на березі якої, знаходилось місто була чудово захищеною. Прохід у неї був доволі вузьким і з обох боків були високі скали. З однієї сторони від проходу до бухти був вузький мис, тому там стояв лише невеликий маяк, до котрого вела одна невелика стежина. З іншого ж боку був доволі широкий виступ, який плавно переходив у глибину частину острову. Там було розташовано форт. Його гармати дивились в усі сторони і могли однаково впускати та не випускати кораблі з бухти. А калібр артилерії робив неможливим штурм форту з моря без наявності невеликої флотилії хоча б з одним фрегатом. За фортом також стирчали ковані стволи наземних зенітних гармат, які були більші за своїх корабельні аналоги. Це дозволяло місту тримати ще і протиповітряну оборону.

Саме у цьому порту і причалив корабель капітана Вітте Бейзела «Айсберг». Він зійшов на суходіл зі своїм старпомом, боцманом та корабельною відьмою. Команді також дозволили зійти на берег, проте на цей раз великої радості їм це не принесло. Звісно їм заплатили якийсь аванс за плавання, проте порівняно із долею від здобичі це були не таки великі гроші. Пірати не були схильні до економії, тому файний відпочинок замість розпущеного гуляння для них був серйозною втратою.

Вітте мав намір зустрітись зі своїм старим приятелем капітаном шхуни «Золоті вітрила». Капітана звали Піт Блайнд. Майже рік тому Піт вирішив залишити піратський промисел та зайнятися якоюсь стабільною справою. С цією митою, він придбав трактир а по сумісництву бордель «Валдер». Минулий господар був вже в похилому віці, тому був не в змозі займатись таким ризиковим ділом. А на той час ризик був не малий. Справа в тому, що в ті часи Порт Сотер полюбився работорговцям. Вели вони себе нахабно, нав’язували всім свої правила та розправлялися з тими хто їм не сподобався. Сперечатись з ними було нікому, навіть офіційна влада острову робила вигляд, що крім плати за стоянку у порту більше ніяких питань до работорговців не було. Проте, подібно тому як якийсь збочений сусід в решті решт наривається на якогось сурового батька або ревнивого чоловіка, нарвались і работорговці.

В перший же місяць володіння Пітом Блайндом його борделем у порт зайшли два кораблі із повними трюмами рабів. Один з торговців прийшов до Піта і привів на продаж дві дюжини рабинь, вік котрих, в середньому, не перевищував тринадцяти років. Кажуть, що новоспечений володар борделю відмовився від пропозиції в такій манері, що работорговець ще хвилини три просто стояв із відкритим ротом, а потім назвав його усіма брудними словами, які взагалі знав, і пообіцяв Піту, що той за це відповість. Капітан «Золотих вітрил» не став чекати, і вирішив відповісти за свої слова одразу.

Кажуть, що тієї ночі місцеві жителі взагалі не виходили на вулицю, вони щільно закрили усі ставні на вікнах та намагались не прислухатись до того, що коїться зовні. Тріск мушкетів інколи можна було переплутати із громом, а вдари заліза по залізу були такі, наче на кожній вулиці стояла ковальня яка працювала на межі своїх можливостей. Інколи в двері місцевих жителів роздавався стук і голоси за ними молили та благали впустити їх у середину, багато впізнали в цих голосах работорговців, проте ці благання ніколи не продовжувались довго і завжди різко обривались. Зранку у порту догорали два кораблі на яких привезли рабів, їх володарів ніде не було видно і місцеві божаться, що гадки не мають куди ті ділися. А от доля рабів всім була відома, їх і досі можна зустріти у монастирі святої Роджиї, що за містом.

Капітан Бейлз пройшов головною вулицею до трактиру «Валдер». Він представляв собою великий двір метрів п’ятнадцять у вздовж, з трьох сторін від нього була суцільна двоповерхова будівля з четвертої лише паркан та широкі ворота. Задум споруди був у тому, що відвідувачі могли скільки завгодно сидіти у дворі за столами випиваючи, снідаючи чи граючи у карти, а за окрему платню піднятись на другий поверх, щоб знайти більш інтригуючий відпочинок. Час був ранній, проте за столами вже сиділо декілька чоловіків, проте вони лише похмуро пили пиво та дивились то на ворота, то на другий поверх. Серед двору із мітлою стояв світловолосий хлопчик, старанно замітаючи кам’яну підлогу. Побачивши нових гостей він оживився та запропонував почистити їм чоботи. Члени команди «Айсбергу» на ходу відхили пропозицію, майже не приділяючи парубку уваги, лише Ваяз добродушно потріпав його по кучерявій голові.

До кабінету господаря трактиру Вітте зайшов сам, інші залишились очікувати зовні. За невеликим столом, на якому були розкладені акуратні кіпи паперів, сидів охайний, худий чоловік, в білій діловій сорочці та з малими круглими окулярами на носі. Він тримав перо в лівій руці і навис над товстезною бухгалтерською книгою. З першого погляду, мало хто міг впізнати в ньому піратського ватажка. Піт, з його маленькою трикутною борідкою, тонкими вусами та ретельно зачесаним волоссям, більше походив на бібліотекаря або писаря при ратуші чи банку. Але Вітте, який особисто бився з ним пліч о пліч в декількох сутичках, знав наскільки це враження оманливе, і що звання найнебезпечнішого фехтувальника в усіх островських морях він здобув заслужено.

– Вітте, старий ти чорт, – сказав власник закладу дивлячись на нього поверх окулярів. – Хоч би раз попередив заздалегідь.

– Не такий я вже і старий. – Сказав капітан Бейзл сідаючи у крісло перед столом, не чекаючи запрошення.

– Це ти будеш моїм дівчатам розповідати. А я тебе знаю довше ніж інші батьки дітей ростять.

Піт опустив перо у чорнильницю, його рот розійшовся у посмішці від зустрічі із другом.

– А я дивлюсь життя на суходолі пішло тобі на користь, набрав трохи ваги і кольором обличчя став більше схожий на живого. – Жартівливо сказав Бейзл.

– Як би ти не тягнув мене при кожній зустрічі то в бійку то в шинок, ти б мене і не таким побачив.

Капітан Блайнд набив свою довгу, тонку люльку і став її старанно розкурювати

– А щось у тебе тут тихо, справи йдуть не дуже? – Спитав Вітте.

– Та ні, неділя ж, всі повії в церкві.

– А загалом маєш прибуток?

Піт зняв свої окуляри з носа і втомлено розтер перенісся.

– Прибуток є і непоганий, проте якою ціною він дістається. Я вважав, що доведеться розпустити більшу частину команди, а їм довелося поділитись на три зміни, щоб доглядати це місце. – Він зітхаючи випустив дим через ніздрі. –  Майже щонеділі знаходиться якийсь бовдур який весь вечір п’є та їсть, бере пару дівчат на гору, а зранку виявляється, що в нього немає і половини суми для оплати. Мої хлопці звичайно одразу відводять його у провулок і пояснюють чому необхідно закривати рахунки вчасно і до вечора зазвичай вони знаходять всю суму грошей.

– А ті кому не вдається нашкребти достатньо монет.

– Вони із радістю погоджуються безоплатно попрацювати вантажником у порту. Безоплатно для них звичайно. – Підкреслив Блайнд своїм педантичним тоном.

– Впізнаю твої старі методи.

Блайнд та Бейзл були знайомі ще з часів служби у Сакфійському військовому флоті. Сакфія це велике північне королівство, що було батьківщиною обох капітанів. Проте якщо Вітте дослужився лише до звання капітан-лейтенанта то Піт закінчив службу у чині Капітана другого рангу при тому, що старший від Вітте він був лише на три роки. Як командир він відрізнявся залізною дисципліною та нульовою толерантністю до недбалого виконання службових обов’язків. Проте, якщо члени його команди безперечно слідували його правилам та старанно виконували роботу, Піт скалою стояв за своїх матросів перед старшими офіцерами та знаходив різні шляхи щоб заохотити їх за гарну працю . Через це кожен матрос який приходив на його корабель або через місяць писав рапорт на переведення до іншого капітана, або залишався на завжди і був відданий йому як прапору.

Проте, коли князівство Сакфія стала отримувати натяки від союзників, що як для країни котра не веде жодної війни в неї завеликий флот, їй довелось відправити у відставку багатьох своїх капітанів. Але в адміралтействі Блайнду та Бейзелу натякнули, що у південних острівних колоніях у держав не достатньо ресурсів для боротьби з піратством. І при цьому кожного пірата який є громадянином Сакфії інші королівства мають передавати у  Сакфійський суд за союзними договорами. І за неймовірним збігом обставин багатьом капітанам запропонували безвідсоткову суду у одному новоствореному банку, сума була як раз достатньою щоб придбати шхуну або бріг. До речі, коли Піт придбав новесеньку шхуну яку назвав «Золоті вітрила» вся його команда, яка служила із ним на флоті вирішила до нього найнятись. На подив адміралтейства це зробили навіть ті моряки які не були скорочені і могли продовжити службу на іншому кораблі.

Зараз ці два давніх приятелі сиділи у спекотному кабінеті на одному з південних островів. Вітте налив собі і Піту вина з графіну і підпалив сигару.

– Проте навряд ти навідався до мене, лише щоб дізнатись як в мене справи. – сказав Піт.

Вітте усміхнувся наче торговець на базарі і пихнув своєю сигарою.

– Шкода, що я і справді зазираю до старих друзів лише за приводом. Але я вважаю, що ти оціниш причину мого візиту.

– Я оцінив вже те, що ти прийшов сюди тверезий, мабуть діло і справді серйозне.

– О так! – випалив Вітете, – Скажи, що ти знаєш про корабель «Едембург»?

– «Едембург»? – голос в Піта був скептичний. – В цього корабля, в певному сенсі, доволі відома історія. Кажуть, що на його борт завантажили майже три тони золота, це були кошти які хістанці хотіли використати, щоб посилити свої колонії на новій землі.

– Проте, якщо вірити чуткам, при подорожі через великі південні води корабель затонув і той хто знайде його, стане найбагатшим капітаном островії. Що ти думаєш з цього приводу?

Господар повільно похитав головою.

– Думаю, що кожен, хто вірить цим казкам – справжній бовдур. По перше, жоден аристократ який вкладає гроші в колонії не відправив би усю казну колоній на одному єдиному кораблі. По друге, перевантажувати бойовий корабель лише б значило зробити його гарною мішенню для будь якого корсара. Такі казки подобаються лише п’яній матросні.

Вітте розплився в такій широкій посмішці, що можна було побачити усі його зуби водночас.

– То скажи мені, брат, схожий я на бовдура?

Його співбесідник трохи помовчав, прищуривши очі. До Блайнда стало доходити, що не все тут так очевидно.

– Ти, звичайно, бовдур. Проте, не настільки щоб плити до мене декілька днів із старими побрехеньками. То почни пояснювати, що ти маєш?

– Для початку, – Вітте театрально підняв вказівний палець – ти мусиш все ж таки відповісти на моє питання. Я питав тебе не про історію «Едембурга», а про сам корабель.

Брови Піта підскочили догори, його наче підловили на якійсь дурній загадці де відповідь ховалась між рядків. Він знизав плечима, роблячи глибоку затяжку своєю люлькою.

– Це типовий хистанцкій фрегат. Три щогли, три гарматні палуби, двадцяти чотирьох фунтові гармати на нижніх та вісімнадцяти фунтові на верхній, загалом сорок гармат, не рахуючи дві зенітні гармати в задній частині корабля. Хистанцкі фрегати відомі своєю маневреністю навіть при не самому швидкому ході.

– Маючи такий корабель будь-який з піратських капітанів міг би контролювати води декількох островів. – Вітте понизив голос мало не до шепоту. – Можна навіть не грабувати торговців, вони і самі будуть платити за прохід. Хистанці, гарби та інші навіть не думатимуть вступати в бій. Будь який колоніальний губернатор одразу схоче потайки найняти фрегат для захисту своїх берегів. Можна буде заробляти непогані гроші просто з’являючись там, де треба.

– Хм, невже ти почав мріяти про спокійне життя? Схоже ти таки постарів, приятелю.

Бейзл відкинувся на спинку крісла.

– В нашій неспокійній професії завжди треба думати як її покинути. Чим більша кількість сутичок в які ти вв’язуєшся тим більша вірогідність, що одна з них буде останньою.

– Ну, ми можемо скільки завгодно с тобою мріяти, про щасливе життя. Проте мріями корабель з дна моря не піднімеш.

– Все залежить від того …

– Від чого?

Вітте зробив награно довгий ковток вина і як слід розглянув його в бокалі, с виразом справжнього знавця.

– Від глибини, того самого дна.

Піт кивнув, до нього нарешті почав доходити сенс розмови.

– Якщо судно не знаючи місцевих вод сіло на мілину, воно і справді могло непогано зберегтись, проте ще залишається дізнатись де саме. Ти при бажанні можеш хоч до кінця віків вештатись південними морями, проте в мене є і свої справи.

– А зі мною якраз трапилась кумедна історія, – Бейзл розвалився у кріслі, наче і справді розповідав анекдот. – Виловив я значить в морі одного юнака. Хистанска форма, а вигляд наче їжі та води в житті не бачив. Ну ми його трохи привели до тями і питаємо, «де служив?» Він каже «на Едембурзі». Ми ж давай «як так, він же затонув вже декілька років як» і все таке. Проте хлопець розповів, що корабель підійшов до одного острова набрати води, трохи відхилившись від курсу. Та раптом стало зрозуміло, що корабель наскочив на мілину із рифами, а в команді не вистачає людей щоб його зрушити з місця. Команда стала думати що робити. Більшість вирішила, що є шанс на шлюпках доплисти до нової землі, а там вже шукати найближчу хистанську колонію. Дехто, як наш гість вирішили залишитись із кораблем і чекати допомоги на місці. Тим хто вирішив сісти на човни не дуже повезло, в той самий день на острів налетів жахливий ураган і стало зрозуміло, що ті хто зустріли його в морі до суші так і не дійшли. В тих хто залишився історія трохи довша, вони жили риболовством та збиранням місцевої рослинності. Проте зла доля дістала і їх, раптово вони були вражені якоюсь місцевою хворобою, пацан поховав десять своїх приятелів, а потім вирішив забрати останню шлюпку та вирішити у море, сподіваючись на вдачу. І можна сказати, що на цей раз вдача йому майже посміхнулась, знайди ми його хоча б на день раніше можливо б виснаження та зневоднення не прикінчили б його врешті решт.

– То що встиг вам повідомити цей бідолашний? – Піта віддав вже всю свою увагу історії Бейзела.

– Він був звичайним матросом, здається помічником боцмана, проте він як міг запам’ятав курс корабля і де саме вони повернули та скільки встигли пропливти до заклятого острова. З цією інформацією, це буде щось середнім між пошуком та звичайною мандрівкою. Зона пошуку настільки невелика, що достатньо добре дивитись по сторонах, щоб за кілька днів кинути якір біля берегів, що стали пасткою для «Едембурга».

Закінчивши свою розповідь Вітте склав руки на животі і став вдивлятись в обличчя друга. Капітан Блайнд в свою чергу задумавшись дивився в стіл, з його рота виходили великі хмари диму. Настала така тиша наче на стіл судді поклали кривавий ніж. Нарешті Піт зітхнув і заговорив.

– Як би ти запропонував мені ловити привидів, я б назвав тебе психом і відправив  би лічитись, як би запропонував черговий грабіж сказав би що мені таке вже не цікаво. Але ти, падло, знайшов щось посередині і змушуєш мене думати про те щоб знову вийти в плавання.

– Не роби вигляд, наче ти став береговою вівцею. Я був у порту і бачив, що «Золоті вітрила» стоїть повністю оснащена і готова до виходу в море. Ти мабуть і сам вже засидівся тут з повіями та дешевим пивом.

Уся увага Піта була сконцентрована на його столі, хоча дивився він крізь нього. Його люлька вже погасла, хоча він цього навіть не помітив. Нарешті він підняв очі на Вітте, погляд був у нього сталевий та суворий, був би Вітте матросам він би мабуть не втримався та відсалютував капітану.

– Отже, скоро в Порт Сотері буде стояти фрегат.

 

III

 

Ранкове сонце вставало над портовим містом. Бейзл та Блайнт снідали в компанії Топпі, Сержа та Ваяза. Сидячи на подвір’ї Валдера вони обговорювали стан приготувань до їх скорого плавання. Постійні клієнти сонно спускались сходами та вітали власника, охоронці з нічної зміни чекали поки їх змінять. Раптово на двір зайшов чоловік, який прийнявся озиратись по сторонах. Збуджені обличчя чоловіків були звичайною картиною для цього закладу, проте цей відвідувач ігнорував і повій і прислужників, що розливали пиво та вино. Він був одягнутий як моряк, у вицвілу сорочку із грубої тканини, парусинові штани та невисокі чоботи зашнуровані лише на половину, на голові його була бандана, а його пишна руда борода наче жила своїм життям, незалежним від всього іншого обличчя. Нарешті він помітив стіл за яким зібрались офіцери, і як слід почухавши свою бороду, пішов в їх сторону.

Коли він підійшов, бесіда, що велась за столом, призупинилась і всі вставились на матроса.

– Чув, це ти, той… капітан? – Звернувся він до Вітте.

Той від неочікуваного питання і тим паче його формулювання підняв брови так високо, як це тільки було можливо, а Серж, що сидів поруч, від такої наглості подивився на матроса із ворожнечею.

– Так, за званням я капітан, – сказав Вітте. – Питання лише в тому чи я той капітан, якого ти шукав?

Рудий знову запустив руку у свою бороду, наче йому був потрібен час щоб підготуватись до продовження розмови.

– Ви є Капітане Бейзл?

– Без сумнівів, то чим я можу тобі допомогти?

– Мене сюди післав мій капітан, казав хоче вас видіти.

Вітте зітхнув, наче стомлений вчитель який розмовляє з учнем.

– То скажи, будь ласка, можливо в твого капітана, випадково, є ім’я?

– Та є, капітан Кол Штриб, капітан «Безхвостого».

