Залишишся?

А я блукаю у твоїх очах,
У них, напевно, ще не раз згублюся.
Я відчуваю невимовний страх,
Що хоч колись без тебе залишуся.

Та варто вже змиритись з тим,
Що ти не той, кого я так чекала.
Від того залишився тільки дим,
І вже холодна, гіркувата кава.

Ти був як сонце – теплий і легкий,
В твоїй усмішці ніжність заховалась,
А кучері і сміх такий близький,
Ти як світанок був) Чи все ж мені здавалось?..

Ті ролі зіграні і підійшов фінал,
Тієї п’єси, що назвалася коханням.
Якийсь короткий вийшов в нас роман,
Походить більше на сумне оповідання.

І внесено життєві корективи,
Нехай, у них не жити нам з тобою.
Згадаєш? Ми колись були щасливі,
Ті спогади не віднесе водою.

Не буде, дорогенький, хепі енду,
Не нам написана фортуною дорога.
Ми попрощаємося тут, на роздоріжжі,
Куди вернутись нам уже не змога.

Я ще раз гляну у твої бездонні очі,
І ще раз доторкнуся до руки.
Та знаю я, що ми занадто схожі,
Аби залишитися разом назавжди.

І ти це знаєш, ти це розумієш
Нехай тече щокою та сльоза
Останній поцілунок – й ти п’янієш,
Неначе розтаєш в моїх губах.

Ти залишишся на сторінках книги,
І тінню на асфальті уночі,
У ляскоті стихаючої зливи,
Й уривках декламованих віршів.

Ти лишишся у запаху парфумів,
І дзенькоті кулона у руці,
В нічному лісі просто під зірками,
І клятою сльозою на щоці.

Ще дві хвилини – й ми вже незнайомці,
Немовби цього всього не було.
Неначе знято у повільній зйомці,
Як ми одне від одного йдемо…

І, зрештою, залишиться доктрина,
Яка дощенту розб’є обох.
Як два плюс два дорівнює чотири,
То так і нам не суджено удвох…