Піт і Вітте переглянулися між собою, їм обом ім’я здалось знайомим, проте напевно було сказати важко.

– З якого приводу твій капітан шукав зустрічі зі мною?

– Він дазнавсь, що у вас тут є справа в порті, і хотів про неї потеревенити.

Вітте затягнувся своєю сигарою і випустив густу хмару диму.

– Перекажи своєму капітану, що він буде мати можливість знайти мене завтра по обіді, на цьому ж місці.

– Ага – сказав матрос знизавши плечима і пішов геть.

Члени команди «Айзберг» та люди Пітта проводили його довгим, мовчазним поглядом.

– Кмітливий хлопак, далеко піде, – сказав нарешті Бейзл.

– О так, з таких виходять непогані капітани, – сказав Серж.

– І ще кращі старпоми.

– Піду хоч попитаю, про цього капітана Штриба. – Серж встав зі столу і направився до виходу.

– Однак поміть, Пітт, – продовжив розсуди Вітте – лише вчора ми пристали до берега, а вже сьогодні нас питають про наші справи, швидко ж у вас тут розходяться чутки.

– Чутки розходяться усюди з однаковою швидкістю. Не треба думати, що на кораблі можна щось приховати на сто відсотків, а знаючи тебе, ти і не дуже то й намагався.

– Що ж, доведеться познайомитись із паном і дізнатись наскільки він зацікавлений в наших справах.

На наступний день на подвір’ї Вальдера царила атмосфера очікування. Капітан Бейзл потирав свіже поголене підборіддя сидячи за столом, Пітт ходив перед ним вдягнений у світлий камзол, який більше нагадував військову форму, але не мав жодної відзнаки чи шеврону. Всі інші розмістились навколо, здебільшого офіцери Бейзела та Блайнда, з балкону за сценою дивились декілька дівчат, які були на зміні та рядові матроси. Моряки Бейзела з ранку, будучи з похмілля, отримали добрячої прочуханки за те, що теліпають язиками більше ніж треба, тому стояли тихі і похмурі. Люди Блайнда, як завжди, стояли струнко і дивились в усі сторони, наче на варті.

Вітте був серйозний та зосереджений, він не знав чого очікувати від цієї зустрічі. Ніщо так його не виводило із себе, ніж коли хтось втручався в його справи. Проте також була можливість повернути всю цю ситуацію на свою користь, треба було лише вислухати цього капітана.

– Ти щось дізнався про нього? – Звернувся він до Сержа.

– Багато чього, і в той час нічого важливого. – Серж стояв схрестивши руки на грудях, він нікому не довіряв, і будь його воля він би послав під три чорти цього капітана або мабуть навіть послав до нього декілька хлопців щоб ті самі його розпитали якого біса йому треба. – Він заходить в цей порт приблизно з тією ж частотою що і інші, в когось займав гроші, комусь продавав здобич, з кимось лаявся по п’яні, з кимось братався за нагоди. Таких капітанів десятки, живуть від здобичі до здобичі, п’ють, програють в карти все що накрали. Як би ми вчора пройшли мимо нього в порту мабуть і уваги не звернули б.

– Людина, яка завжди на виду, але сказати про нього майже нічого. Не подобається це мені. В кращому випадку ми просто змарнуємо час.

– З деякими бовдурами не буває кращих випадків. В порт Сотері не люблять конфліктів, але завжди краще виправдовуватись, коли вже набив комусь пику, ніж чекати першого вдару.

– От би всім таких дипломатів як ти, зброярі не встигали б золото рахувати.

День був ясний, тому спека пробралася вже навіть в тінь. Очікування повністю займало кожного, навіть хвойди не вели своїх звичайних балачок і щільно роздивлялись офіцерів та матросів.

Нарешті на двір зайшла процесія, яку всі очікували. Попереду йшов високий, сухопарий чоловік, схоже це і був сам капітан Штриб. Його жорстке, чорне волосся вибивалось с під треуголки і діставало йому до плечей. Обличчя майже не було видно через коротку, густу бороду. Вдягнений він був розкішно, проте без смаку, наче торговець на базарі, який вперше в житті заробив достатньо грошей на дорогий одяг. Його камзол був розшитий золотом, проте лікті були затертими, чоботи були зроблені добре, проте стан їх був кепський і лише кільця на пальцях та серга у вусі блистіли наче нові. Разом із капітаном прийшли, вже знайомий їм матрос та ще п’ятеро членів його команди.

Процесія пройшла прямо до столу де їх вже чекали. Бейзл підвівся, розглядаючи капітана, Піт та Серж встали поруч із ним.

– Ви, мабуть, капітан Бейзл?– Голос у Штриба був глибокий і впевнений, проте вимова наче капітан зранку вже заклав за ворітник. –А ці джентльмени?

– Це мій давній друг та партнер капітан Піт Блайнд, а це мій старший помічник Серж Енко. А ви, слід думати, капітан Кол Штриб, це вірно?

– Так і є, і справа в мене до вас доволі серйозна.

– Будемо сподіватись на це. – Сказав Вітте.

Вітте запросив прибульця сісти до столу. З однієї сторони розташувались Вітте, Піт та Серж з іншої Штриб, матрос який приходив на передодні до Валдеру та ще один офіцер Штриба.

– Хочу сказати капітане Бейзл, що багато чув про вас у цьому порті. – Сказав Штриб зі своєю незміною посмішкою.

Вітте трохи насупився, вся статура Кола не викликала в нього жодної довіри.

– Я б не став довіряти місцевим пліткам, зазвичай з них не вдається виділити і долю правди.

– Ну, на цей раз я хочу вірити, що вони не брешуть. – Кол блиснув очима в сторону Вітте.

Атмосфера за столом ставала дедалі напруженішою. Піт та Вітте тримались прохолодно та серйозно, в той час як їх гість вів себе наче торговець на ринку.

– Але давай перейдемо до справи, адже не плітки ми збирались тут обговорювати. – Сказав Піт.

Штриб пригладив свою засалену бороду оглядаючи співрозмовників, його погляд демонстрував якусь циганську хитрість. Наче він знав, що точно вийде з цих переговорів із вигодою для себе.

– Що ж, як мені стало відомо, ви збираєтесь на пошуки чи малого скарбу. – Почав Кол.

– Щоб робити такі припущення ви, мабуть, маєте достовірні джерела інформації. – Твердо відповів Блайнд.

– Не хочу бути неввічливим, але коли про ваш похід вже гудить весь порт, запізно відговорюватись.

Піт наклонився ближче до нахабного капітана, йому зовсім не подобалось що його поставили в таку вразливу позицію під час перемовин.

– Припустимо. Проте ми все ж таки хотіли б почати дізнаватись вашу зацікавленість у цій справі.

Капітан «Безхвостого» посміхнувся, оголивши всі свої жовті зуби та хворого виду ясна.

– Джентльмени, не треба мати більше клепок в голові, аніж інші, щоб скласти два та два. Ви вирушаєте в південні води де господарюють хістанці, на пошуки якогось затопленого корабля. Я не бовдур і розумію, що ви полюєте за золотом «Едембурга».

Вітте і Пітт обмінялись швидким поглядом, проте жодний м’яз на їх обличчі не видав їх здивування. Якщо раніше вони булі насторожені з приводу цього пройдисвіта, то зараз стіл переговорів перетворився на стіл із ігорного закладу.

– Але я хочу зауважити, що «Едембург» великий корабель і вдвох ви можете не відгрузити все золото за один захід. До того ж будь-яке зіткнення з хістанцями може і взагалі поставити хрест на вашій мандрівці. Проте напасти одразу на три корсарські кораблі наважиться не кожен. Тому я вважаю, що якщо я запропоную свою допомогу, це буде вигідно для всіх нас.

Кол закінчив і сидів посміхаючись як кредитор який розповідає, що саме в нього найменші відсотки, серед усіх. Два капітани напроти зробили самий задумливий вигляд, наче Штриб відкрив їм справу з зовсім іншого боку.

– І ви вирішили, прийти сюди, сподіваючись, що ми одразу зацікавимось у співпраці із вами? – спитав Вітте.

– Я скоріше думав, що ви будите зацікавлені у тому, щоб знайти ще одного партнера для вашої компанії, адже я можу представити вам поміч як із логістикою так і  в бою. Мій корабель «Безхвостий» це гарна шхуна, яка може підняти багато вантажу та має досвідчену команду.

– І під керівництвом вправного капітана, я так розумію. – Вставив Серж.

Штриб на це зауваження, лише ширше посміхнувся. А Піт та Вітте вже втомились коситись один на одного.

– Я перепрошую, але мені і моєму партнеру потрібно обговорити вашу пропозицію. – Сказав Вітте.

– Звичайно! Але не поспішайте, обговоріть все ретельно.

Партнери встали зі столу і відійшли під балкони другого поверху до дверей кабінету Пітта. Обидва дістали по сигарі і не поспішаючи закурили.

– Ти віриш у корисних ідіотів,  Пітт?

– Я взагалі намагаюсь із ідіотами справ не мати. – Відповів Блайнд.

– Проте саме у цього ідіота є шхуна.

Піт пригладив свої тонкі вуса, роздивляючись двері свого кабінету.

– І що, візьмемо цього ряженого в плавання за золотом, якого нема?

– Ну так, головне зробити дуже здивований вигляд, коли знайдемо порожні трюми.

Блайнд подивився на свого друга із сумнівом в очах. Грайливі очі Вітте показували, що він і справді загорівся цією аферою. З ним це бувало, варто було несподіванці встати на його шляху як він намагався переграти її собі на користь, із азартом справжнього шулера. При тому, що в карти грав він просто жахливо.

– Як я вже втомився від твоїх фокусів. – Сказав Блайнд.

– Як би і справді втомився, то не пустив би мене і на двір. – посміхнувся Вітте.

Піт тяжко здихнув, розглядаючи через скло свій кабінет де ще позавчора він займався нудною, проте такою спокійною роботою. Але він сам закінчив для себе ці ліниві дні.

– Ну нехай буде три. – Сказав він нарешті.

Піт віддав свою сигару куртизанці, що стояла поруч і вони закрокували назад до столу. Капітан Штриб вже пив пиво яке йому принесли, поки його співрозмовники були відсутні.

– Ну що ж панове, чи дістали ви якогось рішення?

– Ми вирішили, пане, – сказав Вітте сідаючи на своє місце, – що ваша пропозиція, цілком нас влаштовує.

 

IV

 

З самого ранку в Валдері стояв галас, наче ярмарок в перше за рік завітав до міста. Матроси з трьох кораблів штовхались і поспішали по своїх дорученнях. Працівники шинку намагались обслуговувати клієнтів, незважаючи на суєту. Чоловіки і жінки, що прийшли у заклад просто відпочити, відверто насолоджувались усію цією метушнею, і чіплялись до моряків із питаннями та жартами. Двір став походити на фортецю, що готується до штурму, не вистачало тільки гармат.

Пітт сидів у себе в кабінеті, розбираючи якісь папери та роблячи нотатки на окремому аркуші. Поруч стояли матрона цього закладу та ще якийсь робітник у типовому костюмі шинкаря. Вони мали стати відповідальними за заклад на час відсутності господаря. Вітте сидів у кріслі коло вікна і вислуховував доклад чергового матроса, про стан приготувань до відплиття. За цей ранок це був, мабуть, з десятий. Він віддав ще пару наказів і відпустив моряка виконувати. Голова в нього гуділа від всього що йому наговорили за сьогодні. Скільки пороху придбано, скільки провізії заготовлено, де вони будуть поповнювати запаси води, все це він мав не тільки тримати в голові, але потім ще і перевірити і порівняти із його попередніми розрахунками. Він вже почав думати, що Пітт який займається цим щодня справжній мазохіст. У звичайні дні Бейзл інколи і взагалі віддавав всю корабельну бухгалтерію на відкуп старпому, лише перевіряючи, щоб не було переплати, проте зараз підготовка була настілки серйозною, наче вони збирались самостійно захопити усю Хистанію.

Нарешті Пітт віддав останні розпорядження і відпустив своїх робітників. Два капітани сиділи занурившись у свої думки. Вони збирались відпливати вже завтра в ранці, проте схоже насолодися останнім днем на суші їм не вдасться.

– Не знаю як тобі Пітт, проте мені доведеться хильнути пляшку вина, просто щоб заснути сьогодні.

– А ти думав пропливти пів великого океану це як за хлібом сходити?

– Не має значення що я собі думав, проте назад вже не повернеш. А як там капітан Штриб?

Блайнд закотив очі від згадування цього імені.

– Цей недолугий, сказав, що розрахується за свою команду із своєї частини скарбу і прийнявся гуляти так, наче цей фрегат весь зроблений із золота. А його матроси наче років з десять шинок не бачили. Як би не особливі обставини, що нас поєднують із їх капітаном, деяких з них знайшли б завтра в канаві.

– Схоже, що довіра в його команді тримається лише на широких жестах, про дисципліну в такому разі мова не йде. Хоча б до відплиття він підготувався.

За вікном кабінету стояв стіл, за яким сиділи три відьми. Бейзл не припиняв дивуватись наскільки не схожими, одна на одну, є всі жінки цієї професії. Його корабельна відьма Топі була схожа на якусь варварську княжну, дорога сукня, золотий кулон, проте волосся прибувало в такому стані наче її метою було залякати своїх ворогів, не кажучи вже про те, що половина голови в неї була коротко підстрижена і під правим оком були три рунічних символи. Відьма ж з корабля Кола Штриба носила чоловічий одяг і взагалі голила голову, зараз іі зачіска представляла собою коротку щетину, а чотири руни чомусь були витатуйовані на шиї жінки, від вуха до вуха і від підборіддя до ключиць. А от відьма Пітта це була пані середніх років у пуританському чорному платі, окулярах та маленькому, плоскому капелюсі, який тримався на напівсивому волоссі за допомогою шпильок. Вітте підозрював, що і в неї є якесь татуювання, проте він би не став турбувати цю пані, питаннями де саме воно розташоване.

Зараз ці жіночки сиділи за столом тримаючись за руки по колу, як вони це назвали входили в контакт. Топі казала Вітте, що так відьми наче трохи проходять в думки одна одної і таким чином можуть миттєво передавати якусь інформацію на значній відстані. Для координації дій трьох кораблів це був дуже важливий момент. Бейзл аж напружився уявляючи що хтось міг би залісити йому в голову. Хоча і підозрював, що Топі не відкрила йому і десятої частини відьомських таємниць. Все ж таки відьми це дуже закрите товариство і чужинцю, а тим паче чоловікові, ніколи не дізнатись, що насправді відбувається у їх лавах.

– Як гадаєш, – сказав Вітте до Пітта – скільки часу у нас займе ця справа?

– При вдалій погоді перетнути великий океан, не в самому його широкому місці займе десь два тижні, два тижні назад, а от скільки займуть самі пошуки сказати важко.

– На карті зона пошуку здається невеликою, всього десь сорок миль в радіусі, проте доведеться обстежувати мало не кожен камінь. – зітхнув Вітте.

– Ну дякувати святим, ми не каблучку шукаємо, здається не знайти фрегат можна тільки якщо ти взагалі його не шукаєш.

Сонце вже почало сідати, денна спека змінилась вечірньою прохолодою. Двоє партнерів покинули кабінет та рушили до своїх кімнат щоб відпочити перед тривалою подорожжю. Як на зло, Вітте не вгадав. Навіть півтори пляшки приємного місцевого вина не змогли його приспати. Він вирішив посидіти біля вікна із книжкою та сигарою, сподіваючись, що сон прийде сам.

Раптово в його двері постукали. Він відчинив двері, за ними стояла Топі, вигляд в неї був напружений і сердитий, вона завжди так виглядала коли мала серйозну тему для розмови.

– Не знав, що ти з тих дівчат, які самі наносять чоловікам нічні візити, – посміхнувся Вітте.

– Коли мені хтось треба, час значення не має. Можна зайти чи в тебе ще кілька жартів для мене?

– Заходь, не на вулиці ж нам розмовляти.

Топі зайшла до кімнати Вітте, в ніс їй вдарив запах спиртного. Не дивлячись на те що вона не звикла собі в чомусь відмовляти, запах алкоголю вона не переносила, навіть на гуляннях вона не випивала більше ніж кружку вина. Вітте пройшов до вікна і сів на той самий стілець з якого його підняла неочікувана візитерка.

– Присядеш? – Запропонував Бейзл.

– Ні дякую, це багато часу не займе.

– То що ж все таки трапилось?

Відьма повільно набрала повітря в груди  і також повільно випустила його.

– Я встигла поспілкуватись з Майбі і …

– З ким?

– З відьмою з корабля Штриба. І мені зовсім не сподобалось, що я почула. Так, відьми ніколи не відрізняються вірністю до своїх наймачів, ми працюємо поки нам файно платять, не тиснуть на нашу свободу і поки самі цього бажаємо. Проте те, що я почула від Майбі було далеко за межею обговорювання свого керівника. Вона ні краплі його не поважає, висміює кожен його крок і каже, що хоче особисто побувати на його страті. Вона розповідала, що до цього від Штриба пішли вже дві Відьми і як би він не підвісив гонорар до неба, то і вона б не пішла до нього. Вітте, мені це не подобається, схоже мати справи з цим дятлом, не краща ідея.

Бейзл дивився в відкрите вікно, його шелепа повільно рухалась с одного боку до іншого. Від приємної полу п’яної дрімоти не залишилось і сліду.

– Не те щоб я не приділяв твоїм словам певної уваги, навпаки, те що ти звертаєш маю увагу на цю обставину це дуже важливо для мене. Проте, наразі я вже не зможу змінити факту нашої співпраці з цією людиною. Просто відмовитись від його послуг було б не тактовно і точно призвело б до конфлікту. А шукати чи вигадувати привід, що відмовитись від його партнерства, часу вже не має.

– І що, чекати поки все перетвориться на хаос?

– Відтепер, доведеться діяти обережно і ще більше приглядати за нашим новим партнером.

Топі склала руки на грудях і ще більше нахмурила свої чорні брови.

– Сподіватись, що якось само манеться? Це і є твій план?

– Іноді доводиться діяти за обставин, будемо приймати міри в разі потреби.

Відьма мовчки дивилась на старі дошки підлоги, її тяжкий подих показував наскільки сильно вона переймалась через нові обставини їх подорожі.

– Що ж, ви у нас капітан – вам вирішувати, але сподіваюсь, що ви розумієте серйозність моїх застережень.

З цим Топі покинула кімнату, а Вітте тієї ночі так і не зміг заснути.

З ранку в місті царила тиша, місто наче втомилось після вчорашнього галасу і вирішило перепочити. Всі підготовчі процесі були завершені, команди вже знаходились на кораблях і з сумною серйозністю готувались до нових тижнів важкого плавання. Коли Вітте вийшов із своєї кімнати, його очікували лише Серж та Піт з одним із його офіцерів.

Дочекавшись поки їм зварять по горнятку міцної кави, вони закурили по сигарі, які символічно мали стати останніми на суходолі. Але в Піта був чудовий смак на каву, особливо порівнюючи із місцевими закладами, тому останніх сигар вийшло три. Після чого офіцери нарешті рушили в сторону порту. Коли вони проходили повз різні прилавки, Піта, час від часу, окликали місцеві, бажали вдачі, скорішого повернення а стара пані дала гілку якоїсь місцевої рослини, наче на вдачу.

– Бачу ти добре ладнаєш із місцевими, – сказав Вітте, якого кава збадьорила і повернула до гарного настрою, не дивлячись на безсонну ніч.

– А як інакше? – знизав плечима Піт, – Я з самого початку, як почав вести тут бізнес, намагався наладити зв’язки з місцевими.

– Схоже тобі це непогано вдалося, хоча ти завжди вмів схиляти до себе людей.

– Ну не скажу, що це було так просто. Навіть було декілька ексцесів.

– Яких, наприклад? – З непідробною цікавістю спитав Вітте.

– Наприклад, один чолов’яга почав навідуватись до нас і стверджувати, що одна з наших дівчат заразило його якоюсь хворобою. Ми запевняли його що всі наші працівниці здорові і регулярно перевіряються і взагалі ніхто не пам’ятає, щоб він хоч раз був нашим клієнтом. Але він продовжував наполягати і при кожному візиті крив усіх останнім матом. Нарешті одному з моїх старших матросів, якого він чомусь запам’ятав і ругав особливо активно, це набридло. Він взяв і відкусив нахабі носа. Довелось знайти йому лікаря і виплатити невелику компенсацію, щоб він нарешті заціпився. Більше він до нас не заходив.

– Ну що ж, друже, – Вітте знизав плечима, – не зі всіма можна домовитись по хорошому, не зволікай.

Вони йшли широкою вулицею, що вела прямо до порту, з обох сторін були великі кам’яні будівлі майстерень та цехів, а також дерев’яні прилавки торговців. Загалом продавалося, все від продуктів до зброї, місцеві вироби відрізнялись новиною, проте більш цікавими, були екзотичні товари, походження яких було всім очевидним, проте говорити про це було не прийнято.

Нарешті вони вийшли на невелику площу, де здебільшого продавали якісь дрібниці, для дітлахів, також тут виступали музики та бродячий жонглер, який веселив натовп жонглюючи всім підряд. З правої сторони від площі, стояла велика кам’яна будівля із різнокольоровими вікнами. На її сходах сидячі спав безхатько, пригрітий ранковим, літнім сонцем, перед ним була шляпа в якій було декілька дрібних монет та яблуко.

– Скажи Пітт, це також церква святої Роджиї, як і монастир за містом?

– Ні, це церква святої Ларисти, якщо я не помиляюсь вона є покровительницею сімей, та жінок чиї чоловіки не повернулись до дому. Вони із церквою святої Роджиї хоча і співпрацюють за потреби, все ж таки відносяться до різних культів.

– Ніколи не розумів цих церковних справ. В моєму містечку була каплиця святого Лору, який вчив, що головне прожити життя так, щоб людям було, що про тебе розповісти, місцевим, це було не дуже цікаво, проте пастир був таким гарним чолов’ягою, що з поваги до нього містяни все ж таки інколи заходили на служіння.

– Ну таких місцевих святих зі своїм культом безліч. – Зазначив Піт. – Я жив в великому місті де наче офіційно всі шанували святу Аніту, з її любов’ю та повагою до кожного, проте все одного було з десяток капличок інших культів.

– Чув, Серж, – звернувся Вітте, до старпома, який йшов трохи попереду, та заслухався співу музик. – А до якої церкви себе відносиш ти?

– В моєму селі ніколи не було своєї церкви, проте всі сім’ї в моєму селі та декількох прилеглих хуторах сповідували культ старого Тобі. Він вчив, що робити треба рівно стільки, щоб запасти їжі та пива на зиму, а весь інший час займатись улюбленою справою, а хто робить інакше той або бовдур, або навіжений.

– Що ж, – посміхнувся Вітте, – на старості я б і сам приєднався до цього культу.

Нарешті вулиця скінчилася. Перед Вітте з його друзями, розкинувся порт, довгий як ціла вулиця, він йшов до самої скали, яку ледь можна було розгледіти, з протилежною сторони порту. Біля більшості кораблів, гомоніли працюючи матроси, крики моряків перемежались із грохотом повозок та скрипом канатів. І тільки три шхуни, стояли під парусами, готуючись до відплиття. Вітте побачив, що «Айзберг» вже взяли на буксир три човни, щоб вивести його з пристані. Команда вже готувалась підняти якір, як тільки капітан віддасть наказ.

– Ну що ж Піт, час рушати. – Сказав Вітте.

– Дасть бог повернемось до осені, повір мені, безкінечні дощі тобі не сподобаються.

– Я буду радий просто повернутись, я ще краще із здобиччю.

На цьому друзі розійшлись в різні боки, до своїх кораблів, вітер був попутний, а кращого знаку очікувати не доводилось.

 

V

 

Нарешті всі три кораблі вийшли в море. Вітер дув у вітрила, на небосхилі не було жодної хмаринки і сонце грайливо виблискувало на хвилях, що розбивались о корпуси кораблів. На палубі «Айзберга» йшла звична робота, матроси бігали палубою та виконували накази, офіцери стояли на вахтах, боцман Ахтир викрикував такі підбадьорливі слова, які не очікуєш почути від релігійної людини. Лише капітан стояв на мостику, занурившись у свої думки, на відміну від інших він дивився не в бік небокраю, а на сусіднє судно. «Безхвостий» так само, легко і мирно, йшов тим самим курсом, метрах в двохстах від нього. Але цей спокійний борт сусіднього судна тривожив Вітте і не давав зосередитись на плаванні.

– Як все маємо, Серж? – звернувся капітан до свого помічника.

– Нас несе гарний вітер, і море наче мрія, якщо так піде і далі, то ми впораємося, значно швидше ніж розраховували.

– Зрозуміло. А що ти думаєш, про наш третій корабель?

– «Безхвостий»? Шхуна, як шхуна. Може не кращій корабель для невеликої ескадри, проте з таким вояжем має впоратись.

– Ясно, ясно. – Невпевнено пробуркотів капітан.

Серж кинув погляд на Бейзела і помітив, що той лише глибше задумався.

– Схоже ви не дуже задоволені відповіддю, капітане.

– Що? Та ні, я просто думаю чи капітану… вистачить досвіду на таке підприємство.

– А що тут важкого, якщо не буде негоди, то завадити нам зможуть хіба хистанці або…

– Дракон!!! – Роздався покрик з щогли.

На хвилину весь екіпаж корабля завмер. Наче зачаровані всі стали вдивлятись в  ту сторону, куди вказував дозорний. І згодом кожен насправді зміг роздивитись пляму, яка була завелика для птаха і рухалась, точнісінько в їх бік.

На палубі той час здійснявся галас, покрики офіцерів та лайка матросів об’єднались в один величезний шум.

– Джонсона та ще трьох канонірів до зенітки, хутко. – Ледь перекрикуючи своїх підлеглих викрикнув капітан. – Штурман розгорни корабель носом до цієї бестії.

Всі три корабля повільно розгортались на зустріч небезпеці, що неминуче рухалась в їхню сторону. Кожен з капітанів знав як можна протистояти, цій потворі, проте жодному з них не доводилось робити це особисто. Серед мореплавців ходили сотні розповідей про бої з драконами, проте кожен хто бажає прожити більше одного плавання, буде уникати таких зустрічей.

Джонсон, головний канонір та троє його людей мало не штовхаючись накинулись на гармату, що була розташована на задній палубі корабля. Юнги тим часом принесли три величезні пакунки із порохом та гарматну бомбу. Каноніри чіткими завченими рухами зарядили п’ятиметрову гармату і стали крутити ручки у основі гармати. Величезні шестерні, що рухали цей механізм почали проворачуватись і в решті решт іспалинський металевий стовбур став майже вертикально.

На кораблі стало тихо. Матроси прибрали вітрила, щоб в канонірам було краще видно весь небосхил. Дехто з команди спустився у трюм, з надією, що це буде гарним укриттям, проте більшість залишились стояти на палубі. Всі чудово розуміли небезпеку, проте можливість побачити таке видовище могла бути першою та останньою в житті.

Нарешті дракон наблизився настільки, що його можна було розгледіти власними очима. Монструозна паща нагадувала мисливський капкан, продовгувате, тонке тіло із чотирма лапами, як в ящірки було повністю чорним. Хвіст та спина дракона були всіяні шипами, а з голови стирчали демонічні роги. Істота видала звук, який поєднував ричання та неістотний крик. Джонсон нахилив гармату нижче до палуби сподіваючись збити звіра на підльоті.

– Вогонь. – голос капітана розірвав тишу.

Роздався постріл такої сили, що більшість не почули його, а відчули всім тілом. Від енергії пострілу карма корабля занурилась у воду на третину, а ніс в той самий час піднявся високо до гори. Дошки палуби жалісно затріщали, наче стримували вдар який міг розвалити усе судно за раз. Нарешті шхуну качнуло в інший бік, і вона знову трималась на хвилях як слід. Мало хто встояв на ногах і на палубі всі лежали один на одному.

Але несподівано всі знову почули ричання, що йшло із пащі дракона, проте на цей раз набагато ближче. Хижа морда показалась над палубою, повільно плануючи на своїх велетенських крилах. Всі хто був спроможний наставити в його бік пістоль або мушкет почали палити на вдачу. А дракон не втрачаючи часу випустив стовп вогню, який пройшовся по кораблю від носа до карми. З верхніх вант із криком звалився матрос, його об’яте полум’ям тіло зникло за бортом. Верхні канати та забрані вітрила почали горіти, вогню було стільки, що навіть на «Золотих вітрилах» що були на дистанції метрів в п’ятнадцять теж почали тліти ванти.

– Воно, лярво, хитре, на надійний мушкетний постріл не спустилось. – Прокричав Серж все ще глухий від пострілу, він лежав на палубі поруч із капітаном. – Він нас так зажарить і зжере за два, три заходи.

Капітан бачив як літаюча істота знову набирає висоту і готується до другого кола. Звір явно збирався зайти з корми на цей раз, оцінивши висоту щогл при першому нападі. Другий вогняний подих цього монстра не залишить шансу жодному.

– В мене є ідея! – крикнув капітан

– Шо? – не почув Серж.

– Ідея!

– А?

Вітте нахилився над самим вухом Сержа:

– Поклич Топпі, хутко.

Серж підвівся на ноги і якомога швидше, тримаючись за край борту пішов шукати Топпі. Довго шукати не довелось вона сиділа на сходах дивлячись на вогонь, над її головою. Старший помічник просто взяв її за плече і підвів до капітана. Той встиг і сам підвестись на ноги і трусив головою, щоб прийти до тями.

– Топпі, зв’яжись із відьмами на «Золотих вітрилах» та «Безхвостому». Джонсон, іди сюди.

Капітан похмуро глянув на величезну істоту яка готувалась закласти великий віраж, щоб вдарити с заду, часу було обмаль. Нарешті Топпі яка пів хвилини розтирала собі скроні, та блимала очима наче у приступі, нарешті кивнула капітану Бейзелу, що все готово.

– Отже, треба в усі три гармати зарядити по чотири кіло пороху, та підготувати бомбу із гнітом у десять сантиметрів. Гармати встановити на всі дев’яноста градусів. По моїй першій команді підпалюєте гніт, за другої команди вогонь.

– Чотири кіло? – перепитав Джонсон. – А це не замало?

– Виконувати наказ! – відрізав Бейзл.

Каноніри працювали швидше за можливе. Гармати підняли у самий зеніт, а на вантах, над самим дулом, сидів канонір із бомбою та готовий підпалити гніт. Дракон розгорнув свою тушу на сто вісімдесят градусів і став повільно знижатись прямуючу на одинокі шхуни. Неминуче приближення чорної тіні змусило всіх застити від страху. Не було жодного хто міг відірвати погляд від диявольської істоти, що несла в собі неминучу небезпеку.

– Підпалюй – скомандував Бейзл. Топпі повторила в пів голоса.

Канонір на вантах той самий час підпалив гніт та опустив бомбу у дуло, після чого поспішив прибратись від гармати якомога далі. Плануючий ящур с кожною миттю ставав все більше, можна було бачити, як він крутить хвостом керуючи свій політ.

Неочікувано, зі сторони «Безхвостого» пролунав звук вибуху. Гармата капітана Штриба зробила постріл раніше за наказ. Бомба вилетіла у повітря, на значній відстані від дракона і вибухнула, вибух не задів нічого в небі і висів жалюгідною чорною хмарою в повітрі. Бейзл ніяк не виказав свого обурення, лише його щелепи стиснулись так, що могли перекусити сталевий дріт.

Нарешті тінь від драконового тіла майже торкнулась карми «Золотих вітрил».

– Вогонь! – мало не проревів Бейзл.

Дві гармати одночасно спалахнули пороховими зарядами, на цей раз віддача була не такою потужною. Дві бомби вилетіли зі стволів і піднялись майже на один рівень із тілом дракона, з різницею лише в метр або два. Два вибухи наче покрили тіло звіра чорним туманом, було чути як свистять уламки снарядів, що падали вниз. Дракон знову видав крик, проте на цей раз він вже був не таким грізним, а більше якимось огидним. Він почав швидко плескати крилами, щоб прибратись від шхун. Було видно, що колишня грація покинула його. Він судорожно бився в повітрі, проте рухався не швидше від голуба, його голова на довгій шиї крутилась в різні сторони панічно намагаючись підняти все тіло вище. Нарешті десь в п’ятдесяти метрах від борту корабля дракон почав втрачати сили і спустився на воду. Він ревів, шипів та бився у воді, проте декількох хвилин вистачило, щоб вся його фігура зникла під морськими хвилями.

Моряки, ще деякий час стояли в ступорі, не вірячи, що все справді склалося саме так. Потім всі одночасно, наче по сигналу почали кричати у переможному екстазі, в повітря летіли бандани, та капелюхи офіцерів. Хтось трусив шаблею або сокирою над своєю головою, де інде роздавались пістолетні постріли в повітря. Моряки кидались один одному в обійми, пританцьовували або показували непристойні знаки в бік де щойно потонув дракон.

Вітте стояв переводячи подих, він не міг відірвати погляду від водної блакиті, він ледь вірив, що пережив це. Але шок негайно змінився обуренням. Він би ніколи не повірив, що гармата Штриба зробила постріл випадково, отже він сам наказав палити без сигналу. Це був не просто панічний імпульс, це небезпечна халатність. Йому коштувало великих зусиль, стримувати себе перед командою. Він підійшов до Топпі, вона курила сигару так, наче в ній було більше кисню ніж в повітрі.

– Як ти? – запитав він.

– Краще ніж могло бути, лише зіпсованої білизни шкода. Сьогодні в вечорі, я займу твою каюту. Не всю, правда, лише вину шафу.

– Як прийдеш до тями, мені від тебе буде потрібна, ще одна послуга.

– Тільки якщо для цього не буде потрібно нічого палити, мене зараз знудить від запаху гарі. – Сказавши це вона поглянуло на свою сигару і затягнулась ще глибше.

– Запроси капітанів Блайнда та Штриба до нас на корабель, мені потрібно з ними поговорити.

Топпі лише мовчи, недбало та ліниво відсалютувала. До них підійшов Серж, його очі були широко розкриті а самого його хитало наче при штормі.

– Капітане, потрібно ваше слово. Команда розійшлась наче п’яна, але потрібно починати ремонт.

Вітте подивився на палубу де біснувались матроси, картина нагадувала абордаж, з тим винятком що матроси, які падали в той же час підіймались і продовжували свій кураж. Капітан підійшов до перил верхньої палуби так, щоб його було видно всім знизу. Він став прямо, поклавши руку на ефес шаблі і направив свій погляд у натовп моряків. Щойно це почали помічати, всі стали замовкати, навіть тих хто не бачив що коїться в метрі від них почали заспокоювати. За хвилину вже всі уважно дивились в сторону капітана.

– Панове, – голос Вітте був гучним, твердим та спокійним, – схоже, що ми дарували цій жалюгідній ящірці доволі гуманну смерть. Це має показати всім богам та морському дияволу, що їм потрібна ескадра цих сволот, щоб потопити нас.

Натовп роздався переможним галасом, ще декілька пострілів були зроблені просто в небо. Це тривало аж поки в корсарів не скінчилося повітря в легенях.

– Проте зараз, – продовжив Бейзл, – якщо ви скінчили дригатись, як п’яні воші, то зверніть увагу, що ваш корабель, бляха, горить.

Тільки зараз більшість підняли очі і побачили, що забрані вітрила, досі тліють на реях, а більшість канатів лопнули від жару. До натовпу почали доходити масштаб, заданої шкоди і розуміння, що ремонт повністю стане їх відповідальністю і станеться це негайно. Боцман Ахтир, стояв з іронічної посмішкою на його темному обличчі. Він розглядав свою команду, як вівчарка розглядає отару, яку зараз буде потрібно гнати в загін. Нарешті він тяжко зітхнув, наче показуючи, що час братись до роботи. Він набрав повітря в свої чималі груди і заволав так, що ті хто стояв найближче, пригнулись, наче при новому гарматному пострілі.

– Хутко на ванти, босота ледача. Якого я ще не бачу нових вітрил на реї? Ворушіть тим, що вам дала мати, ваш батько не дарма ж старавсь. І не дай боже побачу, що хтось нічого не робить, натягну замість канату.

Матроси, почали ворушитись негайно, нікому не хотілось розчаровувати їх улюбленого боцмана.

 

VI

 

Поки на «Айберзі» тривали ремонтні роботи, капітан та його офіцери готувались до зустрічі делегацій з двох інших кораблів. Два човни спустили на воду, щоб доставити командуючих «Золотих вітрил» та «Безхвостого». Першим прибув Піт. Вітте спостерігав як він підіймається по трапу і подав йому руку, щоб допомогти забратись на борт.

– Радий бачити, що ти цілий, було моторошно бачити як стіна вогню розділяє наші короблі. – Сказав Піт стискаючи руку Бейзела.

– Навзаєм друже, хоча таке лайно як я не горить, лише твердішає.

– Я передумав, поверни мені мої добрі слова.

Вітте кивнув Блайнду в сторону, натякаючи, що хоче перекинутись з ним декількома словами на одинці. Два флібустьєри відійшли до дверей капітанської каюти, що були розташовані, між сходами, які з двох сторін вели з палуби на мостик до штурвалу.

– Я так розумію, що ти хотів би обговорити, те як пройшов цей незвичайний бій. – Почав Піт, – і дії … всіх його учасників.

– Чорта лисого я б не хотів. Те що весь цей балаган, пройшов успішно, справжнє диво. У нас і з трьома пострілами одночасно, було не так багато шансів, а з одним фальш стартом, це взагалі був шанс на мільйон.

– Вітте, я тебе чудово розумію, проте і ти маєш усвідомлювати, що в такій напруженій ситуації, люди часто вчиняють необдумано. До речі, з точки зору Штриба, він міг вважати, що йому краще покластися на власні інстинкти, ніж сліпо довіряти тобі. Він же не плавав с тобою, так же довго як і я.

– Слухай, друже, ти наче виправдовуєш, цього скоростріла. Капітан не має право вчиняти за його емоційними поривами, здали нерви це не виправдання, для бойового командира.

– Виправдання, це останнє чим я би став займатись. Проте, ця ситуація, навряд чи вартує конфлікту з одним із членів експедиція. Тільки якщо … в тебе не має інших підстав, щоб сумніватися в нашому союзнику.

Очі Вітте наче завороженні впились в погляд Піта. Той дивився, спокійно і впевнено, як завжди, тільки зараз Вітте фізично відчував, як його давній приятель зчитує всі його сумніві та підозри. Але відповісти він нічого не встиг.

– Капітане, – звернувся до Піта Серж, який щойно підійшов, – Капітан Штриб вже на борту.

Вітте та Піт перекинулись, ще одним поглядом та пішли на зустріч їх компаньйону. Штриб прибув у супроводі чоловіка із рудою бородаю, з яким Бейзл вже мав зустріч, та ще двох матросів. На його обличчі була широка посмішка, яка демонструвала всі його зуби, включно із золотими.

– Капітани, – привітався він, – дуже радий бачити вас цілими. Схоже, що ваша репутація, не відображає і половини вашої завзятості та сміливості.

– Навзаєм, капітане Штриб. – Відповів Вітте. – Проте зараз, коли криза минула, в нас є час обговорити, наші дії під час вирішення цієї неприємності.

– Ну що ж, панове, зізнаюсь відверто, коли ця гадина з’явилась на небосклоні, я мало не наклав в штани, проте хутко узяв себе в руки. Таке лайно запам’ятовується на все життя.

– Мабуть, – вступив до розмови Піт, – Капітан Бейзл, більше хотів би обговорити частину, з  планом який він зміг придумати в ході цього інциденту, та його реалізацію.

– А що тут можна сказати, – знову награно, всміхнувся Штриб. – Ваша ідея спрацювала, краще за будь-які очікування. Я б чесно кажучи до такого недопетрав би.

– Так, проте, вона могла б не мати такого, неочікувано доброго, результату лише з двома гарматами, тому була важлива повна синхронізація всіх трьох стволів. – Зробив висновок Піт.

На долю секунди посмішка Штриба втратила свою звичайну награну яскравість, проте швидко повернулась до привичного стану.

– Панове, я звичайно ціную ваші поради. Я відданий вам на час плавання, як союзникам. Проте ви все ж таки погодьтесь, що на власному кораблі капітан має сам приймати рішення, адже несе за нього повну відповідальність.

– Що ж, це має певну рацію, головного із партнерів в нас не має, – холодно погодився Піт. – Вам є що додати капітане Бейзл?

Вітте відповів не одразу. Вся воля в нього зараз йшла, щоб приховувати бурю емоцій яка йшла в нього в середині.

– Я сподіваюсь, що в майбутньому нам вдасться, досягнути більшої згуртованості у наших діях. – Нарешті зміг він видавити із себе.

– О, я впевнений, що ми всі винесемо досвід з цієї події, щоб надалі співпрацювати, як справжня команда. – Сказав Штриб.

– Що ж, якщо інших питань для наради в нас не має, я як раз збирався запросити капітана Блайнда на вечерю, капітане Штриб ви приєднаєтесь до нас?

– Дуже дякую за запрошення, проте мій кок вже підготував чудову страву для мене, було б марнотратством знехтувати нею. Тому маю відкланятись.

Формально розпрощавшись Штриб сів на човен, щоб повернутись до «Безхвостого». Вітте ж провів Піта до каюти капітана. Діставши пляшку із портвейном він наповнив два келихи. Піт розкурив свою трубку і влаштувався у кріслі поруч із вікном.

– То може ти нарешті розповіси мені, чому тебе так скурвили дії Штриба. Я теж вважаю це браком професіоналізму, проте можу віднестись до цього із порозумінням, ти ж бачиш цю ситуацію інакше, то скажи чому.

Власник корабля, промовчав з хвилину, потім зробив великий ковток перш ніж почати.

– Нажаль, мій друже, за кілька часів, до нашого плавання, до мене дійшла інформація, що можливо капітан Штриб не заслуговує тієї довірі, що ми йому оказуємо. Моя корабельна відьма, поспілкувавшись із відьмою Штриба, і отримала дуже незадовільну характеристику цього волоцюги. Я сподівався, що це може бути емоційним перебільшенням, врешті решт відьми не славляться своїм спокійним норовом. Проте цей інцидент може свідчити, що я недооцінив ступінь проблеми.

На деякий час в каюті стало тихо. Вітте дивився у свій келих із подавленим виглядом, а Піт зосередив погляд на обличчі друга. Нарешті капітан Блайнд, обдумав слова Вітте і відповів, спокійно і впевнено, як завжди.

– Я би не сказав, що капітан Штриб взагалі мав мою довіру із самого початку. Проте таку новину, мені було б набагато приємніше почути, до нашого відбуття, коли ми ще могли б якось вплинути на цей фактор.

Вітте глибоко здохнув.

– Пробач, друже, схожа я прийняв рішення за нас двох і виявися неправий…

Піт підняв долоню, зупинивши Вітте на полу слові.

– Попри всі ризики, які можуть бути на нас накликати, плаванням із настільки ризиковим партнером, перекладати на себе відповідальність за дії капітана Штриба тобі не слід. Врешті решт, я також мав очі, вуха і право голосу, але також допустив його до нашої команди.

– Дякую, за розуміння, хоча виправдання за такий егоїзм, я все ж таки не маю. І наразі перед нами стоїть питання, що робити далі.

– А що робити? – Піт глибоко затягнувся своєю трубкою і випустив густу хмару диму. – Наразі, в нас все таки є певні зобов’язання, за нашими спільними угодами із капітаном Штрибом. Тому поки ми не знайдемо «Едембург», ми не можемо покинути нашого партнера. А коли ми знайдемо фрегат, ми вислухаємо його скарги на відсутність золота та віддамо, натомість, все що він зможе забрати із трюмів. Після цього ми впевнимось, що не будемо повертатись назад, тим же маршрутом, що і він.

Вітте задумавшись дивився у вікно, він почухав щетину на щоці. Мислено він все ще карав себе за те, що допустив таку необачність зі своєї сторони.

– Згоден, мабуть наразі нічого кращого ми зробити не зможемо, доведеться чекати, поки не знайдеться фрегат.

Капітани, знову наповнили свої келихи, Піт проголосив невеликий тост за те щоб їхня мандрівка не затягнулась, та скінчилась вдало. В цей самий час, двері капітанської каюти відкрились без стуку. До кімнати різко увійшла Топпі, не звертаючи уваги на двох капітанів за столом, вона підійшла до винної шахи. Не довго шукаючи вона знайшла пляшку з білим ромом, відкупорила та зробила кілька великих ковтків. Тільки після, цього вона повернулась і побачила двох чоловіків сидячих поруч.

– Що байстрюки, пліткуєте про вашого недолугого друга?

 

VII

 

Наступні кілька днів подорожі йшли настільки повільно, що здавалось ніби кораблі взагалі не рушили з місця. Вітер послабшав і не мав особливого бажання тримати вітрила натягнутими, сонце смалило наче величезна піч і навіть хвилі котились якось ліньки. Матроси вважали за щастя сховатись від сонця у прохолодному трюмі, ті ж кого вахта змушувала залишатись на палубі об’єднались у думці, що людство ще не вигадало нічого кращого в своїй історії за холодне пиво. Капітан «Айсбергу» стояв на мостику біля штурвалу. Він щиро заздрив гарматам на палубі, бо навіть їх додумались накрити брезентом від сонця, у той час як його спину пекло, наче він був у лазні. Вивчаючи мапи, порівнюючи їх із тими орієнтирами які йому надав мертвий хистанський парубок, він доходив до єдиного, логічного, висновку, що до тієї зони де можна починати пошуки, таким темпом, їм ще пливти та пливти.

Його старпом дивися у воду, перехилившись через борт. Величезний чолов’яга, який міг нести вахту днями без сну, зараз наче перебував в трансі. Спека так його замарила, що навіть якби йому скортіло відлити він би ще декілька разів подумав, чи слід для цього ворушитись.

– Бачиш щось у воді, Серж? – звернувся до нього капітан.

– Лише русалок, кеп.

– Що вони роблять?

– Пливуть повз, та показують непристойні знаки руками.

– Ну, що ще від них можна очікувати? – Зітхнув капітан.

В цей час на палубу піднялась Топпі. Вона здається, взагалі не помічала спеки. При такій погоді навіть монахиня сиділа б в одній нижній білизні, а відьма не подавала виду, що взагалі не відчуває як смалить сонце.

– Капітане, як завжди працюєте не покладаючи рук?

– Топпі, як завжди в гуморі?

– Сподіваюсь, я не дуже відволікаю вас від похмурого стояння над мапами.

– А як би відволікала, це б мабуть тебе дуже засмутило.

– Та я б місця собі не знаходила. Але зараз є дуже важлива справа. Я щойно перевіряла води, навколо корабля. На відстані кілометрів в двадцять від нас на південному заході, є якийсь об’єкт. Він не стоїть на місці, що скоріш за все значить, що це корабель, і якщо ми продовжимо рухатись тим же курсом, ми дійдемо до відстані, де нас буде помітно повз будь який захист, що я можу запровадити.

Капітан дістав сигару і з хвилину розминав її між пальцями, ретельно роздивляючись.

– Ти змогла опізнати корабель?

– На такій відстані, сказати щось конкретне, майже неможливо. Єдине, що я можу сказати, що корабель не великий, фрегат або лінкор, значно відрізняються за розмірами.

Вітте подивився в сторону, звідки мало прийти неопізнане судно. Він закурив, дивлячись на спокійну синю воду, тільки небажаних зустрічей йому і не вистачало. Проте зміна курсу, при такому вітрі, значила б ще декілька виснажливих днів мандрування.

– В тім, – сказав нарешті Бейзл, – якщо це Сакфійський корабель, або корабель якогось невеликого князівства, що асоційоване із Сакфією, ця зустріч не несе жодних проблем, або навіть навпаки. Якщо ж це якесь торгове судно, побачивши три піратські бриги, вони скоріш за все і самі будуть раді накивати п’ятами. І навіть не великий ворожий корабель може і сам не схоче нариватись на бій із супротивником який чисельніший за нього. Отже, Топпі, зв’яжися із «Золотими вітрилами» та «Безхвостим» перекажи їм все і додай, що я голосую за те щоб курс не змінювати.

– Буде зроблено, капітане.

Із цим, вона відійшла, щоб знайти тихе місце, і зосередитись, для зв’язку із відьмами на інших кораблях. На Вітте ж напала тривога, нова несподіванка із-за горизонту, здавалась для нього дуже поганим знаком. Він не був таким забобонним як інші моряки, проте в ділі де доводиться стільки покладатись на вдачу, не можна було нехтувати відчуттями. Особливо, коли вони кричали тобі що ти йдеш прямо до морського диявола в пащу. В тім він також покладався, на своїх супутників, здебільшого на Піта, і якщо він скаже, що треба звернути, щоб уникнути небезпеки, він так і зробить. Нарешті повернулась Топпі, ще трохи незграбна після сеансу зв’язку. Вона описувала його як дзвін, що йде із середини мозку і резонує із кістками в усьому тілі.

– Вітте, тьфу ти, блін… – вона потерла лоба відганяючи нав’язливий головний біль. – Капітане, «Безхвостий» та «Золоті вітрила» висловили такі ж думки що і ви і також вирішили дотримуватись курсу.

Від такої новини Бейзл навіть зітхнув, значить рішення прийнято одностайно. І тепер залишилось лише чекати, щоб дізнатись, що на цей раз готує їм фортуна. Хвилина йшла за хвилиною, напруга зростала із кожним пройденим кілометром. Здавалось, наче пройшло кілька годин поки за горизонтом не почали з’являтись вітрила. Капітан Бейзл дивився на них через підзорну трубу не відриваючи очей. Проте рішення долі дійшло до нього із криком вартового з воронячого гнізда.

– Хистанці! – роздався голос з верху. – Хистанці!

Це слово змусило серце Вітте битись частіше, серед усіх пройдисвітів що плавали цими водами, хистанці були одними із гірших. Мало того, що вони були жорстокішими за будь-яких піратів, так вони ще і уявляли себе володарями світу, а всі інші нації, наче існують з їх мовчазної згоди. Він став розглядати корабель ще ретельніше, судно і справді було не великим, і навіть при тому що вони вже мали побачити їх ескадру, ходу вони не додавали.

– Галеон, пане Енко. – Звернувся капітан до старпома. – Корабель має доволі непогану вогневу силу, не дивлячись на невеликі габарити, через що дуже ціниться у береговому патрулі. Проте ходом та маневреністю він похизуватись не може.

– У вас є ідеї, що робити, капітане?

Бейзл, подивився на чужі вітрила ще з хвилину і склав трубу.

– Вітер нам не сприяє, проте, якщо ми підемо бейдевіндом, то наберемо швидкість і тоді хистанці нас вже не наздоженуть. Схоже їх капітан, це також розуміє і навіть не намагається починати переслідування. Не будемо нехтувати його розсудливістю і поспішимо відірватись, схоже курс нам таки трохи прийдеться змінити.

Хистанський галеон так і висів на горизонті примарною плямою. Як і думав Вітте, одиноке вороже судно не йшло на конфронтацію. Скоріш за все воно перевозило якийсь вантаж із колоній до великого континенту, тому вступати в бій йому не мало сенсу а йти у переслідування не було змоги. Капітан вже був готовий наказати рульовому міняти курс, але тут його окликнув старпом.

– Капітане, «Безхвостий» йде на зближення із ворожим кораблем.

– Він, бляха, що!? – Вирвалось у Вітте.

І справді «Безхвостий», що йшов по правому борту від «Айсберга» змінив курс на південний захід і йшов точно на хистанське судно.

– Що цей божевільний собі думає? – Відверто ревів Вітте.

– Схоже капітан Штриб побачив в цьому можливість швидкої наживи. – Сказав Серж.

Бейзл аж почервонів від люті. Таке недбале ставлення до основної цілі місії вже було для нього відвертою тупістю. Проте негласний морський закон гласив, що покинути союзника в бою є прямою зрадою. Штриб вирішив підписати їх на цю авантюру, нехтуючи думкою інших. Вітте вагався, він відчував приниження від такої зухвалої поведінки капітана Штриба. Може покинути його і нехай хистанці доб’ють його на користь всім чесним піратам? Але от вже і «Золоті вітрила» стали змінювати курс на зустріч неприятелю. Піт ніколи не зраджував законам і обставини для нього зазвичай не мали значення.

Робити було нічого, він віддав наказ слідувати за іншими кораблями. Навіть як би він вирішив покинути Штриба, залишити Піта він не міг. Це вже було не питання неписаних правил, це було питання довгої дружби та довірі. І чим більше він про це думав тим більше його розпирала злість на зухвалого волоцюгу який ліз у бійку, коли цього не просить ніхто. А тим часом «Безхвостий» вже майже приблизився до галеону на гарматний постріл.

Кораблі почали маневрувати. Кожен з них намагався зайняти найбільш вигідну позицію. «Безхвостий» намагався зайти неприятелю з носа, щоб дати залпом з борту впродовж ворожого корабля і при цьому самому залишитись неушкодженим. Галеон розуміючи його наміри, вже намагався зайти бригу з карми. Єдиний бортовий залп з борту галеону міг зупинити «Безхвостого», перебити йому весь такелаж, і знести картеччю всіх, хто був на палубі, зробивши з нього велику, нерухому мішень. Кораблі кружляли навколо один одного, але як і очікувалось галеон не зміг тягатись у маневреності із своїм супротивником. Корабель Штриба знайшовши нарешті влучний момент, дав залп з усього борта. Схоже було, що постріл був передчасний, і каноніри не встигли як слід прицілитись. Ядра впали в воду метрів за десять від носу корабля, а картеч, розсіяна через велику відстань, нанесла мінімальний урон вантам та вітрилам. Попри це, корабель не став відходити, щоб мати можливість зробити залп з іншого борту а пішов на зближення, стало зрозуміло, що його наступним кроком буде абордаж.

Відстань між судами зменшувалась на очах. На галеоні, схоже вже не сподівались, що випаде шанс застосувати свої гармати і готувались відбивати ворожу атаку на своїй палубі. Палуба «Безхвостого» походила на міську площу під час бунту. Натовп із різноманітною зброєю готувався вступити в бій. Жага до крові пронизувала повітря, в кожному обличчі та кожному русі в натовпі зчитувалось напруження перед жорстокою бійкою. Матроси з обох кораблів вже почали обмінюватись пістолетними та мушкетними пострілами. Сенсу в цьому було не дуже багато, адже справді влучити з однієї палуби яка рухалась по хвилях в когось на іншій, було майже неможливо. Капітан Штриб стояв на мостику біля рульового, він також був зі шпагою та пістолем, хоча скоріш за все він сподівався, що абордаж не мав зайти так далеко, що кожен із команди мав особисто залучитись до бою.

Нарешті дошки бортів зіштовхнулися між собою. «Безхвостий» пройшов пів корпусу перш ніж зупинитись, і матроси той же час почали кидати крюки, щоб прив’язати один борт до іншого, наскільки це було можливо. А абордажна група рушила в бій навіть не чикаючи повної зупинки. Верхня палуба корабля Штриба була десь на півтора метра вищою за палубу галеону, тому бійці проста стрибали вниз, щоб атакувати ворога. Десятки розбійників вривались у бій у бойовому екстазі. Проте хистанці також не збирались складати зброю. Матросів Штриба зустріли пістолі, гарпуни та шаблі. Неорганізована атака піратів, незважаючи на свій масштаб, жорстокість та швидкість, не змогла розбити ряди супротивника. Вже за кілька хвилин перша хвиля наступу захлинулась власною кров’ю. В той самий час хистанські подані не втрачали часу, вони відразивши навалу корсарів, вже готували крюки та канати, що почати бій вже на палубі супротивника.

Штриб схопився за гарду своєї шпаги. Ще ніколи раніше, його абордаж не скінчувався, навіть не почавшись, торгові судна взагалі рідко оказували супротив, а кораблі работорговців та контрабандистів, хоча і могли дати добрий бій рідко були екіпіровані достатньо, щоб протистояти справжньому флібустьєрському бригу. Зараз же дивлячись на дисциплінованих хистанців він зрозумів, що сподіватись лише на натовп кровожерливих головорізів не завжди краща стратегія. Вже на грані паніки, Штриб подивився на протилежну палубу, намагаючись розгледіти за вантами ворожого капітана. І неочікувано, для себе він помітив, що на містку галеону офіцери майже не приділяють уваги його абордажу, і дивляться за інший борт. Тут прислухавшись він помітив, що хистанці палять з кормових гармат і навіть на палубі каноніри намагаються як можна сильніше розгорнути свої стволи. Тільки тут він помітив «Золоті вітрила» що підійшли до ворожого борту під гострим кутом і вже був на відстані, коли можна було бачити тліючі гніти на його палубах.

Залп з борту «Золотих вітрил» сколихнув галеон від рей до ватерлінії. Навіть корабель Штриба нахилився від сили залпу. Вся нижня палуба галену перетворилась на решето, кожен хто ховався в трюмі вже був не в змозі покинути укриття, на верхній же палубі все, що було з правого борту змело картеччю, два ряди найближчих хистанців впали як по команді і лише крики відрізняли живих від мертвих. Після цього «Золоті вітрила» зробили крутий розворот і зіткнулись із хистанським судном борт у борт.

Хистанські бійці, що заполонили палубу, вже підійшли до іншого борту, щоб відбити нову ворожу атаку. Вони незграбно обходили тіла, своїх товаришив, все ще приходячи в себе після залпу. А команда Піта не втрачала часу, тільки дерево одного борту вдарилось об інший, пірати одразу почали штурм ворожого судна. Одним із перших на палубу до хистанців стрибнув сам капітан Блайнд. Деякі капітани не звикли ховатись за спинами своїх підлеглих, деякі керували боєм з безпечної позиції, а Піт був із тих, хто взагалі не звертав уваги чи є в нього команда для абордажу. От і на цей раз він увірвався в бій не дивлячись на чисельну перевагу, яку ворог ще зберігав за собою. В руках Піта були щабля та невелика бойова сокира, його спина, яку він зазвичай тримав прямо, зараз вигнулась як в дикого звіра. Щойно його нога ступила на палубу ворожого судно, як він прийнявся наносити удари один за одним. І не дивлячись на швидкість його рухів, кожен з його випадів був чітким та точним. Один з хистанців, що першим наблизився до нього впав із перерізаним горлом. А Піт наче не помітивши цього продовжив нести смерть, він зробив випад правою рукою і ще один ворожий матрос впав на палубу тримаючи руками розсічене черево, капітан вдарив сокирою і ще один хистанец впав з проломленим черепом. Тут нарешті його команда, почала прикривати капітана, який був відкритий з усіх сторін, але він наче і не помічав їх присутності і міг би і далі триматись сам у натовпі неприятеля. Одному з хистанських юнаків здалось, що він піймав влучний момент, щоб вивести з гри ворожого капітана, але Піт просто вдарив його чоботом в живіт, від чого той склався навпіл і вже не становив загрози не для кого. Хистанці вишикувались стіною намагаючись дати відсіч команді «Золотих вітрил», проте натиск піратів був незламним, він просувався сантиметр за сантиметром захоплюючи палубу.

На мостику ж біля штурвала хистанські офіцери боролись із панікою. Другий абордаж ворога виявився згуртованішим та ефективнішим за перший. Команда Блайнда складалась з дисциплінованих та досвідчених бійців. Ворожі офіцери вже готувались самі вступити в бій, щоб хоча б чисельно задавити супротивника. Проте, цей план так і не було втілено в життя. Мостик накрило тінню, це нарешті підійшов «Айзберг». Кармові гармати не змогли його затримати і зараз він вже був на надблизькій відстані. На його палубі заздалегідь вишикувались мушкетери і по команді вони підійшли до краю борту і дали залп. Хмара від пороху була така густа, що на декілька секунд скрила від мушкетерів карму галеону, а коли туман став розсіюватись, можна було побачити результат від шквалу куль. Весь місток був всіяний лежачими тілами офіцерів. Одні ще ворушились, тримаючись за прострілені кінцівки, інші ж вже не подавали ознак життя.

Після цього команда «Айзберга» висадилась на галеон не зустрічаючи особливої протидії. І вже з новими силами команди Бейзела та Блайнда стали тіснити ворога до іншого борта. Хистанці бились із люттю приречених, проте число їх тануло із кожною хвилиною. Команда Штриба, яка лише осипала хистанців із пістолів весь цей час, також почала повертатись на палубу, чим замкнула кільце. Нарешті, лише невелика група хистанців, збита в одну купку між піратами, тримала оборону. Втомлені від бою, втративши глузд від виду крові їх товаришів, залишки команди галеону ледь стояли на ногах. В решті решт хистанці стали кидати зброю на палуби та опускатись на коліна, поклавши руки на голову. Дуже скоро вже не залишилось тих хто міг би чинити супротив і бій затих на захопленій палубі.

 

VIII

 

Пірати тяжко дихаючи, обливались потом. Тишу порушували лише крики ранених. Хистанці збились у невеликий гурт, тиснучись один до одного, щоб не наближатись до загарбників, все ще тримаючи руки, так щоб їх було видно. Бейзл оглядав цей жалюгідний натовп із-за спин своїх матросів. Жах і ненависть зчитувались в очах команди галеону. Навіть для бойового офіцера така сутичка була б шоком, до битви від якої залежить твоє життя не можливо підготуватись заздалегідь. А серед хистанців, тим часом, здебільшого можна було розгледіти обличчя юнаків та старих матросів. Вочевидь це був звичайний патрульний корабель, який не передбачав жорстких сутичок. Хистанці не вели активних бойових дій в цих водах, тому справжні бойові кораблі із досвідченими бійцями, були за сотні кілометрів звідси. А цим волоцюгам, які мали приблизно стільки ж відношення до військового флоту, як і караульний на складі, просто не пощастило опинитись не в той час не в тому місці. Для багатьох з них, ця невдача стала останньою.

Тут Вітте помітив, що до нього крокує Пітт. Здавалось, що кров стікає з нього як вода стікає по плащу, під час зливи. Хистанці ніколи не здавались без бою, тож і на цей раз всі хто мав змогу тримати зброю бились до останнього. По Пітту було видно, що нищити команду галеону йому і його бійцям довелось, без жалості.

– Вітте, радий бачити, що ти вцілів.

– Дякую, друже, знав, що ти як завжди полізеш у саме пекло.

– Але на мою думку, це не було необхідністю, мені було б краще, як би всі ці матроси пливли по своїх справах.

– Я теж не бачив в них загрози, але ДЕХТО, схоже, вирішив інакше.

В цей час серед піратів роздався невеликий галас, ряди матросів розступились перед капітаном Штрибом. Він у своєму папужому камзолі виглядав зайвим, серед бійців вкритих потом та кров’ю.

– Я так і знав, панове, що ці хистанські вилупки, не мають і шансу проти нас. – Заявив Щтриб із інтонацією, циркового артиста. – Схоже, що наш похід приніс нам більше ніж один трофей.

– Якщо казати про сам галеон, – сказав Піт витираючи шаблю, – тут можна особливо не розраховувати, відремонтувати судно, після такого штурму, в нас не має змоги.

Штриб лише посміявся, наче для нього це якась дрібниця.

– Ну, як говорять, гівно той пірат, що не знайде чим поживитись, навіть у порожньому трюмі. А трюми цієї крихітки, забиті припасами, порохом, запасними вітрилами та снастями, а може і ще чимось більш цінним.

– Так, але чи вартував весь цей скарб, цих зусиль, – Втрутився Вітте – ми також понесли втрати, порох та ядра, ми може і компенсуємо, за рахунок галеону, але втрати серед членів команди, є безповоротними.

На цьому моменті Штриб, навіть трохи занудьгував, наче пішло обговорення, якихось несуттєвих речей, на які і часу витрачати шкода.

– Ну ці хлопці все ж таки, не в офіціанти записувались, очевидно, що наш промисел, має в собі певний ризик, проте ті що вцілили, після цього штурму стали трохи багатшими.

Вітте подивився на Піта і по його погляду, спокійному та твердому як завжди, зрозумів, що це обговорення, не має подальшого сенсу.

– Що ж, в такому випадку, потрібно якомога швидше поділити припаси та вирушати далі.

– Звичайно, – знову натягнув свою посмішку Штриб, – Як тільки доб’ємо цих хистанських свиней.

Тут Вітте на декілька секунд здалось, що слух йому зрадив. Але все ж таки сенс сказаного дійшов до нього.

– Перепрошую?

– Та кажу виріжемо цих покидків та ділу кінець.

Не було в житті Вітте моменту, коли він думав, що його обурить недбале ставлення до закону. В решті решт він завжди недбало ставився до писаних законів, вважаючи це бюрократією та деспотизмом. Проте жодного разу в житті Вітте не порушив тих законів, що не потрібно було записувати. Тому сама пропозиція добити того, хто вже здався тобі у полон, викликала в нього справжній гнів. Навіть хистанці схопивши пірат віддавали його під суд, а у військовому флоті сакфії, за тортури чи розправи над полоненими, можна було і самому піти на шибеницю. Обличчя Вітте почервоніло, йому вже не вдавалось підібрати вірних слів. Побачивши реакцію друга, до розмови підключився Піт.

– Перепрошую, капітане, – звернувся він до Штриба, – але як компаньйони, та рівноцінні учасники, цього штурму, ми повинні виносити рішення щодо полонених колегіально. Мені, наприклад, на сьогодні різанини вже вистачило, як б краще за старою піратською традицією посадив би їх у шлюпку із бочкою води і хай пливуть собі, куди очі бачать. Що ви думаєте с цього приводу, капітане Бейзл?

– Повністю з вами згоден, – майже проричав Вітте, не відриваючи очей від Штриба.

Той лише знизав плечима.

– Мені здається, що світу було б краще без цих сучих дітей, але проте думки більшості не підеш.

Після цього він пішов оглядати трюми, щоб оцінити вартість захопленого. Вітте підійшов до Піта і лише промовив.

– Сьогодні вночі, на «Айсбергу».

Нічого окрім звичайних корабельних запасів, на галеоні знайти не вдалось, тому пірати швидко розділили здобич. Після цього вони взяли свій старий курс.

Ніч виявилась вітряною. Темнішало в цих широтах доволі пізно, тому Піт приплив до корабля Бейзела вже близько одинадцятої. В каюті капітана було людно, окрім Бейзела та Блайнда, також були присутні Серж, Топі та старший помічник з корабля Піта. Всі вони зайняли місце за столом. В каюті було темно, декілька свічок, що запалили давали ледь вдосталь світла, щоб бачити один одного. Вітер поривами бив у вікна, від чого скло здригалось у рамах. Корабель хитався з сторони в сторону. Неспокійне море наче підкреслювало мрачність цієї зустрічі.

– Мабуть всім зрозуміла серйозність, нашого положення – почав Вітте, – ситуація із нашим тимчасовим компаньйоном, змушує нас винести рішення негайно.

– Якщо під ситуацією, – відповів Серж, – ви маєте на увазі повне божевілля капітана Штриба, то я не можу не погодитись.

Топі тяжко зітхнула та покачала головою.

– Нажаль тут все не так просто. Божевільних видно заздалегідь, божевільних, люди вчаться обходити з малку. А цей чоловік дещо гірше. Він недоумок, і при цьому недоумок небезпечний. З ними завжди так, як тільки недоумок проведе два-три успішних діла, як тільки зробить собі хоч якесь ім’я, то починає вважати, що і чорта може провести навколо пальця. Як би капітан Штриб не мав корабля який йому дістався в одному з небагатьох вдалих походів, він би не дожив до своїх років. На вулицях портових міст таких «Штрибів» хоч відбавляй, все намагаюься на комусь нажитись, і зазвичай дуже швидко натикаються не на ту людину, яка і пускає їх на корм ракам.

– Але схоже що навіть із кораблем він не став людиною. – Продовжив Серж. – Мені вдалось трохи поспілкуватись з його командою. Схоже що офіцерське ядро «Безхвостого» тримається на його боцмані.

– На тому рудому чолов’язі? – Спитав Вітте.

– Тому самому. Його звати Дот Файт. Старий морський вовк, в морі ще з дитинства, не пам’ятає обличчя матері, але пам’ятає всіх капітанів, в кого служив. З одного боку Штибу пощастило, бо на Доті тримається майже вся команда. А з іншого…

– Кажи, – сказав Вітте, – чим більше ми знаємо тим легше буде прийняти рішення.

– Ну, схоже, що команда теж помітила, що їх капітан не такий чудовий, як він про себе розповідає. Дот звичайно ж не базікає про це направо та на ліво. Проте, під час нашої розмови, він все ж таки поділився, що більшість членів екіпажу «Безхвостого», так би мовити, дали своєму капітану останній шанс із цим плаванням.

У каюті запанувала тиша. Було чутно, лише як вітер за вікном ворушить хвилі. Всі занурились в свої роздуми. Занадто багато збитків принесла дурість однієї людини. Зрозуміло було, що Штриб буде діяти лише так, як буде краще для його гаманця та його імені. Якщо він не цінив навіть свою власну команду, то чи можна було від нього очікувати дотримання його обіцянок. Піт сидів та курив свою люльку, вдивляючись у полум’я свічки. Нарешті він взяв слово.

– Отже, що ми маємо? Капітан, настільки ж непередбачуваний як і необачний. Команда йому вже не довіряє, а він її цінує не більше ніж матеріал, для своїх цілей. І цей чоловік, вже спричинив нам не лише матеріальні збитки, але і погубив наших людей ні для чого, і ні за що. Панове, особисто я розцінюю це не лише, як порушення наших компанійських угод та особисту образу, але і як загрозу для безпеки наших життів.

Знову повисла невелика пауза. ЇЇ порушив старший помічник Піта.

– В такому випадку, нам залишається лише позбутись його.

– Пустиш йому кулю в лоб? – посміхнулась Топпі.

Офіцера трохи збентежила така нахабність відьми, проте він відповів.

– Сам метод не має такого значення. Головне діяти швидко, щоб не втрутилась команда.

– А я, все ж таки, проти настільки екстремальних дій. – Сказав капітан Блайнд вибиваючи свою люльку.

– Є краща ідея? – Спитав Вітте.

– Можна спробувати кинути його в трюм і домовитись із командою. Звичайно матроси, можуть не піти на зраду капітана, через прихильність до неписаного кодексу, який засуджує бунтівників. Проте оскільки повагою він в них не користується, можна запропонувати їм якусь причину, яка б виправдовувала такий хід.

– А якщо супротив все ж таки буде? – спитав Вітте.

– В такому разі це вже буде їх особистий вибір.

Вітте ще раз оглянув всіх присутніх, схоже, що іншого плану ніхто запропонувати не поспішав. На цьому він ще раз подумки виругався, що взагалі зв’язався зі Штрибом, і заявив.

– Отже, вирішено, сьогодні після опівночі на шостій склянці, ми зайдемо на палубу «Безхвостого». І до світанку Штриб буде або в кайданах, або снідати із морським дияволом.

На цьому зустріч було завершено. Піт і його офіцер відправились на свій корабель. Вітте став скликати своїх офіцерів, щоб віддати їм відповідні накази. Але тієї ночі план так і не було втілено у життя. Вітер ставав все сильнішим. Хвилі стали перетворюватись на справжні водяні вали. Матросам довелось прибрати вітрила, майже зненацька негода перетворилась на справжній шторм.

Рульовий бився з бурхливим водами як міг, проте стихія не щадила піратське судно. Водяні вали були висотою з щоглу. Моряки, промоклі до кісток продовжували забирати канати, хоча їх накривала хвиля за хвилею, намагаючись утягнути кожного у холодну морську пучину. Ніс корабля неодноразово пірнав у неспокійні води так глибоко, що здавалось, що карабель заоаз набере води та піде на дно. Капітан Бейзл стоячи біля рульового ледь міг розгледіти навіть інший бік палуби. Навколо нього була лише холодна темрява, яка несла смерть у кожному своєму русі. З таким лихом неможливо боротись, від нього не втекти. Все що залишалось матросам молитись всім відомим їм святим, щоб пережити цю ніч.

Нарешті непроглядна темрява, стала потроху перетворюватись на сіру темінь, монструозні хвилі стали потроху меншати. Як тільки вітер втих достатньо, щоб можна було підняти вітрила, Вітте наказав вести корабель геть від цієї бурі. Коли ж дощ перестав бути суцільною стіною капітан став озиратись, він знайшов «Безхвостого», проте ніде було навіть і сліду «Золотих вітрил».

 

IIX

 

Весь наступний день капітан Бейзл провів на самоті. Матроси займались своїми повсякденними справами, в той час як офіцери постійно обмінювались занепокоєними поглядами між собою, їх посвятили у справи стосовно капітана Штриба, проте через шторм вони не були реалізовані. І зараз офіцерський склад «Айзбергу» розгублено очікував нових вказівок, в той час як капітан, не показувався на палубі. Весь корабель охопила туга та горісне очікування.

Нарешті Серж не витримав цього і зайшов до каюти капітана, попри його наказ. Двері відчинились із протяжним скрипом. За ними було видно лише темряву та духоту одинокої каюти.

Вітте сидів на стільці, біля вікна. Його плечі були зсутулені, вся фігура виказувала тугу та безсилля. Поруч на підвіконнику, стояла розпочата пляшка кріпленого вина, та ціла купа недопалків. Здавалось, ніби капітан дивиться на хвилі, проте насправді погляд його був направлений у порожнечу. Він нагадував привід себе минулого.

– Капітане, – тихо почав Серж, – так не може далі продовжуватись.

– Хай і не продовжується. – Сказав Вітте і зробив великий ковток.

– Я розумію, що ви замучені …

– Засмучений?

– …Проте команді потрібен капітан, наше плавання не завершено.

Бейзл подивився на Сержа поглядом повним болю та люті. Люті на самого себе.

– Люди засмучуються, коли гублять гаманець, або дівчина не приходить на заплановане побачення, коли я впустив у море люльку от тоді я був засмучений. А зараз, я все продовбав, пригрів на грудях зміюку, а друга загубив.

– Капітане!

– Який я в біса капітан?

Сержу було ніяково, він бачив свого капітана таким в перше. Він знав Вітте багато років, як старпом він був до капітана ближчий ніж будь хто з команди. Проте зараз Вітте був потрібен друг. Інший старпом відсторонив би свого капітан, за не можливість віддавати команди. Проте Серж хотів достати Вітте з бездни його похмурих думок.

– А хто ти в біса якщо не капітан, Вітте? – Серж перейшов на крик, щоб достукатись до свого начальника. –  Ти витягнув в ці води не волоцюг, а першостатейнних матросів, які ідуть за своїм капітаном. Цей покидьок Штриб примазався не до п’яного сутенера, а до відомого капітана. Піт… Піт йшов у бій не за свого собутильника, а за капітана Бейзела, з яким ходив вже не раз. Не хочеш бути капітаном – кинься в море, бо так ти прожив своє життя, а іншого тобі ніякий святий не дасть.

Поки Серж говорив, погляд Вітте обростав сталлю. Гордість, яка здавалось втонула у вині та жалю до себе, почала повертатись. Старпом хотів його задіти та задів, він знав що Вітте не стерпить таких слів на власному кораблі.

– Піт заслуговує, щоб його оплакували, – сказав Серж вже спокійним голосом, – але ти не мусиш губити себе та свою справу, через те що сталось не по твоїй волі.

Вітте тяжко здихнув. Виливши вино за борт, він поставив стакан на підвіконник.

– Я знаю це Серж. Проте більш за все мені не дає спокою, те як загину Піт. Він був кращим від мене в сто раз, а загинув не за що.

– Не нам обирати, як хто піде, більшість не заслуговує тієї участі, що нас очікує. Але ми с тобою пам’ятаємо його і неможна занепастити його пам’ять.

Ще довго Серж і Вітте просиділи у каюті. Важко їм було обговорювати свої плани із таким вантажем на серці, проте слово за словом, хвилина за хвилиною, ситуація почала пояснюватись. Вочевидь, однієї лише команди «Айзбергу» було недостатньо, щоб протистояти команді «безхвостого», якщо ті вирішать вступитись за капітан. Навіть в разі перемоги, ціна була б невиправданою. Серж і Вітте почали думати, що цілі плавання більше не варті такого ризику, який несе плавання із неконтрольованим егоцентриком. Але новий план вони сформувати не встигли, їх відволік стук у двері.

До каюти зайшов матрос, він нерішуче стояв перед Бейзлом, він боявся наволікти гнів капітана, адже той чітко дав всім зрозуміти, що зараз він потребує усамітнення. Проте схоже важливість послання змусила його прийти, не очікуючи поки капітан сам вирішить вийти на палубу.

– Капітане, я розумію, що ви наказали нікому вас не займати, проте є новини, дуже важливі новини.

– Ну якщо, вже прийшов, розповідай, що там вже трапилось. – Вітте відкинувся на спинку стільця, готуючись вислухати доклад.

– Капітане, щойно, точніше хвилин двадцять назад, ми помітили скелястий острівець з права по борту. «Безхвостий» повернув у його сторону, а оскільки ми маємо триматись у формації, ми теж повернули. Коли ми почали наближатись, то стало видно, що між скелями, щось є, ми довго роздивлялись і нарешті зрозуміли. Там між скелями застряг цілий фрегат і схоже, що хистанський.

В каюті повисла тиша. Тиша дзвеніла так як жодному набату і не снилось. Вітте довго дивився в обличчя матроса, щоб зрозуміти, що він говорить це серйозно, а матрос лише ніяковів під важким поглядом Бейзела. Нарешті він відпустив бідолашного моряка. Коли двері за ним зачинилися Вітте закрив обличчя рукою

– Та ви знущаєтесь з мене, чи шо? – здавлено сказав він.

 

IX

 

Боцман Ваяз ходив по невеликий скелі із сторони в сторону. Йому не вдавалось назвати цю, забуту місячним богом, груду каміння островом. Навіть зараз, з одного його боку була вирва де знизу бились хвилі, а з іншого точно така ж скеля тільки трохи вища. Ахтир відчував себе не в своїй тарілці. На кораблі в нього було так все добре розплановано, що матроси взагалі намагались не турбувати боцмана, виконуючи свої повсякденні обов’язки. Бо той, не дай бог, міг вигадати для них ще якусь роботу. Зараз же, він вже декілька годин, з самого ранку віддавав розпорядження своїм вражаючим басом. Він спостерігав як група молодих матросів, гарних плавців, пірнали під воду із лопатами та ломами, пробуючи, хоч трохи розробити грунт під фрегатом, а інши сиділи у шлюпках закріпивши канати на корпусі «Едембурга». Час від часу, по команді, вони починали гребти, пробуючи чи зрушить фрегат хоч трохи з місця, але швидко залишали свої спроби. Здавалось, що пісок та каміння під кораблем навмисно тримають його, не бажаючи віддавати наполегливим людям. Дехто з людей Штриба, допомагав у цьому процесі, проте більшість із них разом із капітаном ошукували трюми фрегата.

Ваяз став за спиною Джонсона, головного каноніра «Айсберга». Той возився з гнітами, йому довелось видумати хитромудру систему, щоб закласти підводні заряди, ніхто  не знав чим він просочив гніти, щоб вони горіли під водою, але вони потроху тліли навіть на сонці. Спочатку підривати скелі, взагалі не планували, із страху пошкодити корабель. Але з кожною годиною, ставало все більш зрозуміло, що одного завзяття матросів буде не достатньо, щоб зрушити велетенське судно.

– Ти впевнений, що не перебрав із порохом? – спитав Ваяз.

– Я тобі схожий на сапера? – випалив Джонсон. – Знайшли когось, щоб займатись цією фігнею, і ще думають, що я все зроблю по красоті. Якщо ця лохань розлетиться на тріски, винним себе вважати не буду.

– Та боже, чоловіче, я ж просто спитав. Хоча ти ж здається був гренадером у королівській армії.

– Я тебе благаю. Все, що треба, щоб бути гренадером в королівських військах, це вміти викинути гранату, після того як її підпалив.

Ваяз почесав своє чорне, виголене підборіддя, не подобалась йому ця метушня. Матроси взагалі такий народ, що дай їм робити, що  в голову прийде, то половина одразу скалічиться. Але він щиро довіряв своєму капітану, який не раз вів їх через вогонь та воду. Він сподівався, що і на цей раз Бейзл знає, що робить.

Капітан тим часом сидів на широкій кам’яній платформі та спостерігав, за працюючими моряками. Ціль його плавання була перед ним, проте продовжувала створювати йому проблем. Сам морський диявол не зміг би пояснити, як корабель зміг так налетіти на скали та при цьому не розбитись вщент. Він став розуміти, чому хистанці покинули це судно. Якщо підрив не спрацює, ніхто не знає скільки часу їм знадобиться, щоб виколупати його з цієї пастки. А душа в нього тим часом все ще боліла через втрату товариша, він би віддав тисячу фрегатів, щоб Піт зараз був із ним.

Сонце тим часом висіло прямо над головами корсарів і нещадно пекло. Матроси стояли по пояс в воді, щоб хоч якось сховатись від жорстоких промінів. Вітте ж сидів обливаючись потом, який вже просочив усю його сорочку. Час від часу, він знімав з голови бандану та поливав її водою, пер ніж зав’язати назад, проте це майже не допомагало освіжитись. Серед блиску сонячних промінів, що грали на морських хвилях, майже сліплячи кожного, хто дивився на море, Вітте роздивився Топпі. Відьма йшла у своїй довгій, шерстяній сукні, ще й з туго зав’язаним шкіряним корсетом поверх неї. Здавалось наче вона прогулювалась по осінньому саду, не вистачало лише жовтого листя.

Вона підійшла до Бейзела, піднявшись по крутих каменях. Йому ставало зле від одного погляду на неї, будь яка людина вже обливалась би сьомим потом, а шкіра Топпі було матовою та сухою як завжди.

– Вітте, в мене для тебе великі новини.

– Я вже боюся не пережити чергові, великі новини.

– Але на цей раз це гарні новини, майже, це відносно звісно, проте …

– Слухай Топпі, – роздратований капітан, вже не виявляв звичайної галантності, – давай ближче до справи, бо поки я зрозумів трохи менше ніж нічого.

Відьма почали збиратись з думками, було видно, що вона трохи знервована, проте не встигла вона навіть почати, як їх перервав крик знизу, там де вода билась о скелі.

– Бейзл! – пролунало на весь острів.

Подивившись униз капітан Бейзл побачив, що Штриб причалив на шлюпці до берега, і зараз іде в його сторону. Він йшов швидко і лють читалась у кожному його кроці. Вітте зрозумів до чого все йде і став у весь свій зріст. За Штрибом йшла добра частина його команди, що не значило нічого доброго. Схоже команда «Айсберга» помітила все це дійство та також почала кидати свої справи і гуртуватись довкола свого капітана. Коли Штриб нарешті незграбно вліз на скелю, навколо кам’янистої площадки де стояв Вітте вже зібрався чималий натовп.

– Бейзл, чорт забирай, що це значить? – викрикнув Кол Штриб прямо в обличчя Вітте.

– По перше капітан Бейзл, капітане Штриб, ми з вами не настільки близькі. По друге через таку наглість з вашого боку, я вимушений вимагати пояснень. – Вітте вдавав ніби зберігає спокій, проте кров вже почала закипати в нього у венах. Лише силою волі, він тримав руку подалі від гарди своєї шаблі.

– Справа в тому, КАПІТАНЕ, що в трюмі цього фрегату немає ані унції золота. – Ричав Кол крізь зуби.

Вітте з виглядом, ніби він глибоко задумався, погладив своє підборіддя. Проте мало хто б здогадався, про що справді думає капітан.

– Ну що ж, – повільно став розмірковувати Бейзл, – тут може бути лише два варіанти. Перший, це те що хтось знайшов золото «Едембурга» до нас, і другий, ще менш приємний. Це те що чутки про величезний скарб були перебільшені, якщо взагалі не вигадані. Хоча я все ж таки вважав свої джерела надійними, проте вони, вочевидь, не виправдали себе.

– І це все що ви маєте сказати, – не заспокоювався Штриб, – чутки не виправдали себе?

– Мабуть в такій ситуації, як організатор експедиції, я маю понести відповідальність за її результати. Тому, капітане Штриб, я даю вам право взяти, все, що ви забажаєте з палуби «Едембурга», в якості компенсації за незручність.

Кол якийсь час просто мовчки дивися на Вітте, сопучи як той бик. Нарешті він більше не зміг себе стримувати.

– Годі цього лайна, Бейзел, – почав Штриб, – з самого нашого прибуття ти навіть не заглянув у трюм, тобі було байдуже що в середині. Замість цього ти вже кілька годин намагаєшся сдвинути з місця цю карягу. З самого початку тобі було байдуже що в кораблі, тобі був потрібен сам фрегат. Якщо хочеш мені відплатити, то ось вона моя компенсація. – Штриб вказав пальцем на фрегат.

В натовпі стало наростати напруження, офіцери, які були при зброї, стали стовати ближче до своїх капітанів, а прості матроси стали стискати, ломи, лопати та все інше що було під рукою, дехто почав шукати у себе на поясі ножі, молотки, та взагалі будь яка знаряддя, що може зійти за зброю.

– Ну якщо ви так заговорили шановний, то послухайте. – Сказав Вітте вже без тіні награної ввічливості. – Ви мало не підставили нас під хижу пащу дракона, втягнули нас в бій, який нам до біса не здався, де загинуло не мало моїх людей. Цей бій нас затримав настільки, що ми потрапили у шторм, який загубив капітана, який вартував, як тисяча таких волоцюг, як ти. І після цього, я ще пропоную тобі, взяти, що зможеш унести і вшитись по добру, по здорову. Кінчай думати яйцями та включи мізки Штриб, тобі дають шанс піти живим.

Натовп на скалі був схожий на рій бджіл, він гудив низькими голосами, та постійно перебував у русі. Здавалось запах крові вже можна було розпізнати в повітрі. Місця на скалі було так мало, що обидві команди, стояли один до одного майже ніс к носу.

– Ну все, – випалив Штриб, – довго ти водив мене навколо пальця, пес.

Кол вже схопився за рукоять своєї рапіри, проте міцна рука зупинила його. Поруч нього опинився Дот Файт, його боцман.

– А власне в чому він не привий? – поцікавився рудий велетень.

Очі Штриба вийшли з орбіт. Він подивився на Файта як на собаку, що згризла його черевики.

– Файт, твою мать, ти що робиш? Ти як розмовляєш із капітаном?

Дот мав спокійний вигляд, та взагалі не виказував провини, за те що перебив капітана.

– Власне, шкода, що ви дізнаєтесь ось так, та все ж. Морський закон не дозволяє міняти капітана в морі, проте цей клаптик булижника, теж можна вважати сушею. З приводу цього, ми з командою зібрались і дійшли висновку. Ви як капітан не виправдали наших сподівань. Тому не приймайте рішення за всю команду.

Штриб наче сказився. Схоже довга череда невдач остаточно його зламала. Він не дивився на власну команду, яка оточила його так же щільно, як і команда Вітте. Все що він бачив перед собою це наглого боцмана, який щойно спростував його авторитет. Вільною рукою він дістав з-за пояса кортик.

– Іди сюди покидьку! – Гаркнув він на Файта.

В цей момент двоє офіцерів з його команди взяли його під руки з такою силою, що Штриб ледь міг ворухнутись. Він ще трохи позмикався у міцних обіймах двох дебелих моряків, поки не впустив свій ніж. Файт тим часом дістав свій кинджал.

– Мабуть, цього достатньо. – Рівним і навіть байдужим голосом сказав боцман.

Кол побачивши лезо, знов став намагатись вирватись з рук своїх же людей, проте в нього не було на це жодного шансу.

– Файт, мати твоя стара, беззуба хвой… – на цьому його слова втонули у нерозбірливому булькотінні.

Дот одним точним вдаром перервав життя свого минулого керівника. По шиї Штриба почав литись червоний струмок, після чого його тіло повністю обм’якло і його поклали на камінь. Файт повернувся до Бейзела.

– Хочу трохи прояснити. Ми не дуже задоволені, що ви розводили нашого капітана як чай в стакані. Проте ми всі швидко зрозуміли, що золото «Едембурга» це казки і що нічого з того скоріш за все не вийде. Але наш колишній капітан, святі хай упакують його душу, завжди був радий обманюватись. І оскільки він сам нав’язався на цю експедицію, то його загубила власна дурість. – Дот став витирати скривавлене лезо, – все що знаходиться на фрегаті, сказали ви? Вочевидь, окрім гармат та такелажу? Що ж не такий уж і поганий хабар, для настільки безглуздого плавання.

Вітте, переводив подих, дивлячись у спокійне обличчя Файта. Схоже, що нерви у боцмана були міцніші за канат. Мало не скоєна різанина із іншою командою, вбивство власного капітана, розчарування від змарнованого часу на пошуки старого фрегата. Все це, схоже, не вибило Файта з рівноваги, він тримався спокійно, наче офіцер на полі битви.

– Я радий, що ви ще в змозі зберігати здоровий глузд містер… вочевидь вже капітан Файт. Я не сподіваюсь на вашу довіру, проте хочу додати, що мене до остатнього терзали сумніви з приводу участі Штриба у цій експедиції, адже замовчування факту відсутності золота на фрегаті і справді було не кращою умовою для залучення союзника. Але в нас і думки не було, про те щоб відпустити вашу команду із пустими руками.

Файт лише знизав плечима.

– Капітан Штриб вкотре переграв сам себе і вже ніколи не дізнається, як ви планували з ним сторгуватись.

На цьому новоспечений капітан потиснув руку Бейзела, щоб засвідчити їх домовленість. Він і ще декілька матросів взяли тіло Штриба, щоб поховати його в морі, за морський звичаєм.

– Капітане Бейзл! – нарешті втрутилась Топпі, яка весь цей час стояла за спиною Вітте, – схоже, що ця ситуація врешті решт вирішилась.

– Не тим чином яким нам хотілось би, проте що вже пройшло, то пройшло.

– Капітане, в мене для вас важливі новини, с приводу капітан Блайнда.

– Що? – Вітте аж оціпенів від неочікуваності, – що із Пітом?

– Схоже, що його корабель не затонув під час шторму, хоча і серйозно постраждав. Його корабельна відьма, знайшовши можливість, вийшла на зв’язок і передала, що «Золоті вітрила», разом із екіпажем були захоплені хистанцями, біля берегів нових земель. Наразі вся команда, включно із капітаном, знаходиться в тюрмі міста Коста Лізія.

На хвилину, серед пекельної спеки Вітте відчув, як холод пробігає по його спині. Піт не втрапив у кігті морського диявола, а потрапив у руки до недруга. Він подивися на південь, там за кілометрами морських хвиль були володіння хистанців у нових землях. Вони жорстоко віднімали їх у місцевих жителів і деспотично нав’язували там свої порядки. Більшість міст були великими портами, що служили перевалочними пунктами, для ресурсів які хистанці видобували на чужих землях та відправляли в метрополію. Бейзл, схопився за голову, він знав, що хистанці стратять Піта, як пірата. Але до цього ще довго будуть витягувати з нього зізнання у співпраці із сакфїйською владою, щоб використати це у своїх політичних іграх. Діяти було потрібно негайно.

Бейзл подивився на «Едембург». Це сурова бойова одиниця, для якої поодинокий форт, невеликого міста не був нездоланим супротивником. Проте, це за умови великої кількості досвідчених матросів, однієї команди «Айсберга» для цього було недостатньо, та і що робити після знесення форту, як достати Піта із тюрми коли там цілий гарнізон хистанців. Вітте прийняв рішення, яке інтуїтивно, більшості не прийшло б в голову. Він підійшов до Файта.

Той як раз скидав тіло Штриба у море. Хвилі із рокотом зімкнулись над тілом невезучого корсара, упокоївши його назавжди.

– Капітане Файт, – почав Вітте – мені все ще ніяково від того, що вся наша експедиція вийшла суцільною катастрофою, а ви і ваші люди не отримали достойної нагороди за всю вашу працю та ваші втрати. Тому я пропоную вам продовжити цю пригоду разом зі мною.

Незворушний до цього Дот Файт, підняв брови до гори і мало не розкрив рота. Здавалось такої наглості він не очікував зустріти в своєму житті.

– Схоже, капітане Бейзел у вас залізобетоні яйця, якщо ви вирішили одразу вигадати щось нове для нас. Я вже сумніваюсь чи не дарма вважав вас, більш-менш, розумною людиною.

– Я розумію, що вже використав ваш кредит довіри. Проте на цей раз все буде прозоро. Капітана Блайнда, схопили хистанці і утримують в місті Коста Лізія. Блайнд мій друг і я піду йому на поміч, хоч один, проте ваша допомога була б неоціненою. Тому умови я вам пропоную такі, як і зараз, ви зможете взяти, все що схочете у місті. І на відміну від покинутого корабля, там точно буде і золото і срібло і багато іншого.

– Що і місцеву казну нам віддасте?

– Забирайте хоч разом із казначеєм. А якщо вам не сподобається як ідуть справи, я завжди буду від вас на пістолетний постріл.

Тут Файт запустив руку у свою руду бороду. Було видно, що Вітте йому імпонує, проте самі солодкі слова зазвичай ідуть із вуст шахрая. От і зараз Дот думав чи не ховається під маскою шляхетного капітана, пройдисвіт гірший за Штриба. Нарешті він насупився і тяжким поглядом подивився на Бейзла.

– Що ж мої люди і справді потребують гарної здобичи, тому зараз, я повірю у ваші мотиви врятувати друга. Проте тримайте в голові, що Штрибу я теж давав останній шанс.

На цьому рука Файта міцно стисла руку Бейзела. Корсари мовчки дивились один одному в очі, лише святі знають щоб трапилось якби Вітте і справді мав намір надурити Файта. Проте на цей раз Бейзл був готовий поставити на карту і життя і своє ім’я. І він також сподівався, що не помилився вважаючи, Дота, суровим, прагматичним морським вовком.

– Але як ви плануєте дістати капітана Блайнда, з міста де повно хистанців? – спитав Файт

– В цьому ви може покластись, на мене. – Запевнив Бейзел.

– Джонсон! – погукав Вітте свого головного каноніра.

– Так, капітане. – Джонсон той же час підійшов до капітана.

– Підпалюй гніт, Джонсон, цей корабель нам знадобиться!

Джонсон витріщився на капітана, як на відьму серед храму.

– Так, той, я коли зрозумів, що різні не буде, то одразу і підпалив.

Після цих слів роздався вибух, який відчули всі на цих забутих скелях. Він був схожий на невеликий землетрус. Всіх присутніх облило водою, що здійняв вибух.

 

X

 

У вологій та холодній кімнаті було напівтемно. На грубих каменях камери проступала пліснява. Єдине вікно, забране решіткою було високо під стелею. Через нього ледь пробивалось денне світло, було чутно, як десь далеко хвилі накатують на берег. Піт сидів, прикований за обидві руки кайданами до крісла. З одягу йому залишили лише штани та сорочку. Він сидів торкаючись язиком до зворотної сторони щоки, та по черзі закриваючи та відкриваючи очі. Усе обличчя боліло, йому здавалось, що воно все перетворилось на один суцільний синець. Хистанські гвардійці, били піратського капітана з більшою насолодою, ніж інших матросів. Їх офіцери закривали на це очі, було видно, що вони вважали це непоганою розвагою, на нудній постовій службі. Капітан Блайнд вже вирішив, що йому пощастило, що хоча б вцілили всі зуби, але потім знайшов, що від одного з молярів відкололась майже половина. Проте думки його здебільшого полягали в питанні де його команда і чому їх розділили. Хоча великий стіл перед ним вкритий зарубками та старими плямами, наводив на певні думки.

Тут хід його думок перервав звук відчинення дверей. В кімнату зайшов хистанський офіцер. Його білий камзол був багато розшитий золотом. Про його високу посаду свідчив золотий еполет на лівому плечі, який видавався лише вищим чинам хистанської армії. Його довге волосся було зібране у хвіст, а скроні наголо виголені. На обличчі була тонка смужка вусів, яка з’єднувалась із ретельно підстриженою борідкою. Офіцер ввійшов тримаючи у руках шкіряну сумку, яку він поклав на стіл. Його погляд виражав суміш надмірності та нудьги. Здавалось, що вигляд закутого у ланцюги заручника був для нього рутиною.

Він ретельно та безпристрасно оглянув Блайнда.

– Схоже нашим солдатам бракує такту, у відношенні до полонених офіцерів. – почав хистанец стоячи навпроти Піта. – В тім не можу їх звинувачувати за це. Ваша піратська орда здобула не кращої слави у володіннях нашого святішого імператора. Ви як хижі тварини, нападаєте на слабку здобич, але коли прибуває військова флотилія ховаєтесь по кущах. Чим лише додаєте підданим імператорській короні головного болю.

Піт спокійний, як завжди, прочистив горло і не розгубившись не на мить, відповів.

– Багатьом чесним людям на службі імператора, було б корисніше залишатись у межах офіційних володінь хистанської імперії. На невизнаних територія нових земель може трапитись багато чого, і відповідальність залишається на тих, хто вирішує вести свою експансію в цих диких землях.

Хистанцкий офіцер всміхнувся.

– Що ж я бачу, що у вас є своя політична позиція, з цього приводу, проте це не позбавить вас від відповідальності перед хистанським законом. Декілька днів тому, в місцевих водах було знищено наш галеон і тут до берега, штормом, виносить піратський корабель, може і на це у вас є своя позиція? – Хистанець пронизав Піта своїм поглядом. –  Але перепрошую, де мої манери, мене звуть Торбе ту Гостер, я комендант цього міста. Це мій галеон, із моїми людьми, не повернувся до порту.

Піт поглянув на хистанського офіцера. Схоже, що він був молодшим з синів якогось графа, тому і був назначений, на не саму заздрісну, для дворянина, службу. Цим можливо і пояснювалась така самовпевненість коменданта.

– При всій повазі до вашої втрати, пане Гостер, ваше звинувачення базується на занадто великій кількості допущень. Ви занадто впевнено записали мене в ряди піратів, та звинувачуєте мене у дуже тяжкому золочені, не маючи при цьому доказів. Як би не моє тимчасове заручення, – Піт підняв руки закуті у кайдани, – я б вже звернувся до хистанського суду.

Посмішка залишилась на обличчі Гостера, проте вже було очевидно, що йому коштувало великих зусиль зберігати її. Він відкрив свою сумку, дістаючи з неї різні інструменти. Скальпелі, клещата, та інші різні прибори давали зрозуміти, що їх завжди тримати напоготові. Дуже рідко, хистанский допит обходився без тортур. Іноді їх застосовували, навіть коли немає цілі, щось дізнатись від полоненого.

– Це і справді можна було б назвати здогадками. – Так же рівно та спокійно продовжив комендант. – Як би мені, вже, не вдалось розговорити декого, з вашої команди. Тому мої слова базуються на доволі чітких свідченнях, і в мене не має підстав їм не довіряти.

– Я б не став довіряти свідченням отриманим під тортурами. Іноді люди від болю говорять саме те, що ви хочете почути. – Піта не смутила заява коменданта, він знав, що той зробив свої висновки перед першим із допитів, і зараз він і вся його команда знаходяться у волі цього хистанця.

– В цьому є доля, правди, капітане. Проте завжди є вибір, який міг би допомогти нам уникнути зайвої ескалації нашого конфлікту. – Посміхнувся комендант на цей раз щиро, насолоджуючись своєю владою на Блайндом.

– Наприклад?

– Я завжди був і є раціональної людиною. Я розумію, що якщо в мене на руках був би цілий піратський капітан, який би зізнався у каперстві на користь королівства Сакфія, я б став берегти такого чоловіка, як цінного свідка. Він допоміг би мені із просуванням по службі і навзайм, зміг би уникнути страти, як безіменний корсар.

– Так не сумніваюсь, що така людина була б для вас дуже корисною. Ви схоже не позбавлені політичних амбіцій.

Гостер взяв зі столу скальпель, так щоб Піт міг його розгледіти як слід.

– О, повірте пане, ця служба не є вершиною моїх бажань. Для мене це лише сходинка на шляху до чогось вищого.

– Схоже, що ви доволі цілеспрямовані. Хоча рідко зустрінеш хистанського офіцера, який би не був захоплений вашою ієрархічною грою.

– Отже, ваша відповідь, капітане? – спитав комендант, протираючи блискуче лезо.

– Пішов на хер.

Посмішка коменданта зникла миттєво, він опустив важкий погляд на Піта. Той, так само не виказував жодних емоцій.

В цей момент пролунав стук у двері. Гостер підняв одну брову, схоже було, що він не звик, щоб його турбували в такий момент. Він наказати війти, і у кімнаті з’явився спантеличений солдат, який не дуже радів, тому, що йому доводиться турбувати свого керівника.

– Пане комендант, лейтенант Феліпе, наказав поставити вас до відома. У затоку, що обороняється нашим фортом увійшов фрегат, хистанського типу.

Командор нахмурився.

– Я не пам’ятаю, щоб мене хтось попереджав, про прибуття бойового судна. Ви встановили, хто командує фрегатом?

– У тім то і справа, коменданте. Він іде під піратським прапорам.

Фрегат «Едембург» дрейфував у невеликій затоці, яку хистанці обрали для розташування свого порту. Вона була доволі широкою та не дуже глибокою, проте форт, що знаходився на висоті скелястого склону, мав вогневий контроль, над усім його периметром. «Едембург» вистрелив з двох своїх величезних зенітних стволів і повернувся до форту бортом, щоб почати біглий вогонь у його сторону.

Серж стоячи за штурвалом, озирався то на форт, то на корабель. Мало того, що він майже фізично відчував на собі приціли хистанських гармат, так ще і керувати таким великим кораблем як фрегат, йому доводилось вперше у житті.

– Дідько, Топпі, ти щось там бачиш? – Прокричав що мочи старпом.

Відьма стояла заплющивши очі та склавши пальці на руках якимось чудернацьким чином.

– Все файно, гарнізон форту ледь почав ворушитись. Час є.

– Хотілося б в це вірити. – пробубнив собі під носа Серж.

У форті тим часом царив хаос. Недосвідчені каноніри забувши чия зараз зміна, мало не бились за гармати. Вони видирали один в одного з рук згортки з порохом, намагаючись як найшвидше зарядити свої стволи. Сержанти матеріли їх так, що деякі юнаки заряджали ядра, разом із власними шмарклями. І після цього вони прийнялись згадувати все, чому їх вчили, щоб навістись на корабель. Декілька гармат вистрелили, проте ядра впали у воду так і не долетівши до фрегата.

– Топпі, мати твою! – Викрикнув Серж

– Та все нормально, я ж кажу, з цих гармат, вони в нас не влучать, дальності бракує. А мати мою, до речі, не займай.

Гостер вже біг сходами вгору, до стіни форту. Декілька ядер пролетіли над його головою, щоб впасти десь за фортом, він зрозумів, що це зенітка фрегату, потужна, проте не точна. Він забрався до гарматного майданчика стрімко, як кіт на дерево. При появі коменданта, хаос трохи вгомонився. Дисципліна вбивалась у хистанських солдат із самого призову на службу і до самого кінця. Комендант підійшов до лейтенанта, що керував гарнізоном форту.

– Коменданте! – сказав офіцер салютуючи.

– Лейтенанте, доложіть, що тут відбувається?

– Піратський корабель тримається на безпечній відстані. Наші гармати до нього не дістають. Він також не може задати нам серйозних збитків, ядра вдаряються внизу об скали. Окрім зенітних снарядів, ці просто летять, як бог на душу покладе.

– Так ми з ними можемо перестрілюватись до кінця днів. Згодом вони виберуть влучний момент, підійдуть ближче і тоді можуть знести наші батареї, як мішень на навчаннях. В нас є щось більш далекобійне?

– В гарнізону на південній стіні є мортири, буде важко навістись з них по кораблю, проте їх там багато, і за рахунок купності вогню, шанси є.

– Виконуйте! – відрізав комендант.

Солдати в той же час прийнялись за роботу. Вони перетаскували важкі, кремезні гармати, які по своїх транспортних властивостях нагадували ковадло. Їм доводилось тягнути ці залізні чурбаки через все місто. Після, прив’язавши їх канатом, та використовуючи шкіфи вони почали затаскувати їх до стіни форту. Де і так бракувало місця, а разом із всіма, хто брав участь у цій роботі, і взагалі яблуку було ніде впасти. Нарешті гармати опинились на місці і готувались до стрільби.

– Все, габела. – сказала Топпі, повертаючись до Сержа.

– Всмислі?

– Зараз будуть лупити із всього, що є.

– Ну що ж, гарний був план, та не на довго. – сказав Серж залишивши штурвал. – Всім покинути корабель! – Крикнув він до матросів, ті одразу ж почали готувати шлюпки для спуску на воду.

– Лейтенанте? – Звернувся до офіцера Гостер.

– Все готово, коменданте. По моїй команді. – Крикнув він до солдатів. – Вогонь!

Вся хистанська батарея разом зробила залп в сторону нещасного фрегата.

Майже всі ядра не долетіли до цілі, окрім трьох. Одне лише пошкодило щоглу, проте два важких ядра поцілили кораблю нижче ватерліній, при тому одне ще і зачепило рульовий канат. Після цього фрегат став нерухомою цілю для хистанської артилерії, і повільно, але впевнено став набирати воду. Гостер дістав підзорну трубу і став розглядати підбите судно. На палубі було тихо, схоже, що за життя корабля ніхто не боровся. Навіть слідів евакуації не було. Тут він помітив дві шлюпки, що завчасно спустили на воду. Проте його здивувало, що в шлюпках було менш ніж дві дюжини матросів, це при тому, що більшість з них мали бути канонірами, які і вели вогонь.

– Невже вони і справді збирались атакувати форт такими незначними силами? – здивувався комендант.

– Схоже, що після своїх мандрівок корсаром не вдалось поповнити команду. – Висунув своє припущення лейтенант. – А планування ніколи не входило до сильних сторін піратів.

– Можливо, як би це були якісь пройдисвіти. Проте це ж сакфїйські капери, тут щось не те.

Тут на стіну забіг молодий солдат, він ледь дихав і мало знепритомнів, коли нарешті дістався коменданта.

– Коменданте! – сказав юнак жадібно хапаючи повітря, – ворог… ворог на південній стіні.

 

XI

 

Небо над Косте Лізією було ніжно блакитним, пухкі білосніжні хмари мирно пливли над зеленими лугами. Так би і провело це місто черговий спекотний день у праведних лінощах, як і сотні попередніх. Проте не судилося жителям місто застати цей ранок у спокої. Через все місто від форту до південних воріт бігли солдати. Не марширували своїм чітким, парадним кроком, а неслись наче навіжені. Тільки-но стихли звуки гармат, що пригорнули увагу жителів, і змусили їх вийти на вулицю, як почав бити набат, через який весь натовп почав захоплювати паніка. А солдати тим часом вже не помічали нічого, жоден не знаходив і декількох секунд, щоб відповісти на запитання містян. Коли ж вони побачили як через все місто біжить сам комендант, почався справжній хаос.

А комендант тим часом, поспішав до південної стіни якомога швидше. Він не міг стримати люті від того, як його обіграли на його ж полі. Гостер був горделивою та безкомпромісною людиною, він би не визнав кмітливість піратського плану, навіть за сотню золотих. Йому допікало, що безрідний матрос виставляє його дурнем. І тому він вирішив не здаватись в жодному разі. Навіть, якби йому довелось покласти всю хистанську армію він би кинув її проти цих волоцюг.

Коли він добрався до південної стіни, тут вже було повно народу. Майже половина всього гарнізону міста, більше двохсот чоловік вже були тут.  Біля кожної з бійниць вже стояли солдати, а за їх спинами штовхались ще двоє, троє. Вся стіна представляла собою земляний вал, посилений частоколом з зовнішньої сторони. Її було легко обороняти зсередини, проте на потужну осаду, вона розрахована не була. Зараз ця стіна була схожа на вулик, де у загальному гудінні було неможливо розібрати окремих окриків.

Командор забрався на верх до бійниць, щоб подивитись, що відбувається. Його погляду предстало велике поле з рідкою, пожовтілою травою. А на самому його краю, де починались пагорби він побачив три великих квадрати, що повільно рухались в сторону міста. Пірати вишукувались у три каре, до восьмидесяті людей в кожному. Рівним шагом, вони безповоротно рухались до міста. Чіткі ряди піратів наводили жах. Всі як один із мушкетами, корсари крокували,  під чорними прапорами. Лише відсутність мундирів відрізняли їх від солдатів, проте армія формується не з мундирів. Вони представляли собою силу, яку не можна було недооцінювати. Наразі, лише близько шести сотень метрів відділяли їх від стін міста. Моторошна рішучість піратів давала зрозуміти, що легкої битви для міського гарнізону не буде.

Хистанці оглядали це поле дикими очима. Жоден з них не очікував, що серед чергового, тихого дня, в місті, де кожне прибуття торговців це вже велика подія, збереться ціле військо по їх душу. Але комендант не дивився на ряди мушкетерів, він вглядався в пагорби, які були за ними. І його гірші сподівання здійснились. На сонці блиснула сталь, яку було неможливо з чимось сплутати. Корсари не лише встигли обійти місто, та вишукуватись у бойові формування, вони підтягнули артилерію. Якщо, це двадцяти-чотирьох фунтові гармати з фрегату, то від дерев’яних стовпів частоколу, буде трохи більше користі, ніж від парасолі.

Гостер, що є сили стиснув рукоять своєї шпаги. Відбивати місто від ворожих сил йому раніше не доводилось, проте він не збирався віддавати його піратам.

– Лейтенанте, у вас є артилерія? – звернувся він до керуючого гарнізоном стіни.

– В нас були мортири, коменданте, проте…

Комендант вдаром ноги перевернув один із ящиків, що стояли поруч із ним. Він сопів як розлючений віл, і майже оскалився, коли зрозумів яку дурість зробив, давши собі нав’язати волю супротивника. Але і здаватись він не хотів.

– Зверніться до дона Естебаля.

– Фермера, коменданте? – перепитав лейтенант.

– Так, нам зараз будь-яким чином треба зірвати наступ ворога, поки бій не почався у наших воріт. Тож зовіть Естебаля, для нього є завдання.

А за стінами міста тим часом, команди Бейзела та Файта продовжували свій марш. Вітте знадобився деякий час, щоб пояснити своєму компаньйону, що на осаду форту в них не достатньо ресурсів. Штурм же міста, не дивлячись на очевидний ризик був більш ефективною стратегією. Як і передбачав Бейзл, хистанці перекинули всі гармати до форту, щоб посилити батарею. І зараз частокіл, який здебільшого передбачався для захисту від корінних жителів цих земель, був майже беззахисний перед підготовленою штурмовою командою. Зараз капітан йшов замикаючим у одній з шеренг його команди. Файт також йшов у одному з каре своєї команди, а між ними було каре, яка складалось п’ятдесят на п’ятдесят з представників обох кораблів. Її командиром поставили Ваяза, кремезний гарб, знався на командуванні і мав досвід штурмів, ще з часів його життя на родині.

Вітте все вдивлявся у стіни міста, він знав, що там їх вже ждуть. Пара сотень гарнізонних солдат будуть битись за місто, але кращих бійців імперії не поставили би сторожити склад із портом, який із себе представляла Коста Лізія. Крок за кроком, метр за метром вони наближались до воріт міста. Він знав що його каноніри не підведуть і перші ядра вдарять по стіні міста до того, як вони підійдуть на мушкетний постріл.

Але неочікувано ворота місто відчинились. Офіцери скомандували матросам стояти. Вони вижидали та дивились, що ворог приготував їм. З воріт міста вирвалось ціле стадо биків. Десятки розлючених тварин неслись прямо на ряди піратів. Їхні міцні копита піднімали хмари пилу в повітря, а гнівний вій, налякав навіть суворіших бійців. Стадо неслось виставивши роги вперед, на величезній швидкості. Розлючені бики були готові підняти на роги перші ряди та розтоптати всіх інших. Навіть міцніший з чоловіків не вистояв би перед цими створіннями. Стіна плоті неслась як хвиля, що несе смерть на своїх плечах.

Коли вже можна було розгледіти налиті кров’ю очі биків, пірати почали палити з мушкетів. На здивування людей, стадо миттєво втратило свою лють і стало розбігатись. Світські тварини боязливо звернули в сторону, подалі від шуму та вогню. Деякі, здавалось дуже швидко забули, що вони взагалі тут роблять і прийнялись собі пастись.

– Що ж, – сказав Вітте переводячи подих, – це було…

– Безглуздо! – випалив комендант з усією злобою, на  яку був спроможний. – Їх ряди навіть не похитнулись, готуйтесь відбивати штурм.

Перезарядивши рушниці, пірати продовжили крокувати. На стіні все затихло. Всі очікували, коли дистанція скоротиться достатньо для ефективного мушкетного вогню. Напружені хистанські солдати зберігали мовчання, ветеранів великих баталій, серед них були одиниці. Зараз вони могли лише чекати на наказ офіцера і молитись своїм святим. Проте цього ранку святі схоже міцно спали.

Звук гарматного пострілу розірвав спекотну тишу. Ядра просвистіли над головами піратів і з силою вдарили у стіну. Товсті колоди частоколу затріщали та осипались трісками на солдатів. Другий залп не залишив жодного цілого місця у стіні. Ворота винесло разом із замками та кріпленнями. Вцілілі хистанці відійшли від воріт до найближчих вулиць міста, тримати цей пост вже не було сенсу.

Пірати увійшли в місто, майже не зустрічаючи супротиву. Поранені після гарматного залпу хистанці, що ще були коло воріт, зустріли швидку смерть. Проте на першому ж перехресті, гарнізон спробував обладнати барикади і відкрили вогонь по наступаючим. Перші ряди корсарів, одним дружнім залпом змели майже всіх, хто зустрічав їх у місті. Далі вони, вже переходячи на біг, вступили у рукопашний бій. Зелені хистанські рядові не могли тягатись із піратськими ветеранами. Досвідчені корсари наступали безжально та вміло, солдатам не допомагали ні вогонь мушкетів ні їх шаблі, пірати просто прорубали собі шлях. Штурм скоріше нагадував бійню, ніж бойові дії. Тільки-но хистанці намагались зайняти прохід, перехрестя, або вкритись за повозкою чи бочками, як пірати тут же їх настигали і не залишали жодного шансу на супротив. Імперці вже не чули криків сержантів, кому хватало сміливості, відчайдушно бились за своє життя, адже для багатьох це вже був останній бій. Більш малодушні відступали все далі і далі. Вони пробігали квартал, робили постріл і бачачи, що це анітрохи не зупинило піратську навалу, бігли далі. Вулиця за вулицею, квартал за кварталом, корсари вичищали місто від його гарнізону.

Проте в кінці вони наткнулись на форт. Міцні ворота, кам’яні стіни, він був зразком хистанської фортифікації. Взяти його з наскоку було неможливо. Коли пірати були вже під його стінами, над ними опинились гренадери, які входили до складу гарнізону форту. Під прикриттям мушкетного вогню, вони почали кидати гранати вниз, на своїх супротивників. Коли декілька піратів було вбито та поранено уламками гранат, вони відступили на прилеглі вулиці, де почалась осада форту.

Гренадери тримались відміно. Вони обстрілювали піратів так, що ті і носа не могли показати. Вітте обережно огледів поле битви. Міцні ворота були оковані залізом, іншого входу до форту не було. Він зрозумів, що так вони нічого не доб’ються.

– Біжи на пагорб, – наказав він одному з матросів, – хай візьмуть якусь гармату, яку зможуть дотягти якомога швидше.

Матрос беззаперечно побіг виконувати наказ. Але мало було висадити ворота. Гренадери не дадуть їм, навіть наблизить до них. Серед натовпу він знайшов Ваяза.

– Боцмане, знайдіть гарного стрілка, ще трьох чоловік та з дюжину мушкетів.

Ваяз за декілька хвилин виконав наказ. Згорбившись він перебігав між возами та бочками які ставали укриттям для першої лінії корсарів, а хистанці тим часом засипали їх безперервним вогнем, здіймаючи при цьому такий галас, наче працює артилерія. Нарешті він і ще чотири чоловіки прибули до капітана.  Група з молодих матросів тримала по три мушкети в руках.

– Ось, капітане, цей чоловік досвідчений мисливець, мабуть кращій стрілок, що в нас є.

– Добре. Тепер руште за мною, треба зайняти висоту.

Навпроти форту була розташована церква. Її шпиль висився над всіма прилеглими будинками. Вітте висадив двері в церкву і вся група зайшла всередину. В церкві вони знайшли священика та ще кілька людей переважно похилого віку. Схоже паства вирішила укритись в церкві замість того щоб евакуюватись. Побачивши піратів священик впав на коліна притискаючи до себе якусь священну книгу, жінки прийнялись стинати. Вітте і Ваяз ривком поставили священика назад на ноги.

– Виходьте через задні двері, падре, – прокричав Вітте, – і покиньте місто. Тут скоро буде пекло.

Хистанський священнослужитель не став сперечатись та прийняв пораду. За мить в приміщенні вже не було нікого. Пірати ж продовжували своє сходження на дзвіницю. На горі було дуже мало місця. Тут був лише один великий дзвін, справжній набат, і купка маленьких дзвіночків, що розташовувались по боках, підвішені на брусах. Пірати знесли один із таких брусів, що закривав їм вид на форт. Вони швидко зайняли позиції. Вітте, Ваяз та мисливець зайняли позиції біля підвіконника, за яким через невелику площу стояв форт. Ще три матроса виставили мушкети у стіни, їм була відведена роль заряджаючих. Мисливець прицілювався недовго, він швидко оцінив відстань та зробив перший постріл. Один з гренадерів вронив свою рушницю, та зник за зуб’ями стіни. Далі пішла насторожена робота, капітан із своїми людьми почав відстрілювати захисників форту. Ті ж коли зрозуміли звідки ведеться вогонь, почали намагатись дістати корсарів. На цю перестрілку обидві сторони не жаліли пороху. Одна з куль просвистіла повз Вітте коли він зробивши постріл,  пригнувся ховаючись за церковною стіною. Хто знає, скільки часу форт та пірати посипали один одного кулями. На думку Бейзла пройшло не менше години. Але це нарешті зіграло на руку піратам.

Подивившись у бокове вікно капітан побачив, як його матроси йдуть по вулиці і несуть гармату. Вони обрали невелику кормову гармату, мабуть єдину, яку можна було доставити у найкоротший термін. Пірати стягнули декілька возів, щоб прикрити канонірів, продовжуючи відстрілюватись від хистанців. Вони зробивши імпровізований лафет з торб із борошном, націливши ствол прямо на ворота. Коли зброю було знаряджено, вози розтягнули вози і зробили єдиний постріл. Ядро перелетівши площу розтрощило ворота.

На другому етапі свого штурму корсари не втратили енергію. Хистанці намагались захищати вузький прохід до форту, але перед відчайдушним натиском морських головорізів, вони були безсилі. Пірати ж штурмували форт як палубу при абордажі. Вони діяли швидко та жорстко, маючи в цьому великій досвід. Коли солдатам стало зрозуміло, що цей форт може стати їх могилою, вони прийнялись розбігатись. Ні лайка командирів, ні кров їх побратимів вже не могли повернути у серця хистанців волі до боротьби. Хтось перерубав канат на флагштоці і хистанцький прапор почав повільно спускатись до землі. Форт пав і контроль над містом було втрачено.

 

XII

 

Піт сидів опустивши голову. Кайдани натерли йому руки, а на тілі не було живого місця. Запекла кров тонкими смужками вкривала його обличчя. Він чув як зовні здійнявся галас, чув постріли та крики. Проте зараз все затихло. І знову лише звук хвиль десь у віддалені доносився до нього. Його камера просякла смородом пацючих відходів. Він вже чекав на повернення цього хистанського виродка. Схоже, що цей кат стане його останнім знайомим. Ну що ж він хотів щоб він цю зустріч запам’ятав на довго.

Залізні двері знову ляснули, скріп питель ехом роздався по кімнаті. Під підняв голову, він ледь розплющив підбиті очі. За дверима стояв Вітте, стомлений після недавньої битви. Піт облизнув потріскані вуста та відкашлявся.

– Кепсько виглядаєш, друже. – сказав він Вітте.

На наступний день Коста Лізія нагадувала місце стихійного лиха. Місцеві жителі погасили виниклі пожежі та оцінювали збитки. Місцеві крамарі та майстри хитали головою дивлячись на розбиті вікна, пошкоджені двері та стіни будівель. Загалом місцеві розділились на два табори. Хистанці спробували покинути місто, разом із комендантом та ще кількома вцілілими офіцерами на одній із барок, що були у порту. Корені ж жителі цих земель, що шукали щастя у хистанському місці, залюбки торгували із піратами. Вони не дуже розуміли сутність конфлікту прибульців, тому коли бої скінчились, стали дивитись, з ким можна домовитись. З якоїсь причини вони не цінували жодних монет окрім золотих, але вони також цінили вигідний бартер, тому швидко знайшли із піратами спільну мову. Не дивлячись на те що корсари розуміли їх через слово навіть, коли ті говорили по хистанські, а з сакфійської місцеві взагалі знали лише декілька слів, обміну це не заважало.

От і Бейзл виміняв трофейну рушницю на три унції тютюну і зараз сидів розкурюючи люльку. Вони із Пітом сиділи на вулиці за столом, який вочевидь належав до якогось місцевого пабу, хоча зараз ця будівля мало нагадувала заклад харчування. Вітте сидів обличчям до вулиці розглядаючи перехожих. Місцеві жителі розбирали завали та барикади, пірати ходили по вулиці, виконуючи накази офіцерів. По іншій стороні вулиці боязливо озираючись йшов юнак. Вітте одразу впізнав у ньому хистанського солдата, який перевдягнувся у цивільний одяг, щоб покинути місто. Коли їх очі зустрілись, Бейзл підморгнув юнакові. Той хутко зник у прилеглому провулку, мало не влетівши у літню жінку.

Блайнд тим часом роздивлявся свої руки роздерті кайданами, та понівечені пінками хистанської солдатні. Піт роздивлявся їх з таким виглядом, наче оцінував збитки, щоб пред’явити рахунок. Проте розуміючі, що заяву на відшкодування подавати нікому. Врешті решт він також потягнувся за тютюном. На вулиці вже була пізня година, проте в повітрі не відчувалось жодної прохолоди.

– Отже, капітан Файт залишився задоволений нашою співпрацею, на цей раз? – спитав Блайнд.

– Ще б пак. – Сказав Вітте дістаючи люльку з рота. – Він забрав все золото з казни і ще половину срібла. Може забрав би і все, але схоже, що на відміну від його минулого начальника, він зайвою жадібністю не страждає. Натомість, він набрав різних товарів, які можна буде вигідно збути. Хоча потім він висловився в тому сенсі, що не дай боже, нас ще раз зведе разом доля.

– Можу його зрозуміти.

Тут до них підійшла Топпі. Вона вела за руку якогось малого обірванця. Безпритульник мав серйозний, майже сердитий погляд, який притомний всім незадоволеним дітям. Але попри це він покірно йшов, тримаючи відьму за руку. Вітте збагнув, що не дивлячись на брудний одяг, хлопчик був начисто вимитий, а його волосся акуратно зачесане. Він подумки пожалів малого, адже знав наскільки Топпі може бути безжальною у своєму милосерді.

– Панове. – звернулась вона до капітанів. – Сподіваюсь не кожен наш захід в порт буде супроводжуватись гуманітарною катастрофою. Людей ви перелякали просто в страх. Одного старого хистанця майже інфаркт не схопив, він подумав, що знову почалась велика війна с Сакфією.

Вітте затягнувся люлькою і випустив густу хмару диму.

– Не хвилюйся, спеціально для тебе, наступного разу, я оберу порт, який не буде зустрічати нас гарматами. А як загалом справи в місті?

– Як і очікувалось, бігство усієї адміністрації, майже не вплинуло на життя людей. Вони звісно перелякались, коли натовп головорізів почав стрілянину на вулицях, але це їх заділо не більше, ніж незапланований військовий парад. Гірше за все довелось місцевим повіям, володар місцевого борделю втік із міста, тільки-но почалась метушня.

Тут Піт трохи оживився.

– Що ж схоже це може бути можливістю розширити мій бізнес, сподіваюсь нова адміністрація буде до мене більш лояльною. – Він потер свої поранені зап’ястя.

– От скажи мені, Вітте. – сказала Топпі. – Ти плив за фрегатом, але тут же його і втопив, щоб взяти місто. Воно того взагалі коштувало?

Вітте запрокинувши голову подивився у жовте вечірнє небо. На його обличчі з’явилась посмішка, втомлена проте азартна.

– Нічого ти не розумієш, – сказав Вітте – дружба, цінніша за будь-які кораблі.

– Як зворушливо, – вставив Піт і ковтнув прямо із пляшки, – я б навіть розплакався, якби не ти затягнув мене в це пекло.

Бейзл витрухнув попіл з люльки, встав, щоб розім’ятись та також приклався до пдяшки.

– Ну що ж, пішли.

– Куди? – спитав Блайнд.

– Підтримувати твій бізнес